УХВАЛА

25 березня 2020 року

Київ

справа №260/81/19

адміністративне провадження №К/9901/29483/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Гімона М. М. (суддя-доповідач),

суддів: Усенко Є. А., Ханової Р. Ф.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 липня 2019 року у справі № 260/81/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Закарпатській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки),

ВСТАНОВИВ:

У січні 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1) звернувся до суду з позовом до Головного управління ДФС у Закарпатській області (далі - відповідач, ГУ ДФС), в якому просив визнати протиправною і скасувати вимогу № Ф-3242-50 від 7 листопада 2018 року про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок, ЄСВ) в сумі 15819,54 грн.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що у відповідача не було фактичних та правових підстав для формування та направлення йому вимоги, оскільки всупереч приписам Закону України від 8 липня 2010 року № 2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (далі - ~law9~) не було проведено перевірку фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_1 з питань правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до ~law10~ нараховується єдиний внесок. Контролюючий орган не мав у своєму розпорядженні звітності, що має подаватись платниками податків до органів доходів і зборів; не мав бухгалтерських та інших документів позивача, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких відповідно до Закону нараховується єдиний внесок; а обчислення боргу (недоїмки) здійснено ним на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів. Крім того, відсутній розрахунок боргу (недоїмки), що унеможливлює обґрунтоване заперечення проти визначеного розміру боргу. У вимозі вказано, що заборгованість зі сплати єдиного внеску утворилась станом на 31 жовтня 2018 року, але початок нарахування та розмір внеску не зазначений.

Закарпатський окружний адміністративний суд рішенням від 23 травня 2019 року позов задовольнив.

Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 31 липня 2019 року скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.

Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили такі обставини.

26 листопада 2003 року ОСОБА_1 був зареєстрований Ужгородською районною державною адміністрацією Закарпатської області як ФОП, що підтверджується Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр, ЄДР); 24 листопада 2003 року він був взятий на податковий облік в Ужгородській об'єднаній державній податковій інспекції ГУ ДФС у Закарпатській області; стан - припинено, але не знято з обліку; дата зняття з обліку - 30 листопада 2018 року (а. с.34).

29 листопада 2018 року позивач ініціював процедуру припинення підприємницької діяльності суб'єкта господарювання - фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, подавши державному реєстратору відповідну заяву (а. с. 16).

На момент припинення підприємницької діяльності перебував на загальній системі оподаткування (а. с. 21).

7 листопада 2018 року Головним управлінням ДФС у Закарпатській області було складено та надіслано позивачеві вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-3242-50, якою орган доходів і зборів вимагав сплатити борг з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірі 15819,54 грн (а. с. 10).

Згідно із розрахунком єдиного соціального внеску, станом на 31 жовтня 2018 року ОСОБА_1 має заборгованість із єдиного соціального внеску в сумі 15819,54 грн за період: І - IV квартали 2017 року по 2112,00 грн та за І - ІІІ квартали 2018 року по 2457,18 грн (а. с. 10,37).

За результатами адміністративного оскарження вимогу залишено без змін.

Відповідно до Витягу з ЄДР від 7 лютого 2019 року №1004973532 станом на 7 лютого 2019 року внесено відповідний запис про припинення державної реєстрації до розділу "Дата та номер запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем", підставою для його внесення щодо фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 є власне рішення (а. с. 35-36).

Як вбачається з рішення суду першої інстанції, під час розгляду справи позивач та його представник зазначали, що доказів подання позивачем державному реєстратору, у встановлений пунктом 2 розділу 2 Закону України N 2390-VI "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання" (далі - ~law12~) строк, реєстраційної картки для включення відомостей про нього до ЄДР та для зміни свідоцтва про його державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання такого свідоцтва відповідачем не надано. Крім того, зазначали, що про факт реєстрації його як ФОП дізнався у листопаді 2018 року від відповідача, у зв'язку з чим подав державному реєстратору реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності ФОП за власним рішенням з метою виключення відомостей про себе з ЄДР, які були внесені у квітні 2013 року без його відома, а не для підтвердження свого статусу ФОП.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що дії державного реєстратора не є предметом розгляду в даній адміністративній справі, а тому не можуть розглядатися судом, як підстава для визнання оскаржуваної податкової вимоги протиправною. Разом з тим, відповідач всупереч чинному законодавству не проводив перевірку ФОП ОСОБА_1 та не складав акт перевірки; не перевірялася звітність такого платника, що мала подаватися ним до податкового органу; не перевірялися бухгалтерські та інші документи платника єдиного внеску, що підтверджують суми доходу чи виплат, на які відповідно до закону нараховується єдиний внесок; не перевірялася належність ведення бухгалтерських документів, не виносились з цього приводу рішення про застосування штрафних санкцій за несплату, неповну сплату сум єдиного внеску; не приймались рішення про застосування штрафних санкцій за неподання, несвоєчасне подання звітності, передбаченої Законом та не складався акт перевірки. Суд зазначив, що облікові дані інформаційної системи органу доходів і зборів не можуть бути достатньою та єдиною підставою для винесення вимоги про сплату боргу (недоїмки) та свідчать про те, що відповідачем не було дотримано зокрема процедури, що визначена Інструкцією про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженої Наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 року № 449 (далі - Інструкція № 449) та ~law13~, що призвело до винесення незаконної вимоги.

Зазначені обставини стали підставою для висновку про те, що відповідачем не доведено суду, що він діяв у межах повноважень, у спосіб та в порядку, передбачених законом. Із наведених відповідачем аргументів не слідує право контролюючого органу здійснювати нарахування єдиного внеску без проведення документальної перевірки, натомість саме під час проведення документальної перевірки контролюючий орган може встановити чи було отримано платником дохід від здійснення господарської діяльності та визначити базу нарахування єдиного внеску.

З такими висновками не погодився апеляційний суд, зазначивши, що пунктами 2-4 розділу VI Інструкції №449 передбачено, що у разі виявлення органом доходів і зборів своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки). Отже, вимога правомірно була сформована на підставі облікових даних інформаційної системи органу доходів і зборів, що відповідає вимогам Інструкції №449, а висновки суду першої інстанції, що формуванню та направленню платнику вимоги має передувати перевірка та складення акта за її результатами, є помилковими. Апеляційний суд зазначив, що у період, за який відповідачем було сформовано спірну вимогу (І - IV квартали 2017 року та І - ІІІ квартали 2018 року), позивач мав статус ФОП, перебував на податковому обліку (був знятий з обліку лише 30 листопада 2018 року у зв'язку з державною реєстрацією припинення підприємницької діяльності ФОП за власним рішенням) і відповідно до норм ~law14~ у цей період був платником єдиного внеску та зобов'язаний був сплачувати такий внесок незалежно від того, чи здійснював він фактично підприємницьку діяльність та чи отримував він внаслідок такої діяльності доходи. У зв'язку з цим суд дійшов висновку, що оскаржувана вимога прийнята податковим органом за наявності для цього підстав, у межах своїх повноважень та у законний спосіб, тому підстави для визнання цієї вимоги протиправною та її скасування відсутні, а тому скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.

Не погодившись з висновками судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, або прийняти нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що посилання судів на наявність у позивача статусу фізичної особи-підприємця є безпідставними, оскільки Свідоцтво про державну реєстрацію було видане до 1 липня 2004 року і відповідно до Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (далі - ~law16~) втратило чинність. При цьому, в ЄДР відсутній запис про його реєстрацію як фізичної особи-підприємця. Враховуючи зміст вимог ~law17~, а також наявність в ЄДР відомостей про недійсність Свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 та відсутність запису про проходження перереєстрації, є підстави вважати відсутнім у нього статус фізичної особи-підприємця станом на момент виникнення спірних правовідносин. Тому, на переконання заявника касаційної скарги, усі вимоги контролюючого органу до нього як до фізичної особи-підприємця є неправомірними.

Верховний Суд ухвалою від 31 жовтня 2019 року відкрив касаційне провадження у цій справі з метою формування єдиної правозастосовчої практики.

ГУ ДФС подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на правильність висновку суду апеляційної інстанції, просить у задоволенні касаційної скарги відмовити. Позиція ГУ ДФС полягає в тому, що відповідно до Закону України від 8 липня 2010 року № 2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (далі - ~law19~) фізичні особи-підприємці є платниками ЄСВ. Позива~law20~ якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою. Внесення до ЄДР відомостей про фізичну особу-підприємця з відміткою про те, що свідоцтво про його державну реєстрацію вважається недійсним, не свідчить про припинення здійснення підприємницької діяльності, оскільки таке припинення здійснюється за процедурою, встановленою ~law21~. Отже, беззаперечним є факт наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця з 26 листопада 2003 року по 30 листопада 2018 року, а тому, перебуваючи на обліку у контролюючому органі, позивач зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок відповідно до визначеної бази нарахування єдиного внеску. При цьому, базу нарахування єдиного внеску зобов'язані визначати платники, як ті, що отримують, так і ті, які не отримують дохід від провадження підприємницької діяльності незалежно від фінансового стану платника.

ОСОБА_1 подав заперечення на відзив, в якому зазначає про безпідставність доводів ГУ ДФС, оскільки державна реєстрація суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи не є тотожним державній реєстрації фізичної особи-підприємця в розумінні ~law22~. Також посилається на те, що ним не здійснювалася підприємницька діяльність і не могла здійснюватися, оскільки її проведення з недійсним свідоцтвом заборонено законодавством України. При цьому, заяву про державну реєстрацію ФОП він не подавав і відповідної реєстраційної картки не заповнював. Реєстраційна дія припинення підприємницької діяльності, яка проведена 30 листопада 2018 року, не є доказом того, що до цього часу він був ФОП, а навпаки, свідчить про те, що одним днем 30 листопада 2018 року його було взято на облік і знято з такого.

Перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, колегія суддів виходить з такого.

Спірним питанням у цій справі було, зокрема, наявність у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до ~law23~ і, як наслідок, наявність обов'язку сплачувати ЄСВ у мінімальному розмірі у 2017-2018 роках за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності.

Отже, до предмета доказування у даній справі входить наявність у позивача статусу фізичної особи-підприємця у вказаний період.

Таке питання входить до предмета доказування і у справах за зверненнями органів державної служби зайнятості до фізичних осіб про стягнення отриманої ними допомоги по безробіттю з підстав їх належності до категорії самозайнятих осіб з огляду на їх реєстрацію як суб'єктів підприємницької діяльності, яка відбулась до 1 липня 2004 року, розгляд яких здійснюється Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду.

Так, у постанові від 27 червня 2019 року у справі №405/7/17 (провадження №61-33985св18) Касаційний цивільний суд зазначив, що з набранням чинності Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" пов'язана лише державна реєстрація включення відомостей про фізичну особу - підприємця, зареєстровану до 1 липня 2004 року, до Єдиного державного реєстру (частина 2 статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань"), у такому разі набуття фізичною особою статусу підприємця заново не реєструється.

У деяких інших справах, не досліджуючи правове питання можливості осіб, які набули статусу суб'єктів підприємницької діяльності до набрання чинності ~law26~, мати статус фізичних осіб-підприємців у разі неподання ними реєстраційної картки відповідно до ~law27~, колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду виходили з факту неподання такими особами заяв про припинення господарської діяльності або їх подання вже після постановлення на облік як безробітних, а тому ухвалювали рішення про задоволення позовів органів державної служби зайнятості (справа №751/10809/16-ц, справа №755/7689/17-ц).

У справі №757/17820/17-ц Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, з посиланням на постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 6 лютого 2019 року, прийнятої у справі № 545/163/17 (провадження № 61-33727сво18), задовольнив касаційну скаргу, скасував судові рішення у справі і ухвалив нове, яким у задоволенні аналогічного позову відмовив з тих підстав, що відповідач на час звернення із заявою про надання статусу безробітного господарської діяльності фактично не здійснював, прибутків від такої діяльності не отримував. Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців відповідач зареєстрований фізичною особою - підприємцем з 15 березня 2000 року. Ним за 2000 рік подана декларація про доходи, отримані від підприємницької діяльності, за видом діяльності торгівля та посередницька діяльність, де сума доходу становить нуль гривень.

Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань записів щодо відповідача не знайдено. Суд визнав обґрунтованими пояснення відповідача, що він вважав свою реєстрацію скасованою, оскільки з 2000 року не подавав звітності.

Отже, вирішення спірного у цій справі питання має значення для формування єдиної правозастосовчої практики як у судах адміністративної юрисдикції, так і у судах інших юрисдикцій, що свідчить про те, що справа містить виключну правову проблему.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне відступи від висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 27 червня 2019 року у справі №405/7/17 (провадження №61-33985св18), відповідно до якого з набранням чинності Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" пов'язано лише державна реєстрація включення відомостей про фізичну особу - підприємця, зареєстровану до 1 липня 2004 року, до Єдиного державного реєстру (частина 2 статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань"), у такому разі набуття фізичною особою статусу підприємця заново не реєструється.

Необхідність відступу від такого висновку обґрунтовується наступним.

У цій справі, з огляду на встановлені у рішеннях судів попередніх інстанцій обставини, що 24 листопада 2003 року ОСОБА_1 взято на податковий облік в Ужгородській об'єднаній державній податковій інспекції ГУ ДФС у Закарпатській області і лише 30 листопада 2018 року вчинено запис про припинення підприємницької діяльності (а. с. 16,34), суди дійшли висновку, що до цього часу він вважався фізичною особою-підприємцем, на яку було покладено обов'язок зі сплати ЄСВ.

На момент виникнення спірних правовідносин, відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб-підприємців регулює ~law30~, який набрав чинності 1 липня 2004 року.

З метою отримання наукових висновків щодо застосування норм права ~law31~, суддя-доповідач звернувся до фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді стосовно підготовки наукового висновку.

До Верховного Суду надійшли наукові висновки Оніщенко Наталії Миколаївни (доктор юридичних наук, професор), Подорожної Тетяни Станіславівни (доктор юридичних наук, доцент), Ільницького Олега Володимировича (кандидат юридичних наук, доцент), Кушнір Ірини Володимирівни (кандидат юридичних наук), та від Національної академії правових наук України Єфремової Катерини Вікторівни (кандидат юридичних наук).

Згідно з чинним нормативно-правовим регулюванням, суб'єктна ознака статусу фізичної особи-підприємця є визначальною для вирішення питання про віднесення особи до платників єдиного внеску.

Правовий статус підприємця фізична особа з повною цивільною дієздатністю набуває в порядку реалізації свого права на здійснення підприємницької діяльності, яка не заборонена законом (частина 1 статті 42 Конституції України, частина 1 статті 50 ЦК України, частина 1 статті 128 ГК України).

Водночас, державна реєстрація в порядку, встановленому законом, визначена обов'язковою умовою реалізації права на підприємницьку діяльність (частина 2 статті 50 ЦК України, частина 1 статті 58, частина 1 статті 128 ГК України), яка полягає у офіційному визнанні шляхом засвідчення державою факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, зміни відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про фізичну особу-підприємця для забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру (пункт ~law32~).

З дати набрання чинності ~law33~ визначена процедура державної реєстрації передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу фізичної особи-підприємця через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб'єкта підприємницької діяльності до 1 липня 2004 року) комплексу дій за посередництвом подання реєстраційної картки (документа встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру (абзац сьомий ~law34~ (у первинній редакції)) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію як правозасвідчувального документа встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію юридичної особи або фізичної особи-підприємця (абзац дев'ятий ~law35~ (у первинній редакції)).

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень ~law36~, в редакції чинній на час його прийняття, державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог ~law37~, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.

За встановленими судами обставинами, ОСОБА_1 з 26 листопада 2003 року був зареєстрований суб'єктом підприємницької діяльності та мав Свідоцтво про державну реєстрацію.

1 липня 2010 року прийнято Закон України N 2390-VI "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання" (далі - ~law39~), який набрав чинності 3 березня 2011 року.

Пункти 2-4 Прикінцевих та перехідних положень ~law40~ передбачали, що процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності ~law41~. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв. Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.

Пунктом 8 Прикінцевих та перехідних положень ~law42~ встановлено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.

Отже, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб-підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 1 липня 2004 року, закінчився 3 березня 2012 року. Відповідно, з цього часу свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року за наведеного правового регулювання вважаються недійсними. При цьому, за результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.

Подібна правова позиція викладена у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 808/2771/14 (провадження №К/9901/13943/19).

За приписами пункту 9 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" ~law43~, порядок утворення, а також завдання та повноваження тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій встановлюються спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації.

Відповідно до пунктів 1.2,3.1 Положення про тимчасові міжвідомчі спеціальні комісії з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12 квітня 2012 року №575/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 13 квітня 2012 року за №569/20882 (далі - Положення), комісії створюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі з метою проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких на дату завершення процесу включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не включені до ЄДР (далі - невключені суб'єкти). Завданням комісії є проведення інвентаризації невключених суб'єктів.

Згідно з пунктом 4.3 Положення, комісія: розглядає, аналізує прийняту від уповноважених органів аналітичну інформацію; складає узагальнену інформацію про невключених юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких на дату завершення процесу включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не включені до ЄДР, у розрізі районів та міст обласного значення відповідно в Автономній Республіці Крим, областях, районів - у містах Києві та Севастополі за формами згідно з додатками 3 та 4; передає узагальнену інформацію про невключених суб'єктів державним реєстраторам за місцезнаходженням юридичних осіб та за місцем проживання фізичних осіб - підприємців для подальшого включення цих відомостей до ЄДР, про що складається акт приймання-передачі у двох примірниках.

Узагальнена інформація про невключених суб'єктів може передаватися частинами; передає узагальнену інформацію про невключених суб'єктів Державній реєстраційній службі України.

Пунктом 5 наказу Міністерства юстиції України від 12 квітня 2012 року №575/5 передбачено, що державні реєстратори юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців повинні забезпечити включення до ЄДР відомостей про невключених суб'єктів на підставі аналітичної інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Таким чином, строки включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб, державна реєстрація яких проведена до 1 липня 2004 року, визначені пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" ~law44~, підлягали застосуванню виключно у випадках самостійного подання ними реєстраційних карток державному реєстратору.

Натомість, відомості про фізичних осіб-підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строки, встановлені пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" ~law45~, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих юридичних осіб до ЄДР зобов'язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.

Разом з тим, Законом України від 25 березня 2014 року № 1155-VII "Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців до Єдиного державного реєстру" (далі - ~law47~) внесено зміни до пункту 2 розділу VIII "Прикінцеві положення" Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" та викладено його в такій редакції:

"2. Усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, відомості про яких не включені до Єдиного державного реєстру, зобов'язані подати державному реєстратору відповідно до вимог Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов'язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру";

Цим же ~law50~ виключено пункти 2-4 і 7-9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання.

З метою з'ясування дійсної мети законодавця, варто звернутися до Пояснювальної записки до проекту Закону, в якій зазначено, що основною метою проекту Закону є продовження процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, які зареєстровані до 1 липня 2004 року та до цього часу не подали державному реєстратору про себе відомості. Для досягнення цієї мети проектом вносяться зміни до розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 1 липня 2010 року № 2390-VI "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання", які дозволять проводити включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців до Єдиного державного реєстру.

Отже, метою законодавця було надання можливості діючим юридичним особам та фізичним особам-підприємцям звернутися до державних реєстраторів із заявами про включення відомостей про них до ЄДР.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб-підприємців, запроваджені ~law53~ та ~law54~ не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу особи фізичної особи-підприємця, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 1 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку, або ж констатації відмови особи від набуття статусу фізичної особи-підприємця шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову у заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до Єдиного державного реєстру про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності.

На думку колегії суддів, відсутність офіційного підтвердження статусу фізичної особи-підприємця, шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному ~law55~, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом, а тому, актуальним є питання можливості однозначно стверджувати, що фізичні особи, які набули статусу суб'єктів підприємницької діяльності та отримали відповідні свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності до 1 липня 2004 року, але не зверталися до державних реєстраторів із заявою про включення відомостей про них до ЄДР у відповідності до положень ~law56~, зберігають статус фізичних осіб-підприємців в розумінні статті 50 ЦК України до моменту внесення до ЄДР відомостей про припинення діяльності.

Відповідно до частин 3 і 5 статті 346 КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Враховуючи, що колегія суддів у цій справі вважає за необхідне відступити від висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 27 червня 2019 року у справі №405/7/17 (провадження №61-33985св18), справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Крім того, оскільки на переконання колегії суддів ця справа містить виключну правову проблему і з метою забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики є додаткові підстави для її передачі.

Керуючись ст.ст. 346, 347, 359 КАС України, суд,

УХВАЛИВ:

Справу № 260/81/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Закарпатській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки), передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.........................................

М. М. Гімон

Є. А. Усенко

Р. Ф. Ханова,

Судді Верховного Суду