ВС/ВП: Нарешті здоровий глузд переміг – все ж таки умовне покарання є санкцією ТЯЖЧОЮ аніж штраф (ВС/ВП у справі № 617/775/20 від 07.12.2021)

Фабула судового акту: Тривалий час судова практика дотримувалась думки про те, що штраф як санкція за вчинення кримінального правопорушення є покаранням тяжчим аніж так зване умовне позбавлення або обмеження волі.

Я завжди вважав таку позицію як мінімум нелогічною адже говорячи простою мовою – штраф сплатив і спи спокійно, а у разі «умовного» покарання існує вірогідність потрапити в «места не столь отдаленные».

Але нарешті здоровий глузд переміг.

У даній справі особу було засуджено за замах на крадіжку за ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК України до покарання у вигляді 1 року обмеження волі із іспитовим строком на 1 рік. Апеляційний суд із такою мірою покарання погодився.

На вказані рішення засудженим було подано касаційну скаргу з тих підстав, що призначене йому покарання є занадто суворим та у касаційній скарзі просив замінити його на штраф. Водночас одним із доводом скарги також стало те, що застосування покарання у виді обмеження волі незалежно від порядку його відбування зумовить для нього вкрай негативні наслідки у вигляді звільнення в силу вимог спеціального закону з військової служби, яку він проходить за контрактом.

Вказану справу було передано на розгляд Великої Палати.

При цьому виключна правова проблема полягає у тому, що при вирішенні питання щодо меж повноважень апеляційного, касаційного суду з точки зору погіршення/покращення юридичного становища обвинуваченого, засудженого за основу береться не вид покарання, а порядок його відбування. Ця позиція зумовлена неправильним розумінням принципу недопустимості «повороту до гіршого». У результаті обвинувачений, засуджений лише з формальних підстав позбавляється можливості ефективно здійснювати своє право на захист, порушуючи перед судом вищого рівня питання про призначення більш м`якого за видом покарання, що є для нього сприятливішим.

Велика Палата погодилась із доводами засудженого, касаційну скаргу задовольнила та в обґрунтування своєї позиції зазначила, що виходячи із положень ст. 65 КК України у кожному конкретному випадку суди зобов`язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують чи обтяжують покарання. Якщо санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з обмеженням волі на певний строк передбачає більш м`які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов`язаного з обмеженням волі. У разі обрання покарання у виді обмеження волі це рішення також має бути вмотивовано у вироку.

Водночас праву сторони захисту висловити свої доводи щодо зміни призначеного особі виду покарання кореспондує обов`язок апеляційного суду розглянути їх та з урахуванням обставин вчиненого кримінального правопорушення, його наслідків, відомостей про особу винного, його подальшої поведінки, прийняти рішення про задоволення чи відмову в задоволенні його вимог. Відсутність у суду апеляційної інстанції можливості діяти у такий спосіб лише тому, що призначене покарання не пов`язане з його реальним відбуттям, а штраф є реальним і заміна першого покарання другим фактично погіршує правове становище обвинуваченого, призводить до нівелювання як права апелянта бути «почутим» судом, так і відповідного обов`язку суду розглянути апеляційні вимоги по суті.

Застосування до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення невеликої тяжкості, ст. 75 КК України не може бути перепоною для індивідуалізації покарання, зокрема шляхом призначення більш м`якого покарання, передбаченого санкцією ч. 1 ст. 185 КК України.

Так, беручи до уваги обставини вчинення діяння, його наслідки, всі дані про особу засудженого, а також обставини, що пом`якшують покарання (визнання вини, щире каяття), Велика Палата прийшла до висновку про можливість застосування до засудженого покарання у виді штрафу

Аналізуйте судовий акт: У разі вчинення триваючого злочину застосовується закон про кримінальну відповідальність, який був чинним на момент завершення такого злочину (ВС/ККС у справі № 220/1260/20 від 11.11.2021)

ВС/ККС: У разі вчинення сукупності злочинів один з яких є корупційним, «умовне» покарання НЕ застосовується (ВС/ККС у справі № 234/1940/20 від 27.09.2021)

Для звільнення від кримінальної відповідальності потрібна «згода» обвинуваченого, а не «визнання ним вини» (ВС/ККС у справі № 552/5595/18 від 29.07.2021)

При призначенні покарання за злочин, вчинений до двох вироків, вимоги ч. 4 ст. 70 ККУ застосовуються тільки до вироку, позбавлення волі за яким відбувається реально (ВС ККС справа № 443/806/19 від 14.06.2021 р.)

Вид та розмір призначеного особі покарання, якщо вона є суб’єктом амністії, не впливає на можливість її звільнення від його відбування (ВС/ККС у справі № 623/3346/17 від 10.06.2021)

ПОСТАНОВА

іменем України

07 грудня 2021 року

м. Київ

Cправа № 617/775/20

Провадження № 13-110кс21

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді-доповідача Єленіної Ж. М.,

суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,

за участю:

секретаря судового засідання Холявчука А. А.,

захисника Рябко Р. О.,

прокурора Шевченко О. О.,

розглянувши в судовому засіданні кримінальне провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_1 на вирок Вовчанського районного суду Харківської області від 21 січня 2021 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 11 березня 2021 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020220260000262, за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , не судимого,

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст судових рішень

Вироком Вовчанського районного суду Харківської області від 21 січня 2021 року ОСОБА_1 засуджено за вчинення кримінального проступку, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі - КК), на 1 рік обмеження волі із застосуванням ст. 75 КК, на підставі якої звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік та покладенням обов`язків, передбачених п. п. 1, 2 ч. 1, п. 2 ч. 3 ст. 76 цього Кодексу.

ОСОБА_1 засуджено за незакінчений замах на таємне викрадення чужого майна (крадіжка).

Як установив місцевий суд, 21 березня 2020 року близько 21 год засуджений, будучи у стані алкогольного сп`яніння, з території ТОВ «СП АГРО-ІНВЕСТ», розташованого на вулиці Рубіжанське шосе, 17 у місті Вовчанську Харківської області, намагався таємно викрасти майно цього підприємства - мінеральне добриво «Карбамід» загальною вартістю 1 566 грн. Однак ОСОБА_1 не вчинив усіх дій, які вважав необхідними для реалізації свого злочинного умислу, з причин, що не залежали від його волі, оскільки був виявленим ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , котрі припинили його протиправні дії.

Харківський апеляційний суд ухвалою від11 березня 2021року вирок районного суду залишив без зміни.

Зміст касаційної скарги

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 , вважаючи призначене йому покарання суворим, порушує питання про зміну судових рішень і пом`якшення покарання на штраф.

При цьому засуджений посилається на те, що він до кримінальної відповідальності притягається вперше, має сім`ю, утримує двох неповнолітніх дітей, повністю визнав вину у вчиненому злочині, активно сприяв його розкриттю і щиро розкаявся. Наголошує, що застосування покарання у виді обмеження волі незалежно від порядку його відбування зумовить для нього вкрай негативні наслідки у вигляді звільнення в силу вимог спеціального закону з військової служби, яку він проходить за контрактом.

Підстави передачі кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Ухвалою колегії суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - колегія суддів, Касаційний кримінальний суд) від 17 червня 2021 року кримінальне провадження передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата), оскільки справа містить виключну правову проблему.

В ухвалі зазначено, що ключовим мотивом відмови суду в задоволенні апеляційної вимоги засудженого про заміну призначеного покарання на штраф стала позиція про відсутність у суду відповідних процесуальних повноважень, оскільки від відбування покарання у виді обмеження волі ОСОБА_1 було звільнено з випробуванням, а захід примусу у виді штрафу підлягає виключно реальному виконанню, тому його застосування призведе до погіршення правового становища засудженого, недопустимого за результатами розгляду апеляційної скарги сторони захисту. Відповідне рішення в силу вимог статей 420 421 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) може бути прийнято апеляційним судом лише у формі нового вироку, якщо вирок місцевого суду оскаржувався прокурором, потерпілим чи його представником з підстав м`якості призначеного покарання.

