УХВАЛА

22 грудня 2020 року

м. Київ

Справа № 904/5726/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г. М. - головуючого, Могила С. К., Уркевича В. Ю.,

секретар судового засідання Лихошерст І. Ю.,

розглядаючи у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Терентьєвої Олени Юріївни

на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12.08.2020

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна"

до Фізичної особи-підприємця Терентьєвої Олени Юріївни

про стягнення заборгованості за договором,

за участю: позивача: Літвінова Є. В. (адвокат), відповідача: Бєлуха А. В. (адвокат),

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись в суд з даним позовом до Фізичної особи-підприємця Терентьєвої Олени Юріївни, Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" (далі - позивач) просило стягнути з відповідача 2 426 526,05 грн заборгованості за договором про фінансовий лізинг № 00010485 від 16.10.2014, з яких 96 462,75 грн - заборгованість за лізинговими платежами; 1 816 533,46 грн - заборгованість за платежами за фактичне використання об'єкту лізингу; 11 344,72 грн - сума 3% річних за час прострочення грошового зобов'язання за лізинговими платежами; 110
515,56 грн - сума 3% річних за час прострочення грошового зобов'язання за платежами за фактичне використання об'єкту лізингу; 44 056,41 грн - сума інфляційних втрат за час прострочення грошового зобов'язання за лізинговими платежами; 336 696,29 грн - сума інфляційних втрат за час прострочення грошового зобов'язання за фактичне використання об'єкту лізингу; 4 612,21 грн - сума нарахованої пені у розмірі 10% від простроченої заборгованості; 2 104,65 грн - сума несплачених штрафів за направлення повідомлень - нагадувань; 4 200,00 грн - сума інших витрат за договором про фінансовий лізинг.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов договору про фінансовий лізинг в частині оплати лізингових платежів, що призвело до виникнення заборгованості.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 14.05.2020 в позові відмовлено.

Рішення мотивоване тим, що оскільки договір фінансового лізингу було розірвано в односторонньому порядку, то у лізингодавця відсутнє право вимагати від лізингоодержувача оплати об'єкту лізингу, а отже позовні вимоги в частині стягнення з відповідача заборгованості за лізинговими платежами задоволенню не підлягають; суд був позбавлений можливості встановити власника об'єкту лізингу та в чиєму користуванні він перебував після розірвання договору, тому позовні вимоги щодо стягнення з відповідача на користь позивача плати за фактичний час користування об'єктом лізингу задоволенню не підлягають; відповідно не підлягають задоволенню вимоги по стягнення штрафів, пені, 3% річних, інфляційних витрат. Судом також вказано про пропуск строку позовної давності позивачем, про застосування наслідків чого було заявлено відповідачем, проте, оскільки позов визнано необґрунтованим, підставою для відмови в позові є саме відсутність правових підстав для його задоволення.

Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 12.08.2020 рішення суду першої інстанції скасовано, позовні вимоги задоволені частково, стягнуто з відповідача на користь позивача 96 462,75 грн заборгованості за лізинговими платежами; 1 816 533,46 грн заборгованості за платежами за фактичне використання об'єкту лізингу; 11 344,72 грн - 3% річних за час прострочення грошового зобов'язання за лізинговими платежами; 110 515,56 грн - 3% річних за час прострочення грошового зобов'язання за платежами за фактичне використання об'єкту лізингу; 44 056,41 грн - інфляційні втрати за час прострочення грошового зобов'язання за лізинговими платежами; 336 696,29 грн - інфляційні втрати за час прострочення грошового зобов'язання за платежами за фактичне використання об'єкту лізингу; 4 612,21 грн - пеня у розмірі 10% від простроченої заборгованості. В іншій частині позову відмовлено.

Постанова мотивована тим, що після розірвання договору лізингу невиплачені до моменту розірвання договору лізингоодержувачем платежі мають бути ним сплачені; умовами договору передбачено, що у випадку розірвання договору лізингові платежі будуть вважатись платою за користування об'єктом лізингу, відповідно сума за фактичне користування також є обґрунтованою; на зазначені суми позивач мав право нарахувати три відсотки річних, інфляційні втрати та пеню, що також передбачена умовами договору.

В касаційній скарзі ОСОБА_1 (як вбачається з матеріалів справи, статус Фізичної особи-підприємця вона втратила) просить скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Скаржник посилається на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних відносинах, а саме статті 653, ч.6 статті 762, ч.2 статті 795 Цивільного кодексу України щодо можливості нарахування плати за фактичне користування об'єктом лізингу після припинення договору; на те, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані докази, які мають значення для правильного вирішення спору; а також на те, що у справі слід відступити від висновку Верховного Суду щодо застосування норм права, який було застосовано судом апеляційної інстанції, а саме в постанові Верховного Суду від 15.05.2020 у справі №922/1467/19.

Переглядаючи у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду виходячи із наступного.

У даній справі, що переглядається у касаційному порядку, суди попередніх інстанцій виходили із встановлених обставин справи про те, що укладений між сторонами договір про фінансовий лізинг був розірваний, а також із того, що у пункті 6.18 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу сторони погодили, що у випадку розірвання договору за ініціативою "Порше Лізинг Україна" відповідно до пункту 12 контракту, лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об'єктом лізингу.

При цьому за результатами розгляду даної справи суди попередніх інстанцій дійшли різних правових висновків щодо обґрунтованості позовних вимог, в тому числі щодо позовних вимог про стягнення заборгованості за фактичне користування об'єктом лізингу після припинення договору лізингу.

Так, суд першої інстанції відмовляючи у позові послався на правовий висновок, викладений в постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від
22.04.2019 у справі №357/15432/15-ц.

У вказаній справі №357/15432/15-ц Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для стягнення із відповідача на користь позивача заборгованості зі сплати лізингових платежів, а також трьох процентів річних, процентів за користування чужими грошовими коштами, пені та інфляційних втрат, які є похідними від основного зобов'язання, оскільки така заборгованість нарахована після розірвання договору. Таких висновків цей суд дійшов із встановлених апеляційним судом Київської області у постанові від 18.01.2018 обставин про те, що відповідно до пункту 6.18 загальних умов, у випадку розірвання контракту/відмови від контракту за ініціативою ТОВ "Порше Лізинг Україна" лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об'єктом лізингу. Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду цією постановою від 22.04.2019 залишив без змін судові рішення, якими в позові було відмовлено, та з посиланням на статті 655, 692 Цивільного кодексу України зазначив, що наслідком розірвання договору є відсутність у позивача обов'язку надати предмет лізингу у майбутньому у власність відповідача і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати. Тобто у разі розірвання договору лізингу невнесена лізингоодержувачем у складі лізингових платежів покупна вартість об'єкту лізингу не підлягає стягненню з лізингоодержувача у зв'язку з припиненням зустрічного зобов'язання лізингодавця по переданню у майбутньому об'єкта лізингу у власність.

Апеляційний суд у справі, що переглядається у касаційному порядку, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позовні вимоги, послався на інші, відмінні від вищенаведених, висновки Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, що викладені в постановах від 03.07.2018 у справі №904/6270/16, від 13.05.2019 у справі №924/569/18, від 17.05.2019 у справі №924/570/18.

Приймаючи вказані постанови, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, виходячи із аналогічних положень пункту 6.18 загальних умов, за аналогічного матеріально-правового регулювання спірних правовідносин, погодився із висновками суду про те, що відповідно до пункту 6.18 Умов лізингу сторони погодили, що у випадку розірвання Договору за ініціативою Позивача відповідно до пункту 12 Умов лізингу лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об'єктом лізингу. Отже сторонами Договору лізингу погоджено умови щодо розміру плати за користування об'єктом лізингу після розірвання договору, а відповідний обов'язок із сплати випливає із загальних умов, які визначають право особи, якій не повернуто річ після розірвання договору, вимагати від особи, яка безпідставно користується цією річчю, відшкодування плати за весь час користування цією річчю, що є способом захисту майнових прав власника.

Відповідно до частини 3 статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.

Оскільки вказаною нормою передбачено право суду касаційної інстанції передати справу на розгляд Великої Палати за необхідності відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні саме іншого касаційного суду, з метою забезпечення однакового застосування норм права у подібних правовідносинах, які підлягають застосуванню, виникла необхідність передати дану справу на розгляд Великої Палати для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні, а саме - постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22.04.2019 у справі №357/15432/15-ц.

Разом з тим за приписами частини 5 статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як вбачається із викладеного вище, переглядаючи судові рішення у касаційному порядку суди касаційних інстанцій різних юрисдикцій за аналогічних обставин та за однакового матеріально-правового регулювання дійшли різних правових висновків щодо застосування норм права, а саме щодо позовних вимог про стягнення заборгованості за фактичне користування об'єктом лізингу після припинення договору лізингу.

При цьому Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду виходячи із повноважень, визначених статтею 308 ГПК України, та меж розгляду справи, передбачених статтею 308 ГПК України, не наділений правом забезпечення однакового застосування норм права у подібних правовідносинах касаційними судами різних юрисдикцій.

Враховуючи наявність передбачених ГПК України процесуальних повноважень, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не може забезпечити однакове застосування норм права, які підлягають застосуванню, що у свою чергу не виключає у подальшому двозначного трактування у правозастосовчій практиці правових норм, тому колегія суддів дійшла висновку про наявність виключної правової проблеми, усунення якої необхідно для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

У колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, на відміну від Великої Палати Верховного Суду, відсутні процесуальні можливості формування за наведених вище обставин єдиної правозастосовчої практики.

Відповідно до статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Велика Палата Верховного Суду: у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права (пункт 1).

Таким чином, саме Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права.

За вказаних обставин колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, здійснюючи перегляд у касаційному порядку судових рішень у даній справі дійшла висновку, що оскільки дана справа містить виключну правову проблему, то підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Отже, справа №904/5726/19 підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Керуючись статтями 234, 235, 302, 303 ГПК України,

УХВАЛИВ:

Справу Господарського суду Дніпропетровської області №904/5726/19 передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили після її оголошення та не підлягає оскарженню.

Головуючий Г. М. Мачульський

Судді С. К. Могил

В. Ю. Уркевич