Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 06.04.2021 року у справі №564/544/19

Ухвала

31 травня 2021 року

м. Київ

справа № 564/544/19

провадження № 61-3797 ск21

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Євгеюк Олександр Євстафійович, на постанову Рівненського апеляційного суду у складі колегії суддів: Хилевича С. В., Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М,від 09 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про демонтаж огорожі та добудови,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, посилаючись на те, що сторони є співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1 та суміжних земельних ділянок за цією ж адресою.

Рішеннями Костопільського районного суду Рівненської області від 03 листопада 2016 року та Апеляційного суду Рівненської області від 24 січня 2017 року у справі № 564/2162/13-ц встановлено порушення прав позивачки внаслідок проведення надбудови другого поверху з недодержанням норм і правил та зобов'язано ОСОБА_2 за власний рахунок демонтувати залізну огорожу та бетонний фундамент під нею, засипати траншею ґрунтом та спланувати поверхню земельної ділянки, демонтувати добудову до будинку.

На виконання цих судових рішень 13 лютого 2017 року було відкрито виконавчі провадження, які 26 лютого 2018 року були закінчені без виконання виконавчих документів на підставі пункту 11 частини 1 статті 39 Закону України "Про виконавче провадження".

Оскільки відповідачі ухиляються від виконання вказаних вище рішень, та примусово їх виконати також неможливо, просила суд демонтувати залізну огорожу та бетонний фундамент під нею, засипати траншею ґрунтом та спланувати поверхню земельної ділянки, що межує із її земельною ділянкою, демонтувати добудову до існуючої частини житлового будинку по межі двох суміжних земельних ділянок, що належить на праві власності сторонам.

Рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 23 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Демонтовано зведену ОСОБА_2 та ОСОБА_3 існуючу огорожу із профільного листкового заліза, бетонний фундамент під огорожу, проведено засипку утвореної внаслідок демонтажу фундаменту траншеї ґрунтом та сплановано поверхню земельної ділянки, що межує із земельною ділянкою ОСОБА_1 по АДРЕСА_1.

Демонтовано збудовані відповідачами добудови до існуючої частини житлового будинку по межі двох суміжних земельних ділянок по АДРЕСА_1, що належить на праві власності позивачу і ОСОБА_2 та ОСОБА_3.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 23 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове про відмову у задоволенні позову. Скасовано заходи забезпечення позову.

Відмовляючи у позові ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції виходив з того, що права позивачки захищені судовими рішеннями, ухваленими у справі № 564/2162/13-ц, що набрали законної сили.

До Верховного Суду 06 березня 2021 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на постанову Рівненського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року, у якій просила оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Частиною 1 статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог Частиною 1 статті 394 ЦПК України, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 640/7778/18, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 29 січня 2020 року у справі № 822/2149/18, від 21 лютого 2020 року у справі № 813/2646/18, тощо (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд визнає її необґрунтованою, з огляду на таке.

Основними засадами судочинства є, зокрема, обов'язковість судового рішення (пункт 9 частини 2 статті 129 Конституції України).

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до статті 13 ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених статті 13 ЦПК України випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Частиною 1 статті 18 ЦПК України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Згідно з рішеннями Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдинг" проти України", а також від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення.

Визначаючи підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права.

Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення.

Встановивши, що спірні правовідносини між сторонами з приводу існуючої огорожі з профільного литкового заліза, бетонного фундаменту під огорожу, проведення засипки утвореної внаслідок демонтажу фундаменту траншеї грунтом та спланування поверхні земельної ділянки, що межує з земельною ділянкою позивача, а також добудови до існуючої частини житлового будинку по межі двох суміжних земельних ділянок по АДРЕСА_1, уже вирішено судом, про що ухвалено відповідне судове рішення у справі № 564/2162/13-ц, яке набрало законної сили і звернуте до примусового виконання, суд апеляційної інстанції, враховуючи матеріально-правові вимоги щодо спору, який уже вирішений судом, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Висновки апеляційного суду про повторне покладення на ОСОБА_2 цивільно-правової відповідальності за порушення суб'єктивних юридичних прав ОСОБА_1, є правильними та відповідають положенням статті 61 Конституції України, у якій вказано, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про те, що спірні правовідносини не є тотожними між собою в розумінні пункту 3 частини 1 статті 255 ЦПК України, оскільки суб'єктний склад учасників справи, а також попередні вимоги, що задоволені судом відрізняються.

Доводи касаційноїскарги ОСОБА_1 про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у наведених нею постановах Верховного Суду є безпідставними та свідчать про помилкове тлумачення заявником норм права та судової практики.

Верховний Суд уже викладав у своїй постанові від 12 березня 2020 року у справі № 626/1706/16-ц висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку, підстав для відступлення від якого Верховний Суд не вбачає.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оскарження. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оскарження та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року № 905/1926/16).

Доводи касаційної скарги у цілому зводяться до незгоди заявника з ухваленим судовим рішенням, містять посилання на факти, що були предметом дослідження та оцінки апеляційного суду, який їх обгрунтовано спростував. Переглядаючи законність та обгрунтованість рішення суду попередньої інстанції, Верховний Суд, діючи у межах повноважень визначених статтею 400 ЦПК України, не вправі здійснювати переоцінку доказів та встановлювати нові обставини.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

Згідно з пунктом 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо у разі подання касаційної скарги на підставі пунктом 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

На підставі викладеного Верховний Суд дійшов висновку про наявність передбачених пунктом 5 частини 2 статті 394 ЦПК України підстав для визнання касаційної скарги ОСОБА_1 необґрунтованою та відмови у відкритті касаційного провадження.

Керуючись пунктом 5 частини 2 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Євгеюк Олександр Євстафійович, на постанову Рівненського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про демонтаж огорожі та добудови.

Додані до скарги матеріали повернути заявнику.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара