Загроза санкцій загрозлива. Кілька слів про персональні санкції в Україні

Під санкціями у правовідносинах цивілізованих держав розуміються обмежувальні заходи, які вводяться проти іноземної держави (компанії чи громадянина), яка чи який вчиняють недружні акти по відношенню до держави - застосовувача санкцій, на території своєї держави чи третіх держав, і не підсудні національним судам держави, яка вводить санкції. Тобто, є іноземним, зовнішнім елементом.

Однак в останні роки в Україні набула розмаху (з подачі тов. Олексія Данілова) практика вводити санкції за рішенням РНБО, Указом Президента України, проти власних громадян України та внутрішніх резидентів, які разом з їх майном цілком підпадають під дію національних судів України.

Практика, прямо кажучи унікальна. Адже автор не знає жодну іншу цивілізовану державу (у розумінні звичаїв міжнародного права й відповідних Резолюцій Генеральної Асамблеї ООН), яка б таким чином застосовувала “санкційні механізми”.

Тим більш, ситуація виглядає абсурдною, якщо врахувати, що за ч. 2 ст. 1 Закону України «Про санкції», санкції можуть застосовуватися з боку України по відношенню до іноземної держави, іноземної юридичної особи, юридичної особи, яка знаходиться під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи-нерезидента, іноземців, осіб без громадянства, а також суб’єктів, які здійснюють терористичну діяльність, і лише санкції у виді позбавлення державних нагород – проти будь-яких нагороджених осіб. Однак багато тих, проти кого введено персональні санкції в останні місяці, є виключно громадянином України й знаходиться під повним контролем держави Україна та на території України.

Ситуація в Україні останнім часом тільки поглиблюється тим, що проти осіб, які знаходяться на території України персональні санкції вводяться на підставі матеріалів кримінальної справи.

Адже згідно ст. 62 Конституції України, §2 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини, в Україні діє презумпція невинуватості, відповідно до якої людина вважається винуватою у вчиненні злочину виключно у випадку винесення судом обвинувального вироку проти неї. Відповідно, введення проти особи, справа якої перебуває у слідчого чи в суді, Указом Президента України, на підставі матеріалів кримінального провадження, персональних санкцій є грубим порушенням з боку виконавчої влади презумпції невинуватості особи.

Та й незрозуміло, навіщо так зневажати національний суд на міжнародній арені. Адже для осіб винних у злочинах чи причетних до таких злочинів чи тих, хто отримав майно, здобуте в результаті таких злочинів, передбачена Кримінальним процесуальним кодексом України спеціальна конфіскація майна. Вводити проти них санкції, замість проголошення вироку - нонсенс, з позиції права.

Крім того, згідно ст. 6 Конституції України в Україні є республікою, влада в якій поділяється на законодавчу, виконавчу та судову.

Однак введення проти громадянина України, справа за обвинуваченням яких перебуває в національному суді, персональних санкцій виглядає неприхованою формою втручання та тиску на правосуддя, що суперечить принципу розподілу влад в Україні та незалежності судів і суддів від протиправного втручання.

Зауважу, часто відповідно до свого характеру й об’єму ураження прав (повне блокування активів, позбавлення державних нагород, заборона вчиняти правочини тощо), застосовувані згідно рішення РНБО персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) є кримінально-правовими заходами в смислі ст. 6, 7 Європейської конвенції з прав людини.

Отже, в такому випадку на особу, відносно якої вводяться санкції, розповсюджуються гарантії §3 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини: бути проінформованими про характер і причину висунутих звинувачень.

Особливо актуальним це твердження є в світлі того, що діяльність РНБО є непрозорою для громадськості, а процедури прийняття рішень РНБО не містять елементів диспозитивної чи змагальної.

Відповідно, у цьому випадку, з урахуванням принципу верховенства права (ст. 8 Конституції України), суди не мають права самоусуватися від оцінки вмотивованості рішення РНБО про введення персональних санкцій, як це зараз взяв моду вчиняти Верховний Суд. Навіть з урахуванням принципу дискреції для посадових осіб виконавчої влади в прийнятті рішень.

Більше того, документи й доводи до введення проти особи санкцій на практиці завжди містять гриф ДСК чи взагалі таємну інформацію, що унеможливлює отримання обгрунтовуючих документів за адвокатським запитом. Навіть за ухвалою Верховного Суду (органу, до якого можливо оскаржити Указ Президента України) далеко не завжди та не швидко надається стороні захисту (позивачу) затребувана судом інформація та документи.

Однак для мене особисто в цій триваючій історії найбільш сумним є те, що запровадженян персональних санкцій в Україні саме Президентом України, на моє переконання, не повною мірою узгоджується з Конституцією України.

Адже Рада національної безпеки і оборони України є органом виконавчої влади, який повністю підпорядковано Президенту України, й рішення якого вводить в дію саме Указ Президента України.

Однак, згідно ст. 106 Конституції України й офіційному тлумаченні відповідних положень Конституції України у рішенні Конституційного Суду України від 16.05.2007 № 1-рп/2007 (справа про звільнення судді з адміністративної посади), рішенні Конституційного Суду України від 10.04.2003 № 7-рп/2003 (справа про гарантії діяльності народного депутата України), в рішенні Конституційного Суду України від 07.04.2004 № 9-рп/2004 (справа про Координаційний комітет):

«повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України , а це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (права та обов’язки)».

Конституція України (зокрема ст. 106 чи інші статті Конституції) не містить повноважень Президента України вводити санкції. Відповідно, за змістом Конституції України, санкції в Україні мають вводитися або Міністром закордонних справ України (як це відбувається в США - Державним секретарем, до прикладу) або ж Кабінетом Міністрів України, повноваження якого не вичерпно визначені Конституцією.

Мотив виправдовує засоби - відоме гасло минулих років. Сподіваюсь, таке гасло не повернеться більше на терени України.

Автор статті: Буняк Валерій Сергійович