Історія справи

Ухвала КАС ВП від 16.03.2021 року у справі №320/2569/20

УХВАЛА

16 березня 2021 року

м. Київ

справа № 320/2569/20

адміністративне провадження № К/9901/7414/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мартинюк Н. М.,

суддів - Жука А. В., Мельник-Томенко Ж. М.,

перевіривши касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2021 року у справі №320/2569/20 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльності і зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду, в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Генеральної прокуратури України, яка наказом Генерального прокурора від 27 грудня 2019 року №358 з 2 січня 2020 року перейменована в Офіс Генерального прокурора, в частині невиплати позивачу вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку;

- зобов'язати Офіс Генерального прокурора здійснити позивачу виплату вихідної допомоги в порядку статті 44 КЗпП України у розмірі середнього місячного заробітку: 35 486,83 грн;

- визнати протиправною бездіяльність Генеральної прокуратури України, яку наказом Генерального прокурора від 27 грудня 2019 року №358 з 2 січня 2020 року перейменовано в Офіс Генерального прокурора, щодо невиплати позивачу частини заробітної плати у вигляді надбавки за класний чин "старший радник юстиції", присвоєного наказом Генеральної прокуратури України від 20 листопада 2012 року №4352ц, з 25 вересня 2019 року до 24 грудня 2019 року на загальну суму: 14
242,86 грн;

- зобов'язати Офіс Генерального прокурора виплатити позивачу заробітну плату у вигляді надбавки за класний чин "старший радник юстиції", присвоєного наказом Генеральної прокуратури України від 20 листопада 2012 року №4352ц, з 25 вересня 2019 року до 24 грудня 2019 року на загальну суму: 14 242,86 грн;

- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середній заробіток в якості відповідальності за весь час затримки виплати належної позивачу вихідної допомоги при звільненні за період з 24 грудня 2019 року до дня постановлення судового рішення.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2021 року рішення Київського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2020 року скасовано та прийнято нову постанову, якою позовні вимоги задоволено частково:

- визнано протиправною бездіяльність Генеральної прокуратури України в частині невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку: 35486,83 грн;

- зобов'язано Офіс Генерального прокурора здійснити ОСОБА_1 виплату вихідної допомоги в порядку статті 44 КЗпП України у розмірі середнього місячного заробітку: 35486,83 грн;

- стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати належної позивачу вихідної допомоги при звільненні за період з 24 грудня 2019 року до дня постановлення судового рішення у розмірі: 35 486,83 грн (тридцять п'ять тисяч чотириста вісімдесят шість гривень 83 коп).

Не погоджуючись із цим судовим рішенням суду апеляційної інстанції, скаржник звернувся із касаційною скаргою до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до статті 327 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України"), надіславши її засобами поштового зв'язку 1 березня 2021 року.

У своїй касаційній скарзі Офіс Генерального прокурора просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2021 року та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до частини 1 статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.

Перевіривши зміст оскаржуваного судового рішення, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції дійшов наступного висновку.

Пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Відповідно до частини 1 статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених частини 1 статті 328 КАС України.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їхнього перегляду в апеляційному порядку, можуть реалізувати право на їхнє оскарження у касаційному порядку тільки у визначених законом випадках.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у пункту 6 частини 1 статті 333 КАС України, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Так, у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі №560/3971/19 Суд вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, вказуючи на відсутність у Кодексі законів про працю України (далі - "КЗпП України") особливостей застосування положень статті 44 КЗпП України, а також обмежень щодо їх застосування, зокрема, у випадку звільнення прокурора у разі ліквідації чи реорганізації органів прокуратури.

Як вбачається зі змісту оскаржуваного судового рішення, Шостий апеляційний адміністративний суд переглянув рішення суду першої інстанції відповідно до вказаної постанови Верховного Суду та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в частині виплати вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" статтю 51 Закону України "Про прокуратуру" доповнено частиною п'ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.

З огляду на те, що Законом України "Про прокуратуру", норми якого є спеціалними, не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про застосування до цих правовідносин норм трудового законодавства.

Так, відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року у справі №803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі №804/406/16, від 8 серпня 2019 року у справі №813/150/16.

Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП України.

Статтею 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої даної статті).

Відповідно до частини 4 статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини 4 статті 40 КЗпП України, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Згідно зі статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у статтею 44 КЗпП України, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" були внесені зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п'ятою такого змісту: "Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус"; статтю 40 доповнено частиною п'ятою такого змісту: "Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень КЗпП України, встановлюються законом, що регулює їхній статус"; частину дев'яту статті 252 після слів "дисциплінарної відповідальності та звільнення" доповнено словами і цифрами "а також положення КЗпП України".

Внесені Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив із того, що частиною 5 статті 51 Закону України "Про прокуратуру" та частиною 4 статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України.

Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.

Водночас, судом апеляційної інстанції зазначено, що КЗпП України не встановлено особливостей застосування положень статті 44 КЗпП України, а також обмежень щодо його застосування, зокрема, у випадку звільнення прокурора у разі ліквідації чи реорганізації органів прокуратури.

Зазначений висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 23 грудня 2020 року у справі №560/3971/19, і підстав для відступлення від такого висновку Верховний Суд не вбачає.

У відповідності до практики Верховного Суду були задоволені й вимоги позивача в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Так, під час розгляду цієї справи судом апеляційної інстанції була врахована правова позиція Верховного Суду України викладена у постанові від 24 жовтня 2011 року у справі № 6-39цс11 та у Пленумі Верховного Суду України у постанові від 24 грудня 1999 року №13, а також висновки викладені у постанові Верховного Суду від 4 квітня 2018 року у справі №524/1714/16-а (К/9901/8793/18) та висновки Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; правова позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 30 жовтня 2019 року у справі №806/2473/18, від 24 липня 2019 року у справі № 805/3167/18-а, від 3 квітня 2019 року у справі №662/1626/17, від 17 січня 2019 року у справі № 2-1579/11.

З огляду на наведене Верховний Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження за поданою касаційною скаргою необхідно відмовити.

Керуючись статтею 328, пунктом 6 частини 1 статті 333, статтею 359 КАС України, Суд

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2021 року у справі №320/2569/20 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльності і зобов'язання вчинити дії.

Надіслати скаржнику копію ухвали про відмову у відкритті касаційного провадження разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає..................................................

Н. М. Мартинюк

А. В. Жук

Ж. М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду