Визнання правочинів недійсними: закони та судова практика

Невід’ємним елементом ринкових відносин є правочин — найпоширеніший юридичний факт, з яким закон пов’язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.

Недійсності правочинів присвячений параграф 2 гл. 16 розд. IV (статті 215—236 ЦК); положення Господарського кодексу України 2003 р. про недійсність господарського зобов’язання (статті 207, 208); окремі норми про недійсність правочинів також містяться у спеціальному законодавстві (наприклад, у законодавстві про приватизацію, Законі від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів», Законі від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» тощо).

У судовій практиці виникають труднощі, щодо розрізнення поняття«правочин»від суміжних понять.

Правочин — правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб’єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. Так, наприклад, якщо правочин про заставу нерухомого майна укладений письмово, але не посвідчений нотаріусом, то його правомірність спростовується ст. 577 ЦК. Якщо особа склала заповіт, але не виділила частини спадщини тому, хто має право на обов’язкову частку, правомірність заповіту частково заперечується відповідним приписом ст. 1241 ЦК. У випадках, прямо не передбачених у законодавстві, презумпція правомірності правочину може бути спростована судом.

Доповнюючи положення про те, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, у ст. 16 ЦК міститься досить широкий перелік засобів захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема одним із них є визнання правочину недійсним.

Недійсність правочину виникає через те, що дія схожа на правочин, але за своєю суттю не відповідає його характеристикам. Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів:

• дефекти (незаконність) змісту правочину;
• дефекти (недотримання) форми;
• дефекти суб’єктного складу;
• дефекти волі — невідповідність волі та волевиявлення.

Поява терміна «правочин» не виключає вживання терміна — «угода» у значенні домовленості між щонайменше двома сторонами. Перший із них є більш широким і включає в себе терміни «договір» (згідно зі ст. 11 ЦК), «угода», «домовленість». Щоб запобігти неоднаковому застосуванню норм про правочини у практиці судів, слід зазначити, що договір та угода є тотожними поняттями, тому дво- і багатосторонні правочини є водночас як договорами, так і угодами, а термін «домовленість» слід розуміти як договір чи угоду, якщо така домовленість досягнута з дотриманням вимог, встановлених для укладення договору.

У судовій практиці виникають проблеми із розумінням та визначенням односторонніх правочинів. Вважаємо, що до них можна віднести: видачу та скасування довіреності; прийняття чи збереження зробленої речі; повідомлення одним співвласником інших співвласників про продаж своєї частки у спільній власності; пропозицію про продаж майна; публічну обіцянку винагороди за віднайдення загубленої речі; складення, зміну та скасування заповіту; прийняття спадщини і відмову від неї тощо.

Користуйтеся консльтацією: Особливості відображення в бухобліку витрат, не підтверджених первинними документами контрагентів

Необхідно проаналізувати використання терміна «недійсність» у цивільному законодавстві, оскільки у суддів та учасників процесу виникають певні труднощі в його розумінні. Зокрема, у ЦК цей термін застосовується до: визнання прав інтелектуальної власності недійсними (статті 469, 479, 499); недійсності заборони відступлення права грошової вимоги (ст. 1080); визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину (ст. 1301); недійсності права вимоги (статті 197, 519); недійсності зобов’язання (статті 198, 548, 565); недійсності акта (ст. 882); недійсності чека (ст. 1102) тощо.

Це становище невиправдано розширює поняття «недійсність», підстави його застосування та правові наслідки. Зокрема, некоректним є застосування цього терміна до нормативно-правових актів — у цьому випадку може йтися про їх нечинність або неправомірність (незаконність, протиправність), а також до документів, якими оформлюється, підтверджується право, оскільки право не може бути недійсним — воно або є, або ні.

Відповідно, за правилами недійсності правочинів не можна визнавати документи, які за своїм змістом не є правочинами. Вбачається, що до таких документів слід відносити, наприклад, рішення органів державної влади; свідоцтва (про право власності на житло, про право на спадщину, про придбання майна з публічних торгів, державний акт на земельну ділянку, ордер тощо); рішення, записи про реєстрацію (реєстрація домоволодіння, актів громадянського стану); протоколи загальних зборів господарських товариств, рішення загальних зборів громадських об’єднань, розпорядження про реєстрацію за місцем проживання фізичної особи та багато інших документів (акт приймання-передачі, товарний чек).

Також при розгляді спорів про недійсність правочинів суди розмежовують недійсні та неукладені правочини, тобто такі, в яких відсутні встановлені законодавством необхідні умови для їхнього укладення (наприклад, відсутня згода щодо всіх істотних умов, передбачених законодавством; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для укладення правочину потрібно його передати; не затверджено правочин вищим органом господарського товариства, якщо це передбачено в законі чи статуті товариства; не здійснено державну реєстрацію правочину в разі, коли законом ця обставина визначена як момент його вчинення).

Встановивши, що правочин є неукладеним, суд на цій підставі залишає позов про визнання правочину недійсним без задоволення. Наслідки недійсності правочину до неукладеного правочину не застосовуються, оскільки вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ст. 16 ЦК, відповідно, підстав для його задоволення немає.

Однак є випадки, коли відсутність хоча б однієї з істотних умов правочину спеціальним законом визначено як підставу його недійсності, зокрема ч. 2 ст. 15 Закону «Про оренду землі». У таких випадках необхідно обґрунтовувати вимогу про недійсність правочину відповідно до спеціального закону, який застосовується до цих правовідносин.

Користуйтеся консультацією: Як орендодавцю підготуватися до укладення договору оренди житла

Правові наслідки вчинення удаваного правочину

Удаваним є правочин, що вчинюється з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили. Тому при укладенні удаваного правочину до відносин його учасників застосовуються правила щодо правочину, який сторони мали на увазі (який сторони приховали). Суб’єкт, який вимагає визнання правочину недійсним як укладеного з метою приховати інший правочин, повинен довести, що правочин укладений з такою метою.

Воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином (наприклад, договір купівлі-продажу квартири, що насправді є договором застави в забезпечення повернення позики або укладений з метою уникнути звернення стягнення на заставлене майно в судовому порядку). При цьому позивач повинен вказати, який інший правочин приховується з допомогою укладеного правочину.

Спільною ознакою фіктивного та удаваного правочинів є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі усіма або принаймні одним із них. Різниця полягає в тому, що за удаваного правочину настають інші права та обов’язки, ніж ті, що передбачені правочином. За удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Найчастіше за удаваним договором дарування приховувався договір купівлі-продажу. Робилося це здебільшого для перешкоджання у здійсненні іншим співвласником права переважної купівлі, а також для приховання справжніх доходів, отриманих від забороненої діяльності.

Закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосовувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

У судовій практиці велику кількість становлять договори дарування, з допомогою яких приховувалися договори довічного утримання.

У судовій практиці також виникало питання, яким чином вирішувати справи, якщо правочин, вчинений насправді, також не відповідає закону. Є підстави вважати, що такий правочин може визнаватися недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК як такий, що суперечить вимогам закону.

Вважаємо, що до удаваних правочинів правові наслідки недійсності, передбачені ст. 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки тоді, коли правочин, який сторони дійсно мали на увазі, є нікчемним або суд визнає його недійсним.

Труднощі, що виникають у судах при розгляді справ про визнання правочинів недійсними

Проведений аналіз засвідчив, що при розгляді зазначеної вище категорії справ суди в цілому правильно вирішують справи. Однак мали місце скасування рішень та ухвалення нових апеляційними судами через неповноту з’ясування обставин та недоведеність обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи.

Причиною скасування значної кількості судових рішень з поверненням справ цієї категорії на новий судовий розгляд було в основному недотримання судами норм цивільного процесуального закону, зокрема:

1. Неправильне застосування судами першої інстанції норм процесуального права, наприклад, справу розглянуто за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, належним чином не повідомлених про час і місце судового засідання. У більшості випадків це трапляється через невизначення судом кола учасників процесу.

2. Порушення процесуального права, коли суд розглянув не всі вимоги і цей недолік не був і не міг бути усунений ухваленням додаткового рішення судом першої інстанції.

3. Порушення права виключної підсудності.

Викликає зауваження і процесуальне оформлення судових рішень, які за формою і змістом не відповідають вимогам статей 215 315 ЦПК, зокрема, в мотивувальній частині не зазначено мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувались вимоги чи заперечення, відсутні як аналіз доказів, так і посилання на матеріальну норму права, за якою вирішувався спір.

Користуйтеся консультацією: Нікчемні правочини та використання їх наслідків податковими органами

Порушення матеріального права суди допускали переважно у справах про вчинення правочинів без згоди органів опіки та піклування (наприклад, про порушення прав дитини на майно); про вчинення правочину щодо відчуження спільної власності без згоди співвласника та інші порушення прав співвласників; про порушення правил вчинення односторонніх правочинів тощо. Суди не завжди всебічно і повно з’ясовують суть правочину, дійсне волевиявлення його учасників, у чому полягає неправомірність їх дій, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Крім того, нерідко неправильно визначають наслідки недодержання форми правочину, не розрізняють підстави і наслідки визнання правочинів недійсними, допускають помилки при визначенні обставин, які мають істотне значення, недійсність правочинів пов’язують з мотивами його вчинення тощо.

Непоодинокі випадки, коли суди приймали до провадження позовні заяви громадян про визнання правочинів недійсними і розглядали їх по суті без з’ясування того, хто є належним відповідачем у вирішенні такого спору, і без залучення останнього до участі у справі. Крім того, іноді позивачі невірно або взагалі не вказували відповідачів і третіх осіб.

Читайте статтю: Верховний Суд: визнання недійсним правочину вчиненим на невигідних умовах.

Залежно від виду недійсності правочинів суди встановлювали коло осіб, які мають право на їх оспорювання. Дійсність оспорюваного правочину заперечували сторони правочину та інші юридично заінтересовані особи, визначені у законі (спадкоємці, опікуни, піклувальники, батьки тощо).

Якщо під час судового розгляду встановлено відсутність у позивача права на задоволення позову про визнання оспорюваного правочину недійсним, суд має відмовити в задоволенні позову. Відповідно до п. 3 ст. 215 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред’явлена тільки особами, визначеними у ЦК й інших законодавчих актах, що встановлюють оспорюваність правочинів — а саме, однією зі сторін, або заінтересованою стороною, тобто права яких вже були порушені на момент звернення до суду.

Вимоги про застосування наслідків нікчемного правочину заявляли будь-які особи, котрі мали матеріальну зацікавленість, майнові права та обов’язки яких порушені вчиненим правочином. Зокрема, такими особами можуть бути як фізичні особи, що мають безпосередній інтерес у результаті розгляду справи, на права й обов’язки яких безпосередньо впливає нікчемний правочин, так і представники, що виступають відповідно до наданих законодавством повноважень на захист державних і суспільних інтересів. Зацікавленість державних органів полягає в захисті державних чи суспільних інтересів або порушеного нікчемним правочином права.

Неоднаковою є практика вирішення судами питання щодо процесуального становища нотаріуса у справах про визнання недійсними нотаріально посвідчених правочинів. Нотаріуси, що посвідчували правочини, недійсність яких досліджується у суді, можуть за необхідності залучатись як свідки, як треті особи вони можуть виступати у випадках, коли правовою підставою недійсного правочину позивач зазначає неправомірні дії нотаріуса.

При визначенні кола осіб, які беруть участь у справі про визнання правочинів недійсними, суди іноді не враховують, що предметом правочину є майно, яке належить кільком особам на праві спільної власності, найчастіше сумісної. У разі відчуження такого майна одним із співвласників на порушення вимог ч. 1 ст. 385 ЦК, ч. 1 ст. 65 Сімейного кодексу України та у разі оспорення правочинів, за якими це майно придбано у сумісну власність, суди не залучають до участі у справі інших співвласників, вирішуючи, таким чином, питання про права і обов’язки осіб, які не брали участь у справі. Унаслідок такого процесуального порушення рішення в апеляційній інстанції скасовуються і справи передаються на новий розгляд на підставі п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК.

При підготовці справи до судового розгляду за позовами про визнання правочину недійсним суди зобов’язані розглянути питання про залучення до процесу, насамперед, сторін правочину. До участі у справі не можуть бути залучені ті сторони правочину, які не мають цивільної дієздатності (ст. 29 ЦПК). При вирішенні справ необхідно вірно визначати склад осіб, які повинні брати участь, і у разі необхідності залучати осіб, що не були зазначені в позовних заявах, як відповідачів та третіх осіб на стороні відповідача.

Читайте статтю: Вчинення правочину з перевищенням повноважень: аспект недійсності

Необхідно враховувати також, що поворот виконання судового рішення відповідно до ст. 380 ЦПК за умови, що було відмовлено у визнанні недійсним правочину, стосується лише особи, яка брала участь у справі та набула права тільки на підставі судового рішення.

Результати проведеного узагальнення свідчать, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди в цілому вирішують їх правильно. Проте деякі суди не в повному обсязі з’ясовують обставини справи, допускають неправильне або неоднакове застосування вимог чинного законодавства.

Автор консультації: Огородник Олег Миколайович