Справа «Пожарська проти України» (Заява № 48433/15) | від 15.05.2025:

Справа «Пожарська проти України» (Заява № 48433/15)

СТРАСБУРГ
15 травня 2025 року

Переклад автентичний

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Пожарська проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

з огляду на:

заяву (№ 48433/15), яку 21 вересня 2015 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянка України пані Тетяна Іванівна Пожарська (далі — заявниця), 1951 року народження, що проживає у м. Києві, яку представляв п. О.А. Гнатенко — юрист, який практикує у м. Києві,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко з Міністерства юстиції,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 24 квітня 2025 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявниця скаржилася на те, що скасування ухваленого на її користь остаточного рішення було необґрунтованим і суперечило принципу юридичної визначеності.

2. 22 червня 2011 року Деснянський районний суд міста Києва розглянув позов заявниці про перерахунок її пенсії у відкритому засіданні, в якому заявниця брала участь, та ухвалив постанову, якою зобов’язав Управління Пенсійного фонду України (далі — Пенсійний фонд) виплатити їй вищу перераховану пенсію. Десятиденний строк для подання апеляційної скарги закінчився, і постанова набрала законної сили.

3. У лютому 2012 року Пенсійний фонд провів перерахунок пенсії заявниці.

4. 06 березня 2014 року Пенсійний фонд подав апеляційну скаргу та заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження на підставі «невиконання судом першої інстанції вимог процесуального законодавства щодо доведення до особи судового рішення у справі».

5. 25 березня 2014 року Київський апеляційний адміністративний суд постановив ухвалу про відкриття апеляційного провадження. Він встановив, що апеляційна скарга була подана «у встановлений законом строк».

6. 27 березня 2014 року апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу та скасував постанову суду першої інстанції. Він зазначив, що його постанова була остаточною та оскарженню не підлягала.

7. Заявниця подала касаційну скаргу, стверджуючи, головним чином, що (i) вона не була повідомлена про апеляційну скаргу або про засідання апеляційного суду до ухвалення постанови апеляційним судом; та (ii) апеляційний суд не дослідив той факт, що апеляційна скарга була подана поза встановленим законом строком без будь-якого прийнятного обґрунтування, та суд не застосував частину четверту статті 189 Кодексу адміністративного судочинства України (набрала чинності 15 січня 2012 року), яка передбачала, що після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового рішення у відкритті провадження за будь-якою апеляційною скаргою, поданою органом державної влади, мало бути відмовлено, незалежно від наданого обґрунтування.

8. 31 березня 2015 року Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявниці у зв’язку з необґрунтованістю, встановивши, що заявниця не навела підстав, які б вказували, що апеляційний суд неправильно застосував норми права. Він вважав, що постанова апеляційного суду відповідала його усталеній практиці у цій категорії справ.

ОЦІНКА СУДУ

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

9. Заявниця скаржилася на те, що ухвалення постанови про задоволення апеляційної скарги на остаточну постанову, ухвалену на її користь, порушило принцип юридичної визначеності. Вона посилалася на пункт 1 статті 6 Конвенції.

10. Уряд заперечив проти цього аргументу. Він також стверджував, що заява була подана поза межами встановленого шестимісячного строку, який слід обчислювати з 27 березня 2014 року (див. пункт 6).

11. Суд вже зауважував, що касаційна скарга є ефективним засобом юридичного захисту, доступним у цій категорії справ (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Нейман проти України» (Neyman v. Ukraine), заява № 68470/12, від 12 січня 2021 року). З незрозумілих причин апеляційний суд зазначив, що його постанова була остаточною. На той момент національне законодавство передбачало, що подання касаційної скарги не передбачалося у справах, розглянутих судом першої інстанції у порядку спрощеного провадження (тобто суд першої інстанції розглядав справи in camera без виклику сторін, див. рішення у справі пункт 8).

12. З цього випливає, що заперечення щодо недотримання шестимісячного строку має бути відхилене.

13. Суд зазначає, що ця заява не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

15. Суд вже встановлював порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі, в рішеннях у справах «Устименко проти України» (Ustimenko v. Ukraine), заява № 32053/13, пункти 47–54, від 29 жовтня 2015 року). - 1

- 1 Див. також приклади подібного підходу в рішеннях у справах «ВАТ «Сквирасільрибгосп» проти України» [Комітет] (Skvyrasilrybgosp, VAT v. Ukraine) [Committee], заява № 27128/11, від 30 листопада 2023 року.

16. Розглянувши всі надані йому матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі.

17. Зокрема, підставою, на яку посилався Пенсійний фонд у своїй заяві про поновлення строку на апеляційне оскарження, було несвоєчасне вручення постанови суду першої інстанції. Ніщо не вказує на те, що були надані будь-які докази на підтримку цього твердження. Пенсійний фонд навіть не навів точної дати, коли йому нібито повідомили про постанову. У будь-якому випадку, очевидно, що він дізнався про постанову не пізніше лютого 2012 року, оскільки постанова була виконана (див. пункт 3). Проте національні суди поновили строк на оскарження, не пояснивши причини для цього та не коментуючи спосіб, у який вони вважали це можливим, незважаючи на положення національного законодавства, яке, як вбачається, забороняло таке поновлення у випадку спливу однорічного строку.

18. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі ухвала про відкриття апеляційного провадження та скасування ухваленої на користь заявниці постанови порушило принцип юридичної визначеності.

19. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

20. Заявниця вимагала 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 2 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, що охоплювали витрати на правову допомогу, понесені «в ході усього строку провадження».

21. Уряд заперечив проти цих вимог. Він вважав вимогу щодо відшкодування моральної шкоди надмірною та необґрунтованою. Він також зазначив, що заявниця не надала документів на підтвердження своєї вимоги про компенсацію судових та інших витрат.

22. Суд присуджує заявниці 1 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися їй.

23. Суд відхиляє вимогу заявниці щодо компенсації судових та інших витрат, оскільки ця вимога не підтверджена жодними документами.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє , що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 1 000 (одна тисяча) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, в якості відшкодування моральної шкоди;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 травня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.