Керівник юридичної особи може представляти підприємство у судах навіть не будучи адвокатом (ВП/ВС № 910/23346/16 від 13.03.2018)

Фабула судового акту: Згідно положень ч.ч. 3, 4 ст. 131-2 Конституції України виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

Відповідно до «Перехідних положень» Конституції вже з 1 січня 2017 року представляти особу в касаційному суді може виключно адвокат (з 1 січня 2018-го – в апеляційних, з 1 січня 2019-го – судах першої інстанції). Водночас після цієї дати особа як учасник судового процесу може реалізовувати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов’язки, в тому числі в судах касаційної інстанції, самостійно, без представника.

Проте на практиці виникає питання, а хто може представляти юридичну особу у касаційній інстанції – чи може це робити виключено адвокат, чи може представляти юридичну особу її директор або інша особа право на представництво якій надано статутними документами.

У цій справі Вищим господарським судом України повернуто касаційну скаргу особі, яка її подала оскільки відповідно до статті 131-2 та підпункту 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України, які є нормами прямої дії, представництво в судах касаційної інстанції у справах, розпочатих після 30 вересня 2016 року, з 1 січня 2017 року здійснюється виключно прокурорами або адвокатами (крім представництва органів державної влади або органів місцевого самоврядування). Разом з тим, касаційна скарга відповідача подана у справі, яку розпочато провадженням у суді першої інстанції 21 грудня 2016 року, та підписано посадовими особами відповідача, які діяли на підставі довіреностей від 21 та 25 жовтня 2016 року.

Зазначене рішення було оскаржено до Верховного Суду.

Вимоги щодо перегляду було обґрунтовано тим, що ВГСУ, повертаючи касаційну скаргу з указаних в ухвалі підстав, порушив право особи на доступ на правосуддя, допустив звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не врахував пріоритет положень Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року та відповідні рішення Європейського суду з прав людини, не взяв до уваги право особи на вільний вибір захисника своїх прав та особи, яка надає правничу допомогу, передбачене частиною другою статті 10 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Юридична особа не може бути позбавлена права на безпосереднє представництво своїх інтересів та права вільного вибору захисника, що відповідає Рішенню Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 у справі № 1-17/2000 та положенням чинних процесуальних кодексів.

Переглядаючи зазначену справу Велика палата Верховного суду вказала, що на час винесення ухвали норми ч. 1 ст. 28 ГПК України передбачали можливість здійснення процесуального представництва юридичною особою, як в порядку самопредставництва, так і іншими особами, як представниками юридичної особи за довіреністю.

Рішенням Конституційного Суду України № 13-рп/2000 від 16 листопада 2000 року у справі про право вільного вибору захисника при представництві та здійснення захисту за кримінально-процесуальним законодавством були офіційно розтлумачені діючі на той час положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення, а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибрати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Проте, з набранням чинності 30 вересня 2016 року Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» попередню редакцію статті 59 Конституції України змінено; за змістом чинної редакції статті 59 Конституції України передбачено право особи на професійну правничу допомогу, надання її у визначених законом випадках безоплатно та вільний вибір захисника своїх прав.

Норми статті 131-2 Конституції України щодо належного представництва особи в суді є складовою частиною забезпечення ефективного захисту процесуальних прав кваліфікованою особою, функціонування системи правосуддя, відповідає гарантованому статтею 59 Конституції України праву на професійну правничу допомогу.

Наведені положення не порушують суть права на касаційне оскарження, не позбавляють осіб їх права на самопредставництво, здійснюване для юридичних осіб їх органами, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством чи статутом; доказів звернення з касаційною скаргою до касаційного суду в порядку здійснення самопредставництва за частиною першою статті 28 Господарського процесуального кодексу України (в редакції станом на час подання скарги) матеріали справи та заяви не містять.

Отже, представництво юридичної особи має відбуватись у формі або самопредставництва, яке може здійснювати керівник підприємства або член виконавчого органу згідно статутних документів, або професійний адвокат.

Аналізуйте судовий акт: ВСУ: Прокурор У БУДЬ-ЯКОМУ ВИПАДКУ НЕ має права представляти в суді інтереси держави в особі державних компаній (№ 6-678цс17 від 11.10.2017)

СУД: Стягнення судових витрат Відповідачем у цивільній справі пов’язаних з залученням адвоката, на користь якого ухвалене судове рішення. (Суд від 15 листопада 2017 року у справі № 546/1177/16-ц)

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К РА Ї Н И

13 березня 2018 року

м. Київ

Справа № 910/23346/16

Провадження № 12-21гс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді - Князєва В.С.

суддя - доповідач Рогач Л.І.

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б.,Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П.

та учасників справи:

представник позивача - не з'явився,

представник відповідача - не з'явився,

розглянула у судовому засіданні заяву Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 02 жовтня 2017 року у складі колегії суддів Ткаченко Н.Г. (головуючого), Катеринчук Л.Й., Куровського С.В. у справі №910/23346/16 Господарського суду Львівської області за позовом Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Добропільська ЦЗФ» до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про стягнення суми та

В С Т А Н О В И Л А :

20 грудня 2016 року Публічне акціонерне товариство «ДТЕК Добропільська ЦЗФ» (далі - позивач) подало до місцевого господарського суду позов про стягнення з Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» (далі також - відповідач, заявник) 10531,80 грн вартості нестачі вантажу (вугілля).

Рішенням Господарського суду Львівської області у справі № 910/23346/16 від 10 квітня 2017 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14 червня 2017 року, позов задоволено частково; стягнуто з відповідача на користь позивача 9431,46 грн вартості нестачі вантажу та 1234 грн судового збору; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

06 липня 2017 року відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просив скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 14 червня 2017 року та рішення Господарського суду Львівської області від 10 квітня 2017 року та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Вищий господарський суд України ухвалою від 02 жовтня 2017 року повернув касаційну скаргу особі, що її подала, на підставі пункту 1 частини першої статті 1113 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент винесення ухвали) як підписану особами, які не можуть її підписувати.

В ухвалі Вищий господарський суд України зазначив, що відповідно до статті 131-2 та підпункту 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України ( в редакції Закону України від 02 червня 2016 року № 1401- VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)»), які є нормами прямої дії, представництво в судах касаційної інстанції у справах, розпочатих після 30 вересня 2016 року, з 1 січня 2017 року здійснюється виключно прокурорами або адвокатами (крім представництва органів державної влади або органів місцевого самоврядування). Разом з тим, касаційна скарга відповідача у подана у справі № 910/23346/16, розпочатій провадженням у суді першої інстанції 21 грудня 2016 року, та підписана посадовими особами відповідача (заступником начальника з фінансово-економічних питань регіональної філії та начальником юридичної служби регіональної філії), які діяли на підставі довіреностей від 21 та 25 жовтня 2016 року. Даних щодо адвокатського статусу цих посадових осіб матеріали справи та касаційної скарги не містять.

У жовтні 2017 року Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» подало до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 02 жовтня 2017 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме пункту 1 частини першої статті 1113 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), статті 59, підпункту 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.

Як доказ неоднакового застосування судами касаційної інстанції різної юрисдикції одних і тих самих норм процесуального права заявник надав копіїухвали Вищого господарського суду України від 20 квітня 2017 року у справі №926/3327/16, постанови Вищого господарського суду України від 26 квітня 2017 року у справі №904/9499/16, ухвали Вищого господарського суду України від 06 червня 2017 року у справі №914/2773/16, ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 квітня 2017 року у справі №К/800/11908/17, ухвали Верховного Суду України від 26 травня 2017 року у справі № 914/2771/16, ухвали Верховного Суду України від 26 травня 2017 року у справі № 914/2772/16 та ухвали Верховного Суду України від 21 вересня 2017 року у справі №910/22324/16.

На обґрунтування вимог заявник зазначив, що суд касаційної інстанції, повертаючи касаційну скаргу з указаних в ухвалі підстав, порушив право особи на доступ на правосуддя, допустив звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не врахував пріоритет положень Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року та відповідні рішення Європейського суду з прав людини, не взяв до уваги право особи на вільний вибір захисника своїх прав та особи, яка надає правничу допомогу, передбачене частиною другою статті 10 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Заявник вважає, що юридична особа не може бути позбавлена права на безпосереднє представництво своїх інтересів та права вільного вибору захисника, що відповідає Рішенню Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 у справі № 1-17/2000 та положенням чинних процесуальних кодексів.

Ухвалою Верховного Суду України від 31 жовтня 2017 року справу №910/23346/16 допущено до провадження; відкрито провадження за заявою Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця».

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08 лютого 2018 року заяву Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 02 жовтня 2017 року у справі № 910/23346/16 Господарського суду Львівської області передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, враховуючи приписи частини третьої статті 11123 Господарського процесуального кодексу України щодо перегляду на спільному засіданні судових палат судових рішень з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2018 року прийнято та призначено до розгляду справу № 910/23346/16 (провадження № 12-21гс18) за заявою Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про перегляд ухвали Вищого господарського суду України від 02 жовтня 2017 року.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю - доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що заява відповідача не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1113 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на день винесення ухвали), касаційна скарга не приймається до розгляду та повертається судом, якщо касаційна скарга підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено.

За приписами частин першої-четвертої статті 28 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на день винесення ухвали) справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника.

Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їх посадове становище.

Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації (за наявності).

Повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами.

Отже, наведені вище положення законодавства передбачали можливість здійснення процесуального представництва юридичною особою, як в порядку самопредставництва, так і іншими особами, як представниками юридичної особи за довіреністю.

В порядку самопредставництва юридичну особу може представляти за посадою її керівник або інші особи, повноваження яких визначені законодавством чи установчими документами.

Разом з тим у пункті 6 Рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України зазначається, що за правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.

Відповідно особи, які представляють юридичну особу за довіреністю і виконують процесуальні дії на підставі наданих їм довіреністю повноважень, виступають від імені цієї особи як довірителя, а не в порядку самопредставництва.

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», яким внесено зміни до Конституції України та доповнено Основний Закон окремими статтями.

За статтею 59 Конституції України (в редакції наведеного вище Закону) кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Також Конституцію України було доповнено статтею 1312 Конституції України, за частинами першої, третьої та четвертої якої для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура та виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення; законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

Підпунктом 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України, передбачено, що представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 1311 та статті 1312 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції - з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції - з 1 січня 2019 року.

Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюється з 1 січня 2020 року.

Представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, - до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню.

За частиною першою статті 4 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час прийняття оспорюваної ухвали) господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 8 Конституції України Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом або коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй. Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

За змістом статті 1312 Конституції України необхідність її додаткової регламентації законом передбачена частиною четвертою цієї статті щодо встановлення винятків представництва в суді адвокатами, зокрема, визначення поняття малозначних спорів.

Натомість частини перша та третя статті 1312 Конституції України не вимагають необхідності їх додаткової законодавчої регламентації, а чинні до введення в дію статті 1312 Конституції України положення частини третьої статті 28 Господарського процесуального кодексу України щодо представництва юридичних осіб не відповідають зміненим конституційним нормам.

Як вказав Вищий господарський суд України, касаційна скарга Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» підписана заступником начальника з фінансово-економічних питань регіональної філії на підставі довіреності від 21 жовтня 2016 року та начальником юридичної служби регіональної філії на підставі довіреності від 25 жовтня 2016 року.

Отже, повертаючи касаційну скаргу Публічному акціонерному товариству «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» на підставі пункту 1 частини першої статті 1113 Господарського процесуального кодексу України (у чинній на момент винесення ухвали редакції), Вищий господарський суд України вказав про порушення відповідачем порядку представництва юридичної особи в суді, вірно застосувавши статті 59 та частини першу та третю статті 1312 Конституції України та правильно визначив процесуальні наслідки надходження касаційної скарги, підписаної особою, яка не мала права її підписувати.

Доводи заявника про те, що Вищий господарський суд України порушив приписи абзацу третього підпункту 11 пункту161 розділу ХV«Перехідні положення» Конституції України спростовуються матеріалами справи та викладеними в ухвалі обставинами, оскільки провадження у цій справі відкрито судом першої інстанції 21 грудня 2016 року.

Щодо інших доводів заявника про обмеження його доступу до суду та порушення права на вільний вибір захисника, посилання на практику Європейського суду з прав людини суд враховує таке.

Рішенням Конституційного Суду України № 13-рп/2000 від 16 листопада 2000 року у справі про право вільного вибору захисника при представництві та здійснення захисту за кримінально-процесуальним законодавством були офіційно розтлумачені діючі на той час положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення, а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибрати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Однак з набранням чинності 30 вересня 2016 року Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» попередню редакцію статті 59 Конституції України змінено; за змістом чинної редакції статті 59 Конституції України передбачено право особи на професійну правничу допомогу, надання її у визначених законом випадках безоплатно та вільний вибір захисника своїх прав.

За статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (надалі - Конвенція) як джерело права.

За змістом підпункту «с» частини третьої статті 6 Конвенції кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше право, зокрема, захищати себе особисто чи використовувати допомогу захисника, обраного на власний розсуд.

Разом з тим у справі «Ейрі проти Ірландії» («Airey v. Ireland») Європейський суд з прав людини вказав, що хоча підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції стосується тільки кримінального процесу, «однак незважаючи на відсутність подібного положення щодо провадження у цивільних справах, пункт 1 статті 6 може в деяких

випадках зобов'язати державу надати адвокатську допомогу, якщо без

такої допомоги неможливо забезпечити практичної реалізації права

на судовий розгляд, якщо юридичне представництво надається в

обов'язковому порядку, як це передбачено внутрішнім законодавством

деяких Договірних Сторін стосовно різних видів судового спору, чи

з огляду на складність процедури або справи» (пункт 26).

При цьому у справі «Загородній проти України» («Zagorodniy v. Ukraine») Європейський суд з прав людини вказує, що: «певна юридична кваліфікація може вимагатись для забезпечення ефективного захисту особи… та безперешкодного функціонування системи правосуддя» (пункт 53 Рішення) і саме інтереси правосуддя можуть бути виправданням обмеження права на вибір захисника (пункт 54 цього ж Рішення).

За висновками Суду таке обмеження права на вільний вибір захисника само по собі не порушує питання за підпунктом «c» пункту 3 статті 6 Конвенції, оскільки певна юридична кваліфікація може вимагатись для забезпечення ефективного захисту особи (див. рішення від 20 січня 2005 року у справі «Майзіт проти Росії» , заява №63378/00, пункт 68) та безперешкодного функціонування системи правосуддя (див. рішення у справі «Мефтах та інші проти Франції» , заяви №32911/96, 35237/97та 34595/97, пункт 45).

У рішенні від 30 травня 2013 року у справі «Наталія Михайленко проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, що «право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб» (див. рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), п. 57, Series A № 93). Встановлюючи такі правила, Договірна держава користується певною свободою розсуду. Попри те, що остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції належить Суду, він не повинен підміняти оцінку, зроблену національними органами, будь-якою іншою оцінкою того, що має бути найкращою стратегією у цій сфері. Тим не менш, обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або у такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Більш того, обмеження не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну ціль та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та ціллю, якої прагнуть досягти (див. там же; див. також серед багатьох інших джерел рішення у справі «Кордова проти Італії» (№1) (Cordova v. Italy (no. 1)), заява № 40877/98, п. 54, ECHR 2003-I та повторення відповідних принципів у рішенні від 21 вересня 1994 року у справі «Фаєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom), п. 65, Series A № 294-B).

Суд зазначає, що чітка та передбачувана вимога статті 1312 Конституції України щодо належного представництва особи в суді є складовою частиною забезпечення ефективного захисту процесуальних прав кваліфікованою особою, функціонування системи правосуддя, відповідає гарантованому статтею 59 Конституції України праву на професійну правничу допомогу.

Наведені положення не порушують суть права на касаційне оскарження, не позбавляють осіб їх права на самопредставництво, здійснюване для юридичних осіб їх органами, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством чи статутом; доказів звернення з касаційною скаргою до касаційного суду в порядку здійснення самопредставництва за частиною першою статті 28 Господарського процесуального кодексу України (в редакції станом на час подання скарги) матеріали справи та заяви не містять.

Виходячи з наведеного, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень.

Оскільки у задоволенні заяви про перегляд судових рішень відмовлено, сплачені суми судових витрат за подання заяви покладаються на заявника.

Пунктами 1 та 2 Розділу XІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України (чинного з 15 грудня 2017 року) установлено, що зміни до цього Кодексу вводяться в дію з урахуванням таких особливостей:

1) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у господарських справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без виклику та повідомлення учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення по інше;

2) якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні судових палат - така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Розглядаючи господарську справу за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України, поданої за приписами Господарського процесуального кодексу України, який діяв до 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду керується правилами цього Кодексу, які регулювали порядок та підстави для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів, повноваження Верховного Суду України за наслідками розгляду справи.

Правовий висновок.

Реалізація права на звернення з касаційною скаргою є процесуальною дією в суді, яка має здійснюватися або самою особою у порядку самопредставництва або її процесуальним представником.

Підпункт 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України регулює порядок упровадження положень статті 59 та статті 1312 Конституції України як норм прямої дії, які підлягають застосуванню при вирішенні судами питань процесуального представництва.

За частиною першою статті 11126 Господарського процесуального кодексу України якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно, у задоволенні заяви про перегляд судових рішень слід відмовити.

Керуючись підпунктом 2 пункту 1 розділуХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України (чинної редакції), статтею 11123, пункту 2 частини першої статті 11124 Господарського процесуального кодексу України (в редакції чинній по 14 грудня 2017 року) Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» про перегляд ухвалиВищого господарського суду України від 02 жовтня 2017 року у справі № 910/23346/16 (провадження № 12-21гс18) Господарського суду Львівської області відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Повний текст постанови буде виготовлено та направлено сторонам 19 березня 2018 року.

Судді