Історія справи

Ухвала ККС ВП від 05.07.2021 року у справі №541/909/19

Ухвала

Іменем України

30 червня 2021 року

м. Київ

провадження № 51-3160 ск 21

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого - Білик Н. В.,

суддів: Кравченка С. І., Ємця О. П.,

розглянув касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 на вирок Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 16 квітня 2020 року.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 16 квітня 2020 року

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1), раніше неодноразово судимого, останні рази:

- 17 березня 2017 року вироком Миргородського міськрайонного суду Полтавської області за ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст.185, за ч. 1 ст. 70, ч. 4 ст. 70, ч. 5 ст. 72 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки;

- 8 серпня 2019 року вироком Миргородського міськрайонного суду Полтавської області за ч. 2 ст. 185 КК України до покарання у виді 6 місяців арешту,

визнано винуватим та призначено покарання за ч. 2 ст. 185 КК України у виді позбавлення волі строком на 2 роки.

На підставі ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом часткового складання призначених покарань за даним вироком та покаранням, призначеним за вироком Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 8 серпня 2019 року визначено остаточне покарання у виді 2 років 2 місяців позбавлення волі.

Строк відбуття покарання ОСОБА_1 відраховано з часу фактичного його затримання 14 листопада 2019 року, зарахувавши повністю строк, відбутий за вироком Миргородського міськрайонного суду, відповідно до положень ст. 72 КК України один день арешту як один день позбавлення волі.

Зараховано у строк відбуття покарання строк попереднього ув'язнення в період з 9 серпня по 7 жовтня 2019 року включно, день за день.

Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 11 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а апеляційну скаргу прокурора задоволено частково, вирок Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 16 квітня 2020 року змінено: постановлено вважати ОСОБА_1 засудженим за ч.2 ст.185 КК України до покарання у виді 2 років позбавлення волі. На підставі ч.4 ст.70 КК України за сукупністю злочинів шляхом часткового складання покарань за даним вироком та за вироком Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 8 серпня 2019 року, визначено остаточне покарання з урахуванням положень ст.72 КК України у виді 2 років 2 місяців позбавлення волі. Зараховано у строк покарання період попереднього ув'язнення з 9 по 20 серпня 2019 року та з 14 листопада по 20 грудня 2019 року, а також покарання, відбуте за вироком Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 8 серпня 2019 року, в період з 21 грудня 2019 року по 19 червня 2020 року день за день. Початок строку відбування покарання ОСОБА_1 рахувати з моменту затримання.

За вироком суду ОСОБА_1 визнаний винуватим у тому, що він, будучи раніше неодноразово судимим, в період, коли судимість не знята та не погашена в установленому законом порядку, 7 березня 2019 року приблизно о 1 годині, перебуваючи в м. Миргород, з частково огородженої території біля будівельного магазину, що по АДРЕСА_2, викрав будівельний візок, чим завдав потерпілому ОСОБА_2 матеріальну шкоду на суму 950 грн.

Крім того, 6 серпня 2019 року приблизно о 18 годині, перебуваючи на першому поверсі санаторію "Полтава" ПрАт "Миргородкурорт" за адресою: вул. Гоголя, 112 в м. Миргород, зайшов через відчинені двері до салону "Перукарня", де з верхньої шухляди столу викрав грошові кошти та зник з місця вчинення кримінального правопорушення, чим завдав потерпілій ОСОБА_3 матеріальну шкоду на суму 780 грн.

Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 просить змінити постановлений відносно нього вирок Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 16 квітня 2020 року через невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та його особі внаслідок суворості. Зазначає, що суд не врахував того, що він вчинив злочин середньої тяжкості, відшкодував розмір заподіяної шкоди потерпілим, щиро розкаявся та активно сприяв розкриттю злочину, потерпілі не мають до нього претензій майнового чи морального характеру, цивільні позови не заявляли, він з ними примирився, у зв'язку з чим просить пом'якшити призначене покарання.

Крім того, ОСОБА_1 вказує на те, що 18 квітня 2019 року він уклав угоду про примирення з потерпілим ОСОБА_2, ухвалою Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 24 жовтня 2019 року відмовлено у затвердженні цієї угоди, проте він не відмовлявся від угоди з потерпілим.

Мотиви Суду

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги та наданих до неї копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 не оскаржує висновків суду в частині доведеності винуватості та кваліфікацію його дій. Натомість, вказує на невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та його особі внаслідок суворості.

На думку колегії суддів ці доводи є безпідставними.

Положеннями статті 50 КК України визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Визначені у ст. 65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору покарання, ця функція за своєю правовою природою є дискреційною.

Згідно ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.

Термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Так, ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК України, який, відповідно до ст. 12 КК України, є нетяжким.

Із аналізу судового рішення вбачається, що обираючи засудженому міру примусу, суд послався на ступінь тяжкості вчиненого злочину, розмір заподіяної шкоди потерпілим, обставину, яка пом'якшує покарання - щире каяття, відсутність обставин, що обтяжують покарання, враховано дані про особу винного, який неодноразово судимий, вчинив нові корисливі злочини протягом невеликого проміжку часу з моменту звільнення з місць відбування покарання, кількість його попередніх судимостей з реальним відбуттям покарання свідчить про його підвищену суспільну небезпечність та явне небажання вести законослухняний спосіб життя, а тому, його виправлення і перевиховання можливе лише в умовах ізоляції від суспільства.

Колегія суддів касаційного суду вважає, що призначене ОСОБА_1 покарання відповідає вимогам статей 50, 65 КК України, є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів.

Доводи засудженого ОСОБА_1 про те, що суд не врахував відшкодування ним заподіяної шкоди потерпілим, які не мають до нього претензій майнового чи морального характеру, та не заявляли цивільні позови, у зв'язку з чим просить пом'якшити призначене йому покарання, є безпідставними з огляду на таке.

Відповідно до вироку Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 16 квітня 2020 року, викрадений у ОСОБА_2 господарський візок з оцинкованим піддоном залишено власнику органами досудового слідства, а не повернуто самим засудженим.

Що стосується відшкодування шкоди потерпілій ОСОБА_3, то і це не відповідає дійсності, оскільки ОСОБА_1 викрав у неї 780 грн, а повернуто їй лише частину цих коштів, а саме 211 грн., яку він не встиг витратити. Слід зауважити, що і в цьому випадку повертав кошти не засуджений, а органи досудового слідства.

Вищезазначене є свідченням того, що ОСОБА_1 не відшкодував шкоду потерпілим.

Відповідно до ст. 128 КПК України пред'явлення потерпілим цивільного позову є правом а не обов'язком потерпілого. Не пред'явлення позову потерпілим жодним чином не впливає на призначення покарання.

Крім того, як убачається з долучених копій судових рішень, потерпілі у судові засідання не з'явились, свою думку з приводу того, що вони не мають до ОСОБА_1 претензій майнового чи морального характеру, а також стосовно розміру покарання чи що до примирення, не висловлювали.

Доводи ОСОБА_1 про те, що він 18 квітня 2019 року уклав угоду про примирення з потерпілим ОСОБА_2, від якої він не відмовлявся, аналогічні наведеним у касаційній скарзі, були перевірені судом апеляційної інстанції, який, розглядаючи його апеляційну скаргу на вирок місцевого суду, проаналізував їх, дав на них вичерпну відповідь, та відповідно до вимог ч. 2 ст. 419 КПК України, залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, зазначив в ухвалі достатні підстави, через які визнав їх необґрунтованими.

Згідно зі ст. 474 КПК України, якщо угоди досягнуто під час досудового розслідування, обвинувальний акт з підписаною сторонами угодою невідкладно надсилається до суду. Розгляд щодо угоди проводиться судом під час підготовчого судового засідання за обов'язкової участі сторін угоди. Перед прийняттям рішення про затвердження угоди про примирення суд під час судового засідання повинен з'ясувати у обвинуваченого та потерпілого, чи цілком вони розуміють наслідки затвердження угоди, передбачені ст. 474 КПК України. Суд зобов'язаний переконатися у судовому засіданні, що укладення угоди сторонами є добровільним, тобто не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дії будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді.

Як убачається з доданих до касаційної скарги судових рішень, ухвалою Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 24 жовтня 2019 року відмовлено у затвердженні угоди про примирення між потерпілим та обвинуваченим від 18 квітня 2019 року, оскільки потерпілий не з'являвся у підготовчі судові засідання 20 червня, 20 вересня та 24 жовтня 2019 року, а ОСОБА_1 відмовився від угоди з потерпілим та наполягав на призначенні кримінального провадження до судового розгляду.

З урахуванням положень ст. 474 КПК України, відповідно до якої присутність потерпілого в судовому засіданні щодо угоди про примирення є обов'язкова, а також те, що потерпілий має підтвердити добровільність укладення угоди, що не було здійснено, враховуючи відмову самого ОСОБА_1 від укладеної угоди, суд першої інстанції правомірно відмовив у затвердженні цієї угоди.

Отже, висновки судів попередніх інстанцій, з урахуванням обставин цього кримінального провадження, відповідають принципам законності, індивідуалізації та справедливості при призначенні покарання.

Касаційна скарга засудженого не містить переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність постановленого у кримінальному провадженні вироку суду першої інстанції.

Ураховуючи наведені у скарзі мотиви та надані до неї копії судових рішень, керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд дійшов висновку, що підстав для задоволення касаційної скарги засудженого немає.

З цих підстав Суд постановив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_1 на вирок Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 16 квітня 2020 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:

Н. В. Білик С. І. Кравченко О. П. Ємець