Мораторій на відчуження земель сільгосппризначення порушує право громадянина вільно розпоряджатись належним йому майном (Донецький апеляційний суд у справі № 227/1505/18 від 10.10.2018р.)

Фабула судового акту: Розділом 15 Перехідних положень Земельного кодексу України до 01.01.2019 накладено заборону на відчуження земель сільгосппризначення, які є власністю громадян.

Вже багато років як у суспільстві так і в політичних колах точаться розмови щодо доцільності дії такого мораторію, його вигоди для держави або громадян. Проте дотепер жодного рішення або будь-якої більш менш обґрунтованої позиції з цього приводу ніким не прийнято, а отже і досі невідомо чи буде продовжено дію «земельного мораторію» чи ні.

У даній справі суд вдався без применшення революційного рішення у якому посилаючись на сталу практику ЄСПЛ зробив висновок про незаконність дії згаданого мораторію як такого, що порушує права власника землі.

Згідно матеріалів справи прокурор в інтересах держави звернувся до суду із позовом до особи-власника земельної ділянки та агрофірми, яка набула права власності на ділянку про визнання договору міни земельної ділянки.

Мотивуючи свої вимог прокурор послався на те, що згаданий договір міни укладений з порушенням вимог п. 15 розділу Х «Перехідні положення» Земельного Кодексу України та ст. 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 05 червня 2003 року № 899- ІV. За висновком позивача, обміняними можуть бути тільки земельні ділянки за схемою «пай на пай», та лише у випадку, передбаченому ст.14 Закону № 899-ІV. Таким чином, за умовами оскаржуваного договору міни власники земельних ділянок передали у власність один одному належні їм земельні ділянки, які не є земельними частками (паями) та складовими єдиного масиву.

Оскільки спірний договір міни земельних ділянок укладено у період дії заборони на відчуження земельних ділянок та земельних часток, з порушенням вимог п. 15 Перехідних положень Земельного кодексу України, то він не відповідає вимогам закону, а тому має бути визнаний недійсними.

Судом першої інстанції у задоволенні вказаного позову відмовлено. На думку місцевого суду між власниками відбувся обмін розподілених, визначених в натурі земельних ділянок, які зареєстровані відповідно до законодавства за власниками, тобто таких земельних ділянок, які можуть виступати об'єктом цивільних прав згідно чинного законодавства. Отже процедура міни вищезазначених земельних ділянок є законним правом сторін-власників земельних ділянок та на підставі їх вільного волевиявлення може бути використане ними за їх взаємною згодою. У даній справі з боку прокурора відсутнє належне обґрунтування і доведеність порушення інтересів держави, оскільки негативні наслідки від визнання правочину недійсним несуть тільки приватні особи, а не держава. Поряд із цим, норми Конституції України, які наведені прокурором, спрямовані на захист права власності і рівність всіх суб'єктів цього права перед законом, зокрема і права приватної власності на володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, перебуваючими у їх власності. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном (розпорядження землею сільськогосподарського призначення) у даному випадку не є виправданим, оскільки, як підкреслив ЄСПЛ у рішенні «Зеленчук та Цицюра проти України», тягар, накладений на двох заявників, був надмірним. Відмовляючи в задоволенні позову, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено недійсність укладення договору міни земельної ділянки.

На вказане рішення прокурором подано апеляційну скаргу у якій він послався на те, що набуття права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення у спосіб, що суперечить закону, порушує порядок обігу майнових прав та нівелює інтереси держави у цій сфері.

Апеляційний суд погодився із рішенням місцевого суду.

У своїй постанові Донецький апеляційний суд вказав, що пунктом 15 Розділу Х «Перехідні положення» Земельного Кодексу України від 25 жовтня 2001 року дозволено, як вийняток, здійснення обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону.

ЄСПЛ, розглядаючи справи за заявами про захист права на мирне володіння майном, напрацював низку загальновизнаних стандартів захисту цього права, які зводяться до такого загального правила: вирішуючи питання про те, чи відбувається порушення ст. 1 Першого протоколу, треба визначити: чи є в позивача право власності на майно, що охоплюється змістом ст.1; чи мало місце втручання в мирне володіння майном та яким є характер такого втручання; чи відбулося позбавлення майна.

На відміну від розуміння інституту права власності, характерного для України, ЄСПЛ тлумачить поняття «майно» набагато ширше й у контексті ст.1 Першого протоколу під «майном» розуміє не тільки «наявне майно», але й цілу низку інтересів економічного характеру (активи).

ЄСПЛ виходить із того, що положення ст.1 Першого протоколу містить три правила:

а) перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном;

б) друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання втручання у право на мирне володіння майном правомірним;

в) третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст.1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

ЄСПЛ констатує порушення державою ст.1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Безпосереднім рішенням, яке стосується питання мораторію на землю, є рішення ЄСПЛ у справі «Зеленчук та Цицюра проти України» (заява №846/16 та 1075/16), у якій Суд встановив порушення статті 1 Протоколу №1 (захист власності) Європейської конвенції з прав людини.

Справа стосувалася скарги двох осіб на державну заборону продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення, яка, за їх словами, порушила їх права на власність як власників таких ділянок.

ЄСПЛ зауважив, що після падіння Радянського Союзу Україна переважно роздавала земельні ділянки сільськогосподарського призначення особам, які раніше працювали в колгоспах, але запровадила передбачувану тимчасову заборону продажу таких земельних ділянок, відому як «мораторій на землю». Уряд стверджував, що захід перешкоджав зосередженню земельних ділянок в декількох руках, зупиняв збідніння населення сільської місцевості та надавав змогу переконатися, що земля залишалася оброблюваною

Проте ЄСПЛ встановив, що держава не встановила справедливий баланс між загальними інтересами громади та правами власності заявників. Суд зазначив, що жодна інша держава Ради Європи не мала таку заборону і посилався на невідповідність підходу України до завершення мораторію. Було також незрозуміло, чому менш обмежувальний захід не був ефективним для досягнення тієї ж мети.

Ключовим фактором для виявлення ЄСПЛ порушення прав власності заявників було те, що Україна послідовно ставила мету надання дозволу на придбання та продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення після створення інфраструктури ринку. Проте, всупереч оголошеній меті початковий мораторій був продовжений декілька разів і зараз розглядається з усіма практичними цілями як невизначений, незважаючи на періодичні крайні строки для того, щоб законодавчий орган врегулював це питання, але ці строки не були виконані. Це свідчить про відсутність послідовності органів влади.

ЄСПЛ встановив, що тягар, накладений на двох заявників, був надмірним. Вони постраждали від наслідків нездатності органів влади дотриматися своїх власних крайніх строків, в той час як органи влади надали лише незначні підстави для нездатності обрати менш обмежувальні заходи. Україна не встановила справедливий баланс між загальними інтересами громади та інтересами заявників, а також перевищила свої повноваження щодо дискреційності («межі розсуду»).

ЄСПЛ наголосив, що справа стосувалася загальної законодавчої ситуації та не обмежувалася лише заявниками. Суд постановив, що Україна повинна вжити відповідні законодавчі або інші заходи для забезпечення справедливого балансу між інтересами власників сільськогосподарських земель та суспільством взагалі. ЄСПЛ зауважив, що він не вимагає створення ринку земельних ділянок сільськогосподарського призначення без обмежень, а також те, що держава залишається вільною обирати, які заходи необхідно вжити.

Таким чином мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення, що передбачений пунктами 14,15 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України, обмежує конституційні права громадян України щодо можливості відчуження належних їм на праві приватної власності земельних ділянок, які гарантуються Конституцією України і нормами Земельного кодексу України, та суперечить статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Фабула судового акту: Порушення уповноваженим органом ПРАВОМІРНОГО ОЧІКУВАННЯ особи щодо належного оформлення права власності на земельну ділянку підлягає захисту судом (ВС/КЦС у справі № 369/6516/16-ц від 01 серпня 2018 р.)

ВСУ: Фермерське господарство після державної реєстрації має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але як юридична особа, а не як громадянин із метою створення фермерського господарства (справа № 806/500/13-а, 24.05.16)

ВСУ: Право власності на земельну ділянку поширюється й на розташовані на ній багаторічні насадження, вони не можуть розглядатися, як окремий об’єкт права власності без цієї земельної ділянки (справа № 6-14цс15, 25.02.15)

Включення земельної ділянки до Переліку ділянок сільськогосподарського призначення держвласності, які виставляються на торги, виключає виділення цієї з/д будь-якій особі в інший спосіб (ВАСУ від 13 липня 2017р. у справі № 821/445/16)

ПАЙ дозволено обмінювати тільки на ПАЙ (товарна сільськогосподарська земельна ділянка) і тільки із дотриманням ст. 14 ЗК України (ВСУ у справі № 6-464цс16 від 12 жовтня 2016р.)

Єдиний унікальний номер 227/1505/18

Номер провадження 22-ц/4804/184/18

Категорія 47

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 жовтня 2018 року м. Бахмут

Донецький апеляційний суд у складі:

головуючого-судді Будулуци М.С.

суддів Санікової О.С., Космачевської Т.В.

за участю секретаря судового засідання Сергєєвої К.О.

прокурора Сєрової Н.С.

третьої особи Зіма Я.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Бахмут Донецької області цивільну справу № 227/1505/18 за позовом першого заступника керівника Костянтинівської місцевої прокуратури Мармура М.С. до ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Каравай», треті особи: приватний нотаріус Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Яна Валеріївна, Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області, про визнання договору міни земельної ділянки недійсним з апеляційною скаргою заступника прокурора Донецької області Коршуна Г.В. на рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 червня 2018 року (суддя першої інстанції Хоменко Дмитро Євгенович), -

В С Т А Н О В И В:

27 квітня 2018 року перший заступник керівника Костянтинівської місцевої прокуратури Мармур М.С. звернувся з позовом до Добропільського міськрайонного суду Донецької області до ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Каравай» (далі - ТОВ «Агрофірма «Каравай», Товариство) про визнання договору міни земельної ділянки від 26 травня 2016 року недійсним (далі за текстом також - Договір), треті особи: приватний нотаріус Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Я.В., Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області.

Зазначав, що 26 травня 2016 року громадянин ОСОБА_3 уклав з ТОВ «Агрофірма «Каравай» договір міни земельної ділянки на земельну ділянку.

Відповідно до умов договору, ОСОБА_4 передав у власність TOB «Агрофірма «Каравай», належну йому на праві власності земельну ділянку за кадастровим номером НОМЕР_1, площею 9,49 га, за цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Никанорівської сільської ради Добропільського району Донецької області. Взамін, TOB «Агрофірма «Каравай» передало у власність ОСОБА_4, належну йому на праві власності земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_2, площею 0,1000 га, за цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Новоторецької сільської ради Добропільського району Донецької області. Зазначений договір міни укладено з грошовою доплатою ОСОБА_3 в розмірі 272 049,70 грн., яку останній отримав у повному обсязі до підписання договору. Вказаний договір міни земельних ділянок зареєстровано приватним нотаріусом Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Я.В. у реєстрі правочинів № 873.

Прокурор вважав вказаний договір міни таким, що укладений з порушенням вимог п. 15 розділу Х «Перехідні положення» Земельного Кодексу України та ст. 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 05 червня 2003 року № 899- ІV (далі - Закон № 899- ІV). За висновком позивача, обміняними можуть бути тільки земельні ділянки за схемою «пай на пай», та лише у випадку, передбаченому ст.14 Закону № 899-ІV. Таким чином, за умовами оскаржуваного договору міни власники земельних ділянок передали у власність один одному належні їм земельні ділянки з кадастровими номерами № НОМЕР_3 та НОМЕР_2, які не є земельними частками (паями) та складовими єдиного масиву.

Оскільки спірний договір міни земельних ділянок укладено у період дії заборони на відчуження земельних ділянок та земельних часток, з порушенням вимог п. 15 Перехідних положень Земельного кодексу України, то він не відповідає вимогам закону, а тому має бути визнаний недійсними.

Позивач просив: визнати недійсним договір міни земельної ділянки на земельну ділянку від 26 травня 2016 року № 873, що укладений між ОСОБА_3 та ТОВ «Агрофірма «Каравай», що посвідчений приватним нотаріусом Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Я.В.; стягнути з відповідачів на користь прокуратури Донецької області кошти, витрачені на сплату судового збору при здійсненні представництва інтересів держави (а.с. 1 - 9).

Рішенням Димитровського міськрайонного суду Донецької області від 23 червня 2018 року відмовлено в задоволенні позовної заяви першого заступника керівника Костянтинівської місцевої прокуратури Мармура М.С., до ОСОБА_3, ТОВ «Агрофірма «Каравай», треті особи: приватний нотаріус Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Я.В., Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області про визнання договору міни земельної ділянки від 26 травня 2016 року недійсним.

Не погодившись з рішенням суду, заступник прокурора Донецької області Коршун Г.В. подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 червня 2018 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовну заяву першого заступника керівника Костянтинівської місцевої прокуратури в інтересах держави до ОСОБА_3, ТОВ «Агрофірма «Каравай», треті особи: приватний нотаріус Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Я.В., Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області, про визнання договору міни земельної ділянки від 26 травня 2016 року недійсним.

Апеляційна скарга мотивована тим, що набуття права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення у спосіб, що суперечить закону, порушує порядок обігу майнових прав та нівелює інтереси держави у цій сфері. Відповідно до діючого законодавства, обміняними можуть бути тільки земельні ділянки за схемою «пай на пай» та лише у випадку, передбаченому статтею 14 Закону № 899-ІУ. Зокрема, таку правову позицію висловлено у постановах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-464цс16, від 05 листопада 2014 року у справі № 6-172цс1, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-5цс15, постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 у справі № 570/3834/16-ц, від 10 травня 2018 року № 383/1146/15-ц.

Оскільки спірний договір міни земельних ділянок укладено в період дії заборони на відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), що суперечить вимогам п.15 «Перехідних положень» ЗК України, то він має бути визнаний недійсними (а.с. 105 - 110).

Відзив в письмовій формі на апеляційну скаргу заступника прокурора Донецької області Коршуна Г.В. відповідач ОСОБА_3 та третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області до апеляційного суду не надали.

Відповідно до частини 3 ст. 360 ЦПК України (тут і далі в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, яка діє з 15 грудня 2017 року), відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Відповідач - ТОВ «Агрофірма «Каравай» у письмовому відзиві на апеляційну скаргу заступника прокурора Донецької області Коршун Г. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 червня 2018 року залишити без змін.

Вказує, що набуття права власності на земельну ділянку, відповідно до спірного договору міни, здійснено у спосіб, що не суперечить закону та не порушує порядок обігу майнових прав, оскільки виключенням із заборони відчуження земельних ділянок які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва є обмін земельної ділянки на іншу земельну ділянку. Посилання заступника прокурора Донецької області Коршуна Г.В. на правові позиції Верховного Суду України є помилковим, оскільки в даному разі не розглядається спір щодо міни земельних часток (паїв), а розглядається міна розподілених між власниками, визначених у натурі земельних ділянок, які можуть виступати об'єктом цивільних прав, що є різним за своєю правовою природою.(а.с. 128 - 132).

У письмовому відзиві на апеляційну скаргу третя особа: приватний нотаріус Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Я.В. просить апеляційну скаргу заступника прокурора Донецької області Коршун Г. залишити без задоволення, а рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 червня 2018 року - без змін.

Зазначає, що після виділення із спільної власності та присвоєння окремого кадастрового номера земельній ділянці, з урахуванням винятку п.15 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України, можливий обмін земельної ділянки на земельну ділянку. Так міна, як цивільно-правова угода, регулюється загальними нормами Цивільного кодексу України з урахуванням обмежень щодо купівлі-продажу або іншим способом відчуження, окрім міни (п.15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України). Закон України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», на який посилається апелянт, регулює зовсім інший об'єкт цивільних прав: «земельна частка (пай) виділена з колективної власності» та «земельна ділянка виділена єдиним масивом у спільну сумісну або часткову (колективну) власність», що не відповідає зазначеним правовідносинам.

Заборона відчуження, що передбачена п. 15 розділу X «Перехідних положень» Земельного Кодексу України, має виняток, а саме можливий обмін земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону. Посилання прокурора про те, що цим законом є лише Закон України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) " від 5 червня 2003 року N 899-ІУ безпідставне, оскільки це не витікає безпосередньо із Земельного кодексу України (а.с.142 - 147).

У судовому засіданні Донецького апеляційного суду прокурор Сєрова Н.С. підтримала доводи апеляційної скарги, просила скаргу задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовну заяву першого заступника керівника Костянтинівської місцевої прокуратури Мармур М.С.

Приватний нотаріус Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Я.В. в судовому засіданні апеляційного суду заперечувала проти доводів апеляційної скарги, вважала їх безпідставними, просила відмовити в задоволенні скарги, а рішення суду - залишити без змін .

Інші учасники судового процесу про час та місце судового засідання повідомлені особисто під розписку та судовими повістками (а.с. 171, 175 - 180).

Причини неявки представників відповідачів визнані неповажними, та оскільки інші учасники судового процесу не повідомили про причини їх неявки, то, відповідно до вимог ч. 3 ст. 131 УПК України, вважається, що останні не з явилися в судове засідання без поважних причин.

Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутністю учасників справи, які не з'явилися, оскільки, відповідно до частини 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступних підстав.

За приписами ч.ч. 1 - 4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі, і не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено наступні неоспорені обставини.

05 лютого 1997 року відповідачу ОСОБА_3 на підставі розпорядження Добропільської РДА видано сертифікат на право на земельну частку (пай) серії НОМЕР_4, відповідно до якого йому належить право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП ім.40 років Жовтня, розміром 9,5 в умовних кадастрових гектарах (а.с. 20).

01 квітня 2008 року ОСОБА_3 на підставі розпорядження Добропільської РДА від 23 липня 2007 року № 292 отримав державний акт серії НОМЕР_5 на право власності на земельну ділянку і він є власником земельної ділянки площею 9,49 га у межах згідно з планом, що розташована на території Никанорівської сільської ради колишнього КСП "40 років Жовтня". Цільове призначення земельної ділянки - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (а.с. 21).

11 жовтня 2008 року ТОВ «Агрофірма «Каравай» на підставі розпорядження голови Добропільської РДА № 241 від 11 червня 2007 року видано державний акт серії НОМЕР_6 на право власності на земельну ділянку і Товариство є власником земельної ділянки, площею 5,9469 га, що розташована на території Новоторецької с/р Добропільського району (а.с.23).

За договором міни земельної ділянки на земельну ділянку від 26 травня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Я.В., ОСОБА_3 та ТОВ «Агрофірма «Каравай» вчинили обмін належних їм на праві власності земельних ділянок. Земельна ділянка, що розташована на території Никанорівської с/р Добропільського району, площею 9,49 га, кадастровий номер НОМЕР_3, що належить ОСОБА_3, переходить в особисту власність ТОВ «Агрофірма «Каравай». А земельна ділянка, що розташована на території Новоторецької с/р Добропільського району, площею 0,1000 га, кадастровий номер НОМЕР_7, що належить ТОВ «Агрофірма «Каравай», переходить в особисту власність ОСОБА_3 Міна проводилась з грошовою доплатою в розмірі 272049,70 грн., яку отримав ОСОБА_3 Обмеження на земельні ділянки були відсутні, що було перевірено нотаріусом на підставі відповідних витягів (а.с. 10 - 14)

Згідно повідомлення Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області відділ у Добропільському районі № 300/103-18 від 01 березня 2018 року, земельна ділянка із кадастровим номером НОМЕР_3, площею 9,49 га, належить на праві власності ТОВ «АФ «Каравай», земельна ділянка розташована на межі єдиного масиву. Суміжними власниками є ТОВ "АФ "Каравай" з кадастровим номером НОМЕР_8 площею 6,8900га, ОСОБА_6 з кадастровим номером НОМЕР_9 площею 8,0632 га, ОСОБА_7 з кадастровим номером НОМЕР_10 площею 8,2100 га, ОСОБА_8 з кадастровим номером НОМЕР_11 площею 4,7853 га., землі Шахівської с/р. Земельна ділянка із кадастровим номером НОМЕР_7, площею 0,1000 га належить на праві власності ОСОБА_3, земельна ділянка розташована у середині єдиного масиву. Суміжними власниками земельної ділянки є ОСОБА_9 з кадастровим номером НОМЕР_12 площею 0,1000 га, ОСОБА_5 з кадастровим номером НОМЕР_13 площею 0,1000 га, ТОВ «АФ "Каравай" з кадастровим номером НОМЕР_14 площею 5,9430 га, ОСОБА_10 з кадастровим номером НОМЕР_15 площею 0,1000 га (а.с. 15).

Також листом Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області відділ у Добропільському районі №765/103-18 від 27 березня 2018 року було повідомлено, що земельні ділянки з кадастровими номерами: НОМЕР_16, НОМЕР_17, НОМЕР_13, НОМЕР_18, НОМЕР_19, НОМЕР_3, НОМЕР_7, НОМЕР_20, НОМЕР_12 до єдиного масиву не відносяться (а.с. 24).

Грошова оцінка земельних ділянок із кадастровим номером НОМЕР_21, яка належала ОСОБА_9 площею 6,8900 га; НОМЕР_1, яка належала ОСОБА_3 площею 9,4900 га; НОМЕР_22, НОМЕР_2, які знаходяться у власності ТОВ «Агрофірма «Каравай», підставою набуття земельних ділянок став поділ земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_23 площею 5,9469 га, відповідно до повідомлення Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області відділ у Добропільському районі № 370/103/18 від 01березня 2018 року (а.с. 25).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог першого заступника керівника Костянтинівської місцевої прокуратури Мармура М.С., суд першої інстанції зазначив, що між власниками відбувся обмін розподілених, визначених в натурі земельних ділянок, які зареєстровані відповідно до законодавства за власниками, тобто таких земельних ділянок, які можуть виступати об'єктом цивільних прав згідно чинного законодавства. Отже процедура міни вищезазначених земельних ділянок - є законним правом сторін - власників земельних ділянок та на підставі їх вільного волевиявлення може бути використане ними за їх взаємною згодою. У даній справі з боку прокурора відсутнє належне обґрунтування і доведеність порушення інтересів держави, оскільки негативні наслідки від визнання правочину недійсним несуть тільки приватні особи, а не держава. Поряд із цим, норми Конституції України, які наведені прокурором, спрямовані на захист права власності і рівність всіх суб'єктів цього права перед законом, зокрема і права приватної власності ОСОБА_3 та ТОВ «Агрофірма «Каравай» на володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, перебуваючими у їх власності. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном (розпорядження землею сільськогосподарського призначення) у даному випадку не є виправданим, оскільки, як підкреслив ЄСПЛ у рішенні «Зеленчук та Цицюра проти України», тягар, накладений на двох заявників, був надмірним. Відмовляючи в задоволенні позову, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено недійсність укладення договору міни земельної ділянки від 26 травня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ТОВ «Агрофірма «Каравай», посвідченого приватним нотаріусом Добропільського районного нотаріального округу Донецької області Зіма Я.В.

У зв'язку з цим, у задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі (а.с. 88 - 98).

При вирішенні справи суд посилався на висновки Європейського суду з прав людини у справі «Зеленчук і Цицюра проти України», ст.14 Конституції України, та норми цивільного і земельного законодавства України, які регулюють виниклі у справі правовідносини.

Апеляційний суд вважає, що висновки суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позову є правильними.

Як вбачається з матеріалів справи, суд правильно встановив правовідносини, які виникли між відповідачами з приводу укладання договору міни земельних ділянок, дав їм належну правову оцінку і обґрунтовано відмовив прокурору в задоволенні позову.

Свої висновки суд належним чином мотивував та обґрунтував з посиланням на норми законодавства України та висновки Європейського суду з прав людини у справі «Зеленчук і Цицюра проти України».

Доводи апеляційної скарги прокурора стосовно безпідставності відмови в задоволенні позову про визнання договору міни земельної ділянки недійсним, апеляційний суд відхиляє з огляду на наступне.

Суд першої інстанції правильно зазначив, що виникли між ТОВ «Агрофірма «Каравай» та ОСОБА_3 правовідносини стосовно укладення договору міни, не суперечать підпункту «б» пункту 15 Розділу X Перехідних положень Земельного кодексу України і відповідають приписам ст.ст. 203, 715, 716 ЦК України.

Статтею 14 Конституції України передбачено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно зі ст. 715 ЦК України, за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості. Право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов'язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом. Договором може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги). Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору міни.

До договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов'язання (ст.716 ЦК України).

Пунктом 15 Розділу Х «Перехідні положення» Земельного Кодексу України від 25 жовтня 2001 року № 2768-III (в редакції, що діяла на час укладання договору міни) було передбачено, що до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2017 року, не допускається: а) купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб; б) купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.

Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а" та "б" цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1січня 2017 року, в порядку, визначеному цим Законом. Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а" та "б" цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).

Отже, законодавцем дозволено, як вийняток, здійснення обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону.

Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ч.1 ст.79 ЗК України).

Формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї (ч.ч.1, 3, 4, 9 ЗК України).

Паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості) (абз. 3 п. 1 Указу Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 року N720/95).

Преамбулою Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам часток (паїв)» від 5 червня 2003 року N899-IVпередбачено, що цей Закон визначає організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками.

Частиною першою статті 5 Закону № 899 встановлено, що матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників, оформлюють сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку.

Статтею 14 вказаного Закону врегульовано механізм обміну виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності

Судом встановлено, що обмін між співвідповідачами відбувся сформованими земельними ділянками із наявними кадастровими номерами. Тобто, дані правовідносини за своєю суттю не підпадають під правове регулювання Закону № 899, оскільки останній регулює обмін розподілених між власниками, визначених в натурі земельних ділянок, але які ще не зареєстровані відповідно законодавства за власниками, тобто таких земельних ділянок, які не можуть виступати об'єктом цивільних прав згідно чинного законодавства.

На противагу цьому, співвідповідачі обміняли земельні ділянки, які зареєстровані відповідно до законодавства і виступають об'єктом цивільних прав.

З огляду на вищевказане, процедура міни вищезазначених земельних ділянок - є законним правом сторін - власників земельних ділянок та на підставі їх вільного волевиявлення може бути використане ними за їх взаємною згодою.

Свої обов'язки за даним договором міни земельних ділянок відповідач ТОВ «Агрофірма «Каравай» виконав у повному обсязі, а саме: передав у власність ОСОБА_3 земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_2 площею 0,1000га. за цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та здійснив, передбачену договором грошову доплату у розмірі 272049,70(двісті сімдесят дві тисячі сорок дев'ять гривень сімдесят копійок).

Жодних претензій від ОСОБА_3 або будь-яких інших третіх осіб, щодо даного договору міни земельних ділянок, відповідач ТОВ «Агрофірма «Каравай» не отримувало.

Зміст правочину, укладеного між відповідачем ТОВ «Агрофірма «Каравай» та відповідачем ОСОБА_3 стосовно міни земельними ділянками, не суперечить актам чинного законодавства та не є фіктивним чи удаваним правочином у розумінні статей 234 - 235 Цивільного кодексу України, оскільки його умови у повному обсязі виконані сторонами договору з дотриманням чинного законодавства.

Посилання прокурора на правову позицію Верховного Суду України у справі №6-464цс16 є помилковою з огляду на те, що фактичні правовідносини у справі, розглянутій Верховним Судом та даній справі є різними. Зокрема, вища судова інстанція у своєму рішенні вказувала, що «Громадяни можуть отримувати земельні ділянки у власність з підстав та в порядку, визначеними положеннями ЗК України. Міна (обмін) земельних часток (паїв) відповідно до вимог закону є цивільно-правовою угодою, яка, однак, може укладатися та реалізовуватись лише у порядку, передбаченому в Законі № 899-IV. Цей Закон застосовується лише одноразово при переведенні земельної ділянки (паю) з невизначеними межами в закріплену на місцевості земельну ділянку з конкретним цільовим призначенням Законодавець не закріпив у ЗК України чи інших законах України порядок міни земельних часток (паїв) в інших випадках. Отже, аналіз зазначених норм права дає можливість зробити висновок про те, що обміняними можуть бути тільки земельні ділянки за схемою «пай на пай» та лише у випадку, передбаченому статтею 14 Закону № 899-IV.

Суд дійшов обґрунтованого висновку, що у даній справі відбувся обмін розподілених між власниками, визначених в натурі земельних ділянок, які зареєстровані відповідно законодавства за власниками, тобто таких земельних ділянок, які можуть виступати об'єктом цивільних прав згідно чинного законодавства.

Згідно зі ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV, практика Європейського суду з прав людини ( далі за текстом також - ЄСПЛ, Суд) застосовується українськими судами як джерело права.

ЄСПЛ, розглядаючи справи за заявами про захист права на мирне володіння майном, напрацював низку загальновизнаних стандартів захисту цього права, які зводяться до такого загального правила: вирішуючи питання про те, чи відбувається порушення ст. 1 Першого протоколу, треба визначити: чи є в позивача право власності на майно, що охоплюється змістом ст.1; чи мало місце втручання в мирне володіння майном та яким є характер такого втручання; чи відбулося позбавлення майна.

На відміну від розуміння інституту права власності, характерного для України, ЄСПЛ тлумачить поняття «майно» набагато ширше й у контексті ст.1 Першого протоколу під «майном» розуміє не тільки «наявне майно», але й цілу низку інтересів економічного характеру (активи).

ЄСПЛ виходить із того, що положення ст.1 Першого протоколу містить три правила:

а) перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном;

б) друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання втручання у право на мирне володіння майном правомірним;

в) третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст.1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

ЄСПЛ констатує порушення державою ст.1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних органів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного інтересу», при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду» з огляду на те, що національні органи влади краще знають потреби власного суспільства і знаходяться в кращому становищі, ніж міжнародний суддя, для оцінки того, що становить «суспільний інтерес». Це поняття має широке значення, втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу «пропорційності» - «справедливої рівноваги (балансу)» між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення ст.1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства.

Розумними очікуваннями особи вважаються легітимні (або законні) і виправдані очікування набути майно або майнове право, які в практиці ЄСПЛ дістають правову охорону як майно. Поняття «законні очікування» слід розглядати як елементи верховенства права та «юридичної визначеності».

Безпосереднім рішенням, яке стосується питання мораторію на землю, є рішення ЄСПЛ у справі «Зеленчук та Цицюра проти України» (заява №846/16 та 1075/16), у якій Суд встановив порушення статті 1 Протоколу №1 (захист власності) Європейської конвенції з прав людини.

Справа стосувалася скарги двох осіб на державну заборону продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення, яка, за їх словами, порушила їх права на власність як власників таких ділянок.

ЄСПЛ зауважив, що після падіння Радянського Союзу Україна переважно роздавала земельні ділянки сільськогосподарського призначення особам, які раніше працювали в колгоспах, але запровадила передбачувану тимчасову заборону продажу таких земельних ділянок, відому як «мораторій на землю». Уряд стверджував, що захід перешкоджав зосередженню земельних ділянок в декількох руках, зупиняв збідніння населення сільської місцевості та надавав змогу переконатися, що земля залишалася оброблюваною

Проте ЄСПЛ встановив, що держава не встановила справедливий баланс між загальними інтересами громади та правами власності заявників. Суд зазначив, що жодна інша держава Ради Європи не мала таку заборону і посилався на невідповідність підходу України до завершення мораторію. Було також незрозуміло, чому менш обмежувальний захід не був ефективним для досягнення тієї ж мети.

Ключовим фактором для виявлення ЄСПЛ порушення прав власності заявників було те, що Україна послідовно ставила мету надання дозволу на придбання та продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення після створення інфраструктури ринку. Проте, всупереч оголошеній меті початковий мораторій був продовжений декілька разів і зараз розглядається з усіма практичними цілями як невизначений, незважаючи на періодичні крайні строки для того, щоб законодавчий орган врегулював це питання, але ці строки не були виконані. Це свідчить про відсутність послідовності органів влади.

ЄСПЛ взяв до уваги твердження уряду щодо необхідності обмеження, наприклад, запобігання збідніння сільського населення, уникнення зосередження землі в руках декількох груп, таких як багаті особи або ворожа держава, а також припинення вилучення з обробки. Проте в першому твердженні не був врахований той факт, що заявники мешкали в місті та не бажали займатися сільським господарством. Крім того, законодавчий орган не виявив, що заборона була необхідною для досягнення поставленої мети щодо сільського населення взагалі, але її метою було надання достатньої кількості часу для прийняття необхідного законодавства. Наступні дві мети, наведені урядом, можливо досягти за допомогою інших законів, у тому числі тих, що вже зареєстровані в Україні, такі як обмеження кількості земельних ділянок та податки, які, як виявляється, сприяють обробці землі.

Жодна інша держава Ради Європи не мала такої загальної заборони, в тому числі подібні країни з перехідною економікою, які використовують інші закони для досягнення цілей, наведених урядом. Завданням ЄСПЛ не було визначення того, чи вибір України був найкращим рішенням, але в ситуації, коли держава поставила собі за мету добре регульований ринок продажу землі, вона повинна надавати підстави для більш обмежуючого рішення, що вона не змогла виконати у будь-який послідовний спосіб.

ЄСПЛ встановив, що тягар, накладений на двох заявників, був надмірним. Вони постраждали від наслідків нездатності органів влади дотриматися своїх власних крайніх строків, в той час як органи влади надали лише незначні підстави для нездатності обрати менш обмежувальні заходи. Україна не встановила справедливий баланс між загальними інтересами громади та інтересами заявників , а також перевищила свої повноваження щодо дискреційності («межі розсуду»).

ЄСПЛ наголосив, що справа стосувалася загальної законодавчої ситуації та не обмежувалася лише заявниками. Суд постановив, що Україна повинна вжити відповідні законодавчі або інші заходи для забезпечення справедливого балансу між інтересами власників сільськогосподарських земель та суспільством взагалі. ЄСПЛ зауважив, що він не вимагає створення ринку земельних ділянок сільськогосподарського призначення без обмежень, а також те, що держава залишається вільною обирати, які заходи необхідно вжити.

Отже, суд, надаючи оцінку на предмет відповідності втручання в право відповідачів на мирне володіння своїм майном (земельними ділянками) принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст.1 Першого протоколу, у даній справі, виходив з наступного.

Інтереси держави у даній цивільній справі представляє прокурор.

У позовній заяві прокурором обґрунтовано захист інтересів держави у сфері земельних правовідносин з метою забезпечення правомірного обігу майнових прав на земельні ділянки, захисті та визнанні лише тих прав, які набуто та підтверджено у передбачений законом спосіб (ч.4 ст.13, ч.2 ст.41 Конституції України). Водночас прокурор вказав, що набуття права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення у спосіб, що суперечить закону, порушує порядок обігу майнових прав та нівелює інтереси держави у цій сфері.

Між тим, норми на які посилається прокурор, визначають, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом (ч.4 ст.13 Конституції України), а також те, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом (ч.2 ст.41 Конституції України).

У даній справі прокурор просив суд на підставі ч.1 ст. 203 ЦК України визнати недійсним правочин між двома приватними особами (фізичною особою - ОСОБА_3 та ТОВ «Агрофірма «Каравай»), в основі якого закладений обмін двома земельними ділянками, належними кожній з вказаних осіб на праві власності.

Суд дійшов висновку про відсутність належного обґрунтування і доведеності порушення інтересів держави з боку прокурора у даній справі, оскільки, як вказано вище, негативні наслідки від визнання правочину недійсним несуть тільки приватні особи, а не держава. Поряд із цим, норми Конституції України, які наведені прокурором, спрямовані на захист права власності і рівність всіх суб'єктів цього права перед законом, зокрема і права приватної власності гр. ОСОБА_3 та ТОВ «Агрофірма «Каравай» на володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, перебуваючими у їх власності.

Суд підкреслив, що питання належного обґрунтування прокурором захисту інтересів держави було вирішено лише після розгляду судового спору по суті, вивчення всіх матеріалів справи і заслуховування сторін.

Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, «кожна фізична або юридична особа має право на повагу до своєї власності. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Попередні положення не применшують права держави забезпечувати виконання таких законів, які є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

У рішенні по справі «Гайдук та інші проти України», остаточна ухвала щодо прийнятності заяв № 45526/99, поданих Іваном Юрійовичем Гайдуком та іншими проти України від 2 липня 2002 року) ЄСПЛ зазначив, що стаття 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свободмістить три окремі норми. Перша норма загального характеру викладає принцип поваги до власності; вона сформульована в першому реченні першої частини. Друга норма стосується позбавлення власності за певних умов; вона сформульована в другому реченні тієї самої частини. Щодо третьої норми, то нею визнається можливість держави регулювати використання майна відповідно до загальних інтересів та із запровадженням законів, які держави вважають необхідними для цього.

У частині другій статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод йдеться лише про право держави забезпечувати виконання таких законів, які є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном. Натомість можливість існування обмежень правомочностей власника щодо розпорядження належним майном Конвенцією не передбачена.

Європейський суд з прав людини наголошував, зокрема, на тому, що необхідною ознакою майна є його відчужуваність, що ґрунтується на висловленій у Рішенні ЄСПЛ правовій позиції, згідно з якою «право відчужувати власність є традиційним і фундаментальним аспектом власності» («Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium), рішення від 27 квітня 1979 року, п.50,63).

Право відчужувати належні громадянам земельні ділянки закріплено також частиною 1 статті 90 Земельного кодексу України, в якій зазначається, що власники земельних ділянок мають право продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.

Разом з тим, мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення, що передбачений пунктами 14,15 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України, обмежує конституційні права громадян України щодо можливості відчуження належних їм на праві приватної власності земельних ділянок, які гарантуються Конституцією України і нормами Земельного кодексу України, та суперечить статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З практики ЄСПЛ вбачається, що при вирішенні питань щодо порушення державами - учасницями Ради Європи положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї велика увага акцентується на дотриманні державою принципу «правомірних або законних очікувань» та захисту прав людини через призму цього принципу. Зокрема, у справах «Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» та «Федоренко проти України» ЄСПЛ констатував, що відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх, принаймні, «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності (пункт 21 Рішення ЄСПЛ у справі «Федоренко проти України»).

На момент прийняття Земельного кодексу України у 2001 році, власники земельних ділянок сільськогосподарського призначення мали правомірні очікування щодо можливості вільного розпорядження своєю власністю, зважаючи на завершення дії мораторію у 2005 році, як було зазначено у першій редакції пунктів 14, 15 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України. Однак, неодноразове продовження дії мораторію призвело до порушення майнових прав громадян України у вигляді правомірних очікувань щодо набуття у майбутньому права розпорядження майном, що є об'єктом правового захисту згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та національним законодавством України.

Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном (розпорядження землею сільськогосподарського призначення) у даному випадку не є виправданим, оскільки, як підкреслив ЄСПЛ у рішенні «Зеленчук та Цицюра проти України» тягар, накладений на двох заявників, був надмірним. Вони постраждали від наслідків нездатності органів влади дотриматися своїх власних крайніх строків, в той час як органи влади надали лише незначні підстави для нездатності обрати менш обмежувальні заходи. Україна не встановила справедливий баланс між загальними інтересами громади та інтересами заявників, а також перевищила свої повноваження щодо дискреційності («межі розсуду»).

Тобто, держава, з часу введення дії мораторію, не змогла забезпечити протягом багатьох років належного механізму реалізації права власності на землі сільськогосподарського призначення.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується(ст.8 Конституції України).

Складовими частинами верховенства права є принципи правової визначеності та пропорційності.

Принцип правової визначеності вимагає, передусім, ясності й однозначності як формулювання, так і застосування правової норми та забезпечення того, щоб правомірні очікування суб'єктів правовідносин щодо наслідків (правового результату) своєї поведінки залишалися передбачуваними.

Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі» (пункт 5.4 мотивувальної частини Рішення від 22 вересня 2005 року N5-рп/2005).

Дотримання принципу правової визначеності з метою збереження стабільності правового регулювання та передбачуваності законодавчої політики повинно враховуватись законодавцем як при прийнятті нових законів, так і при внесенні змін до існуючих законодавчих актів.

Зокрема, це стосується і принципів правового регулювання у сфері земельних правовідносин, які повинні забезпечувати врахування всіх особливостей землі як об'єкта власності Українського народу та суспільних відносин, що виникають у зв'язку з реалізацією громадянами конституційного права власності на землю.

Проте, всупереч зазначеному, оспорювані норми пунктів 14, 15 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України, якими було продовження мораторію на продаж чи іншим способом відчуження земель сільськогосподарського призначення до врегулювання на законодавчому рівні процедури обігу земель сільськогосподарського призначення та розроблення необхідних нормативно-правових актів, але не раніше 1 січня 2019 року, жодним чином не забезпечують передбачуваності правовідносин щодо реалізації громадянами правомочностей щодо розпорядження належними на праві приватної власності земельними ділянками сільськогосподарського призначення, чим порушується принцип верховенства права, закріплений у статті 8 Конституції України.

За основу запровадження заборон на відчуження земель сільськогосподарського призначення взято формальний («до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення»), а не змістовний критерій, який є обов'язковим для встановлення відповідності таких заборон принципу верховенства права.

Незважаючи на те, що втручання у здійснення права власності передбачено законодавчим актом (пункти 14, 15 розділу X Земельного кодексу України), таке втручанням не може бути визнано допустимим і пропорційним в розумінні статті 1 Протоколу 1 Конвенції, оскільки відсутність часових меж дії норм-заборон пунктів 14, 15 розділу X Земельного кодексу України, які було запроваджено у 2001 році, підриває ідею правової визначеності (передбачуваності) та принцип верховенства права. Таке втручання держави в реалізацію права власності фізичних та юридичних осіб на землю також є непропорційним, оскільки, незважаючи на те, що власники земельних ділянок та паїв несуть реальні економічні збитки (неринкова орендна плата, неможливість розпорядження своїм майном), такі обмеження не супроводжується будь-яким відшкодуванням з боку держави.

Межі втручання законодавчого органу в сферу права приватної власності та свободи підприємницької діяльності у вигляді обмежень і заборон в їх системно-логічному зв'язку із нормою частини 1 статті 8 Конституції України, якою проголошено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, повинні відповідати критерію пропорційності як елементу верховенства права.

При здійсненні оцінки пропорційності слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети, що переслідується, за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав та свобод людини. Обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

Отже, заборона внесення права на земельну частку (пай) до статутних капіталів господарських товариств та відчуження земельних ділянок, яка діє з 2001 року, є непропорційним обмеженням права приватної власності на землю та права на підприємницьку діяльність.

Європейський суд з прав людини у п. 150 Рішення від 22 травня 2018 року у справі «Зеленчук та Цицюра проти України» (заява №846/16 та 1075/16) зазначив, що Держава - відповідач повинна прийняти необхідні законодавчі та/або інші загальні заходи для забезпечення справедливого балансу між інтересами власників сільськогосподарських земель з одного боку та загальними інтересами суспільства з іншого, у відповідності з принципами захисту прав власності в рамках Конвенції.

Доводи апеляційної скарги про те, що це Рішення ЕСПЛ є лише підставою для зміни законодавства України, та не скасовує діючий на теперішній час мораторій на відчуження земель сільськогосподарського призначення, і не повинно застосовуватись при вирішенні справи в теперішній час, апеляційний суд відхиляє, як безпідставні.

Так, у Рішенні від 22 травня 2018 року у справі «Зеленчук та Цицюра проти України» (заява №846/16 та 1075/16) Європейський суд з прав людини встановив порушення статті 1 Протоколу №1 (захист власності) у відносинах між заявниками і Державою щодо мораторію та його продовження у національному законодавстві (п. 15 розділу X Перехідні положення Земельного кодексу України) стосовно заборони відчуження земель сільськогосподарського призначення, що належать їх власникам.

За приписами ч. 4 ст. 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Також, відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Твердження прокурора в апеляційній скарзі про те, що Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Зеленчук та Цицюра проти України» не набуло статусу остаточного, а тому не може бути застосовано як джерело права, суперечить повідомленню про набуття цього рішення статусу остаточного 22 серпня 2018 року, яке надійшло до Міністерства юстиції України 27 серпня 2018 року (а.с. 196).

Доводи апеляційної скарги прокурора зводяться до повторного обґрунтування заявлених позовних вимог, які були предметом розгляду та ретельної перевірки судом першої інстанції, правові висновки щодо розгляду заявленого позову суд належним чином мотивував, обґрунтував та повно виклав у рішенні.

Оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, то апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу прокурора слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу заступника прокурора Донецької області Коршуна Г.В. залишити без задоволення.

Рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 червня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді: