Якщо один з члені подружжя доведе, що майно набуте ним у шлюбі було придбано за особисті, а не спільні кошти, то таке майно НЕ є спільною сумісною власністю подружжя, а є особистою власністю цього члена подружжя (ВСУ у справі № 6-1568цс16)

Фабула судового акту: У більшості випадків поділ судом спільного майна подружжя вважається хоча б одним з членів подружжя несправедливим. Власне, тому і потрібен суд у цьому питанні, оскільки подружжя дуже рідко цивілізовано може домовитись і практично завжди переносить особисті образи на питання поділу майна. А ці питання жодним чином не пов’язані…

ВСУ ухвалив багато рішень у питанні поділу спільного сумісного майна подружжя, проте на жаль досі немає чіткої і зрозумілої практики. Правило «все навпіл» набуте під час шлюбу незалежно від будь-чого діє, але ВСУ все частіше у окремо взятих постановах робить з цього правила виключення. До речі це відбувається також, в тому числі, завдяки тому, що багато суддів вищий судових інстанцій де-факто живуть із молодими співмешканками і не мають бажання «навпіл ділитись» про розлученні.

Так чи інакше, ВСУ вже не вперше підкреслює для судів важливість встановлення факту, за які кошти було придбане спірне майно. За спільні сімейні кошти (або набуте внаслідок спільної праці) чи за особисті кошти. І тут, якщо один з членів подружжя доведе, що майно було придбане за особисті кошти або навіть кошти третьої особи (наприклад, банк), то спірне майно втрачає статус спільного сумісного і стає особистою приватною власністю цього члена подружжя.

Аналізуйте судовий акт: Стаття 60 СК України: Факт придбання майна під час шлюбу автоматично не відносить це майно до спільної сумісної власності подружжя, треба перевіряти за які кошти таке майно було набуте (ВСУ від 7 вересня 2016 року у справі №6-801цс16)

Майно ФОП придбане за кошти від своєї діяльності слід розглядати як особисту приватну власність, яка не підлягає поділу між подружжям при розлученні (ВСУ у справі № 6-1327цс15 від 18 травня 2016р.)

І в радості, і в горі: майно фізичної особи-підприємця може бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними (Постанова ВСУ у справі № 6-21цс15 від 11 березня 2015р.).

Поділ судом об’єкту незавершеного будівництва між членами подружжя можливий, якщо технічно можна виділити окремі частини та довести будівництво до кінця (ВСУ від 7 вересня 2016р. у справі № 6-47цс16)

Без дозволу банку подружжя Не може поділити іпотечне майно навіть шляхом мирової угоди затвердженої судом (ВСУ від 16 листопада 2016 р. у справі №6-2513цс16)

Правова позиція ВСУ у справі №6-1568цс16: Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 грудня 2016 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 липня 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив поділити належне йому з відповідачкою спільне сумісне майно та виділити йому у власність 1/2 частину будинку за АДРЕСА_1.

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 18 липня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 23 жовтня 2014 року рішення районного суду скасовано, позов ОСОБА_1 задоволено: визнано за ним та за ОСОБА_2 право власності на спірний будинок по 1/2 частині за кожним.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Апеляційного суду Київської області від 23 жовтня 2014 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Апеляційного суду Київської області від 23 жовтня 2014 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 порушує питання про скасування рішення Апеляційного суду Київської області від 23 жовтня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 липня 2015 року і залишення в силі рішення Макарівського районного суду Київської області від 18 липня 2014 року з передбачених пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 57, 60, 61, 69, 71 Сімейного кодексу України (далі – СК України).

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на постанови Верховного Суду України від 13, 18 травня, 3, 10 червня, 16 грудня 2015 року та 18 травня 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_2, ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановленому цим Кодексом.

За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 360⁴ ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 25 січня 1992 року до 27 вересня 2006 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі.

18 травня 2002 року ОСОБА_2 придбала за договором купівлі-продажу жилий будинок за АДРЕСА_1.

7 квітня 2012 року ОСОБА_2 подарувала спірний жилий будинок своїй матері ОСОБА_3.

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 21 серпня 2013 року, яке набрало законної сили, зазначений договір дарування спірного будинку визнано недійсним.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову у справі, яка переглядається, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що після набрання чинності рішенням суду про визнання договору дарування недійсним спірний жилий будинок не повернувся у власність ОСОБА_2, оскільки реституція як спосіб захисту цивільного права не застосовувалась, а позивач вимоги про повернення майна або витребування цього майна із чужого незаконного володіння не заявляв.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що спірний будинок є спільною сумісною власністю сторін у справі, оскільки був придбаний ними під час перебування у шлюбі, що встановлено рішенням Макарівського районного суду Київської області від 21 серпня 2013 року у справі про визнання договору дарування, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, недійсним, і що відповідно до статті 61 ЦПК України не підлягає доказуванню, тому спірне майно належить подружжю у рівних частках.

Разом з тим у постановах від 3 червня, 16 грудня 2015 року та 18 травня 2016 року Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Надані постанови Верховного Суду України від 13 травня та 10 червня 2015 року не підтверджують невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у них висновкам щодо застосування норм матеріального права, оскільки вони постановлені у справах з іншими предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог, матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин, ніж у справі, яку просить переглянути заявниця.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками:

1) час набуття майна;

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

Проте у справі, яка переглядається, суди на наведене належної уваги не звернули та не з’ясували джерел походження коштів, за які було придбано спірний будинок.

Зазначені обставини суд не встановлював і при розгляді справи про визнання недійсним договору дарування спірного будинку, а тому посилання апеляційного суду на частину третю статті 61 ЦПК України є безпідставним.

За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норм частини третьої статті 368 Цивільного кодексу України та статей 57, 60, 61, 69, 71 СК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 360⁴ ЦПК України є підставою для скасування судових рішень.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 360² ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360⁴ ЦПК України.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 360³, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360⁴ ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.

Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 липня 2015 року та 18 грудня 2014 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 23 жовтня 2014 року та Макарівського районного суду Київської області від 18 липня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.