10.04.2017 | Автор: Веб-ресурс "Протокол" Задати питання автору
Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube

Недобросовісність сторін та дотримання строків позовної давності повинен встановити суд при визнанні недійсним договору купівлі-продажу спільного майна укладеного без згоди одного з подружжя (ВСУ від 22 лютого 2017р. у справі №6-17цс17)

Аналізуйте судовий акт:  Підозріла історія, про непомітно відчужену квартиру, яка була придбана подружжям у 2005 році під час шлюбу та зареєстрована на чоловіка, а потім через рік продана третій особі без згоди дружини, і нарешті подарована новим власником ще одній особі того ж року. У 2015 році дружини ініціює позов про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та просить суд витребувати квартиру у обдарованої особи, як таку, що перебуває у чужому незаконному володінні. Позов обґрунтовується тим, що дружина начебто не знала про відчуження чоловіком квартири і довідалась про це лише після розірвання шлюбу, тобто в 2014 році. Звичайно, дружина була проти такої продажи, своєї згоди не надавала і вважає на підставі ст. 65 СК України, що її право спільної сумісної власності на квартиру порушене.   

Суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій стали на бік дружини, визнали договір купівлі-продажу квартири недійсним та витребували квартиру на її користь.  

ВСУ скасував ці судові акти та направив справу на новий розгляд.

Слід відмітити, що останнім часом ВСУ відходить від автоматичного визнання недійсним правочину, об’єктом якого є спільне сумісне майно подружжя набуте у шлюбі, коли таке майно продане одним з подружжя третій особі без письмової та/або нотаріально посвідченої згоди іншого з подружжя. ВСУ зобов’язує суди у кожному подібному випадку встановлювати недобросовісність сторін при укладанні спірного договору для визнання його недійсним. Наприклад, чи знав або повинен був знати покупець спірного майна про те, що майно належить подружжя на праві спільної сумісної власності або чи доведено у справі, що продавець, тобто один з подружжя, дійсно не отримав згоди на розпорядження спірним майно від іншого з подружжя.  

Разом з цим ВСУ підкреслив необхідність для суду правильно підходити до поновлення строку позовної давності, адже у цій справі дружина звернулась до суду із позовом аж через 8 років після укладання її чоловіком договору купівлі-продажу квартиру, хоча практично весь цей час залишалась з ним у шлюбі. Тут ми знову оперуємо термінами «не знав» та «не міг довідатись», які зазначені у ст. 261 ЦК України.  Саме позивач (дружина) повинен довести суду, що він НЕ міг довідатись про своє порушене право протягом 8 років, лише одного факту звернення до суду недостатньо.   

Аналізуйте судовий акт: Відсутність згоди одного з подружжя на відчуження спільного майна сама по собі не може бути підставою для визнання договору недійсним – інший з подружжя в такому випадку має право на компенсацію вартості своєї частки (ВСУ у справі №6-1587цс16)

Недобросовісність – обов’язкова підстава для визнання недійсним договору щодо спільного майна укладеного одним з подружжя без згоди іншого (ВСУ у справі за № 6-533цс16 від 30 березня 2016р.)

Вартість спільного майна відчуженого одним із подружжя без згоди іншого враховується при поділі всього спільного майна та визначенні особистих частин (ВСУ від 27 квітня 2016р. №6-486цс16)

У випадку перебування автомобілю у спільній сумісній власності один із подружжя, який ним не користується може стягнути грошову компенсацію на підставі експертної оцінки своєї частки (Апеляційний суд ККиївської області)

І в радості, і в горе: майно ФОП може бути обєктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними (Постанова ВСУ у справі № 6-21цс15 від 11 березня 2015р.)

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі за № 6-17цс17: За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне.

За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Суддя  Верховного Суду України                                         Я.М. Романюк

                                                                                                              

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

22 лютого 2017 року

 

м. Київ


Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого

Романюка Я.М.,

суддів:

Гуменюка В.І.,

Охрімчук Л.І.,

 

 

Лященко Н.П.,

Сімоненко В.М.,

 

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу і витребування майна з чужого незаконного володіння за заявою ОСОБА_4 про перегляд рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 вересня 2015 року, рішення апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, в якому посилалася на те, що перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі з 1990 року по 2014 рік. Під час шлюбу, 25 квітня 2005 року, за спільні кошти ними на підставі договору купівлі-продажу була придбана у власність спірна квартира АДРЕСА 1, а 4 липня 2006 року без її згоди ОСОБА_2 продав вказану квартиру ОСОБА_3 30 серпня 2014 року ОСОБА_3 подарувала квартиру ОСОБА_4. Про відчуження квартири позивачка довідалася лише після розірвання шлюбу в 2014 році. Вважає свої майнові права порушеними, а тому просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА 1, укладений 4 липня 2006 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, витребувати вказану квартиру з незаконного володіння ОСОБА_4.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 15 вересня 2015 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА 1, укладений 4 липня 2006 року між  ОСОБА_2 і ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5 та зареєстрований в реєстрі за НОМЕР 1.

У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині відмови в задоволенні позову про витребування квартири АДРЕСА 1 із незаконного володіння ОСОБА_4.

Ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Витребувано вказану квартиру із незаконного володіння ОСОБА_4.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_4 просить скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 60, 65 СК України, статей 215, 216, 261, частини 3 статті 368, 369, 388 ЦК України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.

На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі з 1990 року по 2014 рік.

Під час шлюбу 25 квітня 2005 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА 1, а 4 липня 2006 року ОСОБА_2 продав вказану квартиру ОСОБА_3.

30 серпня 2014 року ОСОБА_3 подарувала квартиру ОСОБА_4.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з висновками якого в незміненій частині погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірна квартира є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, а при укладенні договору купівлі-продажу від 4 липня 2006 року ОСОБА_2 розпорядився спільним майном подружжя без згоди дружини.

Крім того, оскільки ОСОБА_4 набула у власність спірну квартиру на підставі наступного (після договору купівлі-продажу від 4 липня 2006 року) безвідплатного договору в особи, яка не мала права її відчужувати, то власник/співвласник ОСОБА_1 наділена законними правами на витребування такого майна в порядку частини третьої статті 388 ЦК України.

Також, суд касаційної інстанції погоджуючись з рішенням апеляційного суду, дійшов висновку, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила, оскільки про укладення спірного договору та про продаж ОСОБА_2 спірної квартири, ОСОБА_1 стало відомо лише після розірвання шлюбу в ході розгляду в суді справи про розподіл майна, тому із зазначеним позовом ОСОБА_1 звернулась до суду в межах позовної давності.

У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:

- від 5 жовтня 2016 року суд виходив із того, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Суд встановив у справі обставини, які свідчать про те що на час укладення договору іпотеки особа у шлюбі не перебував і банку надав копію паспорта без відмітки про шлюб. Разом із цим в анкеті позичальника  зазначено, що особа не одружений, а майно належить йому на праві особистої приватної власності. Про це також зазначено і у спірному договорі, а тому відсутні підстави для визнання спірного  договору недійсним. 

- від 23 листопада 2016 року, від 19 жовтня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що вирішуючи спори про поділ майна подружжя, суди повинні враховувати, що само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Проте розпорядження таким майном після розірвання шлюбу здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою відповідно до положень ЦК України, оскільки в таких випадках презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з розпорядженням майно, що є у спільній сумісній власності подружжя, вже не діє. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України:

- від 16 листопада 2016 року суд виходив із того, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

- від 7 грудня 2016 року суд виходив із того, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам. Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

- від 12 жовтня 2016 року суд виходив із того, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Позивачка, яка не є стороною оспорюваного правочину, надала письмову згоду своєму чоловіку на укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, що є спільною сумісною власністю подружжя, за ціною та на умовах на його розсуд. При цьому в письмовій згоді зазначено, що позивачка підтверджує, що діє вільно, цілеспрямовано, свідомо і добровільно, розумно та на власний розсуд, та, крім іншого, не помиляючись щодо обставин, викладених у цьому правочині. Вимоги чинного законодавства щодо змісту і правових наслідків цього правочину та зміст, зокрема, статей 203, 215, 229 ЦК України нотаріус їй роз’яснив. Тому правових підстав, передбачених нормами статей 215, 216, 229, 369 ЦК України, статті 65 СК України, для задоволення позовних вимог про визнання недійсними заяви про згоду на укладення договору купівлі-продажу та самого договору купівлі-продажу немає.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та  невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 60, 65 СК України, статті 369 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне.

За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

У справі, рішення в якій переглядаються, судом встановлено, що на час укладення спірного договору купівлі - продажу ОСОБА_1 перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу 25 квітня 2005 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА 1, а 4 липня 2006 року ОСОБА_2 продав вказану квартиру ОСОБА_3.

Однак, судом не з’ясовано, чи діяли недобросовісно ОСОБА_2 при укладенні договору купівлі-продажу, та контрагент за таким договором, чи знала третя особа – ОСОБА_3, чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і чи при укладенні ОСОБА_2 договору купівлі-продажу щодо розпорядження спільним майном він діяв за згодою другого з подружжя.

Крім того, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме 261 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, дійшов висновку про те, оскільки про укладення спірного договору та про продаж ОСОБА_2 спірної квартири, стало відомо ОСОБА_1 лише після розірвання шлюбу в ході розгляду в суді справи про розподіл майна, то із зазначеним позовом ОСОБА_1 звернулась до суду в межах позовної давності.

Однак, приймаючи до уваги зазначені пояснення ОСОБА_1 та застосовуючи положення частини першої статті 261 ЦК України, суди не врахували, що спірний договір купівлі-продажу квартири було укладено 4 липня 2006 року, а із зазначеним позовом до суду ОСОБА_1 звернулася лише у січні 2015 року, тобто зі спливом 8 років. Суди також не врахували, що доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Ураховуючи вищезазначене, судам необхідно надати оцінку доводам сторін та встановити: чи мала ОСОБА_1 об’єктивну можливість дізнатися про продаж квартири в період шлюбу; чи можливо було їй встановити відсутність спільного майна з огляду на презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі недоведення протилежного. Крім того, необхідно встановити, чи діяли недобросовісно ОСОБА_2, укладаючи договір купівлі-продажу квартири, та третя особа - контрагент за таким договором, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Таким чином, оскільки суди не встановили тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись пунктами 1, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першої, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

                                                                                            п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 вересня 2015 року, рішення апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року скасувати, справу направити новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Підписи суддів

4
Подобається
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення