«Чжан проти України»: ігноруючи конкретні, стійкі та важливі аргументи обвинуваченого, національні суди не виконують свій обов’язок відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції (заява № 6970/15, від 13 листопада 2018 р.)

Автор коментаря: Слуцька Тетяна Іванівна, кандидат юридичних наук, Заслужений юрист України

Фабула справи: заявник, громадянин Китаю, спираючись на п. 1 ст. 6 Конвенції, скаржився, що у його справі не було справедливого судового процесу. Так, на його думку, національні суди, всупереч застосовним кримінально-процесуальним правилам, відмовилися прийняти як докази твердження 12 свідків, висловлені його товаришами з числа студентів-китайців протягом досудового розслідування. Він зазначив, що відповідно до ч. 2 ст. 5 КПК 2012 р. прийнятність доказів повинна була оцінюватися у світлі положень КПК, які були в силі у той час, коли докази були отримані. Крім того, заявник посилався на п. 8 Розділу 11 Перехідних положень КПК 2012 р., яка передбачала, що питання прийнятності доказів, отриманих до вступу в силу нового КПК, повинно було вирішуватися відповідно до процедури, застосовної до його вступу в силу. Він зауважив, що у його справі усі докази були отримані, коли був чинним КПК 1960 р. Відповідно, він вважав, що суд першої інстанції, приймаючи рішення щодо прийнятності доказів, у тому числі свідчення очевидців, дані китайськими студентами, повинен був керуватися положеннями КПК 1960 р. Беручи до уваги, що відповідно до КПК 1960 р., докази, отримані в ході досудового розслідування, були прийнятними у кримінальних провадженнях, заявник скаржився, що було незаконно та несправедливо виключати свідчення очевидців з боку захисту і що таким чином суд першої інстанції значно погіршив його ситуацію та позбавив можливості захистити себе.

Також заявник стверджував, що єдину доказову основу для його засудження становили заперечливі, непослідовні та спекулятивні свідчення друзів потерпілого, які змінювалися багато разів. Він скаржився, що національні суди взяли на віру ці свідчення, не поставивши під сумнів їх достовірність.

Розглядаючи означену скаргу, ЄСПЛ повторює, що хоч ст. 6 Конвенції гарантує право на справедливий суд, вона не містить жодних правил стосовно прийнятності доказів, які є переважно питанням регуляції відповідно до національного законодавства. Роль Суду полягає не у визначенні того, чи конкретні види доказів — наприклад, докази, отримані незаконно відповідно до національного законодавства — можуть бути прийнятними, або чи був заявник винним. Питання полягає в тому, чи було провадження в цілому справедливим, зокрема метод отримання доказів.

При визначенні того, чи було провадження справедливим, слід брати до уваги те, чи було дотримано право на захист. Слід розглянути, зокрема, чи мав заявник можливість оскаржити достовірність доказів та заперечувати проти їх використання. Крім того, слід зважати на якість доказів, у тому числі на те, чи обставини, за яких вони були отримані, викликають сумніви щодо їх правдоподібності або точності. Тягар доведення лягає на сторону обвинувачення, і будь-які сумніви повинні трактуватися на користь обвинуваченого.

Іншим елементом ширшої концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні ст. 6 Конвенції є принцип рівності сторін, який вимагає існування «справедливого балансу» між сторонами: кожна сторона повинна мати розумну можливість представити справу за умов, які не ставлять її у значно невигідніше становище щодо опонента або опонентів.

ЄСПЛ зауважив, що Конвенція гарантує не теоретичні або ілюзорні права, а такі, що є практичними та ефективними. Це особливо стосується гарантій, закріплених у ст. 6 Конвенції, беручи до уваги важливе місце, яке у демократичному суспільстві посідає право на справедливий судовий процес з усіма гарантіями відповідно до цієї статті. Для того щоб право на справедливий суд залишалося достатньо «практичним та ефективним», п. 1 ст. 6 Конвенції необхідно тлумачити у світлі Преамбули до неї, яка передбачає, зокрема, що верховенство права є частиною загальної спадщини Договірних держав. Тому жодні положення національного законодавства не можна тлумачити та застосовувати таким чином, щоб вони були несумісні з обов’язками держави відповідно до Конвенції.

Крім того, згідно з установленою прецедентною практикою ЄСПЛ право на справедливий судовий процес не може вважатися ефективним, якщо запити та зауваження сторін не були дійсно «вислухані», тобто належним чином розглянуті судом.

Також відповідно до встановленої прецедентної практики Суду, яка відображає принцип, пов’язаний із належним відправленням правосуддя, в рішеннях судів повинні належним чином зазначатися підстави, на яких вони ґрунтуються. При розгляді справедливості кримінальних проваджень Суд постановляв, зокрема, що, ігноруючи конкретний, стійкий та важливий аргумент обвинуваченого, національні суди не виконують свій обов’язок відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції.

З огляду на викладене та беручи до уваги обставини справи, ЄСПЛ погодився з аргументом заявника про те, що ключовими доказами, на яких ґрунтувалося його засудження за вбивство, були свідчення друзів постраждалого, які мали розбіжності.

ЄСПЛ також звернув увагу, що у своїй прецедентній практиці він уже неодноразово зазначав, що розбіжності між твердженнями свідків, висловленими в різні періоди, а також серйозні розбіжності між різними доказами, наданими обвинуваченням, дають належні підстави поставити під сумнів свідків та доказову вагу їх свідчень; цей тип заперечення є таким, що здатний вплинути на оцінку фактичних обставин справи на основі доказів, та, зрештою, на результат суду.

У цій справі захист вказав на згадані розбіжності і суперечності у своїх зауваженнях (скаргах), які неодноразово висувалися протягом проваджень. Крім того, національні суди самі визнали їх серйозними недоліками у своїх постановах, направляючи кримінальну справу на додаткове розслідування. Однак ЄСПЛ зазначає, що не було докладено жодних зусиль для аналізу цих питань, а суди вищих інстанцій, на його думку, сприяли цьому підходу без подальших коментарів. Іншими словами, як зазначив Європейський суд, хоча недоліки у твердженнях свідків потребували найобережнішої оцінки з боку національних судів, вони без подальшого пояснення вирішили не ставити під сумнів достовірність цих тверджень, не кажучи вже про інтерпретацію будь-яких сумнівів на користь обвинуваченого.

Суд звертає увагу на той факт, що, окрім цих непослідовних тверджень свідків з боку обвинувачення, не було жодних речових або інших доказів проти заявника. Крім того, існувало багато свідчень очевидців з боку захисту, з числа китайських студентів, один з яких зізнався в тому, що випадково поранив одного з українців. При цьому, хоч досудове розслідування продовжувалося, усі ці студенти залишили територію України. Питання встановлення їх місця перебування у Китаї або іншій країні для виклику їх до України на допит не порушувалося.

ЄСПЛ зазначає, що 20 листопада 2012 р. в Україні набув чинності новий КПК. До того часу кримінальне провадження стосовно заявника тривало три з половиною роки, з декількома досудовими розслідуваннями, спрямованими на виправлення численних недоліків. Новий КПК передбачав, що суди могли спиратися тільки на твердження, зроблені під час судових засідань, а не на свідчення, дані раніше слідчому або прокурору. Це нововведення було спрямовано проти широко поширеної в Україні практики жорстокого поводження із підозрюваними у правоохоронних органах, націленого, зокрема, на отримання зізнань на ранніх стадіях розслідування, яку часто критикував Європейський суд.

Водночас ЄСПЛ акцентує, що відповідно до КПК 2012 р. прийнятність доказів слід було визначати на основі КПК, який був у силі тоді, коли ці докази були отримані. У справі заявника не заперечувався той факт, що усі твердження свідків з боку захисту були отримані, коли КПК 1960 р. ще був у силі.

Хоча нові правові положення були спрямовані на утвердження прав обвинувачених осіб, у цій справі національні суди, за висновком ЄСПЛ, тлумачили їх як підстави для виключення усіх тверджень свідків з боку захисту, оскільки вони не були отримані в суді. В результаті сторона обвинувачення мала у своєму розпорядженні показання свідків, тоді як заявник взагалі не міг спиратися на свідчення очевидців для захисту. Тому Суд вважає, що цим становище заявника було значно погіршено по відношенню до сторони обвинувачення.

У зв’язку з цим Суд зробив висновок, що національні суди, оцінюючи прийнятність доказів, неправильно тлумачили та застосовували кримінально-процесуальні норми, порушуючи свій обов’язок відповідно до Конвенції щодо справедливого розгляду справи.

Крім того, ЄСПЛ констатує, що національні суди усіх інстанцій ніяк не оцінили конкретні стійкі та важливі аргументи заявника стосовно серйозних недоліків у доказах свідків від обвинувачення і стосовно стверджуваної незаконності та довільності виключення зі справи усіх показань свідків з боку захисту. У зв’язку з цим Суд доходить висновку, що кримінальне провадження проти заявника в цілому становило порушення його права на справедливий суд відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції.

Аналізуйте судовий акт: рішення у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», заява № 42310/04, від 21 липня 2011 року;

рішення у справі «Биков проти Росії», заява № 4378/02, від 10 березня 2009 року.

«Печенізький та інші проти України»: Суд, розглянувши подані у справах заявників апеляційні скарги, не здійснив жодних спроб дізнатись, чи були вони вручені заявникам або чи були вони повідомлені про них будь-яким іншим чином (08. 11.2018 р.)

«Гербей та інші проти України»: відмова у задоволенні клопотання особи, яка відбуває покарання, щодо надання їй копій документів з матеріалів кримінальної справи є перешкоджанням належному та ефективному розгляду (ЄСПЛ, ст. 34 Конвенції)

«ТОВ «ФРІДА» проти України»: надмірний формалізм при вирішенні питання прийнятності касаційної скарги непропорційно обмежує право особи на розгляд її справи судом касаційної інстанції (п. 1 ст. 6 Конвенції, заява № 24003/07, від 8 грудня 2016 р.)

«Осовська та інші проти України»: відступ від принципу юридичної визначеності може бути виправданим лише коли він обумовлений особливими та непереборними обставинами (п. 1 ст. 6 Конвенції, заява № 2075/13 та 4 інші, від 28.06.2018 р)

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

СПРАВА ЧЖАНА ПРОТИ УКРАЇНИ

(Заява № 6970/15)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

13 листопада 2018 Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у статті 44 § 2 Конвенції. До нього можуть бути внесені редакційні зміни.

У справі «Чжана проти України»

Європейський Суд з прав людини (Четверта секція), розглядаючи справу Палатою у складі:

Paulo Pinto de Albuquerque, Голова,

Ganna Yudkivska,

Faris Vehaboviж,

Egidijus Kыris,

Iulia Antoanella Motoc,

Carlo Ranzoni,

Pйter Paczolay, судді,

а також Marialena Tsirli, Секретар секції,

Провівши 23 жовтня 2018 року слухання за зачиненими дверима, виносить наступне рішення, яке було прийняте в той же день:

ПРОЦЕДУРА

1. Дану справу розпочато за заявою (№ 6970/15) проти України, поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – «Конвенція») громадянином Китаю, паном Ю Чжаном (надалі – «заявник»), 20 січня 2015 р.

2. Заявника представляв пан A.В. Подкопаєв, адвокат, який практикує у Харкові. Уряд України (надалі – «Уряд» представляв його Уповноважений, пан Іван Ліщина.

3. Заявник скаржився, що кримінальні провадження проти нього були несправедливими та необґрунтовано тривалими.

4. 30 листопада 2017 р. Уряд був повідомлений про заяву. Їй також надали пріоритет відповідно до статті 41 Регламенту Суду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1983 р. і проживає у м. Тяньчан, Китайська Народна Республіка.

6. Під час подій заявник був студентом економічного факультету Харківського Національного Університету, Україна.

7. 1 травня 2009 р. група з приблизно п’ятнадцяти студентів з Китаю, включаючи заявника, проводила пікнік. Коли вони збиралися закінчувати, чотири українці (Д., Са., Су. та М.), які проводили пікнік поруч, підійшли до них, щоб узяти пива. Українці були помітно п’яні. Д. взяв ніж зі стола китайських студентів та кинув його у ріку в контексті того, що це була зброя і вона не повинна була там знаходитися. M., який був менш п’яним, ніж його друзі, поводився більш дружелюбно й заявник дав йому пляшку пива. Чотири українці випили пиво та повернулися, щоб узяти ще. Як видається. вони запропонували китайським студентам невеликий складний ніж замість того, який вони викинули, але їх пропозиція була відхилена. Поведінка Д. була особливо образливою та непристойною: він зняв штани та показав свої статеві органи усім присутнім, у тому числі дівчатам. Заявник дав українцям ще одну пляшку пива і група китайських студентів почала збиратися. M. знімав це на телефон. Останнім, що зняли, було те, що один з китайських студентів, пізніше впізнаний, як В., дістав дві металеві шпажки з пластикового пакету.

8. В якійсь час між двома групами почалася бійка. Дві групи пізніше обвинувачували одна одну в початку бійки. Протягом бійки М. був поранений у спину металевою шпажкою.

9. Са. захопив одного з китайських студентів, Ч. Коли прибула міліція, Са. стверджував, що бачив, як Ч. вдарив М. у спину складним ножем, та підтвердив свої свідчення в письмовій формі того ж дня. Відповідно до звіту міліціонера, складеному того ж дня, Су. та Д. були настільки п’яними, що їх було неможливо допитати. Що стосується постраждалого, він був непритомним.

10. Заявник очікував міліцію разом з чотирма українцями та деякими з його товаришів (декілька інших втекли). Ніхто з українців не висловив ніякої підозри стосовно заявника, й пізніше він пішов з друзями.

11. 2 травня 2009 р. M. був допитаний в лікарні. Він стверджував, що його раптово вдарили у спину і що він не бачив, хто це зробив. Коли він впав, то побачив, як через нього переступили три китайці, у тому числі заявник. M. запам’ятав заявника, тому що він був вищим, ніж інші китайці, й трохи говорив російською мовою. M. вважав, що скоріш за все, його вдарив заявник.

12. Того ж дня Са. змінив свої початкові твердження та свідчив, що бачив, як «один з китайців, який з’являвся більшим, ніж інші, та звав себе Юрою [заявник], стрибнув на спину [M.] та вдарив його металевою шпажкою».

13. 4 травня 2009 р. M. помер в лікарні від травми.

14. Того ж дня Су. сказав поліції, що бачив, як один з китайців, який уявлявся більшим, ніж інші, вдарив М. металевою шпажкою.

15. Протягом процедури впізнання, яка була проведена того ж дня, Са. та Су. вказали на заявника, як на особу, яка вдарила M.

16. Того ж дня заявник був заарештований за підозрою у вбивстві М.

17. 6 травня 2009 один з китайських студентів, В., у присутності адвоката та з допомогою перекладача, зробив явку з повинною міліції. Він стверджував, що випадково травмував одного з українців шпажкою та втік, тому що злякався. Він шкодував про те, що сталося.

18. 8 травня 2009 р. В. повторив своє зізнання, додавши, що заявник зробив усе можливе для запобігання конфлікту.

19. Пізніше, у невстановлений день, В. відмовився від зізнання та стверджував, що наніс легкі ушкодження шпажкою Д. та Су., але не М.

20. Розслідування встановило, що китайські студенти спочатку мали шість металевих шпажок. Були знайдені тільки чотири з них, у пластиковому пакеті. Дві шпажки, які В. взяв з пакету до бійки, не були знайдені.

21. В ході досудового розслідування дванадцять громадян Китаю дали свідчення щодо подій, які відбулися до, протягом та після бійки. Ніхто з них не бачив, хто травмував M., або як це сталося. Також ніхто не бачив, щоб у заявника була металева шпажка в якийсь момент. Навпаки, деякі свідки серед китайських студентів стверджували, що були поруч з заявником протягом бійки, і що не він вдарив M.

22. Крім того, декілька свідків з китайського боку сказали міліції, що В. особливо нервував протягом інциденту, знищив одяг, який носив 1 травня 2009 р., та попросив у батьків значну суму грошей.

23. У невстановлений день розслідування було оголошено закінченим та Київський районний суд Харкова (надалі – «Київський суд») розпочав судовий процес.

24. 15 січня 2010 р. Київський суд наказав провести додаткове досудове розслідування. Як стверджувалося у його постанові, декілька осіб бачили металеві шпажки в руках В., але ніхто не бачив, щоб заявник тримав шпажку або бив нею М. Са. пізніше відмовився від своїх тверджень від 2 травня 2009 р. про те, що бачив, як заявник вдарив M., і сказав, що в дійсності він не бачив, як М. був поранений. Він пояснив, що коли він відмітив заявника, їм «керували емоції». Крім того, в той час, як Д. та Су. вважали заявника винним у пораненні M., на судовому слуханні було встановлено, що ніхто з них не бачив. як це трапилося. Суд першої інстанції також визнав непереконливим висновок досудового розслідування про те, що В. заподіяв легкі ушкодження Д. та Су. металевою шпажкою, але було маловірогідним, що він також міг поранити M. Суд також посилався на свідчення міліціонера, який був на чергуванні 1 травня 2009 р., про те, що заявник був там увесь час до прибуття міліції та був спокійним, чистим та не мав ушкоджень. Міліціонер також стверджував, що українці вказали, що Ч. поранив М. й вони передали його міліції. Ч. не розмовляв російською мовою достатньо добре. Після забезпечення перекладача він наполягав на своїй невинуватості. Слідчий не міг пояснити, як підозра пала на заявника. Він стверджував, що хтось з відділення кримінального розслідування сказав йому, що заявник був порушником, але він не міг згадати, хто саме. Нарешті. у судовій постанові зазначалося, що хоча деякі зі свідчень українців ідентифікували заявника, як більш високого, ніж його товариші, було очевидно, що на місці було декілька інших китайських студентів, які виявлялися більшими та більш важкими, ніж інші китайці. Розслідування ніяк не оцінило цей аспект.

25. 25 березня 2010 р. Харківський обласний апеляційний суд (надалі – «апеляційний суд») скасував цю постанову, дійшовши висновку, що усі висунуті в ній питання можна було прояснити в ході суду, і що додаткове досудове розслідування не було необхідним.

26. 26 вересня 2011 р. Київський суд визнав заявника винним у вбивстві та приговорив його до позбавлення волі строком на дванадцять років. Він посилався на твердження Са. та Су., які стверджували, що бачили, як заявник «повис на спині [М]» незадовго до того, як М. закричав, що його поранили. Суд також спирався на свідчення Д., який стверджував, що бачив, як заявник втікав від постраждалого з Ч. Суд дійшов висновку, що дві металеві шпажки були використані у бійці. Беручи до уваги, що В. поранив Д. та Су. однією з них, він не міг також поранити M. В. не можна було допитати в суді, оскільки він залишив Україну. Китайські студенти надали свій опис бійки. Однак суд не вважав його достовірним та висловив думку про те, що вони намагалися допомогти заявникові.

27. Заявник оскаржив рішення, стверджуючи, зокрема, що його засудження не мало доказової основи окрім спірних та спекулятивних тверджень друзів М. Прокурор також подав апеляцію, вважаючи вирок занадто м’яким.

28. 26 березня 2012 р. апеляційний суд скасував рішення та направив справу для додаткового досудового розслідування через численні недоліки. Він зазначив, зокрема, що не були прикладені зусилля для встановлення мотиву вбивства. З доказів у матеріалах справи було очевидно, що заявник та М. поводилися дружелюбно, і що вони обидва намагалися уникнути конфлікту. Крім того, апеляційний суд зазначив, що твердження Д., Са. та Су., на яких суд першої інстанції ґрунтував засудження заявника, були суперечливими, мали розбіжності та були спекулятивними, тому вони не могли вважатися основними доказами вини заявника. Апеляційний суд також вважав обвинувачення заявника занадто розпливчастим, оскільки не було встановлено, де М. та заявник були розташовані до інциденту. Також не був встановлений точний механізм поранення М.

29. Після додаткового досудового розслідування справу було повернуто до Київського суду.

30. 2 липня 2012 р. Київський суд постановив, що відхилення, відзначені апеляційним судом у його постанові від 26 березня 2012 р., не були виправлені, і що додаткове розслідування, як і те, яке проводилося раніше, було неповним та поверхневим. Тому справу було знову повернуто для додаткового досудового розслідування.

31. 20 вересня 2012 р. апеляційний суд залишив у силі цю постанову.

32. 19 листопада 2012 р. вступив у силу новий Кримінально-процесуальний кодекс (надалі – «КПК 2012 р.»), який увів багато значних змін у кримінальну процедуру (див. пункт 45 нижче).

33. 19 грудня 2012 р. слідчий оголосив заявникові «повідомлення про підозру», що було частиною нової процедури відкриття кримінальних проваджень відповідно до КПК 2012 р.

34. Того ж дня досудове розслідування було оголошено закінченим, і 24 грудня 2012 р. справу було передано до Київського суду.

35. 24 липня 2013 р. Київський суд визнав заявника винним у вбивстві та приговорив його до позбавлення волі строком на дванадцять років. Він посилався, зокрема, на твердження Са., Су. та Д., дані на судовому слуханні, які були ідентичні їх твердженням у рішенні від 26 вересня 2011 р. (див. пункт 26 вище). Суд зазначив, що було неможливо встановити з точністю механізм смертельного поранення М. на основі тверджень цих свідків. Однак, він постановив, що їх твердження не були спростовані результатами судово-медичної експертизи. Суд також спирався на твердження М., дані на стадії досудового розслідування (див. пункт 11 вище). Водночас, незважаючи на запити заявника, суд відмовився прийняти в якості доказів свідчення інших китайських студентів, які тим часом залишили Україну та не могли бути допитаними в суді. Тільки один студент з Китаю не залишив країну та був допитаний. Однак його свідчення мали невисоку доказову вагу, оскільки він залишив місце випадку до початку бійки та не бачив подій. Київський суд постановив:

“... [Відповідно до статей 85 та 86] та статті 95 § 4 КПК [2012 р.], суд може основувати свої висновки тільки на твердженнях, отриманих на судовому слуханні або у відповідності до процедури [встановленої] за статтею 225 цього Кодексу, і не має право основувати судові рішення на свідченнях, даних слідчому або прокурору, або посилатися на такі свідчення. Тому суд постановляє, що посилання заявника та його адвоката на свідчення очевидців, задокументовані у слідчому звіті та дані слідчому або прокурору поза межами судових слухань та не у відповідності до процедури, [встановленої] за статтею 225 КПК [2012 р.], не можуть вважатися належними та прийнятними доказами захисту.”

36. Суд першої інстанції також постановив:

“..Суд немає сумнівів стосовно обставин справи, які він вважає встановленими ... Твердження свідків [Са., Су. та Д.] послідовні та підтверджуються іншими доказами у кримінальних провадженнях.”

37. Заявник подав апеляцію. Він стверджував, що єдиним доказом, який привів до його засудження, були непослідовні та суперечливі свідчення друзів постраждалого, які вони значно змінювали щонайменш три рази. Заявник стверджував, що суд першої інстанції не проаналізував жодне з цих протиріч або підстави того, чому свідки змінили свої свідчення. Він також скаржився, що ніяка оцінка не була надана розходженням між цими свідченнями очевидців та версією подій, наданою самим постраждалим незадовго до його смерті (див. пункт 11 вище). Він зазначив, зокрема, що M. у своєму свідченні чітко вказав, що удар у спину був абсолютно раптовим, і що він не стверджував, що хтось «повис на [його] спині», як це стверджували свідки.

38. Заявник також скаржився, що твердження дванадцяти інших китайців, дані на стадії досудового розслідування, не були прийняті до уваги. Він зазначив, що відповідно до статті 5 § 2 КПК 2012 р., прийнятність доказів повинна була оцінюватися у світлі положень КПК, які були в силі у той час, коли докази були отримані. Крім того, заявник посилався на статтю 8 глави 11 Перехідних положень КПК 2012 р., яка передбачала, що питання прийнятності доказів, отриманих до вступу в силу нового КПК, повинно було вирішуватися у відповідності до процедури, застосовної до його вступу в силу (див. пункт 45 нижче). Він підкреслив, що у його справі усі докази були отримані, коли в силі ще був старий КПК від 1960 р. Відповідно, він вважав, що суд першої інстанції повинен був керуватися положеннями КПК 1960 р. при прийнятті рішення щодо прийнятності доказів, включаючи свідчення очевидців, дані китайськими студентами. Беручи до уваги, що відповідно до КПК 1960 р., докази, отримані в ході досудового розслідування, були прийнятними у кримінальних провадженнях (див. пункт 44 нижче), заявник скаржився, що було незаконно та несправедливо виключати свідчення очевидців від захисту, і що таким чином суд першої інстанції значно погіршив його ситуацію та позбавив його можливості захистити себе.

39. 27 листопада 2013 р. апеляційний суд залишив у силі висновки та обґрунтування рішення Київського суду. Він постановив, зокрема:

“Висновки суду [першої інстанції] стосовно [вини заявника] відповідають фактичним обставинам справи. [Вони] базуються на доказах, які були вивчені в ході судового слухання і які детально закріплені у рішенні. Суд першої інстанції сумлінно перевірив [докази] та об’єктивно оцінив їх.”

40. Апеляційний суд не зробив зауваження щодо аргументу заявника про застосовність КПК 1960 р. для оцінки прийнятності доказів.

41. Заявник повторив свої аргументи у своїй апеляції з питань права.

42. 22 липня 2014 р. Вищий спеціалізований суд з цивільних і кримінальних справ прийняв рішення проти заявника та залишив у силі рішення судів нижчих інстанцій. Він не визнав підстав вважати розслідування на судовій стадії поверхневим, або маючим недоліки. Вищий спеціалізований суд не прокоментував аргумент заявника щодо прийнятності доказів захисту у світлі КПК 1960 р.

43. Відповідно до інформації, наданої заявником, 31 березня 2016 р. він був звільнений та повернувся до Китаю. Матеріали справи у Суді не містять ніяких подробиць у цьому відношенні.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

44. Відповідні положення кримінально-процесуального кодексу 1960 р. («КПК 1960 р.»; втратив силу з 20 листопада 2012) передбачають:

Стаття 65. Докази

“Доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами.”

Стаття 82. Протоколи слідчих і судових дій та інші носії інформації щодо цих дій

“Протоколи слідчих і судових дій, складені і оформлені в порядку, передбаченому цим Кодексом, носії інформації, на яких з допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії, є джерелом доказів, оскільки в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для вирішення справи.”

45. Відповідні положення кримінально-процесуального кодексу 2012 р. («КПК 2012 р.»; в силі з 20 листопада 2012 р.) передбачають:

Стаття 5. Дія кодексу в часі

“1. Процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

2. Допустимість доказів визначається положеннями цього Кодексу, які були чинними на момент їх отримання.”

Стаття 85. Належність доказів

“1. Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.”

Стаття 86. Допустимість доказу

“1. Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

2. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.”

Стаття 95. Показання

“1. Показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження...

4. Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.”

Стаття 225. Допит свідка, потерпілого під час досудового розслідування в судовому засіданні

“1. У виняткових випадках, пов’язаних із необхідністю отримання показань свідка чи потерпілого під час досудового розслідування, якщо через існування небезпеки для життя і здоров’я свідка чи потерпілого, їх тяжкої хвороби, наявності інших обставин, що можуть унеможливити їх допит в суді або вплинути на повноту чи достовірність показань, сторона кримінального провадження, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, мають право звернутися до слідчого судді із клопотанням провести допит такого свідка чи потерпілого в судовому засіданні, в тому числі одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб. У цьому випадку допит свідка чи потерпілого здійснюється у судовому засіданні в місці розташування суду або перебування хворого свідка, потерпілого в присутності сторін кримінального провадження з дотриманням правил проведення допиту під час судового розгляду. ...”

Розділ XI. ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

“... 8. Допустимість доказів, отриманих до набрання чинності цим Кодексом, визначається у порядку, що діяв до набрання ним чинності.”

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 § 1 КОНВЕНЦІЇ

A. Справедливість судових проваджень

46. Заявник скаржився, що у його справі не було справедливого судового процесу. Він спирався на статтю 6 § 1 Конвенції, яка передбачає:

“Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, … який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...”

1. Прийнятність

47. Уряд стверджував, що ця скарга була явно необґрунтованою.

48. Заявник не погодився.

49. Суд вважає, що всупереч твердженням Уряду, скарга заявника не є явно необґрунтованою в розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Вона не є неприйнятною за будь-яких інших підстав і повинна бути оголошена прийнятною.

2. Суть справи

(a) Доводи сторін

50. Заявник стверджував, що єдиною доказовою основою для його засудження були заперечливі, непослідовні та спекулятивні свідчення друзів постраждалого, які змінювалися багато разів. Він скаржився, що національні суди взяли на віру ці твердження свідків, не поставивши під сумнів їх достовірність.

51. Заявник також скаржився, що національні суди, всупереч застосовним кримінально-процесуальним правилам, відмовилися прийняти в якості доказів твердження свідків, зроблені його товаришами з числа студентів-китайців протягом досудового розслідування. Тому, на думку заявника, суди серйозно порушили його право на захист та діяли в порушення принципу рівності сторін.

52. Заявник також стверджував, що ці аргументи були проігноровані в рішеннях національних судів.

53. Уряд заперечував проти доводів заявника та стверджував, що вина заявника була встановлена після ретельного розгляду належних та прийнятних доказів.

54. Уряд також наполягав, що численні свідки, у тому числі китайські студенти, були допитані в ході суду над заявником. Що стосується свідчень китайських студентів, які не могли приймати участь у слуханні, тому що покинули країну, їх свідчення у будь-якому випадку були неясними та не вказували на невинуватість заявника.

55. Уряд також підкреслив, що Суд не міг вказувати національним судам, як перевіряти правдоподібність свідчень, отриманих протягом суду.

(b) Оцінка Суду

(i) Загальні принципи

56. Суд повторює, що хоча стаття 6 гарантує право на справедливий судовий процес, вона не викладає ніякі правила стосовно прийнятності доказів, які є переважно питанням регуляції відповідно до національного законодавства (див. Jalloh v. Germany [GC], № 54810/00, § 94, ECHR 2006?IX; та De Tommaso v. Italy [GC], № 43395/09, § 170, ECHR 2017 (витяги)). Тому роль Суду , в принципі, полягає не у визначенні того, чи конкретні види доказів – наприклад, докази, отримані незаконно відповідно до національного законодавства – можуть бути прийнятними, або чи був заявник винним. Питання полягає в тому, чи були провадження в цілому справедливими, у тому числі метод отримання доказів (див. Jalloh, цит. вище, § 95, та Bykov v. Russia [GC], № 4378/02, § 89, 10 березня 2009).

57. При визначенні того, чи провадження в цілому були справедливими, слід прийняти до уваги те, чи були дотримані права захисту. Слід розглянути, зокрема, чи заявник мав можливість оскаржити достовірність доказів та заперечувати проти їх використання. Крім того, слід прийняти до уваги якість доказів, у тому числі те, чи обставини, за яких вони були отримані, викликають сумніви щодо їх правдоподібності або точності (див. Bykov, цит. вище, § 90, та Erkapiж v. Croatia, № 51198/08, § 72, 25 квітня 2013). Тягар доведення полягає на стороні обвинувачення, і будь-яки сумніви повинні бути на користь обвинуваченому (див. Ajdariж v. Croatia, № 20883/09, § 35, 13 грудня 2011, з подальшими посиланнями).

58. Іншим елементом ширшої концепції «справедливого слухання» у розумінні цього положення є принцип рівності сторін, який вимагає існування «справедливого балансу» між сторонами: кожна сторона повинна мати розумну можливість представити справу за умов, які не поміщують її у значно невигідне становище по відношенню до опонента або опонентів (див. Andrejeva v. Latvia [GC], № 55707/00, § 96, ECHR 2009).

59. Суд підкреслює, що Конвенція призначена для гарантії не теоретичних або ілюзорних прав, а таких прав, які є практичними та ефективними. Це особливо стосується гарантій, закріплених у статті 6, беручи до уваги важливе місце, яке у демократичному суспільстві займає право на справедливий судовий процес з усіма гарантіями відповідно до цієї статті (див., для нещодавніх посилань серед багатьох інших, Shuli v. Greece, № 71891/10, § 27, 13 липня 2017). Для того, щоб право на справедливий судовий процес залишалося в достатній мірі «практичним та ефективним», статтю 6 § 1 необхідно тлумачити у світлі Преамбули до Конвенції, яка передбачає, зокрема, що верховенство права є частиною загальної спадщини Договірних держав (див., з необхідними змінами, Brumгrescu v. Romania [GC], № 28342/95, § 61, ECHR 1999?VII). Тому ніякі положення національного законодавства не можна тлумачити та застосовувати таким чином, щоб вони були несумісні з обов’язками держави відповідно до Конвенції (див., наприклад, Tsalkitzis v. Greece (№ 2), № 72624/10, § 54, 19 жовтня 2017).

60. Крім того, відповідно до встановленого прецедентного права Суду, право на справедливий судовий процес не може вважатися ефективним, якщо запити та зауваження сторін не були дійсно «вислухані», тобто, належним чином розглянуті судом (див. Carmel Saliba v. Malta, № 24221/13, § 65, 29 листопада 2016, та розглянуті у ньому справи).

61. Нарешті, відповідно до встановленої прецедентної практики Суду, яка відображає принцип, пов’язаний з належним відправленням правосуддя, в рішеннях судів повинні належним чином надаватися підстави, на яких вони ґрунтуються. Міра, в якій застосовується цей обов’язок надавати підстави, може відрізнятися відповідно до характеру рішення і повинна бути визначена у світлі обставин справи (див. Moreira Ferreira v. Portugal (№ 2) [GC], № 19867/12, § 84, 11 липня 2017). При розгляді справедливості кримінальних проваджень Суд постановляв, зокрема, що ігноруючи конкретний, стійкий та важливий аргумент обвинуваченого, національні суди не виконують свій обов’язок відповідно до статті 6 § 1 Конвенції (див. Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine, № 42310/04, § 280, 21 квітня 2011).

(ii) Застосування цих принципів до обставин даної справи

62. Суд погоджується з аргументом заявника в даній справі про те, що ключовими доказами, на яких ґрунтувалося його засудження за вбивство, були свідчення друзів постраждалого – Са., Су. та Д., які мали розбіжності.

63. Суд спостерігає у цьому зв’язку, що одразу після інциденту Са.. захопив іншу особу, Ч., якого він передав міліції, стверджуючи, що бачив, як він вдарив М. у спину складним ножем. Щодо Су. та Д., міліціонер, який прибув на місце злочину, не зміг їх опитати, оскільки вони перебували у стані тяжкого алкогольного сп’яніння. Увесь цей час заявник залишався поруч з Са., Су. та Д., ніхто з них не висловив ніяку підозру стосовно його можливого залучення до поранення їх друга (див. пункти 9 та 10 вище). M. у той час знепритомнів та його було неможливо допитати.

64. Постраждалий був допитаний у лікарні наступного дня, 2 травня 2009 р. В той час як він визнав, що не бачив, хто його вдарив, він вважав, що це міг бути заявник. Того ж дня Са. змінив свої початкові твердження та стверджував, що бачив, як заявник вдарив M. металевою шпажкою. Після смерті М. 4 травня 2009 р. Су. дав аналогічні свідчення. Вони обидва ідентифікували заявника як порушника протягом процедури впізнання, яка була проведена 4 травня 2009 р. (див. пункти 11-15 вище). Пізніше, в ході досудового розслідування, Са. знову змінив свої твердження та свідчив, що вказав на заявника, оскільки «ним керували емоції», і що в дійсності він не бачив, хто поранив його друга (див. пункт 24 вище). В подальшому, протягом суду, Са. знову змінив свої свідчення та стверджував, що бачив, як заявник повис на спині М. незадовго до поранення М. Су. дав аналогічні свідчення на судовому слуханні, а Д. стверджував, що бачив, як заявник втікав від постраждалого після інциденту (див. пункти 26 та 35 вище), повторюється, що Су. та Д. на момент тих подій були настільки п’яними, що їх не можна було допитати (див. пункт 9 вище).

65. Суд також постановляв у своїй прецедентній практиці, що розбіжності між твердженнями свідків, даними в різні періоди, а також серйозні розбіжності між різними доказами, наданими обвинуваченням, дають належні підстави поставити під сумнів свідків та доказову вагу їх свідчень; цей тип заперечення є запереченням, здатним вплинути на оцінку фактичних обставин справи на основі доказів, та, зрештою, на результат суду (див. Huseyn and Others v. Azerbaijan, №№ 35485/05 та 3 інших, § 206, 26 липня 2011).

66. В даній справі захист вказав на вищезгадані розбіжності і протиріччя у своїх зауваженнях, які висувалися неодноразово протягом проваджень. Крім того, національні суди самі визнали їх серйозними недоліками у своїх постановах щодо неодноразового направлення справи на додаткове розслідування (див. пункти 24, 28 та 30 вище). Однак Суд зазначає, що не були прикладені ніякі зусилля для аналізу цих питань. Так, у своєму рішенні від 24 липня 2013 р., в якому заявник був засуджений за вбивство, Київський суд лише стверджував, що не мав сумнівів щодо фактичних обставин справи, і що він вважав твердження свідків «послідовними та підкріпленими іншими доказами» (див. пункт 36 above). Суди вищих інстанцій сприяли цьому підходу без подальших коментарів (див. пункт 39 та 42 вище). Іншими словами, хоча неоскаржені недоліки у твердженнях свідків потребували найобережнішої оцінки з боку національних судів (порівняйте з Ajdariж, цит. вище, § 46, та Ilgar Mammadov v. Azerbaijan (№ 2), № 919/15, § 213, 16 листопада 2017), вони без подальшого пояснення вирішили не ставити під сумнів достовірність цих тверджень, не кажучи вже про інтерпретацію будь-яких сумнівів на користь обвинуваченого (див. пункт 57 вище).

67. Суд надає ваги тому факту, що окрім цих непослідовних тверджень свідків від сторони обвинувачення, не існувало ніяких речових або інших доказів проти заявника. Крім того, існувало багато свідчень очевидців з боку захисту, з числа китайських студентів, один з них навіть на одній стадії зізнався в тому, що випадково поранив одного з українців (див., зокрема, пункти 17 та 18 вище).

68. Хоча досудове розслідування продовжувалося, усі ці студенти залишили територію України. Питання встановлення їх місцезнаходження у Китаї або іншій країні, для виклику їх до України або міжміського допитування, не висувалося.

69. Суд відмічає, що 20 листопада 2012 р. в Україні вступив у силу новий КПК. До того часу кримінальні провадження стосовно заявника тривали три з половиною роки, з декількома досудовими розслідуваннями, спрямованими на виправлення численних недоліків. Новий КПК передбачав, що суди могли спиратися тільки на твердження, зроблені на судових слуханнях, а не на свідчення, дані раніше слідчому або прокурору (див. пункт 45 вище). Це нововведення було спрямовано на сприяння закінченню широко поширеної практики жорстокого поводження у міліції України, націленого, зокрема, на отримання зізнань, яку часто критикував Суд, оскільки вона буденно застосовувалася до кримінальних підозрюваних на ранніх стадіях розслідування (див., наприклад, Kaverzin v. Ukraine, № 23893/03, § 174, 15 травня 2012).

70. У той же час, КПК 2012 р. вказував, що прийнятність доказів слід було визначати на основі КПК, який був у силі в той час, коли ці докази були отримані (див. пункт 45 вище). У справі заявника не заперечувався той факт, що усі твердження свідків від захисту були отримані, коли КПК 1960 р. ще був у силі.

71. Хоча нові правові положення були спрямовані на укріплення прав обвинувачених осіб, у даній справі національні суди тлумачили їх в якості підстав для виключення усіх тверджень свідків від захисту, оскільки вони не були отримані в суді (див. пункт 35 вище). В результаті у сторони обвинувачення були в розпорядженні усі свідки, в той час як заявник взагалі не міг спиратися на свідчення очевидців для захисту. Тому Суд вважає, що заявник був поміщений у значно невигідну позицію по відношенню до сторони обвинувачення (див. пункт 58 вище).

72. Беручи це до уваги, незалежно від того, чи до справи заявника слід було застосувати КПК 1960 р. або КПК 2012 р., Суд не може не досягти висновку, що національні суди тлумачили та застосовували кримінально-процесуальні положення при оцінці прийнятності доказів несумісним чином з обов’язками держави відповідно до Конвенції (див. пункт 59 вище).

73. Нарешті, Суд спостерігає, що національні суди на трьох рівнях юрисдикції ніяк не оцінили конкретні стійкі та важливі аргументи заявника стосовно серйозних недоліків у доказах свідків від обвинувачення і стосовно стверджуваної незаконності та довільності виключення усіх доказів свідків від захисту зі справи (див. пункт 61 вище).

74. Поточних міркувань достатньо для того, щоб дозволити Суду дійти висновку, що кримінальні провадження проти заявника в цілому складали порушення його права на справедливий судовий процес відповідно до статті 6 § 1 Конвенції.

B. Тривалість проваджень

75. Заявник також скаржився щодо тривалості кримінальних проваджень проти нього.

76. Уряд стверджував, що тривалість проваджень була розумною.

77. Беручи до уваги факти справи, доводи сторін та свої висновки стосовно справедливості оскаржуваних проваджень (див. пункт 74 вище), Суд вважає, що він розглянув головне правове питання, висунуте в даній заяві, і що немає потреби видавати окреме рішення стосовно прийнятності та суті цієї додаткової скарги (див., наприклад, Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Cвmpeanu v. Romania [GC], № 47848/08, § 156, ECHR 2014).

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

78. Стаття 41 Конвенції передбачає:

“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”

A. Компенсація шкоди

79. Заявник вимагав сплатити йому 25,000 євро (EUR) в якості компенсації моральної шкоди. Він також вимагав сплатити йому 5,184 доларів США (USD) в якості компенсації матеріальної шкоди. Це була сума плати за навчання, яку він сплатив Харківському національному університету, який він не міг закінчити через засудження та ув’язнення.

80. Уряд заперечував проти цих вимог, вважаючи їх надмірними та необґрунтованими.

81. Суд не вбачає ніякого причинно-наслідкового зв’язку між виявленими порушеннями та заявленою матеріальною шкодою; тому він відхиляє цю вимогу.

82. Суд також зазначає, що коли особа, як заявник у даній справі, була засуджена судом у провадженнях, які не відповідали вимогам Конвенції щодо справедливості, повторний суд, оновлення або перегляд справи, за запитом, представлятиме належне відшкодування за визнані порушення (див., наприклад, Leonid Lazarenko v. Ukraine, № 22313/04, § 65, 28 жовтня 2010, з подальшими посиланнями).

83. Незалежно від рішення заявника щодо того, чи він прагнутиме повторного суду в Україні, особливо беручи до уваги його повернення до Китаю, Суд вважає, що порушення його прав заподіяло йому моральну шкоду, яку не може виправити саме лише визнання існування порушення. В обставинах цієї справи Суд вважає розумним присудити заявникові 7,500 євро у цьому відношенні.

B. Компенсація судових витрат

84. Заявник не надав ніяких вимог щодо компенсації судових витрат. Тому Суд нічого не присуджує у цьому відношенні.

C. Пеня

85. Суд вважає розумним, що пеня повинна бути встановлена у розмірі граничної кредитної ставки Європейського Центрального Банку, до якої слід додати три відсоткових пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД, ОДНОГОЛОСНО,

1. Оголошує скаргу стосовно стверджуваної несправедливості судового процесу над заявником прийнятною;

2. Постановляє, що мало місце порушення статті 6 § 1 Конвенції у зв’язку з несправедливістю судового процесу над заявником;

3. Постановляє, що немає необхідності розглядати прийнятність та суть скарги заявника стосовно тривалості кримінальних проваджень проти нього;

4. Постановляє, що

(a) держава-відповідач повинна сплатити заявникові, протягом трьох місяців з дати, коли рішення стане остаточним відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, EUR 7,500 (сім тисяч п’ятсот євро), плюс будь-який податок, який може бути стягнутий, в якості компенсації моральної шкоди;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної процентної ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Складено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 13 листопада 2018 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.

Маріалена Цирлі Пауло Пінто де Альбукерке

Секретар Голова Переклад Харківської правозахисної групи.