Історія справи

Ухвала КАС ВП від 02.02.2021 року у справі №140/6040/20

УХВАЛА

27 квітня 2021 року

Київ

справа № 140/6040/20

адміністративне провадження № К/9901/1206/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Єресько Л. О.,

суддів: Загороднюка А. Г., Соколова В. М.

розглянув у порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін у касаційній інстанції адміністративну справу № 140/6040/20

за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Волинської області про зобов'язання вчинити дії, скасування наказа,

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2020 року, ухвалене головуючим суддею Сорокою Ю. Ю.

та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2020 року, ухвалену колегією суддів у складі: головуючого судді Іщук Л. П., суддів Онишкевича Т. В., Судової-Хомюк Н. М.

УСТАНОВИЛ:

22 квітня 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1) звернувся до Волинського окружного адміністративного суду з позовом до Прокуратури Волинської області (далі також - відповідач), в якому просив:

- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення його на роботі за період з 02 березня 2020 року по 22 квітня 2020 року включно, з урахуванням усіх надбавок та премій;

- видати службове посвідчення прокурора;

- скасувати пункту 3 наказа прокурора Волинської області від 26 березня 2020 року №147к "Про преміювання" в частині невиплати йому премії за березень 2020 року та зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити премію за березень 2020 року у встановлених відсотках працівникам апарату прокуратури області.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2020 року позов задоволено частково, зобов'язано Прокуратуру Волинської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 02 березня 2020 року по 20 березня 2020 року включно, з урахуванням усіх надбавок та доплат. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи адміністративний позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що на виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2020 року, наказом Прокуратури Волинської області №135к "Про поновлення ОСОБА_1 на посаді" позивача поновлено на посаді прокурора відділу приймання опрацювання та аналізу оперативної інформації прокуратури Волинської області з 04 січня 2016 року, лише 20 березня 2020 року, відтак період з 02 березня 2020 року по 20 березня 2020 року є часом затримки виконання судового рішення про поновлення ОСОБА_1 на попередній роботі, за який підлягає виплаті середній заробіток. Однак, Прокуратурою Волинської області за період з 02 березня 2020 року по 20 березня 2020 року, в порушення вимог статті 236 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), середній заробіток за час затримки виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі виплачено не було. Тому, з огляду на те, що наказ Прокуратури Волинської області про поновлення позивача на посаді винесено 20 березня 2020 року, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовна вимога про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 02 березня 2020 року по 22 березня 2020 року включно підлягає частковому задоволенню шляхом зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 02 березня 2020 року по 20 березня 2020 року включно.

Щодо позовних вимог про зобов'язання видати службове посвідчення прокурора та здійснення преміювання за березень 2020 року, суд першої інстанції вказав на їх безпідставність, оскільки після поновлення на посаді позивач не виконував службових обов'язків прокурора. Крім того, позивачем відразу після його поновлення подано заяву про надання йому відпустки по догляду за дитиною, що давало підстави вважати, що виконання посадових обов'язків прокурора позивачем здійснюватися не буде, тобто відсутня необхідність видачі йому посвідчення прокурора. При цьому, судом першої інстанції зазначено, що законодавством не встановлений строк для передачі персональних даних кадровими підрозділами регіональних прокуратур до кадрового підрозділу Генеральної прокуратури. Суд першої інстанції також встановив, що право преміювання працівників органів прокуратури є дискреційним повноваженням та виключною компетенцією керівника органу прокуратури та залежить від особистого вкладу працівника у роботу прокуратури.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку в частині відмови у задоволенні його позовних вимог про зобов'язання видати службове посвідчення прокурора та здійснення преміювання за березень 2020 року.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про зобов'язання видати службове посвідчення змінено в частині мотивів відмови, в іншій частині рішення Волинського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2020 року у справі № 140/6040/20 залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про зобов'язання видати службове посвідчення в частині мотивів відмови, суд апеляційної інстанції виходив з висновку, що поновлення прокурора на посаді є підставою для оформлення та видачі йому Генеральним прокурором або за його дорученням іншим прокурором службового посвідчення, яке, станом на момент звернення ОСОБА_1 з позовом до суду та розгляду справи судом, видано не було.

При цьому, суд апеляційної інстанції визнав безпідставними посилання відповідача на подання позивачем заяви про надання відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та надання позивачу такої відпустки наказом від 26 березня 2020 року №148к з 30 березня 2020 року по 12 січня 2022 року включно, оскільки ці обставини жодним чином не впливають на обов'язок щодо видачі службового посвідчення прокурору з дня набуття ним повноважень. Також, суд апеляційної інстанції визнав такими, що не заслуговують на увагу твердження відповідача про невиконання позивачем службових обов'язків прокурора за напрямком його роботи в період з 20 березня 2020 року по 30 березня 2020 року, оскільки службове посвідчення видається прокурорам з дня набуття ними повноважень, а не фактичного виконання чи невиконання службових обов'язків.

Таким чином, суд апеляційної інстанції визнав помилковим висновок суду першої інстанції про безпідставність доводів позивача щодо невжиття Прокуратурою Волинської області заходів щодо видачі йому посвідчення. Разом з тим, враховуючи те, що службове посвідчення вручається Генеральним прокурором України або за його дорученням іншим прокурором, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 в частині зобов'язання відповідача видати службове посвідчення задоволенню не підлягає з огляду на те, що до повноважень Прокуратури Волинської області належить лише формування персональних даних та їх передача відомчими каналами прийому-передачі даних до кадрового підрозділу Генеральної прокуратури України для виготовлення службового посвідчення, а не безпосередня видача службових посвідчень. Тому, така вимога заявлена до неналежного відповідача. В іншій частині, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

12 січня 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна ОСОБА_1, у якій скаржник, з урахуванням уточнень, просить скасувати рішення Волинського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо зобов'язання відповідача видати позивачу службове посвідчення прокурора, а також скасування пункту 3 наказу прокурора Волинської області №147к від 26 березня 2020 року "Про преміювання" в частині невиплати позивачу премії за березень 2020 року і ухвалити у цій частині нову постанову, якою позовні позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

В обґрунтування касаційної скарги скаржник вказує на те, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального та без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 15 травня 2020 року у справі № 500/424/19.

Так, скаржник уважає, що правовідносини у справі № 500/424/19 є подібними правовідносинам у цій справі у частині вирішення питання щодо реального поновлення на роботі та допуску до виконання покладених посадових обов'язків.

Зазначає, що в указаній постанові Верховний Суд вказав, що видання тільки наказу про поновлення позивача на роботі не було фактичним допуском до виконання посадових обов'язків. Відтак, скаржник уважає, що судами попередніх інстанцій не надано правову оцінку бездіяльності відповідача щодо дотримання норм статей 21, 24 КЗпП України та статей 21, 81 Закону України "Про прокуратуру".

Водночас скаржник наполягає на тому, що відповідачем не було вжито будь-яких заходів щодо виготовлення та вручення йому службового посвідчення прокурора, чим допущено порушення пункту З розділу І Положення про службове посвідчення прокурора, затвердженого наказом Генеральної прокуратури України від 05 квітня 2016 року № 134. Також скаржник зазначає, що після поновлення на посаді та виконання службових обов'язків у період з 23 березння 2020 року по 30 березня 2020 року не допускав несвоєчасного виконання завдань, погіршення якості роботи або порушення трудової дисципліни. Відтак до нього не міг бути застосований пункт 6 розділу І Положення про преміювання працівників органів прокуратури, Національної академії прокуратури України та членів Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, затвердженого наказом Генеральної прокуратури України від 09 серпня 2017 року №234, який визначає умови виплати премії в меншому розмірі або невиплати взагалі. Однак, на переконання скаржника, судом апеляційної інстанції наведені обставини не були враховані.

12 січня 2021 року відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Єресько Л. О., судді Загороднюк А. Г., Калашнікова О. В.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10 березня 2021 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. Зі змісту цієї ухвали слідує, що провадження у справі відкрито з підстав, визначених пунктом 1 частини 4 статті 328 КАС України, яким передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л. О. від 26 квітня 2021 року закінчено підготовчі дії у справі та призначено її до розгляду у порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 квітня 2021 року, здійсненого у зв'язку з перебуванням у відпустці судді, визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Єресько Л. О., судді Загороднюк А. Г., Соколов В. М.

Верховний Суд зауважує, що в частині часткового задоволення позовної вимоги про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 02 березня 2020 року по 22 березня 2020 року включно шляхом зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 02 березня 2020 року по 20 березня 2020 року включно, рішення суду першої інстанцій в касаційному порядку позивач не оскаржує. Крім того, рішення суду першої інстанцій у цій частині не оскаржувалося і в апеляційному порядку, а тому відповідно до положень частини 4 статті 341 КАС України не може бути переглянуто в порядку касаційного провадження, отже Верховний Суд не перевіряє застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права у цій частині.

В аспекті надання оцінки доводам касаційної скарги щодо неоднакового правозастосування, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Умовою для перегляду Верховним Судом судових рішень в адміністративних справах з вказаної нормативної підстави є їх невідповідність викладеному у постанові Верховного Суду висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Невідповідність правозастосовному висновку Верховного Суду (висловленому за наслідками розгляду (іншої) справи у касаційному порядку) матиме місце тоді, коли суд (суди) попередніх інстанцій, розглядаючи справу за схожих предмета спору, підстав позову, обставин справи та правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) протилежних висновків щодо суті заявлених вимог, застосувавши норму права по-іншому, аніж це роз'яснив суд касаційної інстанції (в іншій подібній справі).

При цьому, подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Водночас обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності не можна визнати як подібність правовідносин.

Отже подібність правовідносин необхідно встановлювати одночасно за трьома критеріями: суб'єктним, об'єктним і, так би мовити, змістовним. Основним критерій, без якого неможливо встановити подібність правовідносин, є змістовний (права й обов'язки суб'єктів).

Касаційна скарга, головним чином, побудована на доводах про не правильне застосування судом апеляційної інстанції положень пункту З розділу І Положення про службове посвідчення прокурора, затвердженого наказом Генеральної прокуратури України від 05 квітня 2016 року № 134, а також пункту 6 розділу І Положення про преміювання працівників органів прокуратури, Національної академії прокуратури України та членів Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, затвердженого наказом Генеральної прокуратури України від 09 серпня 2017 року №234. Колегія суддів нагадує, що в цьому зв'язку скаржник зазначив про неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, від 15 травня 2020 року у справі № 500/424/19. При цьому, суть виокремленого скаржником тексту цієї постанови полягає у тому, що видання тільки наказу про поновлення позивача на роботі не було фактичним допуском до виконання посадових обов'язків.

Проаналізувавши правову позицію Верховного Суду щодо застосування норм права у контексті характеру та юридичної природи спірних правовідносин, з яких виник спір у наведеній скаржником справі, у зіставленні з предметом спору, підставами і змістом позовних вимог та правовим регулюванням спірних правовідносин у цій справі в оскаржуваній частині, на предмет їх подібності, а відтак застосовності як підстави для касаційного перегляду оскарженого рішення суду апеляційної інстанції по суті, колегія суддів зазначає таке.

У справі №500/424/19 спірні правовідносини стосувалися стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення особи на роботі - на відповідній посаді в органі прокуратури. При цьому, суперечливі позиції сторін стосувалися вирішення питання про те, чи відбулося фактичне поновлення позивача на роботі згідно з рішенням суду.

Так, виходячи із обсягу встановлених у справі № 500/424/19 обставин, Верховний Суд у постанові від 15 травня 2020 року зазначив про те, що поновлення на роботі має бути реальним, тобто з відновленням трудових відносин між працівником і роботодавцем, що виходячи зі змісту статей 21 і 24 КЗпП України, передбачає не лише винесення наказа про поновлення працівника на роботі, але і фактичний допуск його до роботи, виконання працівником своїх службових (посадових) обов'язків, а роботодавцем - обов'язку виплачувати працівникові заробітну плату.

При цьому, Верховний Суд під час перегляду у касаційному порядку справи №500/424/19 зазначив, що позивача поновлено на посаді, яка була відсутня на той час у штатному розписі Прокуратури Тернопільської області і жодних дій щодо внесення змін у штатний розпис або працевлаштування позивача на рівноцінній посаді, передбаченій у новому штатному розписі, відповідачем не було вчинено, у зв'язку з чим протягом спірного періоду позивач не виконував посадові обов'язки і не отримував заробітну плату.

Саме з огляду на викладене та беручи до уваги, що обов'язок по працевлаштуванню незаконно звільненого працівника покладений на роботодавця, Верховний Суд визнав необґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про те, що прийняття відповідачем одного лише наказа про поновлення позивача на попередній посаді, не спрямованого на реальне працевлаштування позивача, свідчить про виконання рішення суду про поновлення на роботі. Тому, Верховний Суд визнав законним і обґрунтованим висновок суду першої інстанції про допущення відповідачем протиправної бездіяльності щодо виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі та наявність підстав для виплати йому середнього заробітку відповідно до статті 236 КЗпП України.

Повертаючись до обставин справи № 140/6040/20, Верховний Суд зауважує, що на стадії касаційного провадження у цій справі спірними є саме питання видачі ОСОБА_1 службового посвідчення прокурора та виплати йому премії за березень 2020 року за фактом поновлення позивача на посаді прокурора відділу приймання опрацювання та аналізу оперативної інформації Прокуратури Волинської області з 04 січня 2016 року.

Колегія суддів звертає увагу, що виокремлений скаржником текст постанови Верховного Суду від 15 травня 2020 року у справі № 500/424/19, який заявник зазначив на підтвердження неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, безпосередньо не містить тлумачення норм права.

Водночас, висновки Верховного Суду у справі № 500/424/19 ґрунтувалися на фактичних обставинах та відповідних їм правовідносинах, які сутнісно відрізняються від тих, які маємо у цій справі в оскаржуваній частині, а також на іншому (відмінному) правовому регулюванні, а саме для цілей визначання наявності підстав виплати середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі відповідно до приписів статті 236 КЗпП України та, яке, з огляду на сферу регулювання, незастосовне до правовідносин цієї справи в оскаржуваній частині.

Резюмуючи написане необхідно зазначити, що правові висновки, викладені у вказаній постанові Верховного Суду, які скаржник у площині спірних правовідносин цієї справи в частині позовних вимог про зобов'язання відповідача видати йому службове посвідчення прокурора та здійснення преміювання за березень 2020 року подає як підставу для касаційного оскарження, відтак і перегляду судового рішення апеляційного суду, не можна визнавати такими, що містять правові висновки, відмінні від висновків апеляційного суду при вирішенні цієї справи, позаяк правові висновки у справі № 500/424/19 Верховний Суд формував у контексті правовідносин та фактичних обставин справи, які за своїм змістом, обсягом та юридичною природою не є подібними до тих, які виникли у цій справі в оскаржуваній частині.

Отже, висновки Верховного Суду стосовно застосування норм права, викладені у постанові від 15 травня 2020 року у справі № 500/424/19, на яку посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними до спірних правовідносин в оскаржуваній частині у цьому касаційному провадженні, тому не можуть слугувати прикладом неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм права при ухваленні судового рішення, щодо якого подано касаційну скаргу в цій справі, у значенні пункту 1 частини 4 статті 328 КАС.

За умови обґрунтованості заявленої у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, неповнота у дослідженні доказів, якщо б це знайшло своє підтвердження в рамках касаційного перегляду, могла б слугувати підставою для скасування судового рішення і направлення справи на новий судовий розгляд (відповідно до пункту 1 частини 2 статті 353 КАС). Утім, з огляду на те, що вимоги і арґументи касатора у контексті змісту правовідносин, які склалися між сторонами у справі № 500/424/19, обсягу та правової природи фактичних обставин справ, що зумовили відповідне правозастосування, не містять підстав, що вказують на неправильне/неоднакове застосування судом апеляційної інстанції у цій справи одних і тих самих норм матеріального та процесуального права у подібних правовідносинах, а отже виключають обґрунтованість заявленої у касаційній сказі підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 4 статті 328 КАС, то касаційний перегляд постанови апеляційного суду в аспекті неповноти встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення спору (у розумінні пункту 1 частини 2 статті 353 КАС), також не видається можливим.

За правилами пункту 5 частини 1 статті 339 КАС суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини 1 статті 339 КАС судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу (частина 2 статті 339 КАС).

З огляду на те, що висновки Верховного Суду щодо застосування норми права, викладені у постанові від 15 травня 2020 року у справі №500/424/19, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до спірних правовідносин, касаційне провадження у цій справі, яке Верховний Суд відкрив на підставі пункту 1 частини 4 статті 328 КАС, підлягає закриттю.

Керуючись статтями 339, 355, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд,

УХВАЛИВ:

1. Закрити касаційне провадження № К/9901/19387/20 за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2020 року у справі №140/6040/20.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не оскаржується.........................................

Л. О. Єресько

А. Г. Загороднюк

В. М. Соколов,

Судді Верховного Суду