На думку колегії суддів, цей підхід зумовлений помилковими попередніми позиціями Касаційного кримінального суду і є хибним, оскільки призводить до обмеження як права сторони захисту висловлювати прохання про призначення обвинуваченому, засудженому покарання певного виду і розміру, так і дискреційних повноважень суду обирати винній особі вид покарання за своїм внутрішнім переконанням відповідно до вимог закону про кримінальну відповідальність. Колегія суддів не погоджується з позицією, за якою при вирішенні питання щодо меж повноважень апеляційного, касаційного суду з точки зору погіршення/покращення юридичного становища обвинуваченого, засудженого за основу береться не вид покарання, а порядок його відбування. Ця позиція зумовлена неправильним розумінням принципу недопустимості «повороту до гіршого». У результаті обвинувачений, засуджений лише з формальних підстав позбавляється можливості ефективно здійснювати своє право на захист, порушуючи перед судом вищого рівня питання про призначення більш м`якого за видом покарання, що є для нього сприятливішим.

З огляду на зазначене Касаційний кримінальний суд як виключну правову проблему й підставу для передачі кримінального провадження на розгляд Великої Палати окреслив необхідність вирішення питання про те, чи є погіршенням правого становища зміна судом призначеного обвинуваченому, засудженому покарання у виді обмеження чи позбавлення волі, від якого його було звільнено з випробуванням, на штраф за результатами розгляду апеляційної, касаційної скарги сторони захисту.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, дослідивши матеріали кримінального провадження, перевіривши доводи Касаційного кримінального суду та касаційної скарги, Велика Палата дійшла висновку, що подана касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Виходячи зі змісту ч. 5 ст. 4341 КПК Велика Палата в разі передачі кримінального провадження на її розгляд вирішує правові питання, які стали підставами для такої передачі, а також розглядає справу як суд касаційної інстанції в межах заявлених касаційних вимог з дотриманням положень ст. 433 цього Кодексу.

Висновки про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні кримінального проступку і кваліфікація його дій за ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК у касаційній скарзі не оспорюються і судом касаційної інстанції не перевіряються.

Велика Палата має визначити чи є погіршенням правового становища обвинуваченого, засудженого зміна судом апеляційної чи касаційної інстанції покарання у виді обмеження чи позбавлення волі, від відбування якого його було звільнено з випробуванням на підставі ст. 75 КК, на штраф.

З`ясування змісту поняття «погіршення правового становища обвинуваченого, засудженого» в контексті повноважень судів апеляційної та касаційної інстанцій потребує аналізу відповідних норм кримінального і кримінального процесуального права.

Аналіз норм кримінального права

Критерієм порівняння різних кримінально-правових заходів та/або способів їх реалізації з точки зору покращення/погіршення юридичного становища людини є ступінь втручання у її права і свободи залежно від характеру і тривалості зумовлених відповідними заходами обмежень, заборон та/або додаткових обов`язків і співвідношення їх з інтересами особи.

Призначення за вироком суду покарання завжди передбачає конкуренцію інтересів обвинуваченого щодо уникнення чи мінімізації негативних правових наслідків для себе й інтересу держави, який полягає у притягненні винної особи до кримінальної відповідальності в міру її вини. Зазначене зумовлюється юридичною природою покарання як передбаченого законом обмеження прав і свобод засудженого, що згідно зі ст. 50 КК застосовується за вироком суду з метою кари, виправлення особи і запобігання вчиненню нових злочинів.

Водночас основним критерієм градації видів покарань, які можуть бути застосовані судом до осіб, визнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення, є місце прав людини, втручання в які передбачає кожний із заходів примусу, у загальновизнаній ієрархії людських цінностей. У цій ієрархії право особи на свободу й особисту недоторканність має вищу цінність порівняно з правом власності й іншими речовими правами. Виходячи із зазначеного ціннісного орієнтиру законодавчий перелік видів покарання, встановлений у ст. 51 КК, побудований за принципом «сходів», де кожному виду покарання відведено відповідний щабель на шляху від менш до більш суворого. Зокрема, в ієрархії видів покарань штраф є найбільш м`яким серед інших видів покарання, зокрема обмеження чи позбавлення волі.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (ч. 1 ст. 50 КК). Суд індивідуалізує покарання, необхідне і достатнє для виправлення засуджених, а також для запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (ч. 2 ст. 50 КК).

У ст. 65 КК встановлено загальні засади призначення покарання, відповідно до яких суд призначає покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання (ч. 1). А у ч. 2 ст. 65 КК сформульований принцип доцільності покарання, відповідно до якого винній особі має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів.

Разом з тим, cуд вправі, за наявності до того підстав, звільнити особу від відбування призначеного покарання з випробуванням.

Правові підстави і порядок звільнення від відбування покарання з випробуванням унормовані статтями 75 76 КК.

Зокрема, згідно із ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування заходу примусу, він може прийняти рішення про звільнення цієї особи від відбування покарання з випробуванням з установленням іспитового строку тривалістю від одного до трьох років.

Зазначеною статтею встановлено вичерпний перелік видів заходів примусу, від відбування яких особу може бути звільнено. Покарання у виді штрафу у цьому переліку немає.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 КК у разі звільнення від відбування покарання на підставі ст. 75 КК суд покладає на засудженого такі обов`язки: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації і повідомляти цей орган про зміну місця проживання, роботи або навчання. Крім того, на підставі ч. 3 цієї ж статті суд наділений повноваженнями покласти на засудженого низку додаткових обов`язків, зокрема: не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації, виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою, дотримуватися встановлених вироком вимог щодо вчинення певних дій, обмеження спілкування, пересування і проведення дозвілля.

Таким чином, звільнення від відбування покарання з випробуванням має умовний характер: призначений захід примусу хоча й не застосовується, однак у перспективі особа звільняється від його відбування за умови виконання встановлених судом обов`язків протягом іспитового строку. Упродовж цього строку засуджений піддається заходам системного контролю за його поведінкою, які становлять втручання держави у сферу приватного життя людини і передбачають низку обмежень її особистих прав. Правовим наслідком невиконання відповідних обов`язків згідно із ч. 2 ст. 78 КК є направлення особи судом для відбування призначеного покарання.

Натомість покарання у виді штрафу вичерпується необхідністю сплати грошового стягнення і не передбачає покладення на засудженого будь-яких додаткових обов`язків, заборон чи обмежень. Та обставина, що виконання стягнення шляхом одноразового платежу в окремих випадках може становити для особи значний матеріальний тягар, компенсується нормативно закріпленим обов`язком суду дослідити майновий стан винного та можливістю розстрочення виплати штрафу (ч. 4 ст. 53 КК).

У ч. 1 ст. 89 КК законодавець встановив диференційовані строки погашення судимості. Так, п. 1 ч. 1 цієї статті передбачено, що особи, засуджені відповідно до ст. 75 цього Кодексу, вважаються такими, що не мають судимості, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового кримінального правопорушення і якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване з інших підстав, передбачених законом. Якщо строк додаткового покарання перевищує тривалість іспитового строку, особа визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додаткового покарання.

Також відповідно до ч. 1 ст. 89 КК такими, що не мають судимості, вважаються особи: засуджені за вчинення кримінального проступку, після відбуття покарання, у тому числі сплати штрафу; засуджені за вчинення злочину до основного покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення; засуджені до основного покарання у виді штрафу за нетяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення; засуджені до основного покарання у виді штрафу за тяжкий злочин, якщо вони протягом шести років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення; засуджені до основного покарання у виді штрафу за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом восьми років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення.

Таким чином, особа, засуджена за вчинення кримінального проступку, відповідно до п. 21 ч. 1 ст. 89 КК вважається такою, що не має судимості, одразу після виконання будь-якого з призначених їй покарань, у тому числі у виді штрафу. Натомість у разі звільнення від відбування більш суворих заходів примусу з випробуванням судимість згідно з п. 1 цієї норми погашається лише після закінчення іспитового строку, якщо впродовж цього терміну особа не вчинить нового кримінального правопорушення і рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване з інших передбачених законом підстав.

У разі вчинення злочину строки погашення судимості диференційовано законодавцем залежно від його тяжкості, проте й у цих випадках, покарання у виді штрафу в разі його повного та своєчасного виконання має більш сприятливі для особи правові наслідки, оскільки погашення судимості, на відміну від випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням, не пов`язується з виконанням засудженим будь-яких додаткових умов, невиконання яких або ж вчинення нового кримінального правопорушення може мати наслідком реальне відбування особою призначеного судом покарання.

Ураховуючи викладене, Велика Палата вважає, що зміна за результатами розгляду апеляційної, касаційної скарги покарання у виді позбавлення чи обмеження волі, від відбування якого особу було звільнено з випробуванням на підставі ст. 75 КК, на штраф не є погіршенням правового становища обвинуваченого, засудженого.

Аналіз норм кримінального процесуального права

Згідно із ч. 1 ст. 421 КПК обвинувальний вирок, ухвалений судом першої інстанції, може бути скасовано у зв`язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи суворіше покарання, скасувати неправильне звільнення від відбування покарання, збільшити суми, які підлягають стягненню, або в інших випадках, коли це погіршує становище обвинуваченого, лише в разі, якщо з цих підстав апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник.

Наведений у цій нормі процесуального права перелік способів погіршення правового становища обвинуваченого за результатами апеляційного розгляду не є вичерпним. Встановлені ст. 421 КПК межі повноважень апеляційного суду стосуються випадків скасування вироків суду першої інстанції як із прийняттям власного остаточного рішення, так і з призначенням нового судового розгляду - якщо за наслідками апеляційної процедури, крім передбачених цією статтею підстав для втручання у вирок, буде виявлено допущені судом першої інстанції процедурні порушення, зазначені в ч. 1 ст. 415 КПК.

За змістом ст. 420 КПК рішення про погіршення правового становища обвинуваченого апеляційний суд ухвалює у формі вироку. Разом з тим у ч. 1 цієї статті законодавцем встановлено вичерпний перелік підстав для прийняття судом апеляційної інстанції відповідного рішення в разі: 1) необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення; 2) необхідності застосування більш суворого покарання; 3) скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції; 4) неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання.

Системний аналіз зазначених положень закону дає підстави для висновку, що погіршенням правового становища обвинуваченого судом апеляційної інстанції є: скасування виправдувального вироку; застосування кримінального закону про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення; призначення більш суворого покарання; скасування неправильного звільнення від відбування покарання; застосування щодо особи інших заходів кримінально-правового характеру, що не були застосовані судом першої інстанції; збільшення сум, які підлягають стягненню з обвинуваченого; прийняття інших рішень, які передбачають більш обтяжливе для обвинуваченого та/або тривале втручання у його права і свободи чи перспективу настання таких наслідків за результатами нового судового розгляду.

Що стосується погіршення правового становища обвинуваченого, у частині обрання заходу примусу та порядку його відбування, то встановленою ч. 1 ст. 421 КПК забороною охоплюються два способи: застосування суворішого покарання і скасування неправильного звільнення від відбування покарання.

Призначення покарання і звільнення від його відбування, попри нерозривний взаємозв`язок з точки зору правових наслідків для засудженого, мають відмінну юридичну природу і є окремими заходами, які послідовно застосовуються судом у разі прийняття відповідного рішення. При цьому вирішення питання про обрання особі виду покарання передує вирішенню питання про звільнення від його відбування з випробуванням, що прямо випливає зі змісту положення ч. 1 ст. 75 КК.

Виходячи зі змісту ч. 1 ст. 75 КК неправильне звільнення від відбування покарання на підставі цієї статті має місце у випадках помилкового застосування судом її положень - якщо суд прийняв відповідне рішення всупереч прямій законодавчій забороні (в разі засудження особи за корупційний злочин чи обрання їй заходу примусу, вид та/або розмір яких виходить за встановлені цією правовою нормою межі), або ж належним чином не обґрунтував своїх висновків про можливість виправлення обвинуваченого без відбування покарання.

Водночас у разі пом`якшення в апеляційному чи касаційному порядку заходу примусу, від відбування якого особу було звільнено на підставі ст. 75 КК, підставою для прийняття такого рішення є надмірна суворість призначеного покарання, а не помилкове звільнення обвинуваченого від його відбування. У такому випадку суд апеляційної, касаційної інстанції не констатує незаконності чи необґрунтованості висновків суду нижчого рівня в частині застосування ст. 75 КК. Отже, за результатами перегляду судових рішень положення зазначеної статті не застосовуються виключно у зв`язку з переходом до іншого, більш м`якого за видом покарання, можливості звільнення від відбування якого закон не передбачає.

У ч. 1 ст. 421 КПК встановлено перелік випадків погіршення правового становища обвинуваченого, після якого зазначено: «в інших випадках, коли це погіршує становище обвинуваченого». Отже, апеляційний суд, виходячи з обставин конкретного кримінального провадження має дискрецію щодо вирішення питання про погіршення/покращення правового становища обвинуваченого. У цій же нормі КПК як про погіршення становища обвинуваченого йдеться про скасування неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання. Однак скасування неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання може розглядатися як «поворот до гіршого» в тому випадку, коли воно стосується покарання, від відбування якого особу було звільнено.

Метою закріпленого в ч. 1 ст. 421 КПК принципу заборони «повороту до гіршого» (reformatio in peius) є забезпечення свободи реалізації права обвинуваченого на оскарження до суду вищого рівня вироку, який він вважає необґрунтованим. Цей принцип покликаний не допустити ситуацій, коли б особа, оспорюючи в апеляційній скарзі висновки суду першої інстанції про доведеність висунутого їй обвинувачення, порушуючи питання про кваліфікацію своїх дій як менш тяжкого кримінального правопорушення або кримінального проступку, пом`якшення призначеного покарання, звільнення від його відбування або заперечуючи застосовані місцевим судом мотиви та/або підстави виправдання, наражалася на небезпеку прийняття ще більш несприятливого для себе рішення. Адже в такому випадку обвинувачений опинявся б перед вибором: чи звертатися з апеляційною скаргою, за результатами розгляду якої його правове становище, навпаки, може бути погіршено.

Наведений вище принцип реалізується шляхом обмеження процесуальних повноважень суду апеляційної інстанції, який вправі посилити кримінальну відповідальність у будь-який спосіб виключно за наслідками розгляду поданих з відповідних підстав апеляційних скарг прокурора, потерпілого, його представника.

Проте зазначене обмеження не повинне перешкоджати особі ефективно здійснювати своє право на захист, порушуючи перед судом вищого рівня питання про застосування альтернативного заходу примусу, який є м`якшим у силу закону і який сама особа вважає для себе сприятливішим.

Принцип недопустимості «повороту до гіршого» є похідним від закріплених у статтях 20 24 КПК загальних засад забезпечення прав на захист і на оскарження процесуальних рішень. Здійснення цих прав не може вважатися ефективним без надання обвинуваченому, засудженому можливості порушувати перед апеляційним, касаційним судом питання про зміну вироку, ухвали у спосіб, який він вважає для себе більш сприятливим, з реальною перспективою задоволення відповідних вимог за умови визнання їх судом обґрунтованими по суті.

Свобода сторін у використанні своїх прав у визначених кримінальним процесуальним законом межах становить зміст диспозитивності процесу, що згідно зі ст. 26 КПК належить до загальних засад кримінального провадження.

Наведене не означає, що позиція обвинуваченого, засудженого, його захисника є вирішальною при визначенні меж повноважень суду щодо прийняття рішення, яке має ґрунтуватися насамперед на правильному застосуванні норм матеріального і процесуального права.

Обмеження, встановлені кримінальним процесуальним законом з метою захисту прав обвинуваченого, засудженого, не повинні перешкоджати йому ефективно обстоювати власну правову позицію про призначення м`якшого за видом покарання, порядок виконання якого не зумовлює ризиків застосування більш обтяжливих для особи заходів порівняно з існуючим становищем.

Ураховуючи викладене, Велика Палата дійшла висновку, що призначення апеляційним судом покарання у виді штрафу замість призначеного судом першої інстанції покарання у виді обмеження чи позбавлення волі зі звільненням від його відбування з випробуванням на підставі ст. 75 КК не є ані «застосуванням більш суворого покарання» в розумінні п. 2 ч. 1 ст. 420 КПК, ані «неправильним звільненням від відбування покарання» в розумінні п. 4 ч. 1 ст. 420 КПК, «іншим погіршенням становища обвинуваченого» в розумінні ч. 2 ст. 404 і ч. 1 ст. 421 цього Кодексу, у зв`язку із чим задоволення відповідних апеляційних вимог сторони захисту з огляду на приписи ст. 420 КПК не вимагає скасування у відповідній частині вироку суду першої інстанції і постановлення нового вироку. Таке рішення суд апеляційної інстанції постановляє у формі ухвали.

Висновки щодо застосування норм права

Зміна за результатами розгляду апеляційної, касаційної скарги покарання у виді позбавлення чи обмеження волі, від відбування якого особу було звільнено з випробуванням на підставі ст. 75 КК на штраф не є погіршенням правового становища обвинуваченого, засудженого.

Призначення апеляційним судом покарання у виді штрафу замість призначеного судом першої інстанції покарання у виді обмеження чи позбавлення волі зі звільненням від його відбування з випробуванням на підставі ст. 75 КК не є: «застосуванням більш суворого покарання» в розумінні п. 2 ч. 1 ст. 420 КПК; «неправильним звільненням від відбування покарання» в розумінні п. 4 ч. 1 ст. 420 КПК; «іншим погіршенням становища обвинуваченого» в розумінні ч. 2 ст. 404 і ч. 1 ст. 421 цього Кодексу, у зв`язку із чим задоволення відповідних апеляційних вимог сторони захисту з огляду на приписи ст. 420 КПК не вимагає скасування у відповідній частині вироку суду першої інстанції і постановлення нового вироку. Таке рішення суд апеляційної інстанції постановляє у формі ухвали.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Виходячи з положень ст. 65 КК суди повинні суворо додержуватися вимог цієї норми закону стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.

У кожному конкретному випадку суди зобов`язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують чи обтяжують покарання. Якщо санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з обмеженням волі на певний строк передбачає більш м`які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов`язаного з обмеженням волі. У разі обрання покарання у виді обмеження волі це рішення також має бути вмотивовано у вироку.

Додержання цих вимог закону вимагає, що в кожному конкретному випадку суд, призначаючи покарання, повинен мотивувати у вироку, чому саме цей вид покарання він вважає за необхідне призначити обвинуваченому і чому саме обрана ним конкретна міра цього виду покарання є достатньою для досягнення цілей, сформульованих у ч. 2 ст. 50 КК.

Указаних вимог закону суди не дотримались, а тому Велика Палата вважає слушними доводи засудженого про несправедливість призначеного йому покарання тяжкості вчиненого кримінального проступку та його особі через суворість з огляду на таке.

Призначаючи відповідно до вимог ст. 65 КК ОСОБА_1 покарання у виді 1 року обмеження волі, місцевий суд врахував ступінь та характер суспільної небезпеки вчиненого діяння, його наслідки, дані, що позитивно характеризують особу винного: уперше притягується до кримінальної відповідальності, за місцем проживання характеризується задовільно, проходить військову службу за контрактом у ЗСУ, має сім`ю і двох неповнолітніх дітей на утриманні, повністю визнав вину і щиро розкаявся. Обставиною, що обтяжує покарання, суд визнав вчинення проступку особою, що перебуває в стані алкогольного сп`яніння.Разом з тим призначив найбільш тяжкий вид покарання, передбачений санкцією статті, у виді обмеження волі та звільнив від його відбування з випробуванням на підставі ст. 75 КК. При цьому суд не навів у вироку мотивів про те, чому мети покарання неможливо досягти при застосуванні одного із заходів примусу, передбаченого санкцією ч. 1 ст. 185 КК, які не пов`язані з обмеженням волі.

Відмовляючи в задоволенні відповідних апеляційних вимог ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції виходив із позиції про відсутність у нього повноважень змінювати судове рішення у відповідний спосіб за апеляційною скаргою сторони захисту. Проте цей підхід не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального і процесуального права.

Водночас праву сторони захисту висловити свої доводи щодо зміни призначеного особі виду покарання кореспондує обов`язок апеляційного суду розглянути їх та з урахуванням обставин вчиненого кримінального правопорушення, його наслідків, відомостей про особу винного, його подальшої поведінки, прийняти рішення про задоволення чи відмову в задоволенні його вимог. Відсутність у суду апеляційної інстанції можливості діяти у такий спосіб лише тому, що призначене покарання не пов`язане з його реальним відбуттям, а штраф є реальним і заміна першого покарання другим фактично погіршує правове становище обвинуваченого, призводить до нівелювання як права апелянта бути «почутим» судом, так і відповідного обов`язку суду розглянути апеляційні вимоги по суті.

Застосування до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення невеликої тяжкості, ст. 75 КК не може бути перепоною для індивідуалізації покарання, зокрема шляхом призначення більш м`якого покарання, передбаченого санкцією ч. 1 ст. 185 КК.

Так, беручи до уваги обставини вчинення діяння, його наслідки, всі дані про особу засудженого, який до кримінальної відповідальності притягується вперше, за місцем проживання характеризується позитивно, має міцні сімейні зв`язки, на спеціальних обліках не перебуває, проходить військову службу за контрактом у ЗСУ, а також обставини, що пом`якшують покарання (визнання вини, щире каяття), Велика Палата вважає за можливе застосувати до засудженого покарання у виді штрафу. Водночас враховуючи обставину, що обтяжує покарання, а саме вчинення злочину у стані сп`яніння, це покарання слід призначити у максимальних межах, визначених санкцією ч. 1 ст. 185 КК в редакції Закону 1449-VI від 04 червня 2009 року, за якою його було засуджено. Таке покарання забезпечить дотримання засад призначення покарання, в тому числі його індивідуалізації, буде справедливим, адекватним матеріальному стану засудженого, необхідним і достатнім для його виправлення.

З огляду на зазначене Велика Палата дійшла висновку про необхідність задоволення касаційної скарги та зміни вироку Вовчанського районного суду Харківської області від 21 січня 2021 року й ухвали Харківського апеляційного суду від 11 березня 2021 року на підставі п. 3 ч. 1 ст. 438 КПК, пом`якшення призначеного ОСОБА_1 покарання з одного року обмеження волі із застосуванням статей 75 76 КК до штрафу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 1700 грн.

Керуючись статтями 433, 434-1, 434-2, 436, 438, ч. 4 ст. 442 КПК, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А :

Касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 задовольнити.

Вирок Вовчанського районного суду Харківської області від 21 січня 2021 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 11 березня 2021 року щодо ОСОБА_1 змінити, пом`якшити призначене йому покарання за ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК з одного року обмеження волі із застосуванням статей 75 76 КК до штрафу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 1700 грн.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді