Ухвала27 травня 2020 рокумісто Київсправа № 147/66/17провадження № 61-581св18Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:головуючого - Ступак О. В.,суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,учасники справи:позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, Моторне (транспортне) страхове бюро України,розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Вінницької області від 23 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Сопруна В. В., Матківської М. В., Медяного В. М.,ВСТАНОВИВ:І. ІСТОРІЯ СПРАВИСтислий виклад позиції позивача
У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, у якому просив стягнути з ОСОБА_2 майнові збитки, завдані внаслідок ДТП, у розмірі 13 438,99 грн, відшкодувати моральну шкоду в розмірі 5 000,00 грн, витрати за проведення експертної оцінки автомобіля у розмірі 800,00 грн, витрати на правову допомогу в розмірі 2 000,00 грн.Позивач на обґрунтування своїх вимог посилався на те, що 28 січня 2014 року на вул. Леніна у смт Тростянець Вінницької області сталась ДТП за участю автомобіля ВАЗ-2112, д/н НОМЕР_1, під керуванням відповідача ОСОБА_2, та автомобіля ВАЗ-11183, д/н НОМЕР_2, під керуванням ОСОБА_1.Постановою Тростянецького районного суду Вінницької області від 05 березня 2014 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею
124 Кодексу України про адміністративні правопорушення, застосовано до нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 340,00 грн.У результаті ДТП пошкоджений транспортний засіб позивача, вартість майнових збитків складає 13 438,99 грн.Стислий виклад заперечень відповідачів
Моторне (транспортне) страхове бюро України (далі - МТСБУ) позов не визнало, просило відмовити у його задоволенні, оскільки позивачем пропущений річний строк звернення із заявою про отримання страхового відшкодування. ОСОБА_2 відзив на позов не надав.Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанційРішенням Тростянецького районного суду Вінницької області від 18 жовтня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.Суд першої інстанції у своїх висновках керувався тим, що ОСОБА_1 є неналежним позивачем у цій справі, оскільки ним не доведено належність йому автомобіля на праві власності.Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 23 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Тростянецького районного суду Вінницької області від 18 жовтня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2,13 438,99 грн на відшкодування майнової шкоди, 800,00 грн витрат за проведення експертної оцінки автомобіля; 1 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції врахував те, що позивач керував автомобілем на підставі посвідчення водія на право керування транспортним засобом та реєстраційного документа на транспортний засіб, а тому є належним позивачем у справі. Судом встановлено, що до МТСБУ позивач у встановлені строки не звертався, а тому має право на отримання відшкодування за рахунок ОСОБА_2ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИКороткий зміст вимог касаційної скаргиОСОБА_2, не погодившись з ухваленим у справі судовим рішенням апеляційного суду, у січні 2018 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення про відмову у позові.Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_2 обґрунтовується неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального права й порушенням норм процесуального права. Заявник зазначає, що позивач не пред'явив вимог до МТСБУ, з врахуванням чого у частині позовних вимог до ОСОБА_2 суд повинен був відмовити.Узагальнений виклад позиції інших учасників справиВідзив на касаційну скаргу не надходив.ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ
КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМУхвалою Верховного Суду від 23 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина
3 статті
3 ЦПК України).Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення"
Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України
Цивільного процесуального кодексу України
Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX(далі - ~law25~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law26~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law27~.Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у січні 2018 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law28~.Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті
400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.Згідно з частиною
2 статті
389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті
213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV) (далі -
ЦПК 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанційСудами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 28 січня 2014 року на вул. Леніна у смт Тростянець, Вінницької області сталась ДТП за участю автомобіля ВАЗ-2112, д/н НОМЕР_1, під керуванням відповідача ОСОБА_2, та автомобіля ВАЗ-11183, д/н НОМЕР_2, під керуванням ОСОБА_1.Постановою Тростянецького районного суду Вінницької області від 05 березня 2014 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею
124 Кодексу України про адміністративні правопорушення, застосовано до нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 340,00 грн.У результаті ДТП пошкоджений транспортний засіб позивача, вартість матеріальних збитків складає 13 438,99 грн.
Згідно з полісом № АС/5455385 обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів транспортний засіб марки ВАЗ 21124, д/н НОМЕР_1, був застрахований. Договір страхування діяв з 23 жовтня 2013 року до 22 жовтня 2014 року.Відповідно до поліса № АВ/9849573 обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, транспортний засіб ВАЗ 11183, д/н НОМЕР_2, був застрахований. Договір діяв з 02 квітня 2013 року до 01 квітня 2014 року.Згідно зі звітом від 25 березня 2017 року № 06/02-484 про оцінку автомобіля ВАЗ 11183, д/н НОМЕР_2, вартість майнового збитку, завданого власнику автомобіля у результаті його пошкодження під час ДТП, складає 13 438,99 грн.Судами встановлено, що до страховика або МТСБУ позивач у встановлені строки не звертався.Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Частиною
1 статті
1166 ЦК України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.Згідно з частинами
1 ,
2 статті
1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (пункт
1 частини
1 статті
1188 ЦК України).Страхова виплата за договором майнового страхування і страхування відповідальності (страхове відшкодування) не може перевищувати розміру реальних збитків. Інші збитки вважаються застрахованими, якщо це встановлено договором (частина
3 статті
988 ЦК України).Особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням) (стаття
1194 ЦК України).
Відповідно до частин
1 ,
2 статті
22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті
22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування.За змістом статті
6 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" страховим випадком є дорожньо-транспортна пригода, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю та/або майну потерпілого.Статтями
9,
22,
23,
24,
25,
26,
27,
28,
29,
30,
31,
35,
36 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" визначено, що настання страхового випадку (скоєння дорожньо-транспортної пригоди) є підставою для здійснення страховиком виплати страхового відшкодування потерпілому відповідно до умов договору страхування та в межах страхової суми.Страховим відшкодуванням у цих межах покривається оцінена шкода, заподіяна внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи, в тому числі й шкода, пов'язана зі смертю потерпілого. Для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, подає страховику заяву про страхове відшкодування.
Відповідно до підпункту
37.1.4 пункту
37.1 статті
37 Закону України"Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років, якщо шкода заподіяна здоров'ю або життю потерпілого, з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди.При цьому звернення потерпілого до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування є позасудовою процедурою здійснення такого страхового відшкодування, яка не виключає право особи безпосередньо звернутися до суду з позовом про стягнення відповідного відшкодування.Зазначене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19).Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції, встановивши, що позивач не звертався до страховика або до МТСБУ у річний строк відповідно до підпункту
37.1.4. пункту
37.1 статті
37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", зробив висновок про те, що у такому випадку позивач набув право пред'явлення вимоги безпосередньо до завдавача шкоди - ОСОБА_2.
В оцінці доводів касаційної скарги Верховним Судом враховано правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18), відповідно до якого відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно із цим договором або
Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" у страховика не виникло обов'язку з виплати страхового відшкодування (зокрема у випадках, передбачених статтею 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. У такому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.Тобто Велика Палата Верховного Суду фактично визначила два окремих (відмінних один від одного) випадки, за яких є можливим відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Це: 1) пропуск строків, передбачених статтею
37 Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів"; 2) ситуація, коли розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика (стаття
1194 ЦК України).Колегія суддів Верховного Суду, здійснивши системний аналіз викладених норм права, дійшла такого переконання. Незважаючи на те, що у справі, що переглядається, потерпілий втратив право на отримання відшкодування від страховика особи, яка завдала шкоди, таке право підлягає захисту у межах позовної давності на загальних підставах шляхом пред'явлення позову до винуватця ДТП, який є безпосереднім заподіювачем описаної шкоди.При цьому обмеження, встановлені статтею
1194 ЦК України, не поширюються на зазначені правовідносини, оскільки наведена норма регламентує визначення обсягу відповідальності застрахованої особи у разі недостатності страхової виплати (тобто така виплата мала бути проведена) і не встановлює будь-яких обмежень у разі, якщо у страховика не виникло обов'язку зі сплати страхової виплати.Інше розуміння наведених норм права фактично зменшує строк існування права на вимогу до заподіювача шкоди, якщо така шкода заподіяна майну потерпілого, до одного року з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди. Наведений річний строк є присічним та поважність причин його пропуску не може впливати на можливість захисту цивільного права, що істотно звужує можливість потерпілої особи захистити своє порушене право у порівнянні із захистом свого права на загальних підставах у межах трирічної позовної давності шляхом пред'явлення позову до правопорушника - завдавача шкоди.
Отже, інше розуміння наведених норм права дасть підстави для висновку, що сплив річного строку з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди(в разі неподання заяви про страхове відшкодування до страхової компанії) призводить до припинення права вимоги до завдавача шкоди.Для настання таких правових наслідків необхідною була би відповідна норма права, яка підлягає би застосуванню пріоритетно у співвідношенні із загальною нормою статті
1166 ЦК України про обов'язок заподіювача відшкодувати завдану такою особою шкоди у повному обсязі. Проте, чинне законодавство не мітить подібного правила про припинення права вимоги до завдавача шкоди в разі незвернення за страховою виплатою до страховика.Визначаючи правову природу обов'язків страхової компанії відшкодувати шкоду, завдану застрахованою особою третій особі, Суд зобов'язаний виходити з такого.Відносини між завдавачем шкоди та страховиком, який застрахував свою цивільно-правову відповідальність, є договірними; так само є договірними відносини між страховиком завдавача шкоди та потерпілою особою, оскільки право вимоги потерпілого до страховика завдавача шкоди ґрунтуються на договорі, укладеному між її завдавачем та страховиком завдавача шкоди.
Вибір страховика належить кожній особі, яка вирішила вступити у договірні відносини з приводу такого виду страхування, відповідно, така особа має нести усі ризики обрання неналежного, недобросовісного або ненадійного контрагента.З іншого боку, нездійснення потерпілою особою всупереч своїм власним інтересам обов'язку звернутися до страховика із заявою про страхове відшкодування впродовж одного року (з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди) жодною нормою чинного законодавства не визнано як підстава припинення права вимоги до завдавача шкоди і обов'язку такої особи відшкодувати завдану нею шкоду.Інше розуміння конструкції зобов'язань з відшкодування шкоди суперечитиме принципу генерального делікту, за змістом якого за наявності відповідних умов, завдана шкода підлягає обов'язковому відшкодуванню.Щодо необхідності забезпечення єдності судової практикиВідповідно до частини
4 статті
17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема єдністю судової практики (пункт 4).
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.Наявність глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом
1 статті
6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме на державу покладається обов'язок створити у своїй правовій системі ефективні механізми, що нададуть можливість подолати можливі розбіжності в судовій практиці ("Brezovec v. Croatia", no. 13488/07,29 March 2011).Розходження у практиці вищого суду за умови, якщо він є останньою інстанцією у справі і його рішення є остаточним, неприпустимі й призводять до порушення Конвенції.Поява конфліктуючих судових рішень є об'єктивним явищем, від якого не застрахована будь-яка судова система. Однак для забезпечення єдності судової практики вони не повинні мати "глобальний" характер і в максимально стислий строк повинен розпочатися процес гармонізації правозастосування.Європейський суд з прав людини зазначає, що відсутність механізму, який забезпечує узгодженість практики національних судів, утворює стан постійної невизначеності (
"Tudor Tudor v. Romania", no. 21911/03, § 31,24 March 2009).
Щодо наявності підстав для уточнення правового висновку Великої Палати Верховного СудуКолегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла переконання, що у разі, якщо потерпілий втратив право на отримання відшкодування від страховика особи, яка завдала таку шкоди, з підстав пропуску строків, передбачених статтею
37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", таке право підлягає захисту у межах позовної давності на загальних підставах шляхом пред'явлення позову до винуватця ДТП, що фактично відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18).Водночас зазначений правовий висновок Великої Палати Верховного Судупо-різному застосовується судами касаційної інстанції.Так, у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 447/819/16-ц (провадження № 61-19129св19)за викладеними у рішенні обставинами потерпіла особа у межах строків, встановлених підпунктом
37.1.4 пункту
37.1 статті
37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" до страховика не зверталася, однак суд із посиланням на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18) дійшов висновку про незаконність судових рішень про стягнення з винуватця ДТП на користь потерпілого відшкодування шкоди.
Суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів про стягнення відшкодування шкоди з особи, яка її заподіяла, зазначив, що позивач повинен був вимагати кошти за майнову шкоду зі страхової компанії, а у разі її ліквідації - від МТСБУ. У разі недостатності ліміту цивільно-правової відповідальності страховика, який суди не дослідили та не встановили, для страхової виплати, решту завданої і доведеної шкоди відшкодовує особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність (стаття
1194 ЦК України). Залучивши страховика цивільно-правової відповідальності відповідача до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, суд першої інстанції не врахував, що за наявності вини у ДТП страхувальника саме страхова компанія, а в разі її ліквідації МТСБУ, зобов'язана відшкодувати завдану шкоду у межах ліміту відповідальності, передбаченого полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Суд не обговорив питання можливої відповідальності МТСБУ, не надав оцінки доводам відповідача, викладеним у запереченнях на позов та не спростував їх, ухвалив рішення без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, висловленої у постанові від 04 липня 2018 року в справі № 755/18006/15-ц (аналогічний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18)), що також є порушенням норм
ЦПК України.У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 369/3461/17 (провадження № 61-25452св18) за викладеними у рішенні обставинами потерпіла особа у межах строків, встановлених підпунктом
37.1.4 пункту
37.1 статті
37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", до страховика не зверталася, однак суд із посиланням на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18) дійшов висновку про незаконність судових рішень про стягнення з винуватця ДТП на користь потерпілого відшкодування шкоди.У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 730/125/16-ц (провадження № 61-8138св18) за викладеними у рішенні обставинами потерпіла особа у межах строків, встановлених підпунктом
37.1.4 пункту
37.1 статті
37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", до страховика не зверталася, однак суд, встановивши, що особа, винна у ДТП, повідомила свого страховика про ДТП (із посиланням на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18)), дійшов висновку про незаконність судових рішень про стягнення з винуватця ДТП на користь потерпілого відшкодування шкоди. У наведеній справі ДТП сталася 03 травня 2014 року, а з позовом позивач звернувся до особи, яка завдала шкоди, у лютому 2016 року. Суд касаційної інстанції зазначив, що у травні 2014 року відповідач повідомив свою страхову компанію про ДТП, отже обов'язок з відшкодування шкоди у межах ліміту страхового відшкодування покладається на його страховика.Водночас відповідно до положення підпункту
37.1.4 пункту
37.1 статті
37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" для вирішення питання, чи виник у страховика обов'язок зі сплати страхового відшкодування, та для правильного застосування правового висновку Великої Палати Верховного Суду правове значення має факт звернення потерпілої особи до страховика, а не особи, яка завдала шкоди. При цьому, за викладеними у рішенні обставинами потерпіла особа у межах строків, встановлених підпунктом
37.1.4 пункту
37.1 статті
37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", до страховика не зверталася й не набула права на відшкодування шкоди шляхом отримання страхової виплати.Проблеми вирішення спорів у зв'язку зі зверненням з позовом до особи, відповідальної за завдані збитки, торкалася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у зв'язку з відступленням від правового висновку Верховного Суду України. Так, у пункті 6.13 зазначеної постанови викладено такий висновок: упостанові Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року № 3 49гс15, переглядаючи судові рішення в аналогічному спорі, Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що положення підпункту 37.1.4 пункту
37.1 статті
37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" визначають можливість відмови страховика у виплаті страхованого відшкодування страхувальнику в разі неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених строків, однак не містять підстав для відмови в задоволенні вимоги страховика, який виплатив страхове відшкодування згідно з договором майнового страхування, до особи, відповідальної за завдані збитки, про відшкодування виплачених ним фактичних сум у межах, визначених договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від цього правового висновку Верховного Суду України.
У зазначених справах за фактичними обставинами потерпілі особи на момент звернення до суду із позовом про відшкодування шкоди винуватцем ДТП пропустили встановлені строки подання заяви про страхове відшкодування, передбачені статтею
37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", що, відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18), було підставою для відшкодування шкоди особою, винної у ДТП. Однак, незважаючи на зазначені фактичні обставини, суд касаційної інстанції скасовував рішення судів попередніх інстанцій про стягнення відшкодування з особи, винної у ДТП.З урахуванням наведених мотивів та обґрунтувань Верховний Суд вважає, що є всі підстави для уточнення правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18).Зазначене свідчить про виключну правову проблему, що полягає у різному застосуванні висновків Великої Палати Верховного Суду щодо наявності підстав для покладення обов'язку на винну у ДТП особу відшкодувати шкоду на користь потерпілого, перед яким у страховика порушника не виникло обов'язку зі сплати страхового відшкодування внаслідок порушення потерпілим строків подання заяви про страхове відшкодування, передбачених статтею
37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів".Наявність різного по суті застосування правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18), свідчить про неузгоджену практику його застосування у ситуації, коли потерпіла особа, пропустивши встановлені строки подання заяви про страхове відшкодування, передбачені статтею
37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", звертається до суду за захистом свого права на відшкодування шкоди безпосередньо до особи, яка завдала таку шкоди.Не заперечуючи того, що покладання обов'язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування, сплачує страхові платежі й ще зберігається право вимоги до страховика порушника, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності, Верховний Суд вважає, що у ситуації, коли потерпілий втратив право на отримання відшкодування шкоди від страховика порушника, необхідно керуватися тим, що таке відшкодування є можливим на загальних підставах за рахунок винної особи за принципом генерального делікту.
Додатково необхідно враховувати, що у правозастосовчій практиці досить часто виникають ситуації, коли встановлення винуватця ДТП триває довше за один рік, а тому сплив такого строку призводить до втрати потерпілим права вимоги про відшкодування завданої йому шкоди до страховика особи, винної у завданні такої шкоди. Отже, тлумачення наведених норм права таким чином, що сплив річного строку з моменту настання ДТП призводить також й до втрати вимоги до заподіювача шкоди, позбавлятиме потерпілу особу взагалі можливості відшкодувати завдану їй шкоду будь-якою особою.Відповідним чином таке розуміння права стимулюватиме до недобросовісної поведінки заподіювача шкоди з метою штучного затягування розгляду справи до спливу строків звернення за отриманням страхового відшкодування.Отже, неоднакове застосування правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18), що призводить до неузгодженості судової практики та ухвалення протилежних по суті рішень у справах з ідентичними фактичними обставинами, доводить необхідність його уточнення та конкретизації.На переконання Верховного Суду, про зазначене свідчить певна неоднозначність законодавчого регулювання цього питання (відсутність правової норми, що передбачає втрату права на захист у зв'язку із порушенням норм статті
37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів"); наявність розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами; у зв'язку з відсутністю прямого унормування подібних ситуацій та неоднаковим розумінням правового висновку Великої Палати Верховного Суду аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому.Враховуючи наведене, зокрема, неоднакове застосування висновків Великої Палати Верховного Суду щодо наявності підстав для покладення обов'язку на винну у ДТП особу відшкодувати шкоду на користь потерпілого, а також різну судову практику у суді касаційної інстанції, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що справа містить виключну правову проблему, яка потребує вирішення. Так, підлягає визначенню, чи втрачає потерпілий право на отримання захисту у межах позовної давності на загальних підставах шляхом пред'явлення позову про відшкодування шкоди до винуватця ДТП у разі, якщо ним втрачено право на отримання відшкодування від страховика/МТСБУ винної у ДТП особи з підстав пропуску строків, передбачених статтею
37 Закону України
"Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів".Передача цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики з метою забезпечення принципу правової визначеності в державі.Керуючись частинами
5 ,
6 статті
403, частиною
4 статті
404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судуУХВАЛИВ:Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 147/66/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Моторного (транспортного) страхового бюро України про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної внаслідок ДТП, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Вінницької області від 23 листопада 2017 року.
Головуючий О. В. СтупакСудді І. Ю. ГулейковА. С. ОлійникС. О. ПогрібнийВ. В. Яремко