Справа «Поздняков та інші проти України» (Заява № 33161/20 та 2 інші заяви) | від 02.05.2025:

Справа «Поздняков та інші проти України» (Заява № 33161/20 та 2 інші заяви)

СТРАСБУРГ
02 травня 2025 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Поздняков та інші проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ґільберто Фелічі (<…>), Голова,
Діана Сирку (<…>),
Микола Гнатовський (<…>), судді,
та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяви, подані у різні дати, зазначені у таблиці в статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) вказаними в ній заявниками (далі — заявники),

рішення надати правову допомогу заявникам,

рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, про скарги на стверджувану дискримінацію заявників під час їхньої участі у виборах, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 27 березня 2025 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Заяви стосуються стверджуваної дискримінаційної відмови у наданні заявникам дозволу на участь у місцевих виборах та виборах до Верховної Ради України за поточним місцем їхнього проживання, де вони були зареєстровані як внутрішньо переміщені особи (далі — ВПО).

2. Заявники раніше проживали у м. Донецьку, і там продовжували мати зареєстровані місця проживання. Після початку конфлікту на сході України вони переїхали до м. Черкаси, де в період з листопада 2014 року по лютий 2015 року були зареєстровані як ВПО. Після цього вони продовжили постійно там проживати.

3. Заявники не змогли взяти участь у місцевих виборах, що відбулися в Україні 25 жовтня 2015 року, оскільки їх не було включено до списку виборців за їхнім новим місцем проживання.

4. 27 листопада 2017 року вони подали заяви про включення їх до списку виборців у м. Черкаси, але у задоволенні їхніх заяв було відмовлено на тій підставі, що заявники не належали до відповідної територіальної громади.

5. У грудні 2017 року кожен із заявників подав позов до суду, вимагаючи змінити їхні виборчі адреси, щоб мати можливість брати участь у місцевих виборах і виборах до Верховної Ради України (тобто голосувати в одномандатному виборчому окрузі). Усі їхні скарги були остаточно залишені без задоволення апеляційними та касаційними судами (див. дати у таблиці в Закону України «Про Державний реєстр виборців».

6. Поки їхні відповідні адміністративні позови про зміну виборчої адреси перебували на розгляді в касаційному суді (див. пункт 5 та таблицю в «Ковач проти України» (Kovach v. Ukraine), заява № 39424/02, пункт 30, ЄСПЛ 2008 з подальшими посиланнями). Таким чином, виборці, чия виборча адреса була у відповідному виборчому окрузі, отримували два бюлетені, тоді як виборці, зареєстровані в інших виборчих округах — як це було у випадку із заявниками — могли голосувати лише за списком партій. Того ж дня, після того, як дільнична виборча комісія відмовила першому та третьому заявникам (але не другій заявниці) у видачі другого бюлетеня для голосування за кандидата, який балотувався для представництва цього виборчого округу, вони подали скаргу до окружної виборчої комісії щодо відмови у видачі їм другого бюлетеня.

7. 22 липня 2019 року окружна виборча комісія відповіла першому та третьому заявникам, зазначивши, що жодних порушень їхніх виборчих прав виявлено не було.

8. Заявники скаржилися, що їм було відмовлено у праві на участь у місцевих виборах та виборах до Верховної Ради України за місцем їхнього фактичного проживання, де вони були зареєстровані як внутрішньо переміщені особи. Вони посилалися на статтю 1 Протоколу № 12 до Конвенції.

ОЦІНКА СУДУ

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

9. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ № 12 ДО КОНВЕНЦІЇ

10. Уряд стверджував, що скарги заявників щодо місцевих виборів, проведених 25 жовтня 2015 року, були подані поза межами встановленого строку. Крім того, не було жодних доказів, що заявники справді мали намір брати участь у місцевих виборах, оскільки вони звернулися із заявою про включення їх до списку виборців лише в листопаді 2017 року (див. пункт 4).

11. Заявники стверджували, що через чинне на той момент національне законодавство вони опинилися у ситуації, коли їм було відмовлено у праві голосу за їхнім новим місцем проживання, і ця ситуація тривала до набуття чинності законодавчими змінами, запровадженими Виборчим кодексом України 01 січня 2020 року (див. рішення у справі «Селигененко та інші проти України» (Selygenenko and Others v. Ukraine), заяви № 24919/16 та № 28658/16, пункт 28, від 21 жовтня 2021 року).

12. З огляду на зауваження сторін та всі наявні в нього матеріали, і з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції Суд вважає, що заявники не довели, що їхні скарги на національному рівні були подані своєчасно для того, щоб це розглядалося як доказ їхнього наміру брати участь у місцевих виборах у жовтні 2015 року та вважалося використанням національних засобів юридичного захисту у зв’язку з їхніми скаргами на відмову у праві на участь у місцевих виборах усупереч пункту 4 статті 35 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТЕЮ 3 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

13. Уряд стверджував, що скарги стосовно виборів до Верховної Ради України були подані поза межами встановленого строку, вони були необґрунтованими, а друга заявниця не скаржилася до виборчої комісії вищого рівня на відмову у включенні її до списку виборців, і тому не вичерпала національні засоби юридичного захисту. Він стверджував, що чинне на той момент законодавство було спрямоване на запобігання виборчому туризму, коли громадяни приїздили та голосували у виборчому окрузі, постійними жителями якого вони не були.

14. Заявники не погодилися. Вони стверджували, що їхня ситуація відрізнялася від ситуації інших осіб, які проживали не за своїм зареєстрованим місцем проживання, оскільки вони самостійно не могли повернутися до свого місця проживання та проголосувати там.

15. Суд зазначає, що реєстрація у списку виборців була обов’язковою умовою для участі заявників у виборах до Верховної Ради України для голосування в одномандатних виборчих округах. Національне законодавство на той момент було чітким стосовно цього питання. Єдиною можливістю оскаржити законодавчу норму як дискримінаційну, і, таким чином, неконституційну, було порушити це питання у національних судах загальної юрисдикції з подальшим поданням скарги до Конституційного Суду України. Заявники використали ці засоби юридичного захисту, і після їхнього вичерпання згодом вони подали свої заяви у межах шестимісячного строку.

16. Стосовно твердження Уряду про те, що друга заявниця не скаржилася до окружної виборчої комісії стосовно відмови у видачі їй другого бюлетеня (див. 7), це не вбачається вирішальним для цієї її скарги, оскільки Уряд не обґрунтував необхідність для другої заявниці вдаватися до цього засобу юридичного захисту додатково до використаних нею судових засобів юридичного захисту. У будь-якому випадку дільнична виборча комісія діяла відповідно до законодавства, і не було жодних підстав вважати, що окружна виборча комісія мала компетенцію відступати від законодавчих положень, які регулювали проведення виборів до Верховної Ради України та складання списків виборців на той момент.

17. Тому, враховуючи, що ця, подана заявниками, скарга не є явно необґрунтованою чи неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції, вона має бути визнана прийнятною.

18. Повертаючись до суті цієї справи, Суд зазначає, що відповідне національне законодавство та практика щодо реєстрації ВПО у списках виборців були детально описані в згаданому рішенні у справі «Селигененко та інші проти України» (Selygenenko and Others v. Ukraine), пункти 13–28. Вибори до Верховної Ради України 2019 року проводилися за змішаною системою, згідно з якою громадяни голосували паралельно за окремих кандидатів у своїх відповідних виборчих округах згідно з мажоритарною системою та за партійні списки згідно з пропорційною системою. За відсутності реєстрації у певному виборчому окрузі особа могла голосувати лише за партійні списки, а не за окремого кандидата у виборчому окрузі (частина десята статті 2 Закону України «Про вибори народних депутатів України» 2011 року).

19. Суд зазначає, що на відміну від згаданого рішення у справі «Селигененко та інші проти України» (Selygenenko and Others v. Ukraine), в якому заявниці взагалі не могли брати участь у місцевих виборах, заявники у цій справі могли брати участь у виборах до Верховної Ради України, але лише частково — їм було дозволено голосувати за партійними списками, але не за окремих кандидатів в їхньому виборчому окрузі. Відмова заявникам у другому голосуванні випливала з тієї ж нормативно-правової бази, що й в рішенні у справі «Селигененко та інші проти України» (Selygenenko and Others v. Ukraine), в якому Суд дійшов висновку, що, не врахувавши особливу відмінну ситуацію ВПО, органи державної влади піддали заявниць дискримінації у користуванні їхнім правом — гарантованим національним законодавством — голосувати на місцевих виборах усупереч статті 1 Протоколу № 12 до Конвенції.

20. У цій справі заявники скаржилися за статті 1 Протоколу № 12 Конвенції. Незважаючи на різницю у сфері застосування цих положень, значення цього терміна у статті 1 Протоколу № 12 до Конвенції мало бути ідентичним значенню у статті 14 Конвенції (див. пункт 18 Пояснювальної доповіді до Протоколу № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, м. Рим, від 04 листопада 2000 року, ETS 177). Таким чином, Суд дотримується усталеного тлумачення терміну «дискримінація», розробленого у практиці щодо статті 14 Конвенції, застосовуючи той же термін за статтею 1 Протоколу № 12 до Конвенції (див. рішення у справі «Зорніч проти Боснії та Герцеговини» (Zornic v. Bosnia and Herzegovina), заява № 3681/06, пункт 27, від 15 липня 2014 року).

21. Суд погоджується, що виборча система, яка встановлює територіальний зв’язок між виборцями та їхніми обраними представниками, переслідує законну мету сумісну з принципом верховенства права та загальними цілями Конвенції (див. рішення у справі «Міронеску проти Румунії» (Mironescu v. Romania), заява № 17504/18, пункт 39, від 30 листопада 2021 року з подальшими посиланнями). Однак неврахування особливої ситуації заявників як ВПО, яку можна порівняти із ситуацією заявниць в згаданому рішенні у справі «Селигененко та інші проти України» (Selygenenko and Others v. Ukraine), позбавило їх повноцінної участі у виборах до Верховної Ради України 2019 року.

22. Суд посилається на свої висновки у згаданій керівній справі «Селигененко та інші проти України» (Selygenenko and Others v. Ukraine), пункти 13–28, і, враховуючи схожість правового статусу заявників та практично ідентичну нормативно-правову базу як у цій справі, так і у справі «Селигененко та інші проти України» (Selygenenko and Others v. Ukraine), він вважає свої висновки у останній справі однаково застосовними до ситуації заявників. Тому Суд вважає, що на момент подій, не врахувавши їхню конкретну ситуацію, органи державної влади піддали заявників дискримінації у користуванні ними своїм правом голосу на виборах до Верховної Ради України за кандидата в одномандатному виборчому окрузі, що було порушенням статтею 14 Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

23. Кожен із заявників вимагав 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Вони також вимагали суми, зазначені у таблиці в додатку в якості відшкодування матеріальної шкоди. Насамкінець вони спільно вимагали 9 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

24. Уряд стверджував, що вимоги заявників щодо справедливої сатисфакції були цілком необґрунтованими.

25. Суд зазначає, що стверджувана матеріальна шкода фактично становила судові та інші витрати, понесені заявниками під час проваджень у національних судах, і тому ця вимога має розглядатися за відповідним пунктом. Щодо моральної шкоди Суд присуджує кожному із заявників суму в розмірі 4 500 євро, яка відповідає сумам, присудженим у згаданому керівному рішенні у справі «Селигененко та інші проти України» (Selygenenko and Others v. Ukraine), пункт 62, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

26. З огляду на наявні в нього документи Суд вважає за розумне присудити суми, зазначені у додатку, у повному обсязі в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час проваджень на національному рівні, та 5 000 євро спільно, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, а також відхиляє решту їхніх вимог.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує об’єднати заяви.

2. Оголошує прийнятними скарги за статтею 14 Конвенції у зв’язку з відмовою у праві голосу на виборах до Верховної Ради України, а решту скарг у заявах — неприйнятними.

3. Постановляє , що було порушено статтею 14 Конвенції.

4. Постановляє , що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро кожному заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(i) індивідуальні суми, зазначені у таблиці в додатку, кожному із заявників та додатково суму будь-якого податку, що може їм нараховуватися, в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час проваджень на національному рівні;

(ii) 5 000 (п’ять тисяч) євро спільно всім заявникам та додатково суму будь-якого податку, що може їм нараховуватися, в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок їхнього захисника, пана Тарахкала;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 02 травня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Перелік справ: