Історія справи

Ухвала ККС ВП від 24.03.2021 року у справі №653/325/19

Ухвала

Іменем України

23 березня 2021 року

м. Київ

провадження № 51-3175 ск 19

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Білик Н. В.,

суддів Кравченка С. І., Ємця О. П.,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на вирок Ірпінського міського суду Київської області від 29 жовтня 2020 року відносно ОСОБА_2 та ухвалу Київського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року про повернення апеляційної скарги.

Суть питання та встановлені судом обставини

Вироком Ірпінського міського суду Київської області від 29 жовтня 2020 року ОСОБА_2 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 1 рік. На підставі ст.ст. 75, 76 КК України звільнений від призначеного покарання із випробуванням з встановленням іспитового строку тривалістю 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 1 рік.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року апеляційну

скаргу ОСОБА_1 на вирок Ірпінського міського суду Київської області від 29 жовтня 2020 року відносно ОСОБА_2 повернуто апелянту на підставі п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК України, як особі, яка не має права подавати апеляційну скаргу.

ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постановлений відносно ОСОБА_2 вирок Ірпінського міського суду Київської області від 29 жовтня 2020 року, у якій просить його скасувати та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Також просить скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. По суті ОСОБА_1 не погоджується із висновком суду про те, що він не є цивільним позивачем у даному кримінальному провадженні та не має право подавати апеляційну скаргу на вирок суду відносно ОСОБА_2.

Мотиви суду

Що стосується доводів ОСОБА_1 про необхідність скасування постановленого відносно ОСОБА_2 вироку Ірпінського міського суду Київської області від 29 жовтня 2020 року, слід вказати наступне.

Стаття 424 КПК України передбачає, що у касаційному порядку можуть бути оскаржені вироки та ухвали про застосування або відмову у застосуванні примусових заходів медичного чи виховного характеру суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також судові рішення суду апеляційної інстанції, постановлені щодо зазначених судових рішень суду першої інстанції.

З огляду на вказану норму, обов'язковою умовою, яка визначає, чи може судове рішення бути предметом розгляду суду касаційної інстанції, є його перегляд апеляційним судом. Вирок суду не може бути оскаржено у відриві від рішення апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги.

Як убачається з наявних у ВС даних, зазначений вирок Ірпінського міського суду Київської області від 29 жовтня 2020 року відносно ОСОБА_2 в апеляційному порядку не переглядався, а ухвалою Київського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 повернуто апелянту на підставі п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК України, як особі, яка не має права подавати апеляційну скаргу.

Таким чином, зважаючи на викладене, вказаний вирок відносно ОСОБА_2 не може бути предметом розгляду суду касаційної інстанції.

Крім того, ОСОБА_1 у своїй касаційній скарзі просить скасувати ще й ухвалу Київського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року, оскільки вона, на його думку, постановлена з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. Проте, доводи ОСОБА_1 не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Згідно ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Із будь-яких інших підстав касаційний суд не вправі втручатися у рішення судів нижчих ланок.

Відповідно до вимог ст. 438 КПК України підставою для скасування судового рішення судом касаційної інстанції є, зокрема, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону і неправомірне повернення його апеляційної скарги є неприйнятними.

Положеннями п. 1 ч. 1 ст. 392 КПК України передбачено, що вироки, крім випадків, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 392 КПК України, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку.

Разом із тим, у своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним, воно може бути піддано допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. При цьому право доступу до суду не може бути обмеженим таким чином чи такою мірою, що саму суть права буде зведено нанівець.

В свою чергу, статтею 393 КПК України визначено вичерпний перелік осіб, які мають право подати апеляційну скаргу, до яких, серед іншого, відносяться підозрюваний, обвинувачений, його законний представник чи захисник, а також інші особи у випадках, передбачених статтею 393 КПК України.

Конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи касаційному порядку, яке має бути реалізовано, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження; і при цьому відсутність "інших осіб" у вичерпному переліку суб'єктів оскарження, передбаченому ст.393 КПК України, за умови, що судове рішення стосується їх прав, свобод та інтересів, не є перешкодою в доступі до правосуддя та звернення до суду вищої інстанції, що передбачено ч. 2 ст. 24 КПК України.

При вирішенні питання, чи є підстави для оскарження вироку суду першої інстанції до суду вищого рівня певною особою, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді, ключовим є з'ясування, чи насправді це рішення стосується інтересів конкретної особи.

Вирок Ірпінського міського суду Київської області від 29 жовтня 2020 року постановлений відносно ОСОБА_2, і в ньому відсутні будь-які дані, які б давали підстави вважати, що судове рішення стосується прав, свобод чи інтересів ОСОБА_1.

Із ухвали Київського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року вбачається, що суддя, перевіривши апеляційну скаргу ОСОБА_1, встановив, що її подано всупереч положень п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК України, оскільки ОСОБА_1 не є учасником як кримінального, так і судового провадження, а тому дійшов переконання про необхідність повернення скарги.

Своє рішення суддя обґрунтував тим, що в матеріалах кримінального провадження міститься ухвала Ірпінського міського суду Київської області від 28 жовтня 2020 року, якою відмовлено у визнанні ОСОБА_1 потерпілим, оскільки з матеріалів кримінального провадження вбачається, що дії ОСОБА_2 кваліфіковано за ч. 2 ст. 286 КК України, як порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило смерть потерпілого та спричинило потерпілим середньої тяжкості тілесні ушкодження. Таким чином, ОСОБА_1 не може бути потерпілим у даному кримінальному провадженню, оскільки будь-яка шкода його здоров'ю завдана не була. Крім того, в межах даного кримінального провадження цивільний позов ОСОБА_1 прийнятий не був та судом не вирішувався.

Відповідно до ч. 1 ст. 128 КПК України, особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред'явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

На стадії апеляційного розгляду, вирішення питання про прийняття цивільного позову до розгляду та визнання осіб потерпілими, цивільними позивачами та цивільними відповідачами не передбачено вимогами діючого кримінального процесуального законодавства.

Відповідно до вимоги, передбаченої п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК України, апеляційна скарга повертається, якщо її подала особа, яка не має права подавати апеляційну скаргу.

За таких обставин, повертаючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції діяв відповідно до вимог кримінального процесуального закону, а тому суд касаційної інстанції погоджується із висновком про те, що ОСОБА_1 не навів достатніх і переконливих доводів того, що вказане судове рішення щодо ОСОБА_2 стосується його прав, свобод та інтересів, а тому він не має права на оскарження вироку Ірпінського міського суду Київської області.

Варто звернути увагу на те, що ОСОБА_1 не надав суду касаційної інстанції жодних доказів на підтвердження того, що він подавав цивільний позов до Ірпінського міського суду Київської області. Копія рекомендованого повідомлення, яку він долучив до своєї касаційної скарги, також не містить підтвердження, що 1 серпня 2020 року суд першої інстанції отримав саме заявлений ОСОБА_1 цивільний позов.

Ураховуючи викладене та беручи до уваги те, що із касаційної скарги не вбачається підстав для задоволення скарги, Суд дійшов висновку, що на підставі п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України у відкритті касаційного провадження слід відмовити.

З цих підстав Суд постановив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Київського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року про повернення апеляційної скарги ОСОБА_1.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:

Н. В. Білик С. І. Кравченко О. П. Ємець