Суд повинен вирішити питання про стягнення витрат на правову допомогу у БУДЬ-ЯКОМУ рішенні, яким завершується розгляд кримінального провадження по суті (ВС/ВП у справі № 598/1781/17 від 17.06.2020)

Фабула судового акту: Як показує практика потерпілі у кримінальних провадженнях як правило не порушують питання про стягнення з винних осіб процесуальних витрат, зокрема, витрат на правову допомогу, хоча такі витрати відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 118 КПК України віднесено до процесуальних витрат.

Вважаю, що небажання стягнути таки витрати пов’язане насамперед з тим, що чинний Кримінальний процесуальний кодекс України не визначає порядку такого стягнення на відміну від цивільного процесуального законодавства.

Свого часу Велика Палата Верховного Суду винесла кілька постанов саме з приводу вирішення таких питань, але ж як завжди їх різноманітність просто вражає…

У даній справі ухвалою суду кримінальне провадження стосовно винної особи було закрито на підставі ст. 49 КК України. Під час розгляду справи потерпілий звернувся до суду із заявою про відшкодування йому витрат на правову допомогу, пов’язаних із представництвом адвокатом його інтересів як потерпілого.

Однак, місцевий суд у задоволенні такої заяви відмовив пославшись на те, що потерпілим та його представником не представлені докази, що вказані кошти були сплачені у встановленому законом порядку на відповідні рахунки юридичної консультації з відрахуванням обов`язкових платежів (????), передбачених законодавством України.

В свою чергу апеляційний суд також відмовив у задоволенні згадано заяви, оскільки на його думку щодо винної особи обвинувальний вирок не ухвалювався, а вирішення питання про розподіл судових витрат ухвалою суду не передбачено ст. 372 КПК України.

Незгода з такими рішеннями стала підставою для звернення представника потерпілого до суду касаційної інстанції, яку, зокрема, було вмотивовано тим, що вказані судові рішення обмежують право потерпілого на відшкодування витрат, які він поніс внаслідок захисту своїх прав у кримінальному провадженні.

Вирішуючи порушене питання Велика Палата у своїй постанові зазначила про таке.

Статтею 118 КПК України встановлено, що процесуальні витрати складаються із витрат на правову допомогу.

Отже положення, які стосуються процесуальних витрат, регламентовані главою 8 КПК. Натомість положення, які стосуються цивільного позову, визначені главою 9 КПК. Це свідчить про різну правову природу процесуальних витрат та шкоди, завданої кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням.

Частиною 1 статті 124 КПК України встановлено, що у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати.

Водночас згідно ч. 1 ст. 126 КПК суд вирішує питання щодо процесуальних витрат у вироку суду або ухвалою.

Отже кримінальний процесуальний закон не обмежує можливість вирішення питання розподілу процесуальних витрат, зокрема витрат на правову допомогу, виключно обвинувальним вироком.

Суд повинен вирішити питання про розподіл процесуальних витрат у будь-якому рішенні, яким завершується розгляд кримінального провадження по суті. Очевидно, що, звільняючи особу від кримінальної відповідальності, суд або суддя має вирішити питання про скасування чи зміну запобіжного заходу, речові докази, розподіл процесуальних витрат тощо. Таким чином, питання може бути вирішене й ухвалою суду.

Оскільки ст. 126 КПК України визначено, що означене питання може бути вирішено й ухвалою суду, ВП ВС зроблено висновок, що у випадку заявлення учасниками кримінального провадження клопотання про компенсацію процесуальних витрат суд, ухвалюючи остаточне рішення за результатами розгляду кримінального провадження (вирок або ухвалу), вирішує питання щодо розподілу процесуальних витрат.

Аналізуйте судовий акт: ВС/ККС: Хоча потерпілий і є самостійним учасником кримінального провадження, проте він не може подавати клопотання про тимчасовий доступ до речей та документів (ВС/ККС у справі № 161/19398/17 від 02.04.2020)

ВС/ККС: При звільненні особи від відповідальності за зміною обстановки суду встановити не тільки те, яка обстановка існувала під час вчинення злочину, а й те, в чому полягає її зміна на час розгляду справи (ВС/ККС у справі № 161/1390/19 від 23.01.2020)

Якщо строк давності сплив до дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду, то особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності незалежно від того, на якій стадії перебуває кримінальна справа (ВС/ККС, № 665/2387/14-к,22.05.18)

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності є ОБОВ’ЯЗКОМ, а не правом суду (ВС/ККС № 345/2618/16-к від 19.11.2019)

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 598/1781/17

Провадження № 13-47кс20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді-доповідача Антонюк Н. О.,

суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,

за участю секретаря судового засідання Терещук О. А.,

учасники судового провадження:

прокурор - Шевченко О. О.,

розглянула у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження, яке було внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017210090000189, щодо

ОСОБА_1 , громадянина України, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Мухавець Збаразького району, Тернопільської області, проживає за адресою: АДРЕСА_1 , звільненого від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 126 Кримінального кодексу України (далі - КК),

за касаційною скаргою представника потерпілого ОСОБА_2 - адвоката Захарчука А. П. на ухвалу Збаразького районного суду Тернопільської області від 23 липня 2019 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року у справі № 598/1781/17 і

В С Т А Н О В И Л А:

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Ухвалою Збаразького районного суду Тернопільської області від 23 липня 2019 року ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 126 КК, у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, а кримінальне провадження щодо нього закрито. Заяву потерпілого ОСОБА_2 про стягнення витрат на правову допомогу залишено без розгляду.

Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року апеляційну скаргу представника потерпілого ОСОБА_2 - адвоката Захарчука А. П. залишено без задоволення, а ухвалу Збаразького районного суду Тернопільської області від 23 липня 2019 року щодо ОСОБА_1 - без змін.

Обставини, встановлені рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій

ОСОБА_1 обвинувачувався у тому, що 20 червня 2017 року приблизно о 14 год 20 хв, перебуваючи на вулиці у с. Бутин Збаразького району Тернопільської області, на ґрунті неприязних відносин, з приводу майнового спору між ним та потерпілим ОСОБА_2 виник словесний конфлікт, у ході якого ОСОБА_1 умисно наніс один удар кулаком в обличчя ОСОБА_2 , чим завдав останньому фізичного болю і не спричинив тілесних ушкоджень.

Місцевий суд визнав ОСОБА_1 винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 126 КК, на підставі ч. 1 ст. 49 КК звільнив від кримінальної відповідальності, закрив кримінальне провадження щодо нього, оскільки з дня вчинення ОСОБА_1 злочину, передбаченого ч. 1 ст. 126 КК, минуло більше як два роки.

Суд апеляційної інстанції погодився із таким висновком місцевого суду.

Обґрунтовуючи залишення без розгляду заяви потерпілого про стягнення витрат на правову допомогу, місцевий суд зазначив, що потерпілим та його представником не представлені докази, що вказані кошти були сплачені у встановленому законом порядку на відповідні рахунки юридичної консультації з відрахуванням обов`язкових платежів, передбачених законодавством України.

Суд апеляційної інстанції визнав обґрунтованим висновок місцевого суду про необхідність залишення без розгляду заяви потерпілого ОСОБА_2 про стягнення витрат на правову допомогу, оскільки щодо ОСОБА_1 не ухвалювався обвинувальний вирок, а вирішення питання про розподіл судових витрат ухвалою суду не передбачено ст. 372 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). Окрім цього, Тернопільський апеляційний суд зазначив, що таке рішення не є перешкодою для вирішення даного питання у порядку цивільного судочинства.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій адвокатом Захарчуком А. П. в інтересах потерпілого ОСОБА_2 , скаржник не погоджується з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій і ставить вимогу про їх скасування. Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди із застосуванням судами ст. 49 КК та висновками щодо компенсації потерпілому витрат на правову допомогу.

Скаржник вважає, що строк притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності закінчився в період розгляду провадження в суді першої інстанції внаслідок умисного затягування розгляду кримінального провадження захисником і обвинуваченим та ухилення від судового розгляду, а суди не дали оцінки тому, що обвинувачений не вчинив спроб примиритися з потерпілим та не відшкодував потерпілому витрати на лікування.

Суд апеляційної інстанції, на думку скаржника, не перевірив доводів апеляційної скарги щодо звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності внаслідок зловживання обвинуваченим та його адвокатом процесуальними правами.

Окрім цього, скаржник вважає необґрунтованими судові рішення в частині залишення без розгляду заяви потерпілого про стягнення витрат на правову допомогу у зв`язку із тим, що вони обмежують право потерпілого на відшкодування витрат, які він поніс внаслідок захисту своїх прав у кримінальному провадженні.

Скаржник просить скасувати ухвалу Збаразького районного суду Тернопільської області від 23 липня 2019 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року, стягнути з ОСОБА_1 на користь потерпілого ОСОБА_2 процесуальні витрати, понесені потерпілим на правову допомогу, в розмірі 15 200 грн або направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рух справи за касаційною скаргою та підстави для її розгляду Великою Палатою Верховного Суду

Ухвалою від 23 квітня 2020 року колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - ККС) на підставі ч. 4 ст. 434-1 КПК передала зазначене кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - ВП ВС).

На думку колегії суддів ККС, правовий висновок, викладений у постанові ВП ВС від 21 листопада 2018 року (справа № 462/6473/16-ц, провадження № 14-400цс18), суперечить кримінальному процесуальному закону та судовій практиці.

Колегія суддів ККС вважає, що питання, які стосуються розподілу судових витрат, вирішуються під час судового розгляду кримінального провадження у порядку, визначеному нормами КПК щодо цивільного позову.

Колегія суддів ККС зазначила, що правовий висновок ВП ВС про неможливість розгляду питання щодо цивільного позову, у тому числі й у частині стягнення процесуальних витрат у порядку цивільного судочинства, перешкоджає захисту порушених майнових прав особи у випадках, коли ці питання не були вирішені під час судового розгляду кримінального провадження або якщо немає інших підстав для скасування судових рішень судами вищих інстанцій, крім неправильного застосування закону щодо вирішення цивільного позову. Адже скасування правильних у частині застосування кримінального та кримінального процесуального законів рішень тільки у зв`язку з неправильним вирішенням питань, пов`язаних із цивільним позовом, є таким, що суперечить меті кримінального провадження, передбаченій у ст. 2 КПК. Крім того, колегія суддів зауважила, що така правова позиція не відповідає загальним засадам кримінального провадження, визначеним ст. 7 КПК, зокрема, і принципу верховенства права.

Ухвалою ВП ВС від 13 травня 2020 року кримінальне провадження прийнято до касаційного розгляду.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор Шевченко О. О. зазначила, що касаційна скарга представника потерпілого не підлягає задоволенню. Водночас, на думку прокурора, необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові ВП ВС від 21 листопада 2018 року, оскільки він суперечить усталеній практиці у кримінальному судочинстві. Доводи скаржника про затягування судового розгляду саме стороною захисту прокурор вважає надуманими.

Від потерпілого ОСОБА_2 надійшла заява від 30 травня 2020 року, у якій він просить задовольнити касаційну скаргу його представника та постановити судове рішення у справі на основі правового висновку, викладеного ВП ВС у постанові від 21 листопада 2018 року (справа № 462/6473/16-ц, провадження № 14-400цс18). Також ОСОБА_2 просить розглядати касаційну скаргу без участі сторони потерпілого.

Захисник Стельмах М. Є. у клопотанні від 10 квітня 2020 року вказує на законність оскаржуваних ухвал та безпідставність доводів касаційної скарги, а також у заяві від 01 червня 2020 року повідомляє про неможливість прибуття на розгляд справи 17 червня 2020 року та просить суд слухати справу без участі сторони захисту.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Висновки судів щодо правової оцінки обставин провадження, правильності кваліфікації, доведеності винуватості скаржником не оспорюються. Тому згідно зі ст. 433 КПК у зазначеній частині оскаржувані судові рішення в касаційному порядку не перевіряються. Предметом касаційного розгляду у цій справі є правильність застосування судами статті 49 КК та порядок компенсації потерпілому витрат на правову допомогу.

Щодо застосування статті 49 КК (1)

Відповідно до ч. 3 ст. 288 КПК суд своєю ухвалою закриває кримінальне провадження та звільняє підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності у випадку встановлення підстав, передбачених законом України про кримінальну відповідальність.

Відповідно до ч. 1 ст. 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули встановлені цією статтею строки.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 126 КК, належить до злочинів невеликої тяжкості, а, отже, строк давності притягнення особи до кримінальної відповідальності відповідно до ст. 49 КК становить два роки.

З матеріалів справи вбачається, що кримінальне правопорушення, у якому обвинувачувався ОСОБА_1 було вчинено 20 червня 2017 року. На момент прийняття судом першої інстанції ухвали про закриття кримінального провадження у зв`язку зі звільненням від кримінальної відповідальності за ст. 49 КК (23 липня 2019 року) пройшло два роки.

Щодо аргументів скаржника про ухилення від слідства і суду ОСОБА_1 , ВП ВС зазначає таке.

Під ухиленням від слідства або суду варто розуміти будь-які умисні дії, вчинені певною особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за скоєний злочин, що змушує правоохоронні органи вживати заходів, спрямованих на розшук і затримання правопорушника (постанова Верховного Суду України від 19 березня 2015 року у справі № 5-1кс15).

Відкладення судових засідань за клопотаннями сторін або ж з інших причин не є ухиленням від слідства і суду та не може бути підставою для зупинення перебігу давності відповідно до ст. 49 КК.

З матеріалів справи вбачається, що місце перебування ОСОБА_1 суду було відоме, судові засідання відкладалися з причин, визнаних судом поважними.

Окрім цього, ВП ВС звертає увагу, що звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 49 КК (сплив строків давності) є безумовним і здійснюється судом незалежно від факту примирення з потерпілим, відшкодування обвинуваченим шкоди потерпілому, щирого каяття тощо.

Таким чином, аргументи скаржника щодо неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме ст. 49 КК, ВП ВС вважає безпідставними.

Щодо процесуальних витрат (2)

Щодо правової природи процесуальних витрат у кримінальному провадженні (2.1)

Ст. 118 КПК встановлено, що процесуальні витрати складаються із:

1) витрат на правову допомогу;

2) витрат, пов`язаних із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження;

3) витрат, пов`язаних із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів;

4) витрат, пов`язаних із зберіганням і пересиланням речей і документів.

Тобто положення, які стосуються процесуальних витрат, регламентовані главою 8 КПК. Натомість положення, які стосуються цивільного позову, визначені главою 9 КПК. Це свідчить про різну правову природу процесуальних витрат та шкоди, завданої кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням.

Процесуальні витрати виникають та пов`язані зі здійсненням кримінального провадження, є матеріальними витратами органів досудового розслідування, прокуратури, суду та інших учасників кримінального провадження. Натомість шкода у кримінальному провадженні пов`язана не з процесуальними відносинами, а з матеріально-правовими - вчиненням кримінального правопорушення чи іншого суспільно-небезпечного діяння.

Відповідно до ч. 1 ст. 128 КПК особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

У провадженні, що розглядається, представник потерпілого Захарчук А. П. висловлює свою незгоду із залишенням без розгляду заяви потерпілого про стягнення витрат на правову допомогу. Тобто йдеться про вирішення питання, пов`язаного із процесуальними витратами у зв`язку зі здійсненням кримінального провадження, а не у зв`язку із вирішенням цивільного позову.

Щодо аргументів колегії ККС, викладених в ухвалі від 23 квітня 2020 року, про те, що у справі № 462/6473/16-ц зроблено висновок про неможливість розгляду питання щодо цивільного позову у порядку цивільного судочинства, звертаємо увагу на таке.

У справі № 462/6473/16-ц ВП ВС зазначила, що питання про розподіл процесуальних витрат за результатами судового розгляду у кримінальному провадженні вирішується у тій справі, в якій вони були понесені, за правилами КПК. Якщо це питання не було вирішене судом, сторони кримінального провадження, свідок, експерт, спеціаліст і перекладач мають можливість оскаржити в цій частині ухвалене у справі судове рішення в апеляційному та касаційному порядку. А тому такі витрати не можуть бути стягнуті з обвинуваченого за позовом, поданим за правилами цивільного судочинства.

Як убачається із наведеного, у постанові від 21 листопада 2018 року (справа № 462/6473/16-ц, провадження № 14-400цс18) ВП ВС не вирішувала спір, який виник щодо цивільного позову у кримінальному провадженні, та не висловлювалася щодо порядку розгляду цивільного позову. Тобто висновків про неможливість розгляду питання щодо цивільного позову у порядку цивільного судочинства ВП ВС не робила. Натомість наведена справа та висновки у ній стосуються виключно питання розподілу процесуальних витрат у кримінальному провадженні.

У справі № 462/6473/16-ц, яка була розглянута ВП ВС 21 листопада 2018 року (провадження № 14-400цс18) і від висновків якої пропонує відступити колегія суддів ККС, спір виник з приводу стягнення з відповідача процесуальних витрат, понесених позивачем, під час судового розгляду справи № 461/1469/13-к щодо обвинувачення відповідача у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК.

ВП ВС не вбачає підстав для відступу від правового висновку, висловленого нею раніше у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 462/6473/16-ц (провадження № 14-400цс18), оскільки процесуальні витрати, понесені у кримінальному провадженні, не є збитками, що можуть бути стягнуті шляхом подання цивільного позову до обвинуваченого. Такі витрати повинні бути розподілені судом у межах розгляду того кримінального провадження, у ході розгляду якого вони виникли.

Водночас ВП ВС вважає, що потерпілий від кримінального правопорушення має право клопотати перед судом про визначення грошового розміру процесуальних витрат, які повинні бути йому компенсовані. Таке право залишається у потерпілого незалежно від того, чи розгляд кримінального провадження завершено винесенням обвинувального вироку або ж ухвали про закриття кримінального провадження.

Щодо процесуальної форми вирішення питання про розподіл процесуальних витрат (2.2)

Ч. 1 ст. 124 КПК встановлено, що у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати.

Ч. 1 ст. 126 КПК визначено, що суд вирішує питання щодо процесуальних витрат у вироку суду або ухвалою.

ВП ВС дійшла висновку, що кримінальний процесуальний закон не обмежує можливість вирішення питання розподілу процесуальних витрат, зокрема витрат на правову допомогу, виключно обвинувальним вироком.

Суд повинен вирішити питання про розподіл процесуальних витрат у будь-якому рішенні, яким завершується розгляд кримінального провадження по суті. Очевидно, що, звільняючи особу від кримінальної відповідальності, суд або суддя має вирішити питання про скасування чи зміну запобіжного заходу, речові докази, розподіл процесуальних витрат тощо. Таким чином, ВП ВС вважає, що це питання може бути вирішене й ухвалою суду.

Нормами КПК встановлено, що, ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити питання про розподіл процесуальних витрат (п. 13 ч. 1 ст. 368, ч. 4 ст. 374 КПК). Оскільки ст. 126 КПК визначено, що означене питання може бути вирішено й ухвалою суду, ВП ВС робить висновок, що у випадку заявлення учасниками кримінального провадження клопотання про компенсацію процесуальних витрат суд, ухвалюючи остаточне рішення за результатами розгляду кримінального провадження (вирок або ухвалу), вирішує питання щодо розподілу процесуальних витрат.

Представник потерпілого Захарчук А. П. просить суд скасувати ухвалу Збаразького районного суду Тернопільської області від 23 липня 2019 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року у справі № 598/1781/17.

Ст. 438 КПК визначено підстави для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи судом касаційної інстанції. ВП ВС вважає, що невирішення питання про розподіл процесуальних витрат судами першої або ж апеляційної інстанцій не може бути підставою для скасування судового рішення у зв`язку із істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Ч. 1 ст. 412 КПК встановлено, що істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Залишення без розгляду питання про розподіл процесуальних витрат не є істотним порушенням вимог КПК, не впливає на вирішення питання кримінально-правової кваліфікації, доведеності винуватості, призначення покарання та не може бути єдиною підставою для скасування прийнятих судових рішень.

Водночас ВП ВС вважає, що потерпілий може повторно звернутися із відповідним клопотанням до суду першої інстанції з метою вирішення питання про розподіл процесуальних витрат, які мали бути вирішені судом під час прийняття остаточного рішення у кримінальному провадженні (у цьому випадку - ухвали про закриття кримінального провадження).

Відповідно до ч. 5 ст. 534 КПК процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у кримінальному провадженні, вирішує суддя суду першої інстанції одноособово, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Оскільки інші питання, пов`язані з виконанням вироку, вирішує суд, який ухвалив такий вирок (п. 4 ч. 2 ст. 539 КПК), то й питання, які підлягали вирішенню ухвалою суду, повинні бути вирішені судом, який виніс таку ухвалу.

За результатами перегляду ухвал Збаразького районного суду Тернопільської області від 23 липня 2019 року та Тернопільського апеляційного суду від 25 вересня 2019 рокущодо ОСОБА_1 у касаційному порядку ВП ВС дійшла висновку про відсутність підстав для їх скасування.

Висновок про застосування норми права

КПК не обмежує процесуальну форму вирішення питання щодо розподілу процесуальних витрат, у тому числі витрат на правову допомогу, виключно обвинувальним вироком.

Суд повинен вирішити питання про розподіл процесуальних витрат у будь-якому рішенні, яким завершується розгляд кримінального провадження по суті, у тому числі й в ухвалі про закриття кримінального провадження у зв`язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності.

Невирішення питання про розподіл процесуальних витрат не може бути єдиною підставою для скасування прийнятих судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень, оскільки не є істотним порушенням вимог КПК та не впливає на вирішення питання кримінально-правової кваліфікації, доведеності винуватості і призначення покарання.

Вирішення питання про розподіл процесуальних витрат полягає у висновку суду про стягнення або відмову у стягненні певної грошової суми, яка є процесуальними витратами у розумінні КПК. Залишення клопотання учасника провадження про розподіл процесуальних витрат без розгляду не є вирішенням судом питання про розподіл процесуальних витрат. Це питання може вирішити відповідно до положень ч. 5 ст. 534 КПК суд, який виніс рішення без вирішення питання про розподіл процесуальних витрат.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 434 436 438 441 442 КПК, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу представника потерпілого ОСОБА_2 - адвоката Захарчука Андрія Петровича залишити без задоволення.

Ухвалу Збаразького районного суду Тернопільської області від 23 липня 2019 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року у справі № 598/1781/17 щодо ОСОБА_1 залишити без змін.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді