Історія справи

Ухвала КГС ВП від 12.01.2021 року у справі №910/16335/19

УХВАЛА

11 травня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/16335/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С. К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О. В.

за участю секретаря судового засідання Кравчук О. І.,

та представників: відповідача: Калініної О. О.,

позивача та третьої особи не з'явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства "Ті Ер Ес Лізинг" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.10.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 11.06.2020 у справі № 910/16335/19

за позовом Приватного підприємства "Ті Ер Ес Лізинг"

до Акціонерного товариства "Українська залізниця",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Державне підприємство "Донецька залізниця"

про витребування майна із чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

Приватне підприємство "Ті Ер Ес Лізинг" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - АТ "Українська залізниця") про витребування 36 об'єктів рухомого майна, перелік яких викладений у прохальній частині позову, які належать на праві власності позивачу.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у відповідача відсутні будь-які правові підстави для утримання спірної техніки та використання її у своїй господарській діяльності. Обґрунтовуючи свої доводи, позивач зазначив, що спірне майно за договорами фінансового лізингу ним, як власником, у 2007 році передано Державному підприємству "Донецька залізниця" (далі - ДП "Донецька залізниця").

Строки користування предметами лізингу станом на 31.10.2019 закінчилися, однак майно не повернуто, натомість перебуває у відповідача на прав господарського відання, проте позивач, як власник вказаного майна, не закріплював його за жодними особами на праві господарського відання чи оперативного управління.

Під час розгляду позовних вимог суди попередніх інстанцій встановили, що у 2007 році між ПП "ВТБ Лізинг Україна" (після перейменування - ПП "Ті Ер Ес Лізинг") (лізингодавець) та ДП "Донецька залізниця" (лізингоодержувач) укладено договори фінансового лізингу № 16-ФЛ Д/П-071365/НЮ від 19.06.2007, № 35-ФЛ Д/П-071371/НЮ від 19.06.2007, № 88-ФЛ Д/Т-071443/НЮ від 02.07.2007, № 102-ФЛ Д/Е-071733/НЮ від
21.08.2007, № 103-ФЛ Д/Е-071732/НЮ від 21.08.2007, № 215-ФЛ Д/П-071746/НЮ від
21.08.2007, № 216-ФЛ Д/П-071745/НЮ від 21.08.2007, № 217-ФЛ Д/Ш-071719 від
20.08.2007, № 225-ФЛ Д/Ш-071835/НЮ від 14.09.2007, № 251-ФЛ/Д/Ш-071867/НЮ від
25.09.2007, № 254-ФЛ Д/П-072069/НЮ від 15.11.2007, №265-ФЛ/Д/Ш-072335/НЮ від
25.12.2007, № Д/П-072307/НЮ від 20.12.2007 (далі - договори), на умовах яких лізингодавець передав лізингоодержувачу у фінансовий лізинг рухоме майно, витребування якого є предметом спору у даній справі.

Згідно з пунктом 12.1 договорів вони набувають чинності з моменту їх підписання сторонами і діють до виконання ними всіх зобов'язань, передбачених цим договором.

Розділом 13 договорів врегульовано випадки одностороннього припинення прав володіння і користування предметом лізингу, розірвання договору за ініціативою лізингодавця, вилучення і продаж предмета лізингу. Так, права лізингоодержувача на володіння і користування предметом лізингу можуть бути припинені лізингодавцем в односторонньому порядку в наступних випадках:

- лізингоодержувач передав предмет лізингу в сублізинг без письмової згоди лізингодавця;

- лізингоодержувач погіршив стан предмета лізингу настільки, що це перешкоджає його подальшому використанню за призначенням;

- лізингодавець має право відмовитись від договору і вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача в беззаперечному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплати лізинговий платіж частково або в повному об'ємі і термін прострочення складає більше 30 календарних днів;

- дія договору може бути припинена за взаємною згодою сторін, але не раніше ніж через 12 місяців від дати підписання акту приймання-передачі предмета лізингу.

Одностороннє розірвання або припинення договору за ініціативою лізингоодержувача без підписання лізингодавцем відповідної угоди не допускається, окрім випадків, встановлених законодавством України.

Звертаючись з вимогами про витребування з чужого незаконного володіння у АТ "Українська залізниця" переданих за вказаними договорами 36 об'єктів рухомого майна, позивач вказував, що не давав своєї згоди на передачу майна АТ "Українська залізниця"; строк лізингу закінчився; лізингоодержувач допустив заборгованість за лізинговими платежами.

Однак за висновками судів у даному випадку відсутні правові підстави для витребування в порядку ст. 387 ЦК України спірного майна у відповідача, оскільки воно передано позивачем державному підприємству "Донецька залізниця" (далі - ДП "Донецька залізниця") за договорами фінансового лізингу, тому відповідач як правонаступник усіх прав і обов'язків ДП "Донецька залізниця", набув статус лізингоодержувача і на правовій підставі володіє та користується рухомим майном.

За таких обставин рішенням Господарського суду міста Києва від 11.06.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від
21.10.2020, у позові відмовлено.

Не погоджуючись з висновками судів, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій посилається на те, що судами неправильно застосовано п. 7 ч. 2 ст. 11 Закону України "Про фінансовий лізинг"; порушено ч. 1 ст. 5 та п. 3 ч. 1 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України, оскільки не враховано висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, згідно з яким суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини; просить постанову та рішення скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову на підставі п. 7 ч. 2 ст.11 ЗУ "Про фінансовий лізинг" у зв'язку із закінченням права на строкове володіння та користування предметами лізингу.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) між суддями від 22.12.2020 касаційна скарга передано на розгляд колегії суддів у складі: Суховий В. Г. - головуючий, Міщенко І. С., Берднік І. С.

Ухвалою Верховного суду у складі вказаної колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.02.2021 відкрито касаційне провадження з перегляду судових рішень у даній справі на підставі, передбаченій п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

16.03.2021 у зв'язку з обранням судді Сухового В. Г. членом Вищої ради правосуддя відповідно до рішення XVIII чергового з'їзду суддів України від 09.03.2021 на підставі розпорядження Заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду № 29.3-02/387 здійснено повторний автоматизований розподіл справи, за наслідком якого справу передано на розгляд колегії суддів: Могил С. К. - головуючий, Волковицька Н. О., Случ О. В.

16.03.2021 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якій відповідач заперечує проти викладених в ній доводів, вважає, правильними висновки судів попередніх інстанцій про те, що наявність між сторонами зобов'язальних правовідносин позбавляє можливості управнену сторону застосовувати такий захист речових прав, як віндикація; просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Дослідивши викладені в касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а також висновок щодо застосування норми права, викладений у постанові Верховного Суду, на яку посилався скаржник у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для касаційного перегляду оскаржених судових рішень за наведеними скаржником доводами, з огляду на таке.

Як свідчить зміст п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, право касаційного оскарження судових рішень належить зокрема учасникам справи у разі підтвердження ними наявності зазначеної ними підстави касаційного оскарження судових рішень, зокрема, неправильного застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

При цьому, як зазначила об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі №910/4450/19, подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб'єктний склад сторін спору, зміст правовідносин та об'єкт (предмет).

За висновками Великої Палати Верховного Суду, подібність правовідносин означає тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. При цьому, зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (п. 32 постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; п. 38 постанови від 25.04.2018 у справі №925/3/7, п. 40 постанови від 25.04.2018 у справі №910/24257/16). Такі ж висновки були викладені у постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі №910/8956/15 та від 13.09.2017 року у справі №923/682/16.

Отже, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (п. 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; п. 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц).

В якості підстави для касаційного оскарження позивач посилається на неврахування судом апеляційної інстанції правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 25.06.2019 у справі №924/1473/15 щодо застосування ч. 1 ст. 5 та п. 3 ч. 1 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України.

Проаналізувавши зміст правовідносин у даній справі та у справі, на постанову в якій посилається скаржник, шляхом співставлення суб'єктів, об'єктів та юридичного змісту правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що правовідносини у справах не є подібними.

Так, у справі №924/1473/15 предметом позову є визнання недійсним рішення міської ради та визнання права постійного користування земельною ділянкою. Спір у справі пов'язаний з порушенням цивільних прав держави на нерухоме майно - земельну ділянку іншою особою, і спрямований на відновлення самого права держави на це майно у спосіб, визначений позивачем. При цьому у вказаній справі Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком судів щодо наявності підстав для задоволення заяви про зміну предмета позову за вказаних змін фактичних обставин справи, які полягали у здійсненні відповідачем ряду дій та безпідставного розпорядження земельною ділянкою, прийняття за результатом такого розпорядження рішення, яке унеможливить відновлення права позивача, та зазначила, що не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права, і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. І саме у контексті вказаних встановлених обставин Великою Палатою Верховного Суду зроблено висновок про те, що з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Натомість у даній справі предмет, підстави позову, суб'єктний склад сторін, і що має істотне значення - заява про зміну предмета позову не подавалась, а питання щодо законності прийняття такої заяви в межах цієї справи взагалі не розглядалось.

