Справа «Кулик проти України» (Заява № 40214/16) | від 09.05.2025:

Справа «Кулик проти України» (Заява № 40214/16)

СТРАСБУРГ
09 травня 2025 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Кулик проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Марія Елосегі (<…>), Голова,
Ґільберто Фелічі (<…>),
Катержіна Шімачкова (<…>), судді,
та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 40214/16), яку 25 червня 2016 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Сергій Миколайович Кулик (далі — заявник), 1955 року народження, що проживає у селі Солончаки Миколаївської області і якого представляла пані Л. Олійник — юрист, яка практикує у м. Києві,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 03 квітня 2025 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Справа стосується позбавлення заявника земельної ділянки за позовом, поданим прокурором.

2. У березні 2006 року Очаківська районна державна адміністрація Миколаївської області (далі — Очаківська РДА) вирішила дозволити передачу земельних ділянок у приватну власність восьми особам, у тому числі заявнику, та дозволити цим особам оформити відповідну технічну документацію.

3. У квітні 2011 року Очаківська РДА завершила передачу та виділила заявнику земельну ділянку площею один гектар для ведення особистого селянського господарства. У жовтні 2011 року заявник отримав державний акт на право власності на цю земельну ділянку.

4. У травні 2013 року місцевий прокурор подав позов в інтересах держави з вимогою скасувати розпорядження Очаківської РДА від 2011 року про виділення земельної ділянки та визнати недійсним право власності заявника на неї. Прокурор стверджував, що земельна ділянка заявника була розташована у межах двокілометрової зони від берегової лінії Дніпровсько-Бузького лиману (законодавчо встановлена ширина для прибережної захисної смуги). Крім того, частина цієї захищеної земельної ділянки також була виділена для використання місцевому лісогосподарському підприємству. Прокурор визначив вартість земельної ділянки заявника у розмірі 32 200 українських гривень (далі — грн; приблизно 3 000 євро на той момент); ця сума була розрахована на підставі експертної оцінки землі, яку прокурор замовив у лютому 2013 року. Аналогічні позови також були подані проти інших власників землі у тому ж районі.

5. 05 грудня 2013 року Очаківський міськрайонний суд Миколаївської області (далі — міськрайонний суд) відмовив у задоволенні позову прокурора. Він встановив, що не було доказів належності земельної ділянки заявника до водоохоронної зони або того, що частина цієї землі була виділена для використання місцевому лісогосподарському підприємству. Він також встановив, що жодна з підстав припинення права власності на землю, передбачених статтею 140 Земельного кодексу, не застосовувалася у справі заявника.

6. 27 березня 2014 року зазначене рішення було залишене без змін Апеляційним судом Миколаївської області. Апеляційний суд по суті погодився з висновками міськрайонного суду і також встановив, що спірна земельна ділянка використовувалася для сільськогосподарських потреб з 1959 року, зокрема місцевими колективними господарствами. Він також зазначив, що спірна ділянка розташовувалася на відстані 1 999,3 метра від берегової лінії; таким чином, більша частина цієї землі взагалі не могла вважатися такою, що належить до «прибережної захисної смуги».

7. 26 листопада 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі — ВССУ) передав справу на новий розгляд. Суд встановив, що 486 від 08 травня 1996 року. Насамкінець ВССУ зазначив, що землі, розташовані в межах «прибережних захисних смуг», не могли бути передані у приватну власність. Вони могли бути передані лише в оренду, і навіть тоді тільки для обмеженого переліку цілей.

8. На підставі зазначених висновків ВССУ після нового розгляду справи суди нижчих інстанцій задовольнили позов прокурора у повному обсязі; право власності заявника було визнано недійсним. Суди нижчих інстанцій також встановили, що 0,2233 га землі заявника були виділені для використання місцевому лісогосподарському підприємству.

9. Остаточна ухвала у справі була постановлена ВССУ 23 грудня 2015 року та вручена заявнику у січні 2016 року.

10. У своїх доводах до національних судів заявник стверджував, що спірна земельна ділянка протягом багатьох десятиліть вважалася «землею сільськогосподарського призначення» і ніколи не підпадала під жодні обмеження, пов’язані з охороною водних ресурсів. Заявник вважав позов прокурора de facto конфіскацією, яка не мала підстав у національному законодавстві, зокрема, встановлених статтею 140 цього Кодексу. Насамкінець він стверджував, що був змушений страждати від наслідків помилок, допущених органами державної влади.

ОЦІНКА СУДУ

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

11. Заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що його було свавільно позбавлено власності, оскільки національні суди не розглянули його справу належним чином та не навели належного обґрунтування для своїх рішень.

12. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 і № 22768/12, пункти 114 і 126, від 20 березня 2018 року), вважає, що скарги заявника підлягають розгляду лише на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

13. Стосовно прийнятності Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки він не подавав вимог про відшкодування шкоди. На підтвердження Уряд посилався на приклад з національної практики, а саме, рішення у справі № 488/6211/14-ц, у якій прокурор намагався повернути певні земельні ділянки у державну власність як землі лісогосподарського призначення. Заявник заперечив проти аргументу Уряду.

14. Суд вже розглядав аналогічні аргументи Уряду щодо можливості отримання зазначених видів відшкодування та відхиляв їх (див. рішення у справі «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine), заяви № 27849/15 та № 33358/15, пункти 26–33, від 24 жовтня 2024 року). Ніщо в цій справі не дає Суду підстав дійти іншого висновку.

15. Суд зазначає, що ця заява не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

16. Стосовно суті заяви Уряд визнав, що було втручання у майнові права заявника. Проте Уряд стверджував, що, як встановлено національними судами, земля була виділена заявнику з порушенням відповідних норм щодо «прибережних захисних смуг» і для виправлення цієї помилки було необхідно визнати недійсним право власності заявника. Щодо пропорційності Уряд підтримав свою позицію, що заявник мав можливість вимагати відшкодування від місцевих органів влади, та наголосив, що повноваження Суду щодо перегляду застосування та тлумачення національного законодавства національними судами були обмеженими.

17. Заявник стверджував, що висновки національних судів були свавільними та порушували принцип належного урядування. Він наголосив, що лише невелика частина його землі могла вважатися такою, що знаходилася в межах двокілометрової «прибережної захисної смуги», оскільки межа його земельної ділянки знаходилася на відстані 1 999,3 метра від берегової лінії. У будь-якому випадку він стверджував, що його земельна ділянка ніколи не визначалася як водоохоронна зона і десятиліттями використовувалася для сільськогосподарських потреб. Тому він вважав, що позбавлення не переслідувало законної мети і не встановлювало справедливого балансу.

18. Суд вважає, що у цій справі було втручання у власність заявника. Незалежно від того, чи розглядається це як позбавлення майна або контроль за користуванням майном, застосовні принципи залишаються незмінними (див. рішення у справі «Унспед Пакет Сервісі СаН. Ве ТіК. А.С. проти Болгарії» (<...>), заява № 3503/08, пункти 39 і 40, від 13 жовтня 2015 року, та, наприклад, рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункти 41–42 та 45, від 16 лютого 2017 року). Тому Суд розгляне, чи було втручання законним (у тому числі вимогу щодо «якості закону»), чи здійснювалося воно в інтересах суспільства та чи було пропорційним.

19. Щодо питання законності, то з рішень національних судів вбачається, що справа заявника зосереджувалася навколо питання, чи мали бути офіційно оформлені межі «прибережної захисної смуги». Як встановлено ВССУ у його ухвалі від 26 листопада 2014 року (висновки якого були по суті повторені судами нижчих інстанцій під час нового розгляду справи), межі такого характеру мали бути офіційно оформлені за встановленою процедурою. Відповідно до наказу № 486 від 08 травня 1996 року у тих випадках, коли межі не були офіційно оформлені, органи державної влади, відповідальні за виділення землі, повинні були покладатися на законодавчо встановлений розмір «прибережних захисних смуг» та «орієнтовні розміри» водоохоронних зон. Суд вважає, що такий підхід залишав можливість для виникнення помилок та зловживань, і таким чином викликає сумніви щодо відповідності вимозі «якості закону».

20. У зв’язку з цим Суд зауважує, що у справі заявника не існувало офіційно оформлених меж для захисної зони у відповідному районі. Окрім того — і це не заперечувалося на національному рівні — земельна ділянка заявника знаходилася на відстані 1 999,3 метра від берегової лінії, тобто лише 70 см (0,07 м) земельної ділянки потенційно могли вважатися такими, що входили до «прибережної захисної смуги». Суд не може не зазначити, що ця цифра є незначною порівняно із загальною законодавчо встановленою шириною смуги у два кілометри. Також Уряд не заперечував, що відповідна земля десятиліттями використовувалася для сільськогосподарських потреб і заявник отримав (та використовував) її для тих же цілей.

21. Так само Суд не може залишити поза увагою висновок міськрайонного суду під час першого розгляду справи, що жодна з підстав для припинення права власності на землю, встановлених «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine), пункти 21 та 44). Під час нового розгляду справи національні суди взагалі не аналізували це питання.

22. Через це Суд має сумніви щодо законності втручання. З тих же причин він також вважає сумнівним існування загального інтересу для визнання недійсним права власності заявника. Водночас Суд не вважає за необхідне ухвалювати рішення з цих питань, оскільки у будь-якому випадку це втручання не відповідало вимозі пропорційності.

23. Насправді суть цієї справи полягає в оцінці пропорційності і, зокрема, у наявності можливості у заявника отримати компенсацію, або будь-яку іншу форму відшкодування за позбавлення його майна. В згаданому рішенні у справі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин (там само, пункт 48 з подальшими посиланнями).

24. У цій справі заявник не отримав жодного відшкодування за земельну ділянку, якої він був позбавлений, а жодної спроби запропонувати йому таку компенсацію або будь-яку іншу форму відшкодування зроблено не було. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

25. Заявник вимагав 65 780 українських гривень (далі — грн) в якості відшкодування матеріальної шкоди, що складалася з вартості земельної ділянки станом на травень 2013 року (32 200 грн), коли прокурор подав свій позов (див. пункт 4), суми, яку він сплатив як земельний податок, та вартості оформлення технічної документації для виділення землі. Заявник не надав детальних розрахунків для останніх двох сум. Заявник також вимагав 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

26. Уряд заперечив проти цих вимог, повторивши свою позицію, що порушення прав заявника не було, та вказавши, що суми, які вимагалися, були надмірними.

27. Беручи до уваги свій висновок про встановлення порушення майнових прав заявника та підхід, застосований у справі статті 1 Першого протоколу до Конвенції не було, якщо держава-відповідач забезпечить повернення його права власності на земельну ділянку та поверне цю ділянку йому (у тому числі шляхом повторного відкриття провадження на національному рівні, якщо це можливо). В якості альтернативи держава-відповідач повинна надати заявнику відшкодування у грошовій формі (розраховане відповідно до національних вимог щодо оцінки майна та практики Суду) або надати йому рівнозначне майно.

28. Суд також присуджує заявнику 1 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє , що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

3. Постановляє , що:

(a) держава-відповідач повинна забезпечити належними засобами та протягом розумного строку повне повернення заявнику прав власності на відповідну земельну ділянку, або надати заявнику відшкодування у грошовій формі чи у вигляді рівнозначного майна;

(b) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(c) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 09 травня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.