Для звільнення від кримінальної відповідальності потрібна «згода» обвинуваченого, а не «визнання ним вини» (ВС/ККС у справі № 552/5595/18 від 29.07.2021).

Фабула судового акту: Передбачений законом інститут звільнення підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності не пов`язує такого звільнення з визнанням ними своєї вини у вчиненні злочину. До таких висновків дійшов ВС при розгляді даної справи.

Так, в суді розглядалась кримінальна справа по обвинуваченню чоловіка у вчиненні кримінальних правопорушень за ч.1 ст.162, ч.1 ст.122 КК України.

У відповідності до обвинувального акту, у 2003 р. чоловік незаконно проникнувши до квартири потерпілої. Там він завдав умисного удару табуретом по правій руці іншого потерпілого (неповнолітнього), чим спричинив йому тілесні ушкодження.

У 2019 р. прокурор звернувся до суду із клопотанням про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження щодо нього у зв`язку із закінченням строків давності за п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК України.

Ухвалою суду першої інстанції у задоволенні клопотання прокурора відмовлено. Однак, під час апеляційного перегляду дана ухвала була скасована, а провадження - закрито.

Потерпіла звернулась до ВС із скаргою та вимогами скасувати постанову апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Розглянувши скаргу, ВС зазначив, що законодавець встановив умови, які є правовими підставами для прийняття судом рішення про звільнення підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

Зокрема, такі вимоги встановлені ст. 284-288 КПК України і передбачають наявність:

- відповідної норми кримінального закону, яка визначає таке звільнення,

- клопотання сторони кримінального провадження про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності

- згода обвинуваченого на закриття кримінального провадження на цих підставах.

При цьому, в КПК України, йдеться саме про згоду потерпілого, оскільки останній повинен розуміти, що ст. 49 ККУ передбачає, підстави для звільнення від кримінальної відповідальності які є нереабілітуючими.

Натомість, визнання підозрюваним, обвинуваченим своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення як обов`язкової умови такого звільнення кримінальним процесуальним законом не передбачено.

Отже, як наголосив ВС, доводи в касаційній скарзі про те, що невизнання обвинуваченим своєї вини та заперечення факту вчинення злочинів, позбавляло суд апеляційної інстанції можливості звільнити його від кримінальної відповідальності на підставах, визначених п. 3 ч. 1 ст. 49 КК, та закрити кримінальне провадження відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, є необґрунтованими.

Такі висновки ВС ґрунтуються на основоположних принципах права, передбачених ст. 63 Конституції та ст. 18 КПК України, згідно до яких, визнання винуватості є правом, а не обов`язком підозрюваного, обвинуваченого, а отже невизнання вказаними особами своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення за наявності їхньої згоди на звільнення від кримінальної відповідальності не може бути перешкодою в реалізації ними свого права на таке звільнення та правовою підставою для відмови судом у задоволенні заявленого клопотання.

З огляду на зазначене, ВС залишив постанову апеляційного суду без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Аналізуйте судовий акт: Суд повернув без розгляду апеляційну скаргу, що містила нецензурну лексику та образливі вислови (ВС/ККС у справі №264/6844/20 від 29.07.2021).

Невиконання судового акта – це бездіяльність особи, яка зобов`язана і має реальну можливість виконати судовий акт (ВС/ККС у справі № 664/2551/18 від 13.07.2021).

ВС роз’яснив, які обставини має дослідити суд, щоб встановити у обвинуваченого умисел на збут наркотичних засобів (ВС/ККС у справі № 203/337/19 від 07.04.2021).

Присвоєння коштів за попереднім договором без наміру укладати основний і виконувати за ним зобов’язання, кваліфікується як шахрайство (ВС/ККС у справі № 711/6944/14-к від 03.06.2021).

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 липня 2021року

м. Київ

справа № 552/5595/18

провадження № 51-5289км19

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

Головуючого Макаровець А.М.,

суддів Короля В.В., Огурецького В.П.,

за участю:

секретаря судового засідання Демчука П.О.,

прокурора Рибачук Г.А.,

розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 42017171010000152,щодо

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Зозулі Шишацького району Полтавської області, мешканця АДРЕСА_1 ), не судимого в силу ст. 89 Кримінального кодексу України (далі - КК),

якому повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 162, ч. 1 ст. 122 КК,

за касаційною скаргою потерпілої ОСОБА_2 та представника потерпілого ОСОБА_3 - ОСОБА_4, на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

ОСОБА_1 підозрюється в тому, що він 14 липня 2003 року близько 08:30, перебуваючи на АДРЕСА_2 , маючи злочинний умисел, спрямований на заподіяння тілесних ушкоджень, шляхом пошкодження вхідних дверей незаконно, без дозволу, проник до квартири АДРЕСА_3 , яка належить ОСОБА_2 , чим порушив недоторканність житла останньої.

Після цього, продовжуючи свою злочинну діяльність, ОСОБА_1 на ґрунті раптово виниклих неприязних стосунків, маючи злочинний умисел, спрямований на заподіяння тілесних ушкоджень, умисно завдав удару табуретом по правій руці неповнолітньому ОСОБА_3 , завдавши тілесні ушкодження у вигляді закритого перелому дистального відділу, діалізу п`ятої п`ясної кістки з кутовою деформацією правої кістки, які належать до ушкоджень середнього ступеня тяжкості та легких тілесних ушкоджень.

Київський районний суд м. Полтави ухвалою від 24 січня 2019 рокувідмовив у задоволенні клопотання прокурора про звільнення ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження щодо нього у зв`язку із закінченням строків давності.

Полтавський апеляційний суд ухвалою від 24 лютого 2020 року апеляційну скаргу прокурора задовольнив: скасував ухвалу суду першої інстанції та звільнив ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 162, ч. 1 ст.122 КК, на підставі ст. 49 КК, а кримінальне провадження закрив на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі- КПК).

Короткий зміст вимог, наведених у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі потерпіла ОСОБА_2 та представник потерпілого ОСОБА_3 -ОСОБА_4, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просять скасувати ухвалу суду апеляційної інстанцій і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

На обґрунтування своїх доводів потерпіла та представник потерпілогозазначають, що суд апеляційної інстанції:

- всупереч вимогам ст. 407 КПК прийняв рішення одночасно на підставі двох пунктів - 4 та 5 ч. 1 зазначеної статті;

- звільнив ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності, що, на думку скаржників, не є повноваженням суду апеляційної інстанції;

- не обґрунтував належним чином свого рішення, не врахував, що ОСОБА_1 ухилявся від слідства, у цей період притягувався до кримінальної відповідальностіза вчинення інших злочинівта, хоч і надавав свою згоду на закриття кримінального провадження, однак своєї вини не визнав;

- не врахував, що фактично одночасно щодо ОСОБА_1 наявні і кримінальна справа, розслідувана згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України в редакції 1960 року (далі - КПК 1960 року), з відповідними судовими рішеннями, і кримінальне провадження за ідентичним обвинуваченням, та що підозрюваний вже звільнявся від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК за вчинення цих правопорушень, а повторне звільнення не передбачене законом;

- залишив поза увагою, що кримінальне провадженняза № 42017171010000152від 7 липня 2017 року відкрито з порушенням закону і розслідування у ньому належним чином не проводилось, правопорушення, що інкримінуються ОСОБА_1 , належать до приватного обвинувачення, тоді як потерпілі із заявою про порушення кримінального провадження не зверталися і закрити таке провадження згідно з п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК можна лише у разі відмови потерпілих від обвинувачення, однак вони своєї згоди не закриття не надавали і суд їхньої думки не врахував;

- не звернув уваги на те, що прокурором не було виконано вимог п. 5 ч.1 ст. 287 КПК, а саме не з`ясовано повністю розміру шкоди, завданої вчиненням кримінального правопорушення, і відомостей про її відшкодування;

- не взяв до уваги також того, що прокурор Момот М.В., який брав участь у розгляді провадження в суді першої інстанції, подав апеляційну скаргу і є зацікавленою стороною провадження, а тому не мав права брати участь як представник обвинувачення, а також суд не зважив на неодноразову зміну прокурорів під час розгляду провадження щодо ОСОБА_1 , яка негативно вплинула на законність цього розгляду;

- не врахував, що повноваження захисника - адвоката Делії В.М. в апеляційному суді тривалий час не були підтверджені;

- залишив поза увагою те, що підозрюваний не сплатив судових витрат, пов`язаних із проведенням судово-психологічної експертизи;

- не виконав вказівок, викладених в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2017 року щодо ОСОБА_1 , і усупереч цим вказівкам суддя, яка не мала права розглядати провадження щодо ОСОБА_1 , оскільки раніше виносила у цій справі рішення, скасовані надалі судом вищої інстанції, безпідставно повернула кримінальну справу прокурору.

Також потерпіла і представник потерпілого стверджують, що колегія суддів апеляційного суду під час перегляду провадження щодо ОСОБА_1 була упереджена, оскільки судді з її складу раніше приймали процесуальні рішення в цьому провадженні, через що потерпілі та представник потерпілого заявляли відвід усій колегії суддів, у задоволенні якого було безпідставно відмовлено.

Позиції інших учасників судового провадження

Від обвинуваченого ОСОБА_1 надійшли заперечення на касаційну скаргу, у який він, посилаючись на те, що надавав згоду на закриття щодо нього кримінального провадження на підставах ст. 49 КК, не ухилявся від слідства та суду, просить ухвалу суд апеляційної інстанції залишити без зміни, а касаційну скаргу без задоволення.

У судовому засіданні прокурор заперечувала проти задоволення вимог касаційної скарги.

До початку касаційного розгляду потерпіла ОСОБА_2 та представник потерпілого ОСОБА_3 - ОСОБА_4 заявиликлопотання про перенесення касаційного розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_1 на іншу дату, на період, коли будуть зняті обмежувальні протиепідемічні заходи, пов`язані з поширенням на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19.

Свої вимоги заявники мотивували тим, що в Україні продовжили обмежувальні протиепідемічні заходи з 30 червня по 1 вересня 2021 року, а також у зв`язку із зросла кількість інфікованих коронавірусною інфекцією осіб та з`явився новий штамп коронавірусу - «Дельта».

При цьому заявники додають копії виписки з медичної картки та результати аналізів, які підтверджують наявніить у ОСОБА_4 захворювання з 30 грудня 2020 року.

Водночас, як убачається з наявних матеріалів, кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 неодноразово призначалось до касаційного розгляду, однак у зв`язку із багаточисленними клопотаннями потерпілої та представника потерпілого розгляд справи відкладався.

Так, потерпіла і представник потерпілого не з`явились до суду 29 жовтня 2020 року, 26 листопада 2020 року, 28 січня 2021 року, 25 лютого 2021 року, 25 березня 2021 року, 20 травня 2021 року.

У своїх попередніх заявах потерпіла та представник потерпілого просили перенести розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_1 у зв`язку з встановленням на території України карантину та запровадженням обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а також у зв`язку із захворюванням.

У своїй заяві, датованій 26 липня 2021 року, заявники посилаються на продовження карантину на території України та долучають копії документів, які підтверджують виявлення у представника потерпілого 30 грудня 2020 року захворювання, тобто більше ніж пів року тому.

Водночас, відповідно до листа судді Верховного Суду вих. № 9396/0/172-21 від 15 березня 2021 року, потерпілій та представнику потерпілого роз`яснювалось їхнє право брати участь у судовому засіданні безпосередньо, а також у режимі відеоконференції або ж заявити клопотання про здійснення провадження щодо ОСОБА_1 за їхньої відсутності в порядку, передбаченому ст. 435 КПК.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 2021 року № 611 із 17 червня 2021 року на території України встановлено «зелений» рівень епідемічної небезпеки, відповідно до якого забороняється перебування в громадських будинках і спорудах, громадському транспорті без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіраторів або захисних масок, що закривають ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно.

Посилаючись на дію в Україні обмежувальних протиепідемічних заходів, заявники не зазначили, яким чином введення цих заходів з урахуванням встановлення на території України «зеленого» рівня епідемічної небезпеки перешкодило їм брати участь у розгляді кримінального провадження щодо ОСОБА_1 у суді касаційної інстанції безпосередньо, або ж у режимі відеоконференції (як зазначено в листі від 15 березня 2021 року, вих. № 9396/0/172-21).

З огляду на зазначене, з врахуванням того, що потерпілу та представника потерпілого завчасно, належним чином повідомлено про час, дату та місце касаційного розгляду, а також їм неодноразово роз`яснювалось про можливість участі у касаційному розгляді кримінального провадження у режимі відеоконференції, однак вони в черговий раз заявили клопотання про перенесення касаційного розгляду, у якому не навели поважних причин, що позбавили їх можливості брати участь у судовому засіданні, Суд дійшов висновку, що потерпіла та її законний представник зловживають своїми процесуальними правами, а їхні дії спрямовані на навмисне затягування касаційного розгляду.

На підставі наведеного Судом було прийнято ухвалу про те, що клопотання потерпілої ОСОБА_2 та представника потерпілого ОСОБА_3 - Білоконя С.І. про перенесення розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, а неявка потерпілої та представника потерпілого до Суду без поважних причин не перешкоджає касаційному розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_1 .

Мотиви Суду

Відповідно до положень п. 3 ч. 1 ст. 49 КК особа, яка вчинила злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності, якщо з дня вчинення нею злочину минуло 5 років.

Так, приписами ст. 285 КПК встановлено, що особа звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом України про кримінальну відповідальність. При цьому особі, яка підозрюється, обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення та щодо якої передбачено можливість звільнення від кримінальної відповідальності у разі здійснення передбачених законом України про кримінальну відповідальність дій, роз`яснюється право на таке звільнення.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК у разі звільнення особи від кримінальної відповідальності суд закриває кримінальне провадження.

Частиною 8 ст. 284 КПК визначено, що закриття кримінального провадження на підставі п.1 ч. 2 цієї статті, не допускається лише у випадку, коли підозрюваний, обвинувачений проти цього заперечує. У цьому разі розгляд кримінального провадження продовжується в загальному порядку.

За правилами ч. 3 ст. 288 КПК суд своєю ухвалою закриває кримінальне провадження та звільняє обвинуваченого від кримінальної відповідальності у випадку встановлення підстав, передбачених законом України про кримінальну відповідальність.

Отже, наявність цих умов є правовою підставою для прийняття судом рішення про звільнення підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

З урахуванням зазначених норм КПК доводи у касаційній скарзі про те, що звільнення від кримінальної відповідальності не належить до повноважень суду апеляційної інстанції є безпідставними.

Як убачається з матеріалів провадження, прокурор звернувся до місцевого суду з клопотанням про звільнення ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності та закриттям кримінального провадження № 42017171010000152 від 7 липня 2017 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 162, ч.1 ст. 122 КК. У клопотанні прокурор зазначав, що ОСОБА_1 раніше не судимий, вчинив злочини невеликої та середньої тяжкості, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 3 років, та з моменту їх вчинення минули встановлені законом строки, і просив звільнити ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності відповідно до положень ст. 49 КК.

Разом з цим за встановлених обставин щодо необхідності закриття провадження суд першої інстанції не надав належної оцінки наявним у провадженні та наданим прокурором доказам і у задоволенні клопотання відмовив.

Суд апеляційної інстанції, розглядаючи в судовому засіданні апеляційну скаргу прокурора на рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання прокурора про закриття кримінального провадження щодо ОСОБА_1 , встановив, що з моменту вчинення 14 липня 2003 року інкримінованих останньому злочинів невеликої та середньої тяжкості до моменту розгляду місцевим судом кримінального провадження закінчився передбачений законом п`ятирічний строк давності притягнення підозрюваного до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 122 КК, тобто за злочин, який є більш тяжким, перебіг строків давності притягнення до кримінальної відповідальності не переривався до 2015 року. Тому апеляційний суд дійшов висновку, що кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 підлягає закриттю на підставах, передбачених п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК.

Доводи в касаційній скарзі про те, що невизнання ОСОБА_1 своєї вини та заперечення факту вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 162, ч. 1 ст.122 КК,позбавляло суд апеляційної інстанції можливості звільнити його від кримінальної відповідальності на підставах, визначених п. 3 ч. 1 ст. 49 КК, та закрити кримінальне провадження відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, є необґрунтованими.

За змістом статей 284-288 КПК підставами для звільнення особи від кримінальної відповідальності при розгляді справи в суді є наявність відповідної норми кримінального закону, яка передбачає таке звільнення, клопотання сторони кримінального провадження про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності та згода обвинуваченого на закриття кримінального провадження на цих підставах.

Отже, наявність таких умов є правовою підставою для прийняття судом рішення про звільнення підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності. Визнання підозрюваним, обвинуваченим своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення як обов`язкової умови такого звільнення кримінальним процесуальним законом не передбачено.

Відповідно до положень ст. 63 Конституції України та ст. 18 КПК жодну особу не може бути примушено визнати свою вину у вчиненні кримінального правопорушення або примушено давати пояснення чи показання, які можуть стати підставою для її підозри або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення.

Виходячи з цих положень закону визнання винуватості є правом, а не обов`язком підозрюваного, обвинуваченого, а отже невизнання вказаними особами своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення за наявності їхньої згоди на звільнення від кримінальної відповідальності не може бути перешкодою в реалізації ними свого права на таке звільнення та правовою підставою для відмови судом у задоволенні заявленого клопотання. Передбачений законом інститут звільнення підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності не пов`язує такого звільнення з визнанням ними своєї вини у вчиненні злочину.

Таким чином, невизнання підозрюваним, обвинуваченим вини у вчиненні кримінального правопорушення за наявності їхньої згоди на звільнення від кримінальної відповідальності у передбачених законом випадках, за умови роз`яснення їм судом суті підозри чи обвинувачення, підстав звільнення від кримінальної відповідальності та права заперечувати проти закриття кримінального провадження не є правовою підставою для відмови в задоволенні клопотання сторони кримінального провадження про таке звільнення.

Суд апеляційної інстанції, установивши, що підозрюваний ОСОБА_1 підтримував у суді першої інстанції клопотання прокурора та просив звільнити його від кримінальної відповідальності, обґрунтовано зазначив, що невизнання вини ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень за наявності його згоди на звільнення від кримінальної відповідальності не є правовою підставою для відмови в задоволенні клопотання про таке звільнення.

Твердження потерпілої і законного представника потерпілого про те, що підозрюваний неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення інших злочинів, у тому числі і під час перебігу строку давності, були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який встановив, що згідно з даними довідки про судимості ОСОБА_1 (т. 1, а.п. 165, 166) підозрюваний інших злочинів протягом 5 років з дня вчинення інкримінованих йому злочинів не вчиняв.

Даних про те, що в зазначений п`ятирічний строк ОСОБА_1 ухилявся від слідства матеріали цього кримінального провадження не містять.

За таких обставин доводи щодо можливого ухилення від слідства чи суду ОСОБА_1 за межами вказаного п`ятирічного терміну не спростовують висновків суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для звільнення від кримінальної відповідальності.

Крім того, з приводу аргументів скаржників про ухилення ОСОБА_1 від слідства і суду Суд зазначає таке.

Під ухиленням від слідства або суду варто розуміти будь-які умисні дії, вчинені певною особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за скоєний злочин, що змушує правоохоронні органи вживати заходів, спрямованих на розшук і затримання правопорушника (постанова Верховного Суду України від 19 березня 2015 року у справі № 5-1кс15).

Під час з`ясування, які дії особи мають визнаватись юридично значущим (а не просто фактичним) ухиленням від слідства або суду, треба враховувати, крім усього іншого, кримінально-процесуальний статус особи, що вчинила злочин. Це має бути особа, яка в установленому порядку визнана підозрюваним або обвинуваченим та яка зобов`язана з`являтися до правозастосовних органів за викликом, перебувати в межах їх досяжності. Зазначена особа усвідомлює, що в неї вже виник юридичний обов`язок постати перед слідством або судом, однак вона ухиляється від виконання такого обов`язку.

Відповідно до ч. 1ст. 281 КПК, якщо під час досудового розслідування місцезнаходження підозрюваного невідоме або особа перебуває за межами України та не з`являється без поважних причин на виклик слідчого, прокурора за умови його належного повідомлення про такий виклик, то слідчий, прокурор оголошує його розшук.

Підстава для оголошення розшуку під час досудового розслідування - «місцезнаходження підозрюваного невідоме» може мати місце як у випадку, якщо підозрюваний ухиляється від слідства, так і з інших причин, коли не встановлено його місцезнаходження.

Саме тому зупинення досудового розслідування у зв`язку з розшуком підозрюваного саме по собі ще не може свідчити про ухилення останнього від слідства.

Для застосування положень ч. 2 ст. 49 КК у такому випадку обов`язково має бути підтверджено факт ухилення підозрюваного від слідства.

Водночас, як зазначив суд апеляційної інстанції, будь-яких даних, які би свідчили про ухилення обвинуваченого ОСОБА_1 від слідства чи суду, не встановлено.

Крім того, ч. 2 ст. 49 КК встановлює також окремий недиференційований п`ятнадцятирічний строк давності, перебіг якого не зупиняється внаслідок ухилення особи від досудового слідства або суду. Цей строк не виключає можливості застосування строків давності, визначених ч. 1 цієї статті, оскільки передбачений ч. 2 ст. 49 КК недиференційований строк давності застосовується в тих випадках, коли з часу вчинення злочину минуло п`ятнадцять років, але строк давності, передбачений ч. 1 цієї статті для злочину відповідної тяжкості, ще не минув внаслідок його зупинення. І навпаки, якщо строк давності, передбачений ч. 1 ст. 49 КК (навіть якщо він зупинявся на певний час з підстав, указаних у ч. 2 цієї статті), спливає до закінчення недиференційованого п`ятнадцятирічного строку, то застосуванню підлягає перший. У цьому кримінальному провадженні з моменту вчинення ОСОБА_1 інкримінованих йому злочинів сплив і п`ятнадцятирічний строк, про що прокурор заявляв у своєму клопотанні до місцевого суду.

Були предметом дослідження суду апеляційної інстанції доводи потерпілої і представника потерпілого про існування інших кримінальних проваджень щодо ОСОБА_1 за аналогічними обвинуваченнями. Так, апеляційний суд установив, що це провадження за подіями від 14 вересня 2003 року неодноразово перебувало на розгляді в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Востаннє постановою Київського районного суду м. Полтави від 20 червня 2017 року обвинувальний висновок щодо ОСОБА_1 було повернуто прокурору для усунення виявлених порушень.

Згідно з п. 12 Перехідних положень КПК 2012 року розслідування кримінальних справ, передбачених п. 11 цього розділу, у разі повернення таких кримінальних справ судом прокурору проводиться у порядку, встановленому цим Кодексом.

Тому кримінальну справу № 03210430, повернуту прокурору для усунення недоліків, було внесено до ЄРДР за № 42017170100000152 від 7 липня 2017 року. Отже, аналогічні й інші провадження щодо ОСОБА_1 в органах досудового розслідування та в судах відсутні, що і було враховано судом апеляційної інстанції під час постановлення ухвали.

Після повернення кримінальної справи прокурору її розслідування було продовжено у порядку, передбаченому КПК 2012 року, відповідно до якого статті, якими ОСОБА_1 інкриміновані кримінальні правопорушення були віднесені до приватного обвинувачення. Оскільки потерпіла від обвинувачення щодо ОСОБА_1 не відмовлялась, а продовжувала наполягати на притягненні його до кримінальної відповідальності, що у тому числі вбачається зі змісту доводів касаційної скарги, то таке її волевиявлення є достатньою підставою для здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року (справа № 288/1158/16-к, провадження № 13-28 кс 19), згідно з яким, якщо потерпілий не подавав заяву про злочин, але до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження за злочином публічного обвинувачення беззастережно висловлювався про необхідність застосування щодо винного кримінально-правових заходів примусу, відповідне волевиявлення, зафіксоване у процесуальних документах, є достатньою підставою для здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Тому доводи в касаційній скарзі в цій частині Суд вважає необґрунтованими.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 двічі звільнений від кримінальної відповідальності за одні і ті самі події не були підтверджені. Як вбачається з наявних матеріалів, потерпілий ОСОБА_4 подавав скаргу приватного обвинувачення про притягнення до відповідальності ОСОБА_1 за заподіяння йому легких тілесних ушкоджень 14 липня 2003 року. Постановою Київського районного суду м. Полтави від 29 вересня 2006 року, залишеною в силі ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 17 квітня 2009 року, ОСОБА_1 був звільнений від кримінальної відповідальності із закриттям провадження по справі за вчинення ним правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. З наведеного вбачається, що ОСОБА_1 був звільнений від кримінальної відповідальності у справі приватного обвинувачення за скаргою потерпілого ОСОБА_4 , тоді як у цьому кримінальному провадженні ОСОБА_1 підозрювався у вчиненні правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 162, ч. 1 ст. 122 КК, де потерпілими визнані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

З рішення апеляційного суду вбачається, що кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 було закрите на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК у зв`язку із звільненням його від кримінальної відповідальності, а не на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК, який передбачає закриття кримінального провадження у разі коли потерпілий, а у випадках, визначених цим Кодексом, його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення. У цьому разі думка потерпілих з`ясовується, однак для закриття кримінального провадження у зв`язку з звільненням особи від кримінальної відповідальності відмова потерпілих від обвинувачення не є визначальною.

Безпідставними є і доводи касаційної скарги щодо невиконання судом першої інстанції вимог суду касаційної інстанції, викладених в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2017 року, а також щодо незаконності рішення судді про повернення справи прокурору. Так, відповідно до зазначеної ухвали було скасовано рішення суду першої інстанції через порушення права ОСОБА_1 на захист, оскільки йому не було надано часу для підготовки до судових дебатів. Після повернення кримінальної справи до місцевого суду суддя під час попереднього розгляду справи за клопотанням обвинуваченого і його захисника на підставі п. 3 ч. 1 ст. 237 КПК 1960 року повернула кримінальну справу прокурору. За вказаних обставин доводи касаційної скарги щодо незаконності такого рішення, у тому числі й у зв`язку з тим, що його прийняла суддя, яка не мала права брати участь у справі, не є предметом перегляду касаційної інстанції в межах даної касаційної скарги потерпілої та законного представника потерпілого і на законність оскарженого ними рішення апеляційної інстанції у такому випадку не впливає.

Таким чином, з ухвали вбачається, що суд апеляційної інстанції належним чином мотивував своє рішення, навівши відповідні доводи на його підтвердження. Ухвала суду апеляційної інстанції узгоджується з вимогами ст. 419 КПК.

Крім цього, Суд звертає увагу, що звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 49 КК (сплив строків давності) є безумовним і здійснюється судом незалежно від факту примирення з потерпілим, відшкодування обвинуваченим шкоди потерпілому, щирого каяття тощо. Закриття кримінального провадження на підставі п.1 ч.2 ст. 284 КПК, тобто з нереабілітуючих підстав, не виключало можливості цивільно-правової відповідальності особи за шкоду, заподіяну нею, і не позбавляло потерпілих права звернутися до суду у порядку цивільного судочинства. Таким чином, з урахуванням вищезазначеного посиланняу касаційній скарзі на порушення прокурором вимог п. 5 ч. 1 ст. 287 КПК (при тому, що у клопотанні прокурора зазначено про відшкодування ОСОБА_1 завданої моральної та матеріальної шкоди в сумі 10 975 грн) не є істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону, які вплинули чи могли вплинути на законність зазначеного рішення.

Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 425 КПК потерпілий або його законний представник чи представник мають право подати касаційну скаргу в частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції. За таких обставин доводи скаржників щодо несплати підозрюваним судових витрат за проведення експертизи та щодо невчасного повідомлення ОСОБА_1 про підозру не спростовують висновків суду, оскільки потерпілою і законним представником потерпілого не наведено, яким чином ці факти стосуються їх інтересів та порушують їх права. З урахуванням положень ст. 425 КПК розгляд зазначених доводів не є компетенцію касаційної інстанції, саме в межах розгляду касаційної скарги потерпілої та представника потерпілого. Крім цього, Суд бере до уваги, що навіть у разі посилання на зазначені доводи скаржники продовжують наполягати на притягненні ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності.

Доводи касаційної скарги про упередженість колегії суддів апеляційної інстанції під час винесення ухвали щодо ОСОБА_1 та безпідставну відмову в задоволенні клопотання потерпілої про відвід колегії суддів також суперечать матеріалам провадження. Так, ухвалою Полтавського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року заяву потерпілої ОСОБА_2 про відвід судді Рябішина А.О. та заяву цього ж судді про самовідвід задоволено, а в задоволенні її заяви про відвід суддів Гонтар А.А. та Герасименко В.М. відмовлено. При цьому апеляційний суд вказав, що зазначені судді вирішували питання про заміну члена колегії Костенка В.Г. у зв`язку з його відпусткою та про самовідвід судді Рябішина А.О., що не є підставою для їх відводу (т. 2, а.п. 16, 17).

Посилання скаржників на те, що прокурор Момот М.В. не мав права брати участь як сторона обвинувачення в суді апеляційної інстанції, оскільки брав участь у розгляді провадження в суді першої інстанції та подав апеляційну скаргу і є зацікавленою стороною, не ґрунтуються на вимогах закону. Згідно з ч. 2 ст. 77 КПК попередня участь прокурора у цьому ж кримінальному провадженні в судах першої, апеляційної і касаційної інстанцій як прокурора не є підставою для його відводу, а за п. 20 ч. 2 ст. 36 КПК прокурор має право оскаржувати судові рішення в порядку, встановленому цим Кодексом.

Що стосується доводів касаційної скарги про неодноразову зміну прокурорів під час розгляду провадження, несвоєчасне надання захисником документів на підтвердження повноважень, які згодом були надані, одночасне посилання в ухвалі апеляційного суду про винесення нової ухвали і закриття кримінального провадження, то скаржниками не зазначено, яким чином за встановлених апеляційним судом обставин такі порушення вплинули чи могли вплинути на законність та обґрунтованість прийнятого судового рішення.

Таким чином, належних доказів на підтвердження існування таких порушень вимог кримінального процесуального закону, які би перешкодили чи могли перешкодити ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, потерпіла і представник потерпілого суду касаційної інстанції не надали.

Ураховуючи вищезазначене, Суд дійшов висновку про те, що відсутні обґрунтовані підстави для задоволення вимог касаційної скарги.

Керуючись статтями 369 419 433 434 436 441 442 КПК, Суд

ухвалив:

Ухвалу Полтавського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу потерпілої ОСОБА_2 ,представника потерпілого ОСОБА_3 ОСОБА_4 - без задоволення.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

А.М. Макаровець В.В. Король В.П. Огурецький