У даній справі причиною відмови в позові про витребування майна з чужого незаконного володіння відповідача, заявленого на підставі ст. 387 ЦК України, обґрунтованого обставинами незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння відповідачем майном позивача, стала встановлена судами обох інстанцій обставина недоведеності позивачем відсутності у відповідача правової підстави для утримання такого майна.

Вказані висновки зроблені судами з урахуванням постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 в справі № 910/5953/17 (провадження № 12-98гс19), в якій встановлено, що АТ "Укрзалізниця" є правонаступником ДП "Донецька залізниця" з дати державної реєстрації АТ - 21.10.2015.

За таких обставин, суди обох інстанцій врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 13.02.2018 у справі № 924/1180/16, від 05.06.2018 у справі № 907/631/17, від 23.10.2019 у справі № 910/17416/18, згідно з яким для застосування передбаченого ст. 387 ЦК України правового механізму відновлення порушеного права власності необхідним є встановлення наступних обставин у їх сукупності: існування в натурі індивідуально визначеного майна з ідентифікуючими ознаками на момент подачі позову та прийняття судом рішення про його витребування; наявність підтвердженого права власності або права законного володіння у позивача на відповідне майно; відсутність у власника чи титульного володільця можливості здійснювати фактичне володіння цим майном через те, що відповідач на момент подачі позову та прийняття рішення у справі фактично тримає його у себе; відсутність договірних відносин між позивачем і відповідачем, оскільки в протилежному випадку застосовуються зобов'язально-правові способи захисту права власності. Водночас для правильного застосування ст. 388 ЦК України необхідно встановити, яким саме шляхом спірне майно вибуло з володіння власника у користування іншої особи і що це вибуття вказаним шляхом сталося саме не з волі власника, на що вказала Велика Палата Верховного Суду у постанові від
26.11.2019 у справі № 914/3224/16. Майно, передане власником іншій особі у володіння або користування за договором між ними, не може вважатися таким, що вибуло із володіння власника не з його волі.

Враховуючи наведене, АТ "Українська залізниця", як правонаступник ДП "Донецька залізниця" в силу універсального правонаступництва, набуло з 21.10.2015 статусу сторони у договорах лізингу, а тому твердження позивача про передання ДП "Донецька залізниця" (лізингоодержувачу) спірного майна АТ "Українська залізниця" без одержання відповідної письмової згоди лізингодавця є необґрунтованими, оскільки заміна сторони в зобов'язанні відбулося автоматично, в силу правонаступництва АТ "Українська залізниця". При цьому, доказів на доведення тієї обставини, що новим лізингоодержувачем майно використовується усупереч договорів лізингу, позивачем не надано. Наявність між сторонами зобов'язальних правовідносин позбавляє можливості управнену сторону застосовувати такий захист речових прав, як віндикація.

Доводи скаржника про те, що суди повинні були здійснити самостійну правову кваліфікацію правовідносин та фактично змінити підставу заявлених позовних вимог на ту, яка відповідно до законодавства та встановлених обставин, дає можливість для задоволення позову, не можна визнати обґрунтованими, адже такі дії суду порушаватимуть принцип рівності учасників судового процесу, водночас висновки Великої Палати Верховного Суду, на які посилається скаржник, зроблені в зовсім інших правовідносинах. Доводи скаржника про те, що такі висновки слід застосовувати до будь-яких, в тому числі і до даних правовідносин, не узгоджуються з нормами процесуального права та принципами судочинства, тому відхиляються судом.

Крім того, судом апеляційної інстанції підставно зауважено, що за приписами ч.ч. 2 та 3 ст. 7 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів. Відмова від договору лізингу є вчиненою з моменту, коли інша сторона довідалася або могла довідатися про таку відмову; між тим обставин додержання позивачем порядку відмови від договору лізингу та пред'явлення вимоги про повернення предметів лізингу від відповідача судами не встановлено.

Враховуючи, що скаржником не наведено жодного висновку Верховного Суду щодо застосування п. 7 ч. 2 ст. 11 Закону України "Про фінансовий лізинг" до подібних правовідносин на підтвердження неправильного застосування вказаної норми судами у даній справі, такі доводи в силу вимог ч. 2 ст. 287 ГПК України колегією суддів не розглядаються.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З огляду на те, що аналіз висновків, зроблених у судами у даній справі, що оскаржується, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, і ці висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними, колегія суддів дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Керуючись статтями 234, 235, 287, 296, 326 ГПК України, Верховний Суд, -

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного підприємства "Ті Ер Ес Лізинг" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.10.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 11.06.2020 у справі №910/16335/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддяМогил С. К. Судді:Волковицька Н. О. Случ О. В.