Справа «Бондар проти України» (Заяви № 29184/15 та № 44078/16) | від 09.05.2025:

Справа «Бондар проти України» (Заяви № 29184/15 та № 44078/16)

СТРАСБУРГ
09 травня 2025 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Бондар проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Марія Елосегі (<…>), Голова,
Ґільберто Фелічі (<…>),
Катержіна Шімачкова (<…>), судді,
та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяви, які подали 08 червня 2015 року та 06 липня 2016 року відповідно до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) двоє громадян України п. Анатолій Григорович Бондар (далі — перший заявник) та пані Надія Володимирівна Бондар (далі — друга заявниця, разом — заявники),

рішення повідомити про скарги заявників за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 03 квітня 2025 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Справа стосується позбавлення заявників їхніх земельних ділянок за позовом, поданим прокурором. Заявники посилалися на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. У вересні 2009 року Лебединська районна державна адміністрація Сумської області (далі — Лебединська РДА) надала дозвіл на передачу чотирьох земельних ділянок у приватну власність заявникам та на оформлення технічної документації з цією метою.

3. У серпні 2010 року Лебединська РДА надала кожному заявнику по дві земельні ділянки площею 2 га та 0,12 га для ведення особистого селянського господарства і садівництва. У розпорядженні зазначалося, що ділянки були «землями сільськогосподарського призначення». У грудні 2010 року заявники отримали державні акти на право власності на свої земельні ділянки.

4. Згідно з твердженнями сторін у 2013 році місцеве лісогосподарське підприємство, яке, як стверджувалося, було законним користувачем відповідної земельної ділянки, зрубало дерева на земельній ділянці другої заявниці. Було порушено кримінальне провадження за фактом вчинення цих дій, але воно було закрито у 2015 році у зв’язку з встановленням відсутності події кримінального правопорушення.

5. 28 лютого 2014 року прокурор району подав два позови в інтересах держави з вимогою скасувати розпорядження Лебединської РДА від 2010 року та визнати недійсним право власності заявників на земельні ділянки. Прокурор стверджував, що ця земля була землями лісогосподарського призначення (які могли бути передані у приватну власність лише Кабінетом Міністрів України) та була виділена місцевому лісогосподарському підприємству для постійного користування.

6. Позовні вимоги прокурора були задоволені у повному обсязі судами трьох інстанцій; розпорядження Лебединської РДА від серпня 2010 року було скасовано, а право власності заявників на земельні ділянки — визнано недійсним. Аргументи заявників, що місцеве лісогосподарське підприємство не мало офіційно оформлених документів, які підтверджували його право на постійне користування земельною ділянкою, і тому воно не мало законного права на претензію на землю, були відхилені. Суди встановили на підставі наданих органами державної влади документів та довідок, що відповідна земля була передана місцевому лісогосподарському підприємству у 2000 році і відповідно до перехідних положень Земельного кодексу України документів, які підтверджували цю передачу, було достатньо для підтвердження прав власності або постійного користування до одержання офіційно оформлених документів.

7. Остаточні ухвали у справах заявників були постановлені Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ 17 грудня 2014 року та 21 жовтня 2015 року відповідно.

ОЦІНКА СУДУ

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

8. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

II. LOCUS STANDI ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА

9. Суд зазначає, що друга заявниця померла 11 вересня 2023 року, після подання цієї заяви, а перший заявник, її чоловік, висловив бажання продовжити провадження у Суді замість неї. Уряд заперечив проти права першого заявника підтримати заяву від імені другої заявниці, оскільки «він [не] вказав, що був єдиним спадкоємцем [другої заявниці]».

10. Суд зазначає, що у різних справах, в яких заявник помирав під час розгляду провадження у Суді, він брав до уваги заяви спадкоємців заявника або близьких членів родини, які виявляли бажання підтримати розгляд справи у Суді. З огляду на зазначене та беручи до уваги обставини цієї справи, Суд погоджується, що перший заявник має законний інтерес у підтримці розгляду заяви від імені своєї покійної дружини. Однак з міркувань зручності у тексті цього рішення на пані Надію Володимирівну Бондар і надалі буде робитися посилання як на «другу заявницю» (див., наприклад, рішення у справі «Тагієв та Хусейнов проти Азербайджану» (Tagiyev and Huseynov v. Azerbaijan), заява № 13274/08, пункти 23 і 24, від 05 грудня 2019 року з подальшими посиланнями, та, в якості нещодавнього прикладу, ухвала щодо прийнятності у справі «Василевська проти України» (Vasylevska v. Ukraine), заява № 37919/15, пункти 11 і 12, від 04 липня 2024 року).

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

11. Заявники скаржилися на те, що позбавлення майна, якому вони були піддані, було незаконним та непропорційним.

12. Стосовно прийнятності Уряд стверджував, що заявники могли вимагати відшкодування шкоди за незаконні дії та рішення органів державної влади, як передбачалося статті 390 Цивільного кодексу України щодо витрат, пов’язаних з утриманням та збереженням землі, або за вкладення, зроблені в майно. Уряд посилався на відповідну практику національних судів. Заявники заперечили ефективність цих засобів юридичного захисту.

13. Суд вже розглядав аналогічні аргументи Уряду щодо можливості отримання зазначених видів відшкодування та відхиляв їх (див. рішення у справі «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine), заяви № 27849/15 та № 33358/15, пункти 26–33, від 24 жовтня 2024 року). Ніщо в цій справі не дає Суду підстав дійти іншого висновку. Отже, попереднє заперечення Уряду має бути відхилене.

14. Суд зазначає, що ці заяви не є ані явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

15. Загальні принципи щодо втручання у мирне володіння майном були наведені, наприклад, в рішенні у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункт 42, від 16 лютого 2017 року. Зокрема, Суд повинен оцінити, чи було втручання законним та здійсненим в інтересах суспільства, а також чи переслідувало воно законну мету за допомогою засобів, розумно пропорційних меті, яку прагнули досягти.

16. Суд вважає, що суть цієї справи підпадає під пункт щодо пропорційності зазначеного аналізу, зокрема, чи мали заявники можливість отримати компенсацію, або будь-яку іншу форму відшкодування за позбавлення їхнього майна. В згаданому рішенні у справі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин (там само, пункт 48 з подальшими посиланнями).

17. У цій справі заявники не отримали жодного відшкодування за земельні ділянки, яких вони були позбавлені, а жодної спроби запропонувати їм таку компенсацію або будь-яку іншу форму відшкодування зроблено не було. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

18. Перший заявник вимагав загалом 6 409 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, що складалася з вартості його земельних ділянок (126 964 українські гривні (далі — грн), що еквівалентно приблизно 12 339 євро станом на 2012 рік згідно з розрахунками заявника) та вартості реєстрації його права власності на них. Друга заявниця вимагала 34 202 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, що складалася з вартості її земельних ділянок (вочевидь, такої ж, як і для першого заявника) та вартості зрубаних на них дерев (див. пункт 4) у розмірі 296 000 грн (що еквівалентно 27 793 євро станом на 2015 рік згідно з розрахунками заявниці). Обидва заявники також вимагали 300 000 грн (близько 7 270 євро) в якості відшкодування моральної шкоди. Насамкінець заявники вимагали приблизно 110 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах (судові збори) та у Суді (переклад зауважень заявників та поштові витрати).

19. Уряд заперечив проти цих вимог.

20. Беручи до уваги свій висновок про встановлення порушення майнових прав заявників та підхід, застосований у справі статті 1 Першого протоколу до Конвенції не було, якщо держава-відповідач забезпечить повернення їхнього права власності на спірне майно та поверне це майно їм (у тому числі шляхом повторного відкриття провадження на національному рівні, якщо це можливо). В якості альтернативи держава-відповідач повинна надати заявникам відшкодування у грошовій формі (розраховане відповідно до національних вимог щодо оцінки майна та практики Суду) або надати їм рівнозначне майно.

21. Суд також присуджує заявникам по 1 500 євро кожному в якості відшкодування моральної шкоди.

22. Беручи до уваги наявні у нього документи, Суд вважає за розумне присудити заявникам 110 євро, як вимагалося, що охоплюють витрати за всіма аспектами.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує об’єднати заяви.

2. Оголошує заяви прийнятними.

3. Постановляє , що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

4. Постановляє , що:

(a) держава-відповідач повинна забезпечити належними засобами та протягом розумного строку повне повернення прав власності заявникам на відповідні земельні ділянки, або надати заявникам відшкодування у грошовій формі чи у вигляді рівнозначного майна;

(b) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро кожному заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 110 (сто десять) євро заявникам спільно та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися їм, в якості компенсації судових та інших витрат;

(c) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 09 травня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.