Висновок судово-медичної експертизи свідчить лише про наявність у потерпілого тілесних ушкоджень і не може бути доказом винуватості особи в заподіянні цих ушкоджень (ККС/ВС у справі № 703/2325/14-к від 22.04.2021)

Фабула судового акту: Висновок експертизи є одним з основних доказів у кримінальному провадженні, тим не менш навіть він повинен оцінюватися судом поряд з іншими доказами.

У цій справі вироком місцевого суду особу визнано невинуватим і виправдано за ч. 2 ст. 125 КК України (завдання умисного легкого тілесного ушкодження) за недоведеністю його винуватості у вчиненні кримінального правопорушення.

На виправдувальний вирок судів першої та апеляційної інстанцій прокурор подав касаційну скаргу, посилаючись на неврахування судами доказів та аргументів сторони обвинувачення.

Серед обставин, які досліджувалися ВС – оцінка висновку судово-медичної експертизи як доказу у справі.

ВС зазначив, що сам по собі цей висновок свідчить лише про наявність у потерпілого тілесних ушкоджень і не може бути доказом його винуватості в заподіянні потерпілому тілесних ушкоджень.

Також ВС зазначено про недоліки обвинувального акту прокурора, а саме, що той не містить даних про характер виявлених у потерпілого ушкоджень, їх локалізацію.

Отже, за результатами розгляду справи ВС зробив висновок, що органом досудового розслідування і стороною обвинувачення не надано доказів, які у сукупності свідчать, що обвинувачений заподіяв тілесне ушкодження, що ставилося йому в провину, а тому рішення судів першої та апеляційної інстанцій про його виправдання є законним і обґрунтованим.

Така позиція касаційного суду є цікавою з точки зору того, що рішення суду здебільшого визначається саме висновоком судово-медичної експертизи, а у цьому випадку суд дійшов протилежного висновку.

Аналізуйте судовий акт: Дії особи, спрямовані на протидію невиправданому і надмірному насильству з боку поліцейського, не можуть кваліфікуватися як опір працівнику правоохоронного органу (ВС/ККС у справі № 444/2115/17 від 20.10.2020)

Особа, яка спровокувала насильство не може перебувати у стані необхідної оборони (ВС/ККС у справі № 748/1226/18 від 12.05.2020р.)

Замах на вбивство повинен бути з конкретизованим умислом, інакше інша кваліфікація, наприклад умисне тяжке тілесне ушкодження (ВС /ККС у справі № 164/1826/17 від 13 лютого 2020р.)

Якщо потерпілий загинув безпосередньо не від удару, а від падіння внаслідок удару, то злочин слід кваліфікувати як вбивство через необережність, а не як тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть (ВС/ККС, № 750/3256/17 від 15.08.2019р.)

Постанова

іменем України

22 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 703/2325/14-к

провадження № 51-521км21

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Огурецького В.П.,

суддів Макаровець А.М., Короля В.В.,

при секретарі Батку Є.І.,

за участю прокурора Вараниці В.М.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора Пашковської Ю.П., яка брала участь у розгляді справи апеляційним судом, на вирок Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 26 листопада 2018 року та ухвалу Черкаського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12013250230002005, за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Балаклея Смілянського району та жителя АДРЕСА_1, такого, що не має судимості,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 26 листопада 2018 року ОСОБА_1 визнано невинуватим і виправдано за ч. 2 ст. 125 КК за недоведеністю його винуватості у вчиненні кримінального правопорушення.

ОСОБА_1 обвинувачувався органом досудового слідства в тому, що він29 серпня 2013 року близько 11:00 біля торгових місць НОМЕР_2 і НОМЕР_3 на території Центрального ринку на вул. Дзержинського в м. Смілі під час сварки та бійки з ОСОБА_2 з неприязні умисно завдав останньому по удару кулаком правої руки в ліву частину грудної клітки і лівої руки - в живіт, чим заподіяв легких тілесних ушкоджень у вигляді стійкого цефалічного, помірного вестибулоатаксичними та вираженими антено-невротичними синдромами, що спричинило короткочасний розлад здоров`я.

Ухвалою Черкаського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року залишено виправдувальний вирок щодо ОСОБА_1 без змін.

Вимоги касаційної скарги і узгоджені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор Пашковська Ю.П. просить скасувати вирок Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 26 листопада 2018 року та ухвалу Черкаського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року щодо ОСОБА_1 і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Вважає судові рішення незаконними й необґрунтованими у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, а також неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. Стверджує, що суд першої інстанції зробив неправильний висновок, а суд апеляційної інстанції погодився з таким висновком, що сторона обвинувачення не надала достатньо доказів, які підтверджували б винуватість ОСОБА_1 . Зазначає, що суд першої інстанції усупереч вимогам статей 7 9 22 23 370 374 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) упереджено підійшов до оцінки доказів, на яких ґрунтується обвинувачення, а рішення про недоведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК, побудував на суперечливих та не перевірених належним чином доводах сторони захисту. Суд першої інстанції не перевірив і не оцінив доказів з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та взаємозв`язку, не аргументував своєї позиції, чому одні докази поклав в основу вироку, а інші відкинув. Крім того, на думку прокурора, місцевий суд ухвалив виправдувальний вирок на підставах, яких не передбачено пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 284 і ч. 1 ст. 373 КПК, а саме за недоведеністю вини ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, а не у пред`явленому обвинуваченні, як це передбачено ч. 4 ст. 374 КПК. Також стверджує, що суд апеляційної інстанції, переглядаючи виправдувальний вирок щодо ОСОБА_1 , усупереч вимогам статей 22, 23, 94, 95, 96, 404 і 419 КПК проявив упередженість при аналізі доводів апеляційної скарги прокурора, а також при оцінці доказів сторони обвинувачення, вибірково підійшов до дослідження матеріалів кримінального провадження, не дав власної оцінки усім обставинам кримінального провадження шляхом безпосереднього дослідження доказів, безпідставно віддав перевагу доводам сторони захисту та належно не обґрунтував свого рішення. Прокурор також звертає увагу на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не виконали вказівок вищих судів, якими неодноразово скасовувалися рішення цих судів у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, зокрема вимог закону щодо надання оцінки доказам за критеріями ст. 94 КПК, а також щодо обґрунтованості та вмотивованості судових рішень за правилами статей 370 419 КПК. Зазначає, що суд першої інстанції, не з`ясувавши всіх обставин у справі, безпідставно виправдав ОСОБА_1 , чим порушив право потерпілого на справедливий судовий розгляд.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор Вараниця В.М. підтримав касаційну скаргу прокурора Пашковської Ю.П., яка брала участь у розгляді справи апеляційним судом, просив задовольнити її, скасувавши судові рішення щодо ОСОБА_1 з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції.

Виправданий ОСОБА_1 подав заперечення на касаційну скаргу прокурора, просив залишити її без задоволення, а судові рішення - без зміни.

Мотиви Суду

Колегія суддів звертає увагу на те, що справа неодноразово розглядалася судами першої, апеляційної та касаційної інстанції.

Так, вироком Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 5 лютого 2015 року ОСОБА_1 виправдано за ч. 2 ст. 125 КК за недоведеністю його вини у вчиненні кримінального правопорушення.

Вироком Апеляційного суду Черкаської області від 7 травня 2015 року засуджено ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 125 КК.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року скасовано вирок Апеляційного суду Черкаської області від 7 травня 2015 року і призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 23 лютого 2016 року залишено без змін вирок місцевого суду від 5 лютого 2015 року про виправдання ОСОБА_1 .

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2016 року скасовано вказану ухвалу апеляційного суду від 23 лютого 2016 року і призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 5 квітня 2017 року скасовано вирок місцевого суду від 5 лютого 2015 року про виправдання ОСОБА_1 і призначено новий розгляд у суді першої інстанції.

Вироком Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 26 листопада 2018 року ОСОБА_1 виправдано за ч. 2 ст. 125 КК за недоведеністю його вини у вчиненні кримінального правопорушення.

Ухвалою Черкаського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року залишено виправдувальний вирок щодо ОСОБА_1 без змін.

Останні два рішення прокурор оскаржує в касаційному порядку.

Прокурор у касаційній скарзі стверджує, що суд першої інстанції, не дослідивши належним чином доказів у справі, безпідставно виправдав ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК, а апеляційний суд, належним чином не перевіривши обставини справи, залишив незаконний вирок без зміни, чим допустив істотні порушення вимог кримінального процесуального закону.

Згідно з ч. 2 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

При цьому згідно зі ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Статтею 412 КПК передбачено, що істотними є такі порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Зі змісту ст. 370 КПК, якою визначено вимоги щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення, убачається, що законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

За змістом ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Статтею 17 КПК установлено, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.

Статтею 22 КПК встановлено, що кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Частиною 3 вказаної статті визначено, що під час кримінального провадження функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу. Згідно з ч. 6 ст. 22 КПК суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 373 КПК виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; 2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; 3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу.

Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 374 КПК мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред`явлене особі і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення.

За змістом цієї норми закону в мотивувальній частині виправдувального вироку мають бути викладені результати дослідження, аналізу та оцінки доказів у справі, як тих, що були зібрані стороною захисту, так і тих, що зібрані стороною обвинувачення, у тому числі й поданих у судовому засіданні.

Суди першої та апеляційної інстанцій дотрималися вказаних вимог кримінального процесуального законодавства.

З матеріалів провадження вбачається, що суд першої інстанції, розглядаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 , провів судовий розгляд у відповідності з вимогами кримінального процесуального закону.

Суд виконав вимоги ст. 94 КПК і, оцінюючи докази за своїм внутрішнім переконанням, виходячи із засад їх допустимості, достатності, достовірності та належності, аналізуючи їх у сукупності з точки зору достатності та взаємозв`язку, дійшов обґрунтованого висновку, що надані стороною обвинувачення докази не можна покласти в основу обвинувачення, оскільки частина їх є сумнівними, а інші ні самі собою, ні в сукупності не підтверджують прямо чи опосередковано існування обставин, про які зазначено в обвинувальному акті, а отже, сторона обвинувачення вину ОСОБА_1 в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні не довела і він підлягає виправданню.

На підтвердження винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК, сторона обвинувачення посилалася на такі докази:

- протокол прийняття заяви ОСОБА_2 від 30 серпня 2013 року про те, що 29 серпня 2013 року близько 11:00 він «під час бійки з ОСОБА_1 » «отримав тілесні ушкодження від останнього»;

- показання потерпілого ОСОБА_2 про те, що 29 серпня 2013 року ОСОБА_1 між торговими місцями НОМЕР_2 і НОМЕР_3 , що на території Центрального ринку в м. Смілі, в ході чергової сварки через довготривалі неприязні стосунки завдав йому удару кулаком правої руки в ліву частину грудей - у ділянкусерця та кулаком лівої руки в праву частину живота, від чого в нього були синяки;

- показання свідка ОСОБА_3 без доказової їх оцінки;

- висновок експерта № 330 від 12 вересня 2013 року, відповідно до якого тілесні ушкодження, заподіяні ОСОБА_2 , за ступенем тяжкості відносяться до категорії легких, що спричинили короткочасний розлад здоров`я;

- показання свідка ОСОБА_4 про те, що між 9:30 і 11:00 він бачив, як під час сварки ОСОБА_1 ударив ОСОБА_2 кулаками в груди і в живіт;

- показання свідка ОСОБА_5 про те, що після 10:00 29 серпня 2013 року він бачив, як ОСОБА_1 під час сварки ударив ОСОБА_2 правою рукою в груди, а лівою рукою - нижче грудей, на що ОСОБА_2 відмахнувся від нього;

- показання свідка ОСОБА_6 про те, що 26 серпня 2013 року він бачив, як ОСОБА_1 між 9:00 і 11:00 ударив двічі ОСОБА_2 по тулубу;

- показання свідка ОСОБА_7 про те, що вона не бачила, а лише чула, як ОСОБА_2 і ОСОБА_1 сваряться, бійки не бачила і про те, що ця подія відбулася між 10:00 і 11:00 та якого саме дня не пам`ятає;

- показання свідка ОСОБА_8 про те, що він як фельдшер бригади швидкої допомоги виїжджав машиною швидкої медичної допомоги на Центральний ринок у м. Смілі, де надавав медичну допомогу чоловікові, схожому на ОСОБА_1 , в якого «було садно в районі обличчя - брови і виска». Дати і часу не пам`ятає, можливо, це було з 9:00 чи з 8:00 до 11:00. У зв`язку з тим, що хворий відчував себе нормально та відмовився від госпіталізації, він не був доставлений до лікарні. Обставини події, яка трапилася до виїзду швидкої медичної допомоги, йому не відомі;

- протокол проведення слідчого експерименту від 23 квітня 2014 року за участю ОСОБА_2 , у ході якого потерпілий розказав та показав, як ОСОБА_1 29 серпня 2013 року близько 11:00 завдав йому «удар правою рукою в ліву частину грудної клітки, а потім лівою рукою вдарив у живіт в праву частину».

Суд першої інстанції дав належну оцінку тим обставинам, що в судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_1 заперечував свою причетність до інкримінованого йому злочину. Пояснював, що між ним і ОСОБА_2 склалися неприязні відносини через конкуренцію в торгівлі аналогічним товаром на сусідніх торгових місцях ринку. 29 серпня 2013 року близько 9:00 між ними виник черговий конфлікт, під час якого ОСОБА_2 поводив себе агресивно, демонстрував кулаки і ударив ОСОБА_1 по голові, від чого той впав і втратив свідомість, а отямився після приїзду лікарів швидкої допомоги. Лікар обробив рану на голові, з якої точилась кров. Від госпіталізації він відмовився, проте того ж дня йому стало гірше і ОСОБА_1 поїхав до лікарні, де йому діагностували струс головного мозку. Про конфлікт з ОСОБА_2 цього ж дня написав заяву до поліції.

Як правильно констатував суд першої інстанції, зазначені показання ОСОБА_1 узгоджуються з показаннями свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 і ОСОБА_11 , які підтвердили суду, що 29 серпня 2013 року близько 9:00 саме ОСОБА_2 поводився агресивно, ударив кулаком ОСОБА_1 , який стояв спиною до нього, після чого той упав спиною на асфальт і втратив свідомість, на його голові була кров. ОСОБА_2 вдарив ще декілька разів ногою по тулубу лежачого ОСОБА_1 і пішов. А ОСОБА_1 викликали швидку медичну допомогу.

Також суд дав належну оцінку показанням свідків ОСОБА_12 і ОСОБА_13 , які були очевидцями агресивної поведінки ОСОБА_2 і того, як він ударив ОСОБА_1 рукою в потилицю, а останній впав спиною на асфальтове покриття.

Не залишив поза своєю увагою суд першої інстанції показання свідків ОСОБА_4 і ОСОБА_6 , які показали суду, що між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відбувалася бійка, в ході якої ОСОБА_1 ударив ОСОБА_2 у передню частину тулуба, а той, відмахуючись, ударив ОСОБА_1 в голову, від чого останній впав. При цьому свідок ОСОБА_4 уточнив, що подія відбувалася 29 серпня 2013 року близько 9:00, і запевнив суд, що не бачив жодних ушкоджень у ОСОБА_2 .

Суд обґрунтовано не взяв до уваги показання свідка ОСОБА_5 як доказ винуватості ОСОБА_1 у заподіянні тілесних ушкоджень ОСОБА_2 , оскільки стороною обвинувачення не були виконані вимоги ч. 3 ст. 23 КПК щодо безпосередньої участі цього свідка під час судового розгляду і отримання судом його показань усно. Ухвалу суду від 20 листопада 2017 року про примусовий привід ОСОБА_5 в судові засідання не було виконано, і вона залишилась без належного реагування прокурора.

На цих же підставах суд першої інстанції не взяв до уваги показання свідка ОСОБА_8 про те, що він як фельдшер бригади швидкої допомоги надавав медичну допомогу ОСОБА_1 , оскільки як сторона обвинувачення, так і сторона захисту не забезпечила участі цього свідка в судовому засіданні.

Показання свідків ОСОБА_7 і ОСОБА_3 суд обґрунтовано визнав неналежними доказами винуватості ОСОБА_1 , оскільки ці свідки не були очевидцями події злочину. Перша того дня лише чула крики і звуки кидання взуття, а друга про подію дізналася зі слів свого чоловіка ОСОБА_2 , отже, її показання є показаннями з чужих слів, а крім того, вона є зацікавленою особою у справі.

Суд дав належну оцінку показанням потерпілого ОСОБА_2 у взаємозв`язку з іншими доказами у справі, небезпідставно визнавши їх суперечливими і такими, що спростовуються іншими доказами.

Також належним чином оцінив суд першої інстанції протокол прийняття заяви ОСОБА_2 від 30 серпня 2013 року та протокол проведення слідчого експерименту від 23 квітня 2014 року з його участю про те, що ОСОБА_1 29 серпня 2013 року близько 11:00 завдав йому тілесних ушкоджень «під час бійки», визнавши їх такими, що не можуть бути доказами, оскільки вони не відповідають дійсним обставинам справи і спростовуються вищенаведеними показаннями свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 і ОСОБА_13 про те, що конфлікт між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 розпочався і закінчився до 9:00 29 серпня 2013 року, більше не поновлювався і вони бачили, що ОСОБА_1 не бив ОСОБА_2 , а також даними карти виїзду швидкої медичної допомоги № 10157, згідно з якими виклик медичної бригади до потерпілого ОСОБА_1 надійшов за номером телефона 102 29 серпня 2013 року о 9 год. 02 хв. (т. 1, а. с. 69-70).

Як правильно зазначив місцевий суд, і на це звернув увагу суд апеляційної інстанції, показання свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 і ОСОБА_13 детальні, послідовні, не суперечать один одному, відповідають дійсним обставинам справи і сумніву не викликають.

Вироком Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2016 року встановлено, що ОСОБА_2 заподіяв ОСОБА_1 легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров`я, 29 серпня 2013 року о 9 годині. Вказаний вирок набрав законної сили.

Що стосується висновку експерта № 330, як правильно вказав суд першої інстанції, сам собою цей висновок свідчить лише про наявність у ОСОБА_2 тілесних ушкоджень і не може бути доказом винуватості ОСОБА_1 в заподіянні цих ушкоджень.

Крім того, Суд звертає увагу на те, що згідно з Правилами судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, які затверджено наказом Міністерства охорони здоров`я України № 6 від 17 січня 1995 року, судово-медичне визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень проводиться згідно з Кримінальним та Кримінально-процесуальним кодексами України і цими Правилами. З медичної точки зору, тілесні ушкодження - це порушення анатомічної цілості тканин, органів та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів - фізичних, хімічних, біологічних, психічних.

Згідно з Кримінальним кодексом України розрізняють тілесні ушкодження трьох ступенів: тяжке, середньої тяжкості та легке.

Легке тілесне ушкодження може бути таким, що спричиняє короткочасний розлад здоров`я чи незначну стійку втрату працездатності, або не спричиняє зазначених наслідків. Ознаки легкого тілесного ушкодження: а) короткочасний розлад здоров`я, б) незначна стійка втрата працездатності. Короткочасним належить вважати розлад здоров`я тривалістю понад шість днів, але не більше як три тижні (21 день). Під незначною стійкою втратою працездатності належить розуміти втрату загальної працездатності до 10%. Легке тілесне ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров`я чи незначної стійкої втрати працездатності, - це ушкодження, що має незначні скороминущі наслідки тривалістю не більше як шість днів.

Судово-медична експертиза з метою встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень проводиться судово-медичним експертом шляхом медичного обстеження потерпілих. При експертизі тілесних ушкоджень у висновках експерта

(акті) повинні бути відображені: характер ушкоджень з медичної точки зору (садно,

синець, рана, перелом кістки тощо), їх локалізація і властивості; вид знаряддя чи засобу, яким могли бути спричинені ушкодження; механізм виникнення ушкоджень, давність (термін) спричинення ушкоджень; ступінь тяжкості тілесних ушкоджень із зазначенням кваліфікаційної ознаки - небезпека для життя, розлад здоров`я, стійка втрата загальної працездатності тощо.

Підсумки у висновку експерта (акті) повинні бути результатом аналізу відомостей, що встановлені при проведенні експертизи. Вони повинні бути детальними і науково обґрунтованими.

Як видно з висновку експерта № 330 від 11 вересня 2013 року, згідно з даними судово-медичного огляду в ОСОБА_2 були наявні синці на тулубі. Вказані ушкодження виникли від неодноразової дії тупого предмета, що мав обмежену травмуючу поверхню, могли бути спричинені за механізмом, про який повідомив потерпілий, за давністю заподіяння можуть відповідати часу події і за ознакою короткотривалого розладу здоров`я відносяться до категорії легких. Згідно з даними медичних документів у ОСОБА_2 на фоні спричинення йому тілесних ушкоджень виник, як наслідок ситуативної реакції, реактивний стан, який протягом короткотривалого проміжку часу проявлявся стійким цефальгічним, помірним вестибулоатаксичним та вираженим астено-невротичним синдромами і за даною ознакою короткотривалого розладу здоров`я відноситься до категорії легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткотривалий розлад здоров`я.

За правилами ч. 1 ст. 337 КПК судовий розгляд проводиться лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта.

Згідно з обвинувальним актом ОСОБА_1 29 серпня 2013 року близько 11:00 з неприязні наніс два удари кулаком руки, один удар з яких завдав кулаком правої руки в ліву частину грудної клітки, а інший - кулаком лівої руки в праву частину живота ОСОБА_2 , чим спричинив останньому ушкодження у вигляді стійкого цефалічного, помірного вестибулоатаксичними та вираженими антено-невротичними синдромами, які відповідно до висновку експерта № 330 від 11 вересня 2013 року відносяться до категорії легких, спричинивших короткочасний розлад здоров`я.

Тобто обвинувальний акт не містить даних ані про характер виявлених у ОСОБА_2 ушкоджень з медичної точки зору, ані про їхню локалізацію, частково лише зазначено про синдром як наслідок отриманих останнім тілесних ушкоджень.

Суд першої інстанції, сприймаючи обвинувальний акт щодо ОСОБА_1 як «процесуальне рішення, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування» (ч. 4 ст. 110 КПК), дійшов правильного висновку, що слідством не в повному обсязі дотримано вимоги ст. 291 КПК.

Беручи до уваги те, що органом досудового розслідування і стороною обвинувачення не надано беззаперечних доказів того, що ОСОБА_1 29 серпня 2013 року близько 11:00 заподіяв ОСОБА_2 умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я, суд дійшов правильного висновку, що його обвинувачення за ч. 2 ст. 125 КК ґрунтується на припущеннях.

Рішення суду першої інстанції про виправдання ОСОБА_1 є законним і обґрунтованим.

Відповідно до вимог ст. 419 КПК в ухвалі суду апеляційної інстанції, зокрема, мають бути проаналізовані всі доводи апеляції, на кожен з яких надано вичерпну відповідь та наведено детальні мотиви прийнятого рішення. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі апеляційного суду зазначаються підстави, на яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.

Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції при розгляді апеляційної скарги ретельно перевірив її доводи, які є аналогічними доводам, зазначеним у касаційній скарзі, і своє рішення належним чином мотивував, а отже, дотримався вимог ст. 419 КПК. При цьому Суд не погоджується з доводами прокурора про порушення апеляційним судом права на справедливий судовий розгляд у зв`язку з непроведенням повторного дослідження доказів за його клопотанням.

У контексті положень ч. 3 ст. 404 КПК при апеляційному перегляді в суду не виникає обов`язку досліджувати всю сукупність доказів із дотриманням засади безпосередності, якщо він по-новому (інакше) не тлумачить доказів, оцінених у суді першої інстанції. У ч. 2 ст. 23 КПК зазначено, що не можуть бути визнані доказами відомості, які містяться в показаннях, речах та документах, що не були предметом безпосереднього дослідження суду. Але у разі, коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засади безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, то в суду апеляційної інстанції немає потреби знову досліджувати ці докази в тому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції.

Апеляційний суд дійшов переконання, щосуд першої інстанції перевірив і оцінив усі докази з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та взаємозв`язку і погодився з його висновком щодо недоведеності стороною обвинувачення вини ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК, у зв`язку з чим повторне дослідження вже встановлених обставин не було потрібно, а прокурором не обґрунтована необхідність повторного дослідження обставин з підстав, визначених ч. 3 ст. 404 КПК.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були б безумовною підставою для скасування судових рішень, про що йдеться в касаційній скарзі прокурора, Судом не встановлено.

За таких обставинколегія суддів вважає, що касаційна скарга прокурора задоволенню не підлягає.

Ураховуючи викладене, керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 26 листопада 2018 року та ухвалу Черкаського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора Пашковської Ю.П., яка брала участь у розгляді справи апеляційним судом, - без задоволення.

Постанова Верховного Суду є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

В.П. Огурецький А.М. Макаровець В.В. Король