10 причин, чому угоди про визнання винуватості у корупції – невдала ідея

Нещодавно Верховна Рада ухвалила за основу проект змін до КК та КПК, якими пропонується пом’якшувати покарання тим корупціонерам, які визнали вину і відшкодували збитки. Але чи підуть ці зміни на користь Україні і українському правосуддю?

Йдеться про проект Закону №12039 від 17.09.2024 «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо вдосконалення регулювання угод про визнання винуватості у кримінальних провадженнях щодо корупційних кримінальних правопорушень та кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією».

Згідно з документом ті підозрювані в корупційних злочинах, які під час провадження нададуть викривальні покази, підтвердять їх доказами, а також відшкодують збитки, зможуть відбутися покаранням, що не пов’язане з позбавленням волі.

При цьому, під час укладення угоди про визнання винуватості сторони (обвинувачення і захист) зможуть домовитися про призначення додаткових покарань у вигляді штрафів та конфіскації майна, навіть якщо воно не передбачено санкцією відповідної статті КК України.

Домовлятися можна буде аж до моменту видалення суду до нарадчої кімнати.

Анонсується, що угоди забезпечать належну динаміку судових справ та винесених вироків по корупційних злочинах, будуть сприяти економії державних коштів, вивільнять час правоохоронців і суду. Корупціонер відшкодовуватиме збитки й шкоду, в нього конфіскують все, що було набуто злочинним шляхом. При цьому, такий правопорушник все одно потрапляє до реєстру корупціонерів і певний час відповідно до Кримінального кодексу вважатиметься таким, що має судимість.

Але можна виділити принаймні десять причин, чому цю модель не назвеш удалою.

1. Поточна судова практика тривалий час вже й так рухається шляхом затвердження угод про визнання винуватості в кримінальних провадженнях щодо корупційних кримінальних правопорушень зі звільненням засудженого від відбування покарання з випробовуванням чи призначенням більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. Причому ця практика існує всупереч прямій законодавчо встановленій забороні ухвалювати такого роду рішення (ч. 1 ст. 69 та ч. 1 ст. 75 КК).

По суті, законопроект проект пропонує легалізувати її, надавши можливість «відкупитися» від відповідальності і покарання.

2. Укладання угод про визнання винуватості в провадженнях щодо корупційних злочинів призводить до істотного погіршення якості досудового розслідування і зниження стандартів доказування.

Швидке здобуття бажаного для сторони обвинувачення результату – угоди – та відсутність реального покарання щодо особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, з одного боку, призводить до збільшення кількості вироків на підставі затверджених угод, але з іншого – породжує безліч негативних наслідків для правової системи України.

Захоплення угодами призводить до послаблення аналізу доказів правоохоронцями, до збільшення кількості грубих помилок, до умисних порушень процедури розслідування, подекуди неприкритого ігнорування закону, нігілізму, приховування важливих доказів, фактів, обставин, які мають значення для справи і вказують на невинуватість особи.

3. Збільшується ризик, що угоди можуть стати інструментом уникнення покарання за тяжкі й особливо тяжкі злочини. Обвинувачені, маючи фінансові та інші важелі впливу на ситуацію, можуть отримувати невиправдано м’яке покарання без належної перевірки їхньої ролі в учиненні кримінальних правопорушень, що буде підривати конституційні засади правосуддя.

При цьому загроза отримати реальний строк покарання та одночасна альтернатива відкупитися від покарання за рахунок укладення угоди з прокурором підштовхне невинних людей через страх програшу в суді обмовляти себе й інших осіб, визнаючи провину за те, чого вони не вчиняли.

4. Вибірковий підхід до можливості укладення угод несе реальні корупційні ризики в правоохоронній системі, оскільки вироки на підставі угод про визнання винуватості не можуть ніким бути оскаржені. Лише прокурор на свій розсуд буде вирішувати, чи заслуговує підозрюваний, обвинувачений на звільнення від реального позбавлення волі.

5. Запропонована новела з узгодження додаткових штрафів та їхні завеликі розміри повністю розлагоджують загальну систему покарань. Одні й ті саме за рівнем небезпеки злочини будуть тягнути за собою різні вид і розміри покарання. Діапазон додаткових штрафів є занадто великим, що з великою вірогідністю призведе до корупційних ризиків і зловживань правозастосування.

6. Чинний КПК запровадив у 2012 році правило, що доказами є лише покази, які надані особою під час допиту в суді. І це положення мало на меті позбавитися архаїзмів тоталітарної системи, коли покази вибивалися силою і визнання особою своєї винуватості вважалося «царицею доказів». Тим самим були встановлені законодавчі запобіжники, щоб нівелювати незаконні методи розслідування. Водночас угоди – це шлях назад, повернення до деформації системи правосуддя.

Переслідуючи мету дотиснути підозрюваного до угоди [особливо якщо це стосується власників, засновників, керівників, службових осіб, працівників суб’єктів господарської діяльності], правоохоронні органи, насамперед, нерідко блокують роботу господарюючих суб’єктів, що змушує дотичних до суб’єктів господарювання осіб надавати покази як проти себе, так і проти тих, на кого вкажуть правоохоронці.

7. На стадії досудового розслідування органи слідства і прокуратури під виглядом і прикриваючись таємницею слідства можуть не інформувати підозрюваного про реальний характер розслідування справи, про кількість і значущість зібраних стороною обвинувачення доказів тощо.

Перебільшуючи серйозність ситуації, правоохоронці подекуди вдаються до обману, щоб схилити до укладення угоди фігуранта. Останній робить це, перебуваючи в стані юридичної чи фактичної помилки, хоча вчинені ними діяння або не утворюють складу кримінального правопорушення, або правоохоронці насправді не мають належного обсягу доказів вчинення правопорушення і винуватості особи.

Розв’язати розглянуту дилему можна, приміром, шляхом заборони прокурору вирішувати питання про укладення угоди на його розсуд. На законодавчому рівні доцільно розробити чіткі критерії (підстави) укладення угод, щоб будь-яка особа, яка підпадає під об’єктивно закріплені законом випадки, мала право на угоду і на звільнення від покарання чи на зменшення виду та розміру покарання. Тим самим будуть забезпечені конституційні принципи рівності, справедливості, законності, правосуддя.

8. Наразі фінансово спроможні особи у випадку вчинення особливо тяжких злочинів «відкуповуються», а правопорушники, які фінансово неспроможні чи в «грошовому еквіваленті» не цікаві прокурору або вчинили злочини меншої тяжкості, отримують покарання у вигляді позбавлення волі на тривалі терміни. І робиться це під виглядом посилення боротьби з корупцією.

Саме за рахунок покарання корупціонерів середньої та нижньої ланок антикорупційними органами робляться анонси їх досягнень у сфері боротьби з корупцією.

9. Прагнучи досягти ефемерного ефекту від стягнення з корупціонерів якомога більше відшкодування і штрафів, антикорупційні органи в рази збільшують кількість кримінальних проваджень і осіб, які притягуються до відповідальності. У результаті кількість кримінальних проваджень і покараних порушників росте в геометричній прогресії. Причому масовим стало явище штучної криміналізації звичайної законної господарської діяльності.

Як результат, спостерігається падіння довіри з боку бізнесу до контрактів з державою і державними підприємствами. Не бажаючи попасти під маховик антикорупційних структур, підприємці дедалі частіше відмовляються від співпраці з державою.

Ця тенденція має руйнівний характер. За деякими важливими для держави напрямами тривалий час навіть через систему PROZORRO не вдається здійснити закупівлю стратегічно важливих для держави товарів, робіт, послуг, бо ніхто не виявляє бажання брати участь у тендерах, щоб невдовзі за вигаданими приводами не попасти під правоохоронний пресинг. Це завдає істотної шкоди державі, суспільству.

10. Часто доводиться чути: угоди – загальноприйнята світова практика. При цьому не говориться, що в цивілізованих країнах угоди застосовуються як виняток із загального правила і не деформують систему правосуддя.

Натомість у нас профільні антикорупційні органи настільки захопилися угодами, що подекуди процент угод у співвідношенні із загальною кількістю кримінальних проваджень перевищує половину справ. А завершення кримінального провадження у корупційних провадженнях у загальному порядку нерідко сприймається як виняток з правила.

*

Такі міркування дають змогу зробити кілька невтішних висновків.

Проектом №12039 фактично впроваджується сумнівна концепція призначення покарання не з огляду на тяжкість вчиненого злочину, особу правопорушника, його кримінальну і посткримінальну поведінку, пом’якшуючі, обтяжуючі обставини, а виключно з урахуванням фінансових можливостей і статків.

Такі законодавчі зміни утворюють ризики зниження якості правосуддя та забезпечення об’єктивності, оскільки судді будуть менше приділяти уваги аналізу доказів і фактичним обставинам справи, приймаючи рішення на основі угод між сторонами.

Можливість уникнення реального покарання фігурантами в гучних кримінальних справах щодо мільйонних розкрадань і хабарів та одночасне безальтернативне засудження з реальними термінами покарання осіб у справах з невеликим розміром шкоди чи неправомірної вигоди вже призводить до зневіри суспільства в антикорупційних органах, судовій системі, ефективності державної влади загалом. І ця тенденція буде посилюватися.

Що ж робити? Очевидно, що необхідно локалізувати й усувати прогалини правозастосування у сфері боротьби з корупцією. Але робити це слід у спосіб, відмінний від механізмів, які запропоновані у законопроекті.

Для законодавчого регулювання необхідні чіткі критерії, які мають бути однакові для всіх громадян. Однозначно не можна залишати корупційну складову в діяльності органів досудового розслідування і прокуратури, коли рішення про те, до кого застосовувати інститут угоди вирішує не закон, а конкретна службова особа на свій розсуд.

Як мінімум, доцільно законодавчо обмежити Національне антикорупційне бюро України і Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру у праві укладення угод за певними категоріями справ, а саме:

• законодавчо закріпити, що за так званими господарськими статтями 191 364 209 КК укладення угоди про визнання винуватості особи з прокурором може бути здійснено виключно після закінчення досудового розслідування в загальному порядку і передачі обвинувального акта до суду;
• за класичними «хабарницькими» статтями 368 369 369-2 КК дозволити НАБУ і Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі укладати угоди на стадії досудового розслідування.

Такий механізм дозволить вирішити блок найважливіших завдань, зокрема, в рази зменшити кількість сумнівних із погляду закону проваджень за статтями 191 364 209 КК. Правоохоронці будуть розуміти, що повинні працювати не за коротким сценарієм (зареєстрував провадження – довів його до угоди за будь-яку ціну), а змушені здійснювати повноцінне кримінальне провадження, збирати якісні докази, доказувати факт вчинення злочину і вину особи в його вчиненні.

За сумнівними, штучно створеними справами з непереконливими, поверхневими доказами генерувати нові кримінальні провадження для правоохоронців не буде ніякого сенсу. Ніхто не буде займатися фікцією, щоб після тривалого часу розслідування в підсумку «вийти в нуль». Тим самим істотно знизиться тиск на бізнес.

Крім цього, прибереться значна частина незаконних методів розслідування, адже засновник, власник, службова особа суб’єкта господарювання, підприємець тощо, лише проаналізувавши всі зібрані органом розслідування докази, після виконання вимог ст. 290 КПК зможе для себе визначитися – підтверджується факт вчинення злочину і його винуватість чи ні. І вже після цього вирішить для себе, йти на угоду чи доказувати свою невинуватість у суді.

Автор статті: Олександр Готін

голова Комітету з питань антикорупційної політики та комплаєнсу