Справа «Любовецький проти України» (Заява № 42171/17) | від 12.06.2025:

Справа «Любовецький проти України» (Заява № 42171/17)

СТРАСБУРГ
12 червня 2025 року

Переклад автентичний

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Любовецький проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

з огляду на:

заяву (№ 42171/17), яку 28 травня 2017 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Ігор Васильович Любовецький (далі — заявник), 1965 року народження, що наразі тримається під вартою у м. Хмельницькому, і якого представляв п. В.Н. Залуцький — юрист, який практикує у м. Хмельницькому,

рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко з Міністерства юстиції, про скарги на, як стверджується, незаконне тримання заявника під вартою внаслідок застосування менш сприятливого законодавства та відмову виплатити йому відшкодування шкоди у зв’язку з триманням під вартою, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 15 травня 2025 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Справа стосується, як стверджується, незаконного тримання заявника під вартою внаслідок застосування менш сприятливого законодавства та відмови національних судів присудити йому відшкодування шкоди у зв’язку з цим. Заявник посилався на статтю 7 Конвенції.

2. 11 вересня 2006 року Хмельницький міськрайонний суд визнав заявника винним у вчиненні декількох кримінальних правопорушень та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк вісім років за шахрайство, а також звільнив його від призначеного покарання за вчинення інших злочинів у зв’язку із закінченням строків давності.

3. 07 грудня 2006 року Апеляційний суд Хмельницької області (далі — апеляційний суд) скасував вирок суду першої інстанції, перекваліфікував діяння заявника з шахрайства на менш тяжкий злочин і звільнив його від призначеного покарання щодо усіх вчинених злочинів у зв’язку із закінченням строків давності.

4. 26 червня 2008 року колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України скасувала ухвалу апеляційного суду та направила справу до цього ж суду на новий розгляд.

5. 09 вересня 2008 року апеляційний суд залишив вирок від 11 вересня 2006 року без змін. Того ж дня заявника направили відбувати покарання до виправної колонії.

6. 14 травня 2009 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявника.

7. Після ухвалення остаточного вироку заявник порушив у національних судах питання застосування менш сприятливого законодавства у його справі. Злочини, у вчиненні яких він був визнаний винним, були скоєні у період з 1994 по 1998 роки, і на той момент був чинним Кримінальним кодексом України у 2001 році. Заявник був визнаний винним за Кримінальним кодексом України 2001 року, який передбачав більш м’яке покарання за шахрайство, хоча Кримінальний кодекс України 1960 року передбачав коротші строки давності. Він стверджував, що злочин, за вчинення якого він був визнаний винним, був скоєний 23 вересня 1994 року, і строк давності притягнення до кримінальної відповідальності розпочався 18 березня 1998 року та закінчився 18 березня 2008 року. Однак заявник був визнаний винним у вчиненні цього злочину 09 вересня 2008 року, тобто більш ніж через десять років, а тому він мав бути звільнений від призначеного покарання.

8. 05 лютого 2010 року Шепетівський міськрайонний суд відмовив у задоволенні заяви заявника про звільнення у зв’язку із закінченням встановленого законом строку притягнення до кримінальної відповідальності. Справу розглянули суди трьох інстанцій і 10 жовтня 2013 року апеляційний суд врешті-решт постановив ухвалу на користь заявника. Апеляційний суд вважав, що мало місце істотне порушення кримінального законодавства. Він встановив, що заявника було визнано винним за Кримінальним кодексом України 1960 року (десять років у справі заявника). Апеляційний суд ухвалив звільнити заявника від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строку давності, встановленого Кримінальним кодексом України 1960 року. Однак він зазначив, що питання не стосувалося «недоліків вироку в частині кваліфікації злочину та призначення покарання». таким чином апеляційний суд звільнив заявника від відбування покарання та ухвалив його негайне звільнення.

9. У березні 2014 року заявник звернувся до Хмельницького міськрайонного суду з позовом про відшкодування шкоди у зв’язку з незаконним триманням під вартою у період з 09 вересня 2008 року по 10 жовтня 2013 року.

10. 20 травня 2014 року Хмельницький міськрайонний суд частково задовольнив позов заявника та присудив йому 200 000 українських гривень в якості відшкодування моральної шкоди. 24 червня 2014 року це рішення залишив без змін апеляційний суд. 22 жовтня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував рішення судів нижчих інстанцій та направив справу до суду першої інстанції на новий розгляд. Справу переглядали декілька разів, доки Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ остаточно не відмовив у задоволенні позову заявника на тій підставі, що заявник не був виправданий, а радше звільнений від відбування покарання. Отже, звільнення заявника не призвело до його реабілітації, і він не мав права на відшкодування шкоди згідно із Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі — Закон України «Про відшкодування шкоди»).

ОЦІНКА СУДУ

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

11. Заявник стверджував, що тримання його під вартою було незаконним у зв’язку із застосуванням менш сприятливого законодавства та скаржився на відмову присудити йому відшкодування шкоди за тримання під вартою. Він посилався на статтю 7 Конвенції.

12. Суд зазначає, що справа пов’язана з первинним застосуванням національним судом менш сприятливого кримінального законодавства до ситуації заявника у несумісний з принципами, закріпленими у пунктом 5 статті 5 Конвенції. Отже, Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає за доцільне розглянути цю заяву виключно за статтею 5 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Шульгін проти України» (Shulgin v. Ukraine), заява № 29912/05, пункт 36, від 08 грудня 2011 року).

13. Уряд стверджував, що заява була неприйнятною на тій підставі, що вона була подана надто пізно. Він вважав, що національні суди зрештою дійшли висновку, що вимога заявника про відшкодування шкоди не підпадала під дію Закону України «Про відшкодування шкоди», тому із самого початку мало бути очевидним, що йому не було доступно жодного засобу юридичного захисту і він мав подати свої скарги до Суду протягом шести місяців після свого звільнення.

14. Заявник не надав коментарів у зв’язку з цим.

15. Суд зазначає, що використані заявником компенсаційні засоби юридичного захисту не можна вважати очевидно марними, оскільки національні суди декілька разів присуджували йому відшкодування шкоди, навіть якщо таке відшкодування не було присуджене остаточним рішенням (див. пункт 10). Тому заявнику не можна дорікнути використанням засобу юридичного захисту, який самі національні суди не вважали явно неналежним.

16. Суд зазначає, що заява не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

17. У своїй заяві заявник скаржився на порушення свого права на свободу, оскільки він був визнаний винним після закінчення коротшого встановленого законом строку давності, що зрештою визнали національні суди (див. пункт 8). Проте йому не було присуджено відшкодування шкоди за період тривалістю понад п’ять років, який він відбув під вартою у зв’язку з неправильним застосуванням національного законодавства.

18. Уряд стверджував, що в результаті постановлення ухвали від 10 жовтня 2013 року попереднє тримання заявника під вартою не стало незаконним, оскільки заявника було визнано винним та йому було обрано покарання згідно із законодавством, і жодного рішення про визнання його вироку незаконним ухвалено не було. На думку Уряду, порушення пунктом 5 статті 5 Конвенції.

19. Суд повторює, що коли постає питання про «законність» взяття під варту, у тому числі, чи було дотримано «процедуру, встановлену законом», Конвенція по суті посилається на національне законодавство, але також, якщо це доречно, на інші застосовні нормативно-правові стандарти, включаючи ті, що походять з міжнародного права. У всіх випадках це встановлює обов’язок дотримання матеріальних і процесуальних норм відповідних законів, проте також вимагає, щоб будь-яке позбавлення свободи було сумісним з метою статті 5 Конвенції, а саме, із захистом особи від свавілля. Коли йдеться про позбавлення свободи, особливо важливо дотримуватися загального принципу юридичної визначеності. Тому важливо, щоб умови позбавлення свободи за національним та/або міжнародним правом були чітко визначені, а сам закон був передбачуваним у своєму застосуванні, аби відповідати встановленому Конвенцією стандарту «законності»; стандарту, який вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб уникнути будь-якого ризику свавілля та надати громадянину можливість — за необхідності за допомогою відповідної консультації — передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою його конкретна дія (див. рішення у справі «Медведєв та інші проти Франції» [ВП] (Medvedyev and Others v. France) [GC], заява № 3394/03, пункти 79 і 80, ЄСПЛ 2010, з подальшими посиланнями).

20. Суд зазначає, що ухвала про звільнення заявника була постановлена з метою застосування більш сприятливого законодавства, яке існувало у період з часу вчинення злочину до дати ухвалення остаточного вироку заявнику (див. Конвенції. З огляду на це, заявник перебував під вартою понад п’ять років у зв’язку з тим, що у своїй ухвалі від 09 вересня 2008 року національний суд не застосував більш сприятливе законодавство та не звільнив заявника від відбування покарання.

21. Зазначених міркувань достатньо для висновку Суду, що тримання заявника під вартою з 09 вересня 2008 року по 10 жовтня 2013 року було непередбачуваним і свавільним, а тому порушувало підпункт «а» пункту 1 статті 5 Конвенції.

22. Оскільки Суд встановив порушення «Сінькова проти України» (Sinkova v. Ukraine), заява № 39496/11, пункти 82–84, від 27 лютого 2018 року). Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі. Отже, також було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

23. Заявник не подав вимогу щодо справедливої сатисфакції. Тому Суд вважає, що немає підстав присуджувати йому якусь суму у зв’язку з цим.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє , що було порушено підпункт «а» пункту 1 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє , що було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 червня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.