Укладати шлюбний договір через представника НЕЗАКОННО (ВС/КЦС № 757/10715/17-ц від 25.09.2019)

Фабула судового акту: Цікаве судове рішення щодо окремих обмежень інституту представництва у сімейних правовідносинах.

Цивільне законодавство, а саме положення статті 237 Цивільного кодексу України визначають поняття представництва як правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Звісно, що таким інститутом користуються особи які с тих чи інших причин не можуть самостійно укласти угоду, договорі або вчинити інший правочин з різних підстав – поганий стан здоров’я, нестачу часу, неможливість особисто бути присутнім при вчиненні правочину через відсутність у певній місцевості або навіть в країні.

Звісно, що інститут представництва має і свої певні обмеження.

Так, згідно норм ч. 2 ст. 239 ЦК України представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє.

Нібито все ясно і зрозуміло, але ж інколи закон чітко та прямо не визначає обов’язкову особисту участь особи при укладенні угоди, але ж такий обов’язок випливає безпосередньо з аналізу норми права як такої.

Саме про такий випадок і висловився Касаційний цивільний суд у цьому рішенні.

У даній справі між подружжям було укладено шлюбний договір.

При цьому внаслідок перебування чоловіка на території США, дружина умовила свого чоловіка надати довіреність на укладення такого договору та пообіцяла, що такий договорі буде укладено за його особистій участі, а довіреність потрібна «про всяк випадок».

Чоловік звісно повірив у добрі наміри та таку довіреність надав.

Однак у подальшому він дізнався про те, що договір таки було укладено його «представником» без його участі.

Звісно ошуканим чоловіком до суду було подано позовну заяву про визнання шлюбного договору недійсним.

Судом першої інстанції доводи позивача визнано слушними, проте у задоволенні позову відмовлено у зв’язку із пропуском позовної давності.

Проте, апеляційний суд вирішив, що укладення шлюбного договору через представника є цілком законним та відповідає нормам ст. 92 Сімейного кодексу України та ч. 2 ст. 238 ЦК України.

Однак Касаційний цивільний суд із такими висновками не погодився.

На думку КЦС відповідно до статті 92 СК України шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.

Системний аналіз статей 2, 9, 14 СК України дає підстави для висновку про існування особливостей у регулюванні відносин з реалізації подружжям (нареченими) майнових сімейних прав при укладенні шлюбного договору, а відповідно, виходячи із цих особливостей потрібно оцінювати і допустимість представництва під час укладення шлюбного договору.

Частиною другою статті 238 ЦК України передбачено, що представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку від представляє.

Підсумовуючи наведене, можна констатувати, що суб`єктами шлюбного договору можуть бути: 1) особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу (наречені); 2) подружжя (дружина та чоловік), а майнові відносини між подружжям (нареченими) є такими, що тісно по`вязані із особою, тому шлюбний договір не може укладатись за дорученням, оскільки представнику заборонено вчиняти правочин, який може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє (частина друга статті 238 ЦК України).

Також цікавим є висновок КЦС щодо застосування позовної давності.

Касаційний цивільний суд, проаналізувавши норми ст. 20 СК України визначив, що Сімейний кодекс передбачив застосування позовної давності лише до вимоги про поділ майна подружжя, заявленої після розірвання шлюбу. Таким чином до вимог про визнання шлюбного договору недійсним позовна давність не застосовується.

Аналізуйте судовий акт: ВС/КЦС: Відлік строку позовної давності при поділі майна колишнього подружжя через суд починається з моменту порушення права одного із співвласників іншим, а не датою розірвання шлюбу (ВС/КЦС, у справі № 203/304/17 від 06 листопада 2019 р.)

ВС/КЦС: Згідно з ч. 5 ст. 93 СК України за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (ВС/КЦС, № 522/25760/16-ц,15.05.19)

Встановивши, що правочин вчинено з метою приховати інших правочин, суд має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин (ВС/КЦС, справа № 444/848/16-ц, 30.01.19)

Постанова

Іменем України

25 вересня 2019 року

м. Київ

справа № 757/10715/17-ц

провадження № 61-27497св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Усика Г. І., Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 травня 2017 року у складі судді Батрин О. П. та рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Пікуль А. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 22 квітня 1994 року він уклав із відповідачем шлюб, зареєстрований Відділом реєстрації актів громадянського стану Подільської районної державної адміністрації м. Києва, а у 1996 році усиновив дитину відповідача від попереднього шлюбу - ОСОБА_3 , 1989 року народження. У вересні 2013 року у той час, як він перебував за межами України, відповідач звернулася до нього із проханням укласти шлюбний договір, і перемови з цього питання тривали два місяці. За попередньою усною домовленістю, після підготовки проекту шлюбного договору, текст договору та письмові пояснення нотаріуса про правові наслідки цього договору мали бути надані йому для вивчення та узгодження. Відповідач запропонувала підготовити проект шлюбного договору та укласти його від його імені за допомогою представника ОСОБА_4 . На початку листопада 2013 року ОСОБА_2 надіслала підготовлений юристами текст довіреності, за яким він уповноважував ОСОБА_4 укласти та підписати від його імені шлюбний договір, яку він надав 29 листопада 2013 року, а відповідач запевнила його, що довіреність надана про всяк випадок для підготовки шлюбного договору та інше, а сам договір буде підписаний після його повернення до України. Після надання цієї довіреності відповідачем питання про укладення шлюбного договору більше не ставилося. На початку червня 2016 року він випадково дізнався, що 17 грудня 2013 року укладений шлюбний договір між ним та відповідачем, при цьому від його імені договір підписаний ОСОБА_4

Вважає, що шлюбний договір є недійсним, оскільки укладений через представників, що суперечить положенням статті 92 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та частини другої статті 238 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Крім того, проекту шлюбного договору, пояснень нотаріуса щодо прав та обов`язків, які виникають за цим договором, оригінального примірника шлюбного договору він не отримував, проект та сам шлюбний договір не підписував, укладений шлюбний договір не враховує майнові та житлові права їхної неповнолітньої дитини, не містить обов`язки, права та обсяги коштів із утримання одного із подружжя іншим під час шлюбу та в разі його розірвання.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсним шлюбний договір, укладений 17 грудня 2013 року з ОСОБА_2 .

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 24 травня 2017року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що шлюбний договір є недійсним, оскільки укладений особами без необхідного обсягу цивільної дієздатності, так як дружина або чоловік не можуть передавати свої права і обов`язки за цим договором третім особам. Разом з тим вимоги позивача не підлягають задоволенню, оскільки ним пропущений строк позовної давності для звернення до суду із цим позовом, про застосування якого заявлено стороною у спорі.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 05 вересня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що зміст спірного шлюбного договору відповідає вимогам статті 203 ЦК України та статті 93 СК України і не суперечить актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства; волевиявлення учасників було вільним та відповідало їх внутрішній волі; правочин вчинено в формі, встановленій законом, та спрямований на реальне настання правових наслідків. Вказані обставини підтверджуються текстом довіреності, яку позивач видав на ім`я ОСОБА_4 , що посвідчена акредитованим нотаріусом штату Каліфорнія, графства Лос- Анджелес Даніелом Лерманом 29 листопада 2013 року, в якій позивач зазначив умови шлюбного договору, який висловив бажання укласти з ОСОБА_2 , а текст укладеного шлюбного договору повністю відповідає умовам, що визначені позивачем у зазначеній довіреності. Під час судового розгляду позивач не заявляв про недійсність вказаної довіреності або про те, що викладені в ній умови шлюбного договору не відповідали його волі. У постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2017 року у справі № 6-617цс17 зазначено, що законодавець у частині другій статті 20 СК України передбачив субсидіарне застосування положень ЦК України, які стосуються позовної давності, до сімейних відносин у випадках, передбачених частиною першою статті 20 СК України. За таких обставин, правові підстави для застосування позовної давності до правовідносин, які виникли щодо укладення шлюбного договору та до вимог про визнання шлюбного договору недійсним, відсутні.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників

У вересні 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 травня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 вересня 2017 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що згідно з частиною першою статті 92 СК України шлюбний договір може бути укладений особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. Отже, законодавець закріпив можливість договірного врегулювання сімейних відносин, і при цьому чітко визначив суб`єктний склад шлюбного договору. Застосування інституту представництва у правовідносинах щодо укладання шлюбних договорів є таким, що суперечить положенням частини другої статті 238 ЦК України.

У листопаді 2017 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_8 подала заперечення на касаційну скаргу, у яких вказала на те, що довіреності, видані кожним із подружжя, містили умови майбутнього шлюбного договору, на яких представники уповноважувались укласти від імені довірителів шлюбний договір. Шлюбний договір регулював виключно майнові відносини подружжя. Заборони укладати шлюбний договір через представника немає ні в СК України, ні в ЦК України. Крім того, вказала на те, що касаційна скарга підписана не ОСОБА_1 , оскільки він перебував за кордоном та не міг підписати та надіслати її поштовим відправленням з України.

31 жовтня 2017 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_8 подала до суду клопотання, у якому просила витребувати докази, постановити окрему ухвалу та прийняти відповідне процесуальне рішення щодо касаційної скарги, поданої ОСОБА_1 , який, на її думку, не підписував касаційної скарги.

У листопаді 2017 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_8 подала до суду заяву про постановлення окремої ухвали про звернення до правоохоронних органів для притягнення до відповідальності осіб, які вчинили підробку документів та ввели суд в оману.

В обґрунтування вимог заяви надала висновок спеціаліста від 13 листопада 2017 року № 35, згідно з яким підпис від імені ОСОБА_1 , зображення якого наявне в технічному зображенні касаційної скарги від 27 вересня 2017 року вх. № 53213/0/6-17 від імені позивача ОСОБА_1 , та який використано як зразок при копіюванні - виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.

У червні 2018 року на адресу суду від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_9 надійшли пояснення на заяву відповідача, у яких зазначено, що касаційна скарга підписана самим позивачем. Відповідач порушує його право на касаційне оскарження та намагається за допомогою формальних, надуманих та навіть заборонених способів здійснювати свій захист, що свідчить про наявність у неї обґрунтованого страху того, що касаційна скарга буде задоволена, у результаті її розгляду.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та надано строк для подання заперечень на касаційну скаргу.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року зазначену справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню та ухваленню нового рішення про задоволення позову.

Судом установлено, що 22 квітня 1994 року Відділом реєстрації актів громадянського стану Подільської районної державної адміністрації м. Києва між сторонами у справі зареєстрований шлюб.

17 грудня 2013 року між ОСОБА_2 , інтереси якої представляла ОСОБА_3 , на підставі довіреності, посвідченої акредитованим нотаріусом штату Каліфорнія, графства Лос- Анджелес Даніелом Лерманом 29 листопада 2013 року, та ОСОБА_1 , інтереси якого представляв ОСОБА_4 на підставі довіреності, посвідченої акредитованим нотаріусом штату Каліфорнія, графства Лос- Анджелес Даніелом Лерманом 29 листопада 2013 року, укладений шлюбний договір, яким регулюються майнові відносини між подружжям та визначаються майнові права та обов`язки подружжя. Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 вказував на те, що шлюбний договір укладений особами без необхідного обсягу цивільної дієздатності, так як дружина або чоловік не можуть передавати свої права і обов`язки за договором третім особам, а отже, такий договір є недійсним.

Нормативно-правове обґрунтування

Щодо правового регулювання шлюбного договору

Відповідно до частини першої статті 2 СК України він регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.

Згідно з частинами першою, дев`ятою статті 7 СК Українисімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК Українизакріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК Українивизначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства.

Необхідність існування інституту шлюбного договору зумовлена сучасним станом соціально-економічного розвитку, триваючою еволюцією сімейних відносин, для якої характерно поступове збільшення рівня договірного регулювання сімейних майнових правовідносин.

Існування шлюбного договору обумовлено сучасними потребами належного врегулювання майнових прав та інтересів громадян України, надання подружжю широкого кола можливостей для встановлення обсягу своїх майнових прав, тобто індивідуалізації майнових відносин між подружжям у кожній конкретній сім`ї.

Оскільки договір, у тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК Україниу випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Таким чином, норми цивільного законодавства застосовуються до сімейних відносин субсидіарно та врегульовують ті відносини, які не врегульовані нормами сімейного законодавства.

Так, частина третя статті 6 ЦК Українипередбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків правила поведінки, відмінні від визначених у законі.

Отже, принцип свободи договору відповідно до статей 6 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Таким чином, сторони не вправі на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає із змісту акта законодавства; така домовленість суперечить змісту або суті відносин між сторонами.

Проте, потрібно враховувати особливості притаманні правовим відносинам, пов`язаним із реалізацію сімейних прав.

Згідно з частиною першою статті 14 СК України сімейні права є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі.

Системне тлумачення статті 2 СК України та статті 14 СК України дає підстави для висновку, що сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям є такими, що тісно по`вязані із особою, а тому не можуть бути передані іншій особі.

Відповідно до статті 92 СК України шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.

Шлюбний договір укладається з приводу майнових правовідносин подружжя. Шлюбним договором можуть визначатись майнові права та обов`язки подружжя як батьків (частина перша, друга статті 93 СК України).

Подружжя не можуть за допомогою шлюбного договору регулювати свої немайнові права й обов`язки стосовно дітей. Також договір не може містити умови, які ставлять одного з подружжя у вкрай несприятливе становище (передбачити договором, що все нажите в шлюбі майно і доходи стають власністю лише одного з подружжя). Крім того, шлюбний договір не може містити обмеження щодо таких засад, як добровільність шлюбного союзу, рівноправність подружжя, турбота про добробут і розвиток дітей тощо.

Виходячи зі змісту наведених положень закону шлюбний договір має складну правову природу, врегульований нормами сімейного і цивільного законодавства та містить елементи міжгалузевого договору, оскільки перебуває у сфері цивільно-правового регулювання та повинен відповідати таким вимогам цивільного законодавства, як дієздатність його сторін, вільне волевиявлення, відповідність закону та дотримання встановленої форми. Його належність до сфери сімейного права проявляється в особливостях суб`єктного складу цього договору, а також особливістю предмета договірного регулювання, тобто визначенні його сторонами своїх прав та обов`язків саме як подружжям (майбутнім подружжям).

Врахування правової природи шлюбного договору, а саме, що це в першу чергу інститут сімейного права, обумовлює вирішення питання про застосування до шлюбного договору норм цивільного законодавства. При визначенні в шлюбному договорі правовідносин власності подружжя норми цивільного і сімейного законодавства України співвідносяться як загальні та спеціальні.

Щодо представництва при укладенні шлюбного договору

Про необхідність застосування норм ЦК Українипри визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у статті 103 СК України.

Виходячи зі змісту статей 9 103 СК України, статей 203 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Системний аналіз статей 2 9 14 СК України дає підстави для висновку про існування особливостей у регулюванні відносин з реалізації подружжям (нареченими) майнових сімейних прав при укладенні шлюбного договору, а відповідно, виходячи із цих особливостей потрібно оцінювати і допустимість представництва під час укладення шлюбного договору.

Частиною другою статті 238 ЦК України передбачено, що представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку від представляє.

Підсумовуючи наведене, можна констатувати, що суб`єктами шлюбного договору можуть бути: 1) особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу (наречені); 2) подружжя (дружина та чоловік), а майнові відносини між подружжям (нареченими) є такими, що тісно по`вязані із особою, тому Верховний Суд доходить висновку, що шлюбний договір не може укладатись за дорученням, оскільки представнику заборонено вчиняти правочин, який може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє (частина друга статті 238 ЦК України).

Щодо застосування позовної давності

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Поняття позовної давності, її види, тривалість, обчислення строків та особливості перебігу - встановлені ЦК України.

Статтею 20 СК України законодавчо встановлено, що позовна давність до вимог, які випливають із сімейних відносин, не застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 СК України.

Отже, законодавцем визначено чіткий перелік вимог, які випливають із сімейних відносин, до яких застосовуються позовна давність.

Так, статтею 72 СК України встановлено, що позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимог про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу застосовується позовна давність у три роки.

Вимоги, визначені частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 СК України, до яких згідно статті 20 СК України можу застосовуватись позовна давність, не пов`язані із майновими правами подружжя.

Тобто СК України передбачив застосування позовної давності лише до вимоги про поділ майна подружжя, заявленої після розірвання шлюбу.

Врахування попередніх висновків щодо наявності особливостей законодавчого регулювання відносин з реалізації подружжям (нареченими) майнових сімейних прав при укладенні шлюбного договору, а також тлумачення змісту статті 20 СК України дає підстави для висновку, що до вимог про визнання шлюбного договору недійсним позовна давність не застосовується.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Установивши, що шлюбний договір від 17 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений на підставі довіреності їхніми представниками, суд першої інстанції дійшов правильно висновку про те, що цей договір є недійсним, оскільки шлюбний договір, на відміну від інших правочинів майнового характеру, нерозривно пов`язаний з особою його учасників.

Шлюбний договір, що укладений подружжям через своїх представників, є таким, що суперечить положенням статті 92 СК України та частині другій статті 238 ЦК України, згідно якою представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє.

Узагальнюючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішення суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , оскільки судом неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема статтю 92 СК України, оскільки шлюбний договір, укладений подружжям через своїх представників, не може вважатися таким, що укладений за волевиявленням самого подружжя. При цьому помилковими є висновки апеляційного суду про те, що ОСОБА_1 не заявляв про недійсність довіреності, на підставі якої його представник ОСОБА_4 від його імені уклав шлюбний договір із представником ОСОБА_2 ., або про те, що викладені в ній умови шлюбного договору не відповідали його волі, оскільки це немає правового значення для правильного застосування статті 92 СК України.

Разом з тим рішення суду першої інстанції також підлягає скасуванню, оскільки суд першої інстанції, вказавши на те, що шлюбний договір є недійсним, помилково застосував до спірних правовідносин позовну давність, що є підставою для скасування цього рішення та ухвалення нового рішення про задоволення позову, оскільки позовна давність на вимоги про визнання недійсним шлюбного договору не поширюється.

Так як у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони ухвалені із порушення норм матеріального та процесуального права, та ухвалення нового рішення про задоволення позову.

Щодо передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

25 вересня 2019 року на адресу суду надійшло клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_8 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Свої вимоги заявник обґрунтовує тим, що станом на дату подання цього клопотання судова практика з питання, яке підлягає вирішенню у справі, відсутня.

Підстави для задоволення клопотання відсутні, виходячи з наступного.

Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своїй ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_8 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з підстав, передбачених частиною п`ятою статті 403 ЦПК України.

Наведені представником ОСОБА_2 - ОСОБА_8 . аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в розумінні приписів частини п`ятої статті 403 ЦПК України, не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему, а тому в задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідно відмовити.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у розмірі 2 112,00 грн.

Керуючись статтями 141 406 409 411 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_8 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 травня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 вересня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним задовольнити.

Визнати недійсним шлюбний договір, укладений 17 грудня 2013 року між ОСОБА_2 , від імені якої на підставі довіреності діяла ОСОБА_3 , та ОСОБА_1 , від імені якого на підставі довіреності діяв ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою Аллою Михайлівною.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у розмірі 2 112,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді