«Щербаков проти України»: Неподання особою скарги на жорстоке поводження не звільняє органи влади від обов`язку здійснити розслідування (ст. 3, ст. 6 Конвенції, заява № 39708/13, від 20.09.2018 р.)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ЩЕРБАКОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF SHCHERBAKOV v. UKRAINE)

(Заява № 39708/13)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

20 вересня 2018 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Щербаков проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андре Потоцький (André Potocki), Голова,
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia),судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 28 серпня 2018 року,

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 39708/13), яку 11 червня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Олег Євгенійович Щербаков (далі – заявник).

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляла пані Н.Г. Охотнікова, юрист, яка практикує у м. Харків. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина.

3. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на катування його працівниками міліції та непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим, за пунктом 1 статті 6 Конвенції на визнання національними судами допустимими доказами його зізнавальних показань та показань третьої сторони, отриманих, як стверджувалось, під тиском під час досудового слідства. 29 травня 2015 року про ці скарги було повідомлено Уряд, а решта скарг у заяві були визнані неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

4. Уряд заперечив проти розгляду цієї заяви комітетом. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє їх.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1964 році та утримується в установі виконання покарань у м. Городище Рівненської області.

6. Пізно ввечері 11 липня 2010 року заявник розбив вікно будинку пана та пані Ма. (далі – потерпілі) та кинув у кімнату, де спала пані Ма., банку із запальною сумішшю з підпаленим ґнотом. У результаті вона отримала серйозні опіки.

7. 19 липня 2010 року заявник був затриманий.

8. Згідно з твердженнями заявника після його затримання з 19 до
22 липня 2010 року працівники міліції жорстоко з ним поводились, щоб змусити його зізнатись у замаху на вбивство потерпілих. Зокрема, він стверджував, що працівники міліції били його, надягали на голову поліетиленовий пакет, перекриваючи йому доступ кисню, та застосовували до нього електрошокер. Він також стверджував, що протягом цього періоду його утримували без їжі та води в туго затягнутих наручниках та не дозволяли користуватись туалетом.

9. 21 липня 2010 року заявник надав міліції показання, зізнавшись, що він кинув банку із запальною сумішшю у вікно будинку потерпілих, оскільки вважав, що там жила особа, з якою в нього був конфлікт, пан Ма.

10. 22 липня 2010 року був складений протокол затримання, яким було задокументовано затримання заявника за підозрою у вчиненні замаху на вбивство. Заявнику був призначений безоплатний захисник О. Заявник підписав документ, яким йому були роз’яснені його права як підозрюваного, у тому числі право відмовитися давати показання та право на побачення із захисником до його першого допиту.

11. Пізніше того ж дня у присутності захисника О. заявника було допитано як підозрюваного. Він повторив надані ним зізнавальні показання по суті у такому ж формулюванні. Слідчий запитав його, яким чином він обрав вікно, в яке кинути банку із запальною сумішшю. Він відповів, що обрав вікно, в якому було світло від комп’ютера, що вказувало на те, що там жили люди. Наприкінці допиту захисник запитав заявника, чи давав він свої показання добровільно і заявник відповів ствердно.

12. 24 липня 2010 року заявник відмовився від послуг захисника О. та натомість заявив клопотання про призначення його захисником С. Того ж дня слідчий призначив С. захисником заявника.

13. 26 липня 2010 року захисник заявника звернувся з клопотанням про направлення заявника на судово-медичне обстеження з метою встановити, чи мав він які-небудь тілесні ушкодження, і якщо так, то яким чином вони були завдані.

14. У складеному судово-медичним експертом акті обстеження від 29 липня 2010 року було зазначено, що крім саден на зап’ястях, які можна пояснити застосуванням наручників, у заявника були виявлені гематома на спині та рожеві плями на задній поверхні стегон. Заявник пояснив ці тілесні ушкодження зазначивши, що він зазнав жорстокого поводження у відділі міліції після його затримання 19 липня 2010 року, а саме: працівники міліції били його у груди та по спині, скручували йому руки, надягали на голову поліетиленовий пакет, перекриваючи доступ кисню та використовуючи електрошокер, завдавали йому електричних ударів по спині та ногам. Експерт дійшов висновку, що плями були результатом загоєння саден, які могли утворитись від дії тупих предметів або електрошокера, та що всі задокументовані тілесні ушкодження могли бути завдані у вказаний заявником період.

15. 29 липня 2010 року заявнику були пред’явлені обвинувачення у замаху на вбивство і слідчий намагався допитати його. Він відмовився давати показання.

16. 03 вересня 2010 року під час допиту заявник заявив, що він мав намір підпалити будівлю, яку вважав порожньою літньою дачею, не ставлячи під загрозу чиєсь життя.

17. 19 жовтня 2010 року слідчий у присутності захисника заявника намагався допитати заявника щодо походження його тілесних ушкоджень, встановлених судово-медичною експертизою. Заявник відмовився давати показання та наголосив, що дасть показання з цього приводу під час розгляду справи судом.

18. Також 19 жовтня 2010 року слідчий, звернувши увагу на результати судово-медичного обстеження, зазначив, що у випадку підтвердження заяв заявника, зроблених експерту, вони свідчитимуть про вчинення службового злочину. Тому він направив результати обстеження Слов’янському міжрайонному прокурору, вимагаючи проведення перевірки. Прокурор відібрав пояснення у декількох працівників міліції, які заперечили будь-яке жорстоке поводження. Двоє працівників міліції зазначили, що 19 липня 2010 року заявник був затриманий, але відмовився йти до відділу міліції з працівниками, які здійснили затримання, тому до нього були застосовані наручники. Потім його звільнили і він добровільно повернувся до відділу міліції, коли 22 липня 2010 року його викликали.

19. 03 листопада 2010 року слідчий прокуратури відмовив у порушенні кримінального провадження щодо працівників міліції за твердженнями заявника про жорстоке поводження за відсутністю у їхніх діях складу злочину. Він послався на пояснення працівників міліції та відмову заявника дати показання з цього приводу, а також зазначив, що до заявника були законно застосовані наручники та що жодних доказів того, що його тілесні ушкодження були завдані працівниками міліції, не було.

20. Під час досудового слідства щодо заявника був допитаний свідок Мі. Він показав, що у ніч вчинення злочину він на своїй машині відвіз заявника до будинку потерпілих. У своїй сумці заявник мав банку з запальною сумішшю, до якої у присутності Мі. приєднав ґніт. Потім він пішов у напрямку до будинку потерпілих і швидко повернувся.

21. 21 жовтня 2010 року, після завершення слідства, заявник та його захисник ознайомились з матеріалами справи та зазначили, що не мають жодних заяв або клопотань.

22. У направленому до суду обвинувальному акті було зазначено, зокрема, що хоча заявник не визнав себе винуватим у висунутих проти нього обвинуваченнях, його вина була підтверджена доказами, у тому числі його власними показаннями, наданими на початкових стадіях слідства.

23. Під час розгляду його справи судом заявник показав, що він мав намір підпалити будівлю, яку вважав порожньою літньою дачею, не ставлячи під загрозу життя потерпілих. Свідок Мі. показав, що у ніч вчинення злочину він на своїй машині відвіз заявника до будинку потерпілих і у заявника була з собою сумка. Проте на відміну від його показань, наданих під час досудового слідства, у судовому засіданні Мі. показав, що не бачив вмісту сумки. Він зазначив, що заявник пішов у сторону будинку потерпілих і швидко повернувся. На питання щодо розбіжності між його показаннями, наданими під час досудового слідства та судового розгляду, Мі. зазначив, що під час досудового слідства він був підданий «психологічному та фізичному впливу» працівників міліції.

24. 23 лютого 2012 року Слов’янський міськрайонний суд визнав заявника винним у замаху на вбивство, умисному заподіянні тяжких тілесних ушкоджень та підпалі, що спричинив тяжкі наслідки. Суд обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк п’ятнадцять років. При визнанні заявника винним суд посилався, зокрема, на надані заявником під час досудового слідства показання, які суд першої інстанції розтлумачив як усвідомлення заявником, що підпалений ним будинок належав потерпілим і в той час вони могли знаходитись усередині, а саме його твердження, що він бачив світло в будинку. Суд першої інстанції також посилався на надані під час досудового слідства показання Мі., визнавши їх більш достовірними, ніж ті, що він надав під час судового розгляду, зокрема через те, що вони були повторені під час очної ставки із заявником. Його твердження про чинення на нього тиску були перевірені прокуратурою, проте доказів на їх підтвердження виявлено не було.

25. Заявник подав апеляційну скаргу, в першу чергу стверджуючи, що він не мав наміру вбивати потерпілих і підпалив їхній будинок лише після спроби перевірити, що всередині нікого не було. Він наполягав на тому, що зазнав жорстокого поводження з метою відібрання в нього зізнавальних показань.

26. 29 травня 2012 року Апеляційний суд Донецької області (далі – апеляційний суд) виніс ухвалу, якою зобов’язав Слов’янського міжрайонного прокурора провести перевірку тверджень заявника про жорстоке поводження.

27. 05 червня 2012 року Слов’янський міжрайонний прокурор скасував постанову слідчого від 03 листопада 2010 року та провів нову дослідчу перевірку. Під час перевірки прокуратура відібрала пояснення у заявника, працівників міліції, захисника О. та судово-медичного експерта, який склав акт обстеження від 29 липня 2010 року, а також оглянула приміщення відділу міліції, де відбулось стверджуване жорстоке поводження, перевірила книгу обліку доставлених осіб.

28. Працівники міліції пояснили, що 19 липня 2010 року заявник був затриманий та до нього були застосовані наручники, але пізніше був звільнений і знов викликаний на допит 21 або 22 липня 2010 року. Працівник міліції Ф. заявив, що не міг пояснити невідповідність між датою первинних зізнавальних показань заявника від 21 липня 2010 року та датою його затримання 22 липня 2010 року, наполягаючи, що заявник був переданий слідчому, який після надання заявником зізнавальних показань одразу його затримав.

29. Звіт про опитування судово-медичного експерта викладений на одній сторінці. Перед експертом було поставлено два питання. Спершу його запитали з яких підстав він дійшов висновку, що тілесні ушкодження заявника могли бути завдані електрошокером. Експерт відповів, що його висновок ґрунтувався на твердженнях заявника та результатах обстеження. По-друге його запитали, чи могли зазначені в акті обстеження тілесні ушкодження бути заподіяні різними тупими предметами та за інших обставин. Експерт відповів, що могли.

30. Захисник О. зазначив, що заявник не скаржився йому на жорстоке поводження.

31. 15 липня 2012 року прокурор відмовив у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції за відсутністю в їхніх діях складу злочину. В якості обґрунтування прокурор зазначив, зокрема, що з книги обліку осіб, доставлених до відділу міліції, де заявник нібито зазнав жорстокого поводження, не вбачалось, що він був доставлений до відділу протягом відповідного періоду. Прокурор посилався на пояснення працівників міліції, захисника О. та судово-медичного експерта. Прокурор дійшов висновку, що опис подій заявника про жорстоке поводження не відповідав його тілесним ушкодженням.

32. 12 липня 2012 року Апеляційний суд Донецької області залишив вирок щодо заявника без змін. Апеляційний суд також зазначив, що згідно з висновками прокуратури 19 липня 2010 року до заявника були застосовані наручники і жодних доказів того, що після цього він був звільнений, не було. З огляду на це апеляційний суд дійшов висновку, що твердження заявника, що він утримувався під вартою з 19 до 22 липня 2010 року були достовірними і цей період тримання під вартою мав бути вирахуваний зі строку його покарання. Проте апеляційний суд не встановив жодного причинно-наслідкового зв’язку між цим незаконним затриманням та його зізнавальними показаннями. Апеляційний суд також встановив, що суд першої інстанції не припустився помилки, приймаючи в якості доказів надані заявником під час досудового слідства зізнавальні показання, оскільки до проведення допиту заявнику були роз’яснені його права, захисник був присутнім і заявник не казав йому про яке-небудь жорстоке поводження.

33. Заявник подав касаційну скаргу, наводячи ті ж аргументи, що й апеляційному суду, а також стверджуючи, що розбіжності між його заявами під час досудового слідства та показаннями, наданими під час судового розгляду, пояснювались жорстоким поводження, якого він зазнав.

34. 19 березня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив без змін вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

35. Відповідне національне законодавство наведено в рішеннях у справах «Яременко проти України» (Yaremenko v. Ukraine)
(заява № 32092/02, пункти 45 – 47, від 12 червня 2008 року) та «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, пункт 45, від 15 травня 2012 року).

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

36. Заявник скаржився на жорстоке поводження працівників міліції з метою отримати його зізнавальні показання та непроведення на національному рівні ефективного розслідування у зв’язку з цим. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

A. Доводи сторін

37. Заявник стверджував, що його тримання під вартою з 19 до 22 липня 2010 не було задокументовано та з ним жорстоко поводились, що призвело до утворення тілесних ушкоджень, зафіксованих в акті судово-медичного обстеження від 29 липня 2010 року. Згідно з практикою Суду такі тілесні ушкодження створили презумпцію жорстокого поводження, якщо тільки вони не були належним чином пояснені, чого Урядом не було зроблено. З метою пояснення затримки в поданні своєї скарги на жорстоке поводження заявник зазначив, що вважав безоплатного захисника О. «частиною системи», тому не довірив йому подати скаргу. Як тільки йому був призначений новий захисник, він поскаржився на жорстоке поводження та вжив заходів, щоб задокументувати свої тілесні ушкодження за допомогою судово-медичної експертизи.

38. Заявник також стверджував, що перевірка його скарги була однобічною, її результати ґрунтувались на прийнятті заперечень працівників міліції. Також вона була проведена у формі дослідчої перевірки, що дозволило провести лише обмежене коло слідчих дій.

39. Уряд стверджував, що скарга заявника на жорстоке поводження не викликала довіри. Зокрема, Уряд наголосив, що заявник, незважаючи на наявність в нього захисника, відмовився дати пояснення щодо походження своїх тілесних ушкоджень під час досудового слідства, а також, що ані він, ані його захисник не висували жодних конкретних скарг з цього приводу до судового розгляду. Крім того, хоча спочатку він стверджував, що зазнав жорстокого поводження 19 липня 2010 року, згодом він змінив це твердження, заявивши, що жорстоке поводження продовжувалось з 19 до 22 липня. Розслідування на національному рівні визнало твердження заявника необґрунтованими.

40. Щодо розслідування Уряд також зазначив, що воно відповідало вимогам статті 3 Конвенції. Незважаючи на затримку у поданні заявником скарги на жорстоке поводження до судового розгляду, розслідування було розпочато ex officio за його заявами, які він подав судово-медичному експерту. Працівники міліції були допитані та вже 03 листопада 2010 року було вирішено не порушувати кримінальну справу, оскільки твердження заявника не були підкріплені доказами. Пізніше цей висновок був підтверджений перевіркою, проведеною за ухвалою апеляційного суду.

B. Оцінка суду

1. Прийнятність

41. Суд зазначає, що ця скарга порушує серйозні питання фактів і права, які вимагають розгляду по суті. Отже, ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

(a) Відповідні принципи

42. Суд нагадує, що твердження про жорстоке поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, мають підтримуватись відповідними доказами. Для оцінки цих доказів Суд керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом», але додає, що така доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту (див. рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункт 82, ЄСПЛ 2015). Щодо останнього Суд пояснив, коли відповідні події, повністю або значною мірою відомі виключно органам влади, як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, і коли в таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. Тягар доведення при цьому покладається на Уряд, який має надати задовільні та переконливі пояснення, представивши докази, якими встановлені факти, що ставлять під сумнів наведений потерпілою особою виклад подій. За відсутності такого пояснення Суд може дійти несприятливих для Уряду висновків (там само, пункт 83).

43. Згідно з усталеною практикою Суду, коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке з нею поводження працівників міліції або інших представників держави, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в ... Конвенції», за своєю суттю вимагають проведення ефективного офіційного розслідування. Таке розслідування має бути здатним призвести до встановлення і покарання винних осіб (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» [ВП] (Labita v. Italy) [GC],
заява № 26772/95, пункт 131, ЄСПЛ 2000-IV).

44. Будь-яке розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження повинно бути як оперативним, так і ретельним. Це означає, що органи влади повинні завжди докладати значних зусиль для з’ясування того, що сталося, і не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закінчення свого розслідування або використовувати їх для обґрунтування своїх рішень. Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, inter alia, показання свідків та висновки судово-медичних експертиз. Будь-який недолік у розслідуванні, який перешкоджає встановленню походження тілесних ушкоджень або винних осіб, може призвести до порушення цього стандарту (див., наприклад, рішення у справі «Ель-Масрі проти колишньої Югославської Республіки Македонії» [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункт 183, ЄСПЛ 2012).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

(i) Процесуальний аспект

45. Ключовий аргумент Уряду, який ставив під сумнів достовірність тверджень заявника про жорстоке поводження, полягав у затримці в офіційному поданні ним цієї скарги. При оцінці цього аргументу Суд спершу нагадує, що згідно з його практикою межі вимоги оперативного звернення до національних органів влади із твердженнями про жорстоке поводження, яке є частиною обов’язку заявників проявляти старанність, повинні оцінюватися з огляду на обставини справи. У зв’язку з цим Суд доходив висновку, що затримка з боку заявника у поданні скарги не є вирішальною, коли органи влади повинні були знати, що особа могла бути піддана жорстокому поводженню, оскільки обов’язок органів влади провести розслідування виникає навіть за відсутності безпосередньої скарги (див. рішення у справі «Мокану та інші проти Румунії» [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заяви № 10865/09, № 45886/07 та № 32431/08, пункт 265, ЄСПЛ 2014 (витяги).

46. У цій справі заявник вперше заявив, що був підданий жорстокому поводженню працівників міліції, коли 29 липня 2010 року був опитаний судово-медичним експертом незабаром після стверджуваних подій. Слідчий, у провадженні якого перебувала справа заявника, безсумнівно знав про зміст акту судово-медичного експерта, в якому містились ці заяви, оскільки обстеження було постановлено провести в рамках провадження щодо заявника. Іншими словами органам влади було відомо про твердження заявника і, отже, їхній обов’язок провести перевірку виник через кілька днів після стверджуваних подій.

47. Безсумнівно певною мірою початковому розслідуванню під час досудового слідства на національному рівні завадило те, що протягом усього періоду досудового слідства заявник відмовлявся повідомити про походження його тілесних ушкоджень (див. пункт 17). Проте сам по собі це факт не може пояснити недоліки розслідування, розпочатого після того, як заявник почав співпрацювати зі слідством (див. для порівняння рішення у справі «Дрозд проти України» (Drozd v. Ukraine), заява № 12174/03, пункт 65, від 30 липня 2009 року, та «Капустяк проти України» (Kapustyak v. Ukraine), заява № 26230/11, пункт 77, від 03 березня 2016 року).

48. Суд зазначає, що в розслідуванні на національному рівні було кілька недоліків, які жодним чином не були пов’язані з поведінкою заявника.

49. Зокрема, при винесенні 15 червня 2012 року постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, прокурор дійшов висновку, що версія подій заявника про жорстоке поводження не узгоджувалась з його тілесними ушкодженнями (див. пункт 31). Вбачається, що в обґрунтування цього висновку не було наведено жодних спеціальних доказів. Дійсно, сама форма розслідування на національному рівні, а саме «дослідча перевірка», не дозволила прокурору призначити проведення офіційної експертної оцінки з цього приводу (див. рішення у справах «Євген Петренко проти України» (Yevgeniy Petrenko v. Ukraine), заява № 55749/08, пункти 67 та 68, від 29 січня 2015 року, та «Григорян і Сергієва проти України» (Grigoryan and Sergeyeva v. Ukraine), заява № 63409/11, пункт 61 – 63, від 28 березня 2017 року). Незрозуміло чому прокурор навіть не намагався поставити це питання судово-медичному експерту під час опитування
(див. пункт 29). Більше того, у своїй постанові прокурор визнав, що заявник був звільнений 19 липня, а 22 липня 2010 року знов затриманий, що є малоймовірним висновком з огляду на наведені апеляційним судом підстави (див. пункт 32). Той факт, що прокурор був готовий без заперечень прийняти суперечливі пояснення працівників міліції щодо цього, свідчить про недостатню ретельність у його підході до розслідування в цілому (див. рішення у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункт 175, від 15 травня 2012 року).

50. Наведених міркувань для Суду достатньо, щоб дійти висновку, що розслідування тверджень заявника на національному рівні було неефективним.

51. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.

(ii) Матеріальний аспект

52. Суд не знаходить підстав, щоб ставити під сумнів висновок апеляційного суду, що заявник був затриманий 19 липня 2010 року, до 22 липня 2010 року тримався під вартою і це не було документально зафіксовано.

53. Суд зазначає, що в матеріалах справи ніщо не вказує на наявність у заявника яких-небудь тілесних ушкоджень до його контакту з міліцією. Суд також зазначає, що відразу після затримання заявника не було проведено судово-медичне обстеження.

54. За таких обставин Суд вважає встановленим, що заявник зазнав тілесних ушкоджень під час перебування під контролем органів влади.

55. Суд нагадує, що саме держава має надати правдоподібне пояснення щодо тілесних ушкоджень, отриманих особою, яка перебуває під її контролем. Походження інших тілесних ушкоджень заявника, крім тих, що були на його зап’ястях, органами влади встановлено не було.

56. Більше того, надання заявником зізнавальних показань після документально незафіксованого тримання під вартою протягом кількох днів у поєднанні з медичним доказами існування непояснених тілесних ушкоджень, створює враження, що заявник міг надати зізнавальні показання недобровільно (див. для порівняння рішення у справах «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine),
заява № 4494/07, пункт 63, від 07 листопада 2013 року та «Зякун проти України» (Zyakun v. Ukraine), заява № 34006/06, пункт 52,
від 25 лютого 2016 року).

57. За обставин цієї справи присутність захисника під час фактичного надання заявником зізнавальних показань 22 липня
2010 року сама по собі не виключає можливості, що заявник був підданий жорстокому поводженню до його зустрічі із захисником та залишався наляканим міліцією під час допиту, оскільки перебував під її контролем (див. для порівняння рішення у справі «Ушаков та Ушакова проти України» (Ushakov and Ushakova v. Ukraine),
заява № 10705/12, пункт 107, від 18 червня 2015 року, та згадане рішення у справі «Зякун проти України» (Zyakun v. Ukraine), пункт 53).

58. Суд бере до уваги особливу жорстокість поводження, якого зазнав заявник відповідно до його версії подій (див. пункт 8). Безсумнівно, як би воно було достатньо встановленим, то кваліфікувалося б як тортури (див., наприклад, рішення у справі «Жизіцький проти України» (Zhyzitskyy v. Ukraine), заява № 57980/11, пункт 43, від 19 лютого 2015 року, з подальшими посиланнями, зокрема, щодо застосування електрошокера). Проте в розпорядженні Суду немає доказів, які б дозволили йому встановити згідно з критерієм «поза розумним сумнівом», що поводження, якого зазнав заявник, досягло рівня «катування».

59. З огляду на це Суд вважає встановленим, що заявник зазнав тілесних ушкоджень в результаті жорстокого поводження, відповідальність за яке має нести Уряд відповідно до Конвенції та має бути кваліфіковане як нелюдське та таке, що принижує гідність.

60. Отже, було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

61. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість кримінального провадження щодо нього, оскільки його засудження ґрунтувалось на показаннях свідка Мі. та його показаннях, наданих, як стверджується, під тиском. Відповідна частина цього положення передбачає:

«Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ... який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.»

A. Визнання допустимими доказами обвинувальних показань Мі.

62. Заявник стверджував, що під час досудового слідства Мі. був підданий жорстокому поводженню, а його показання, отримані під примусом, були використані в якості доказів проти заявника.

63. Уряд заперечив проти цього аргументу.

64. Суд зазначає, що твердження заявника є повністю необґрунтованими. Немає жодних висновків національних органів або висновків цього Суду, якими було б встановлено, що Мі. зазнав жорстокого поводження (див. для порівняння відповідно рішення у справах «Харутюнян проти Вірменії» (Harutyunyan v. Armenia),
заява № 36549/03, пункти 29 та 58, ЄСПЛ 2007‑III, та «Качіу та Которрі проти Албанії» (Kaçiu and Kotorri v. Albania),
заяви № 33192/07 та № 33194/07, пункти 99 та 129, від 25 червня
2013 року), та доказів жорстокого поводження.

65. Відповідно, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4
статті 35 Конвенції.

B. Визнання допустимими доказами зізнавальних показань заявника

1. Доводи сторін

66. Заявник стверджував, що надані ним у липні 2010 року показання були не єдиним доказом проти нього, але відіграли роль у його засудженні, оскільки суди послались на них. Незалежно від значущості цих зізнавальних показань, згідно з практикою Суду це звело нанівець саму суть його права не свідчити проти себе. До надання ним зізнавальних показань не було жодного незалежного доказу, який би вказував на його присутність на місці злочину. Національні суди не розглянули належним чином скаргу заявника, що його зізнавальні показання були надані під тиском.

67. Уряд стверджував, що до допиту заявника 22 липня 2010 року йому були роз’ясненні його права, у тому числі право не свідчити проти себе. Він мав захисника з моменту його затримання 22 липня 2010 року. Він не змінив своїх показань одразу після того, як безоплатного захисника О. замінив обраний заявником захисник, а зробив це набагато пізніше. Заявник ніколи не висував скарг, що його захисник неналежним чином здійснював захист його інтересів. Окрім показань заявника було достатньо інших доказів його вини, зокрема показання свідків та результати очних ставок і протоколи відтворення обстановки та обставин події. З цих причин національні суди не мали жодних підстав для сумніву у добровільному надані заявником показань і в будь-якому випадку саме вони оцінювали достовірність його показань, наданих під час досудового слідства, vis-à-vis наданим під час судового розгляду.

2. Оцінка Суду

(a) Прийнятність

68. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

(b) Суть

69. Суд нагадує, що визнання допустимими доказами показань, отриманих в результаті катування або жорстокого поводження в порушення статті 3 Конвенції з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні, призводить до несправедливості провадження в цілому. Цей висновок застосовується незалежно від доказової сили показань, а також від того, чи було їх використання вирішальним для засудження обвинуваченого (див. рішення у справі «Гефген проти Німеччини» [ВП] (Gäfgen v. Germany) [GC],
заява № 22978/05, пункт 166, ЄСПЛ 2010, з подальшими посиланнями).

70. У цій справі вбачається, що заявник ніколи не заперечував вчинення ним підпалу. У наданих ним під час досудового слідства та судового розгляду показаннях не має суттєвих розбіжностей з цього приводу. Вбачається, що основним суперечливим пунктом, в якому відрізняються його показанні, надані під час досудового слідства та у суді, є питання mens rea, необхідного для обвинувачень у замаху на вбивство та умисному заподіянні тяжких тілесних ушкоджень. Починаючи з 03 вересня 2010 року (див. пункт 16) та надалі протягом провадження заявник стверджував, що мав намір підпалити порожню літню дачу, що виключало засудження за вчинення вбивства. Проте, визнаючи заявника винним, суди посилались на надані ним на початковій стадії слідства показання в частині того, що він знав, що будинок, а точніше кімната, в яку він кинув запальну суміш, не була порожньою. Твердження заявника від 22 липня 2010 року, що він обрав кімнату, куди кинути запальну суміш, оскільки здавалось, що там хтось був (див. пункт 11), мали особливе значення у зв’язку з цим.

71. Суд посилається на свої висновки (див. пункт 57 та 59), що у період з 19 до 22 липня 2010 року заявник зазнав жорстокого поводження і, незважаючи на присутність захисника на допиті, проведеному в останню дату, не можна виключати, що заявник залишався заляканим міліцією. Отже, Суд доходить висновку, що надані заявником у той період зізнавальні показання були отримані в результаті жорстокого поводження в порушення статті 3 Конвенції. Незважаючи на це, національні суди, як вбачається, посилались на показання від 22 липня і не виключили повністю з доказової бази принаймні його показання від 21 липня 2010 року (див. для порівняння згадане рішення у справі «Зякун проти України» (Zyakun v. Ukraine), пункт 63).

72. Звичайно були інші докази вини заявника і національні суди могли дійти висновку щодо необхідного mens rea з інших доказів у справі, таких як абсолютна необачність та небезпечність його поведінки. Проте Суд не може робити припущень щодо можливого результату провадження у випадку виключення викривлених тверджень заявника. У світлі своєї усталеної практики з цього питання для Суду достатньо повторити, що яку б роль не відіграли у засудженні такі показання, надані в результаті жорстокого поводження, вони непоправно порушують справедливість провадження у цілому.

73. З огляду на наведені міркування Суд доходить висновку, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

74. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

75. Заявник вимагав 100 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

76. Уряд стверджував, що немає жодного причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваними порушеннями та сумою, яка вимагалась, та у будь-якому випадку сума, яка вимагалась, була надмірною.

77. Суд, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявнику 12 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

78. Заявник не подав вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд не присуджує нічого за цим пунктом.

C. Пеня

79. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції та пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо визнання допустимими доказами показань заявника, а решту скарг у заяві – неприйнятними;

2. Постановляє, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції;

3. Постановляє, що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції;

4. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;

5. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 12 000 (дванадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 20 вересня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ЩЕРБАКОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF SHCHERBAKOV v. UKRAINE)

(Заява № 39708/13)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

20 вересня 2018 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Щербаков проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андре Потоцький (André Potocki), Голова,
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia),судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 28 серпня 2018 року,

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 39708/13), яку 11 червня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Олег Євгенійович Щербаков (далі – заявник).

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляла пані Н.Г. Охотнікова, юрист, яка практикує у м. Харків. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина.

3. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на катування його працівниками міліції та непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим, за пунктом 1 статті 6 Конвенції на визнання національними судами допустимими доказами його зізнавальних показань та показань третьої сторони, отриманих, як стверджувалось, під тиском під час досудового слідства. 29 травня 2015 року про ці скарги було повідомлено Уряд, а решта скарг у заяві були визнані неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

4. Уряд заперечив проти розгляду цієї заяви комітетом. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє їх.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1964 році та утримується в установі виконання покарань у м. Городище Рівненської області.

6. Пізно ввечері 11 липня 2010 року заявник розбив вікно будинку пана та пані Ма. (далі – потерпілі) та кинув у кімнату, де спала пані Ма., банку із запальною сумішшю з підпаленим ґнотом. У результаті вона отримала серйозні опіки.

7. 19 липня 2010 року заявник був затриманий.

8. Згідно з твердженнями заявника після його затримання з 19 до
22 липня 2010 року працівники міліції жорстоко з ним поводились, щоб змусити його зізнатись у замаху на вбивство потерпілих. Зокрема, він стверджував, що працівники міліції били його, надягали на голову поліетиленовий пакет, перекриваючи йому доступ кисню, та застосовували до нього електрошокер. Він також стверджував, що протягом цього періоду його утримували без їжі та води в туго затягнутих наручниках та не дозволяли користуватись туалетом.

9. 21 липня 2010 року заявник надав міліції показання, зізнавшись, що він кинув банку із запальною сумішшю у вікно будинку потерпілих, оскільки вважав, що там жила особа, з якою в нього був конфлікт, пан Ма.

10. 22 липня 2010 року був складений протокол затримання, яким було задокументовано затримання заявника за підозрою у вчиненні замаху на вбивство. Заявнику був призначений безоплатний захисник О. Заявник підписав документ, яким йому були роз’яснені його права як підозрюваного, у тому числі право відмовитися давати показання та право на побачення із захисником до його першого допиту.

11. Пізніше того ж дня у присутності захисника О. заявника було допитано як підозрюваного. Він повторив надані ним зізнавальні показання по суті у такому ж формулюванні. Слідчий запитав його, яким чином він обрав вікно, в яке кинути банку із запальною сумішшю. Він відповів, що обрав вікно, в якому було світло від комп’ютера, що вказувало на те, що там жили люди. Наприкінці допиту захисник запитав заявника, чи давав він свої показання добровільно і заявник відповів ствердно.

12. 24 липня 2010 року заявник відмовився від послуг захисника О. та натомість заявив клопотання про призначення його захисником С. Того ж дня слідчий призначив С. захисником заявника.

13. 26 липня 2010 року захисник заявника звернувся з клопотанням про направлення заявника на судово-медичне обстеження з метою встановити, чи мав він які-небудь тілесні ушкодження, і якщо так, то яким чином вони були завдані.

14. У складеному судово-медичним експертом акті обстеження від 29 липня 2010 року було зазначено, що крім саден на зап’ястях, які можна пояснити застосуванням наручників, у заявника були виявлені гематома на спині та рожеві плями на задній поверхні стегон. Заявник пояснив ці тілесні ушкодження зазначивши, що він зазнав жорстокого поводження у відділі міліції після його затримання 19 липня 2010 року, а саме: працівники міліції били його у груди та по спині, скручували йому руки, надягали на голову поліетиленовий пакет, перекриваючи доступ кисню та використовуючи електрошокер, завдавали йому електричних ударів по спині та ногам. Експерт дійшов висновку, що плями були результатом загоєння саден, які могли утворитись від дії тупих предметів або електрошокера, та що всі задокументовані тілесні ушкодження могли бути завдані у вказаний заявником період.

15. 29 липня 2010 року заявнику були пред’явлені обвинувачення у замаху на вбивство і слідчий намагався допитати його. Він відмовився давати показання.

16. 03 вересня 2010 року під час допиту заявник заявив, що він мав намір підпалити будівлю, яку вважав порожньою літньою дачею, не ставлячи під загрозу чиєсь життя.

17. 19 жовтня 2010 року слідчий у присутності захисника заявника намагався допитати заявника щодо походження його тілесних ушкоджень, встановлених судово-медичною експертизою. Заявник відмовився давати показання та наголосив, що дасть показання з цього приводу під час розгляду справи судом.

18. Також 19 жовтня 2010 року слідчий, звернувши увагу на результати судово-медичного обстеження, зазначив, що у випадку підтвердження заяв заявника, зроблених експерту, вони свідчитимуть про вчинення службового злочину. Тому він направив результати обстеження Слов’янському міжрайонному прокурору, вимагаючи проведення перевірки. Прокурор відібрав пояснення у декількох працівників міліції, які заперечили будь-яке жорстоке поводження. Двоє працівників міліції зазначили, що 19 липня 2010 року заявник був затриманий, але відмовився йти до відділу міліції з працівниками, які здійснили затримання, тому до нього були застосовані наручники. Потім його звільнили і він добровільно повернувся до відділу міліції, коли 22 липня 2010 року його викликали.

19. 03 листопада 2010 року слідчий прокуратури відмовив у порушенні кримінального провадження щодо працівників міліції за твердженнями заявника про жорстоке поводження за відсутністю у їхніх діях складу злочину. Він послався на пояснення працівників міліції та відмову заявника дати показання з цього приводу, а також зазначив, що до заявника були законно застосовані наручники та що жодних доказів того, що його тілесні ушкодження були завдані працівниками міліції, не було.

20. Під час досудового слідства щодо заявника був допитаний свідок Мі. Він показав, що у ніч вчинення злочину він на своїй машині відвіз заявника до будинку потерпілих. У своїй сумці заявник мав банку з запальною сумішшю, до якої у присутності Мі. приєднав ґніт. Потім він пішов у напрямку до будинку потерпілих і швидко повернувся.

21. 21 жовтня 2010 року, після завершення слідства, заявник та його захисник ознайомились з матеріалами справи та зазначили, що не мають жодних заяв або клопотань.

22. У направленому до суду обвинувальному акті було зазначено, зокрема, що хоча заявник не визнав себе винуватим у висунутих проти нього обвинуваченнях, його вина була підтверджена доказами, у тому числі його власними показаннями, наданими на початкових стадіях слідства.

23. Під час розгляду його справи судом заявник показав, що він мав намір підпалити будівлю, яку вважав порожньою літньою дачею, не ставлячи під загрозу життя потерпілих. Свідок Мі. показав, що у ніч вчинення злочину він на своїй машині відвіз заявника до будинку потерпілих і у заявника була з собою сумка. Проте на відміну від його показань, наданих під час досудового слідства, у судовому засіданні Мі. показав, що не бачив вмісту сумки. Він зазначив, що заявник пішов у сторону будинку потерпілих і швидко повернувся. На питання щодо розбіжності між його показаннями, наданими під час досудового слідства та судового розгляду, Мі. зазначив, що під час досудового слідства він був підданий «психологічному та фізичному впливу» працівників міліції.

24. 23 лютого 2012 року Слов’янський міськрайонний суд визнав заявника винним у замаху на вбивство, умисному заподіянні тяжких тілесних ушкоджень та підпалі, що спричинив тяжкі наслідки. Суд обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк п’ятнадцять років. При визнанні заявника винним суд посилався, зокрема, на надані заявником під час досудового слідства показання, які суд першої інстанції розтлумачив як усвідомлення заявником, що підпалений ним будинок належав потерпілим і в той час вони могли знаходитись усередині, а саме його твердження, що він бачив світло в будинку. Суд першої інстанції також посилався на надані під час досудового слідства показання Мі., визнавши їх більш достовірними, ніж ті, що він надав під час судового розгляду, зокрема через те, що вони були повторені під час очної ставки із заявником. Його твердження про чинення на нього тиску були перевірені прокуратурою, проте доказів на їх підтвердження виявлено не було.

25. Заявник подав апеляційну скаргу, в першу чергу стверджуючи, що він не мав наміру вбивати потерпілих і підпалив їхній будинок лише після спроби перевірити, що всередині нікого не було. Він наполягав на тому, що зазнав жорстокого поводження з метою відібрання в нього зізнавальних показань.

26. 29 травня 2012 року Апеляційний суд Донецької області (далі – апеляційний суд) виніс ухвалу, якою зобов’язав Слов’янського міжрайонного прокурора провести перевірку тверджень заявника про жорстоке поводження.

27. 05 червня 2012 року Слов’янський міжрайонний прокурор скасував постанову слідчого від 03 листопада 2010 року та провів нову дослідчу перевірку. Під час перевірки прокуратура відібрала пояснення у заявника, працівників міліції, захисника О. та судово-медичного експерта, який склав акт обстеження від 29 липня 2010 року, а також оглянула приміщення відділу міліції, де відбулось стверджуване жорстоке поводження, перевірила книгу обліку доставлених осіб.

28. Працівники міліції пояснили, що 19 липня 2010 року заявник був затриманий та до нього були застосовані наручники, але пізніше був звільнений і знов викликаний на допит 21 або 22 липня 2010 року. Працівник міліції Ф. заявив, що не міг пояснити невідповідність між датою первинних зізнавальних показань заявника від 21 липня 2010 року та датою його затримання 22 липня 2010 року, наполягаючи, що заявник був переданий слідчому, який після надання заявником зізнавальних показань одразу його затримав.

29. Звіт про опитування судово-медичного експерта викладений на одній сторінці. Перед експертом було поставлено два питання. Спершу його запитали з яких підстав він дійшов висновку, що тілесні ушкодження заявника могли бути завдані електрошокером. Експерт відповів, що його висновок ґрунтувався на твердженнях заявника та результатах обстеження. По-друге його запитали, чи могли зазначені в акті обстеження тілесні ушкодження бути заподіяні різними тупими предметами та за інших обставин. Експерт відповів, що могли.

30. Захисник О. зазначив, що заявник не скаржився йому на жорстоке поводження.

31. 15 липня 2012 року прокурор відмовив у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції за відсутністю в їхніх діях складу злочину. В якості обґрунтування прокурор зазначив, зокрема, що з книги обліку осіб, доставлених до відділу міліції, де заявник нібито зазнав жорстокого поводження, не вбачалось, що він був доставлений до відділу протягом відповідного періоду. Прокурор посилався на пояснення працівників міліції, захисника О. та судово-медичного експерта. Прокурор дійшов висновку, що опис подій заявника про жорстоке поводження не відповідав його тілесним ушкодженням.

32. 12 липня 2012 року Апеляційний суд Донецької області залишив вирок щодо заявника без змін. Апеляційний суд також зазначив, що згідно з висновками прокуратури 19 липня 2010 року до заявника були застосовані наручники і жодних доказів того, що після цього він був звільнений, не було. З огляду на це апеляційний суд дійшов висновку, що твердження заявника, що він утримувався під вартою з 19 до 22 липня 2010 року були достовірними і цей період тримання під вартою мав бути вирахуваний зі строку його покарання. Проте апеляційний суд не встановив жодного причинно-наслідкового зв’язку між цим незаконним затриманням та його зізнавальними показаннями. Апеляційний суд також встановив, що суд першої інстанції не припустився помилки, приймаючи в якості доказів надані заявником під час досудового слідства зізнавальні показання, оскільки до проведення допиту заявнику були роз’яснені його права, захисник був присутнім і заявник не казав йому про яке-небудь жорстоке поводження.

33. Заявник подав касаційну скаргу, наводячи ті ж аргументи, що й апеляційному суду, а також стверджуючи, що розбіжності між його заявами під час досудового слідства та показаннями, наданими під час судового розгляду, пояснювались жорстоким поводження, якого він зазнав.

34. 19 березня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив без змін вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

35. Відповідне національне законодавство наведено в рішеннях у справах «Яременко проти України» (Yaremenko v. Ukraine)
(заява № 32092/02, пункти 45 – 47, від 12 червня 2008 року) та «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, пункт 45, від 15 травня 2012 року).

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

36. Заявник скаржився на жорстоке поводження працівників міліції з метою отримати його зізнавальні показання та непроведення на національному рівні ефективного розслідування у зв’язку з цим. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

A. Доводи сторін

37. Заявник стверджував, що його тримання під вартою з 19 до 22 липня 2010 не було задокументовано та з ним жорстоко поводились, що призвело до утворення тілесних ушкоджень, зафіксованих в акті судово-медичного обстеження від 29 липня 2010 року. Згідно з практикою Суду такі тілесні ушкодження створили презумпцію жорстокого поводження, якщо тільки вони не були належним чином пояснені, чого Урядом не було зроблено. З метою пояснення затримки в поданні своєї скарги на жорстоке поводження заявник зазначив, що вважав безоплатного захисника О. «частиною системи», тому не довірив йому подати скаргу. Як тільки йому був призначений новий захисник, він поскаржився на жорстоке поводження та вжив заходів, щоб задокументувати свої тілесні ушкодження за допомогою судово-медичної експертизи.

38. Заявник також стверджував, що перевірка його скарги була однобічною, її результати ґрунтувались на прийнятті заперечень працівників міліції. Також вона була проведена у формі дослідчої перевірки, що дозволило провести лише обмежене коло слідчих дій.

39. Уряд стверджував, що скарга заявника на жорстоке поводження не викликала довіри. Зокрема, Уряд наголосив, що заявник, незважаючи на наявність в нього захисника, відмовився дати пояснення щодо походження своїх тілесних ушкоджень під час досудового слідства, а також, що ані він, ані його захисник не висували жодних конкретних скарг з цього приводу до судового розгляду. Крім того, хоча спочатку він стверджував, що зазнав жорстокого поводження 19 липня 2010 року, згодом він змінив це твердження, заявивши, що жорстоке поводження продовжувалось з 19 до 22 липня. Розслідування на національному рівні визнало твердження заявника необґрунтованими.

40. Щодо розслідування Уряд також зазначив, що воно відповідало вимогам статті 3 Конвенції. Незважаючи на затримку у поданні заявником скарги на жорстоке поводження до судового розгляду, розслідування було розпочато ex officio за його заявами, які він подав судово-медичному експерту. Працівники міліції були допитані та вже 03 листопада 2010 року було вирішено не порушувати кримінальну справу, оскільки твердження заявника не були підкріплені доказами. Пізніше цей висновок був підтверджений перевіркою, проведеною за ухвалою апеляційного суду.

B. Оцінка суду

1. Прийнятність

41. Суд зазначає, що ця скарга порушує серйозні питання фактів і права, які вимагають розгляду по суті. Отже, ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

(a) Відповідні принципи

42. Суд нагадує, що твердження про жорстоке поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, мають підтримуватись відповідними доказами. Для оцінки цих доказів Суд керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом», але додає, що така доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту (див. рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункт 82, ЄСПЛ 2015). Щодо останнього Суд пояснив, коли відповідні події, повністю або значною мірою відомі виключно органам влади, як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, і коли в таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. Тягар доведення при цьому покладається на Уряд, який має надати задовільні та переконливі пояснення, представивши докази, якими встановлені факти, що ставлять під сумнів наведений потерпілою особою виклад подій. За відсутності такого пояснення Суд може дійти несприятливих для Уряду висновків (там само, пункт 83).

43. Згідно з усталеною практикою Суду, коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке з нею поводження працівників міліції або інших представників держави, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в ... Конвенції», за своєю суттю вимагають проведення ефективного офіційного розслідування. Таке розслідування має бути здатним призвести до встановлення і покарання винних осіб (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» [ВП] (Labita v. Italy) [GC],
заява № 26772/95, пункт 131, ЄСПЛ 2000-IV).

44. Будь-яке розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження повинно бути як оперативним, так і ретельним. Це означає, що органи влади повинні завжди докладати значних зусиль для з’ясування того, що сталося, і не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закінчення свого розслідування або використовувати їх для обґрунтування своїх рішень. Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, inter alia, показання свідків та висновки судово-медичних експертиз. Будь-який недолік у розслідуванні, який перешкоджає встановленню походження тілесних ушкоджень або винних осіб, може призвести до порушення цього стандарту (див., наприклад, рішення у справі «Ель-Масрі проти колишньої Югославської Республіки Македонії» [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункт 183, ЄСПЛ 2012).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

(i) Процесуальний аспект

45. Ключовий аргумент Уряду, який ставив під сумнів достовірність тверджень заявника про жорстоке поводження, полягав у затримці в офіційному поданні ним цієї скарги. При оцінці цього аргументу Суд спершу нагадує, що згідно з його практикою межі вимоги оперативного звернення до національних органів влади із твердженнями про жорстоке поводження, яке є частиною обов’язку заявників проявляти старанність, повинні оцінюватися з огляду на обставини справи. У зв’язку з цим Суд доходив висновку, що затримка з боку заявника у поданні скарги не є вирішальною, коли органи влади повинні були знати, що особа могла бути піддана жорстокому поводженню, оскільки обов’язок органів влади провести розслідування виникає навіть за відсутності безпосередньої скарги (див. рішення у справі «Мокану та інші проти Румунії» [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заяви № 10865/09, № 45886/07 та № 32431/08, пункт 265, ЄСПЛ 2014 (витяги).

46. У цій справі заявник вперше заявив, що був підданий жорстокому поводженню працівників міліції, коли 29 липня 2010 року був опитаний судово-медичним експертом незабаром після стверджуваних подій. Слідчий, у провадженні якого перебувала справа заявника, безсумнівно знав про зміст акту судово-медичного експерта, в якому містились ці заяви, оскільки обстеження було постановлено провести в рамках провадження щодо заявника. Іншими словами органам влади було відомо про твердження заявника і, отже, їхній обов’язок провести перевірку виник через кілька днів після стверджуваних подій.

47. Безсумнівно певною мірою початковому розслідуванню під час досудового слідства на національному рівні завадило те, що протягом усього періоду досудового слідства заявник відмовлявся повідомити про походження його тілесних ушкоджень (див. пункт 17). Проте сам по собі це факт не може пояснити недоліки розслідування, розпочатого після того, як заявник почав співпрацювати зі слідством (див. для порівняння рішення у справі «Дрозд проти України» (Drozd v. Ukraine), заява № 12174/03, пункт 65, від 30 липня 2009 року, та «Капустяк проти України» (Kapustyak v. Ukraine), заява № 26230/11, пункт 77, від 03 березня 2016 року).

48. Суд зазначає, що в розслідуванні на національному рівні було кілька недоліків, які жодним чином не були пов’язані з поведінкою заявника.

49. Зокрема, при винесенні 15 червня 2012 року постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, прокурор дійшов висновку, що версія подій заявника про жорстоке поводження не узгоджувалась з його тілесними ушкодженнями (див. пункт 31). Вбачається, що в обґрунтування цього висновку не було наведено жодних спеціальних доказів. Дійсно, сама форма розслідування на національному рівні, а саме «дослідча перевірка», не дозволила прокурору призначити проведення офіційної експертної оцінки з цього приводу (див. рішення у справах «Євген Петренко проти України» (Yevgeniy Petrenko v. Ukraine), заява № 55749/08, пункти 67 та 68, від 29 січня 2015 року, та «Григорян і Сергієва проти України» (Grigoryan and Sergeyeva v. Ukraine), заява № 63409/11, пункт 61 – 63, від 28 березня 2017 року). Незрозуміло чому прокурор навіть не намагався поставити це питання судово-медичному експерту під час опитування
(див. пункт 29). Більше того, у своїй постанові прокурор визнав, що заявник був звільнений 19 липня, а 22 липня 2010 року знов затриманий, що є малоймовірним висновком з огляду на наведені апеляційним судом підстави (див. пункт 32). Той факт, що прокурор був готовий без заперечень прийняти суперечливі пояснення працівників міліції щодо цього, свідчить про недостатню ретельність у його підході до розслідування в цілому (див. рішення у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункт 175, від 15 травня 2012 року).

50. Наведених міркувань для Суду достатньо, щоб дійти висновку, що розслідування тверджень заявника на національному рівні було неефективним.

51. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.

(ii) Матеріальний аспект

52. Суд не знаходить підстав, щоб ставити під сумнів висновок апеляційного суду, що заявник був затриманий 19 липня 2010 року, до 22 липня 2010 року тримався під вартою і це не було документально зафіксовано.

53. Суд зазначає, що в матеріалах справи ніщо не вказує на наявність у заявника яких-небудь тілесних ушкоджень до його контакту з міліцією. Суд також зазначає, що відразу після затримання заявника не було проведено судово-медичне обстеження.

54. За таких обставин Суд вважає встановленим, що заявник зазнав тілесних ушкоджень під час перебування під контролем органів влади.

55. Суд нагадує, що саме держава має надати правдоподібне пояснення щодо тілесних ушкоджень, отриманих особою, яка перебуває під її контролем. Походження інших тілесних ушкоджень заявника, крім тих, що були на його зап’ястях, органами влади встановлено не було.

56. Більше того, надання заявником зізнавальних показань після документально незафіксованого тримання під вартою протягом кількох днів у поєднанні з медичним доказами існування непояснених тілесних ушкоджень, створює враження, що заявник міг надати зізнавальні показання недобровільно (див. для порівняння рішення у справах «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine),
заява № 4494/07, пункт 63, від 07 листопада 2013 року та «Зякун проти України» (Zyakun v. Ukraine), заява № 34006/06, пункт 52,
від 25 лютого 2016 року).

57. За обставин цієї справи присутність захисника під час фактичного надання заявником зізнавальних показань 22 липня
2010 року сама по собі не виключає можливості, що заявник був підданий жорстокому поводженню до його зустрічі із захисником та залишався наляканим міліцією під час допиту, оскільки перебував під її контролем (див. для порівняння рішення у справі «Ушаков та Ушакова проти України» (Ushakov and Ushakova v. Ukraine),
заява № 10705/12, пункт 107, від 18 червня 2015 року, та згадане рішення у справі «Зякун проти України» (Zyakun v. Ukraine), пункт 53).

58. Суд бере до уваги особливу жорстокість поводження, якого зазнав заявник відповідно до його версії подій (див. пункт 8). Безсумнівно, як би воно було достатньо встановленим, то кваліфікувалося б як тортури (див., наприклад, рішення у справі «Жизіцький проти України» (Zhyzitskyy v. Ukraine), заява № 57980/11, пункт 43, від 19 лютого 2015 року, з подальшими посиланнями, зокрема, щодо застосування електрошокера). Проте в розпорядженні Суду немає доказів, які б дозволили йому встановити згідно з критерієм «поза розумним сумнівом», що поводження, якого зазнав заявник, досягло рівня «катування».

59. З огляду на це Суд вважає встановленим, що заявник зазнав тілесних ушкоджень в результаті жорстокого поводження, відповідальність за яке має нести Уряд відповідно до Конвенції та має бути кваліфіковане як нелюдське та таке, що принижує гідність.

60. Отже, було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

61. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість кримінального провадження щодо нього, оскільки його засудження ґрунтувалось на показаннях свідка Мі. та його показаннях, наданих, як стверджується, під тиском. Відповідна частина цього положення передбачає:

«Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ... який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.»

A. Визнання допустимими доказами обвинувальних показань Мі.

62. Заявник стверджував, що під час досудового слідства Мі. був підданий жорстокому поводженню, а його показання, отримані під примусом, були використані в якості доказів проти заявника.

63. Уряд заперечив проти цього аргументу.

64. Суд зазначає, що твердження заявника є повністю необґрунтованими. Немає жодних висновків національних органів або висновків цього Суду, якими було б встановлено, що Мі. зазнав жорстокого поводження (див. для порівняння відповідно рішення у справах «Харутюнян проти Вірменії» (Harutyunyan v. Armenia),
заява № 36549/03, пункти 29 та 58, ЄСПЛ 2007‑III, та «Качіу та Которрі проти Албанії» (Kaçiu and Kotorri v. Albania),
заяви № 33192/07 та № 33194/07, пункти 99 та 129, від 25 червня
2013 року), та доказів жорстокого поводження.

65. Відповідно, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4
статті 35 Конвенції.

B. Визнання допустимими доказами зізнавальних показань заявника

1. Доводи сторін

66. Заявник стверджував, що надані ним у липні 2010 року показання були не єдиним доказом проти нього, але відіграли роль у його засудженні, оскільки суди послались на них. Незалежно від значущості цих зізнавальних показань, згідно з практикою Суду це звело нанівець саму суть його права не свідчити проти себе. До надання ним зізнавальних показань не було жодного незалежного доказу, який би вказував на його присутність на місці злочину. Національні суди не розглянули належним чином скаргу заявника, що його зізнавальні показання були надані під тиском.

67. Уряд стверджував, що до допиту заявника 22 липня 2010 року йому були роз’ясненні його права, у тому числі право не свідчити проти себе. Він мав захисника з моменту його затримання 22 липня 2010 року. Він не змінив своїх показань одразу після того, як безоплатного захисника О. замінив обраний заявником захисник, а зробив це набагато пізніше. Заявник ніколи не висував скарг, що його захисник неналежним чином здійснював захист його інтересів. Окрім показань заявника було достатньо інших доказів його вини, зокрема показання свідків та результати очних ставок і протоколи відтворення обстановки та обставин події. З цих причин національні суди не мали жодних підстав для сумніву у добровільному надані заявником показань і в будь-якому випадку саме вони оцінювали достовірність його показань, наданих під час досудового слідства, vis-à-vis наданим під час судового розгляду.

2. Оцінка Суду

(a) Прийнятність

68. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

(b) Суть

69. Суд нагадує, що визнання допустимими доказами показань, отриманих в результаті катування або жорстокого поводження в порушення статті 3 Конвенції з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні, призводить до несправедливості провадження в цілому. Цей висновок застосовується незалежно від доказової сили показань, а також від того, чи було їх використання вирішальним для засудження обвинуваченого (див. рішення у справі «Гефген проти Німеччини» [ВП] (Gäfgen v. Germany) [GC],
заява № 22978/05, пункт 166, ЄСПЛ 2010, з подальшими посиланнями).

70. У цій справі вбачається, що заявник ніколи не заперечував вчинення ним підпалу. У наданих ним під час досудового слідства та судового розгляду показаннях не має суттєвих розбіжностей з цього приводу. Вбачається, що основним суперечливим пунктом, в якому відрізняються його показанні, надані під час досудового слідства та у суді, є питання mens rea, необхідного для обвинувачень у замаху на вбивство та умисному заподіянні тяжких тілесних ушкоджень. Починаючи з 03 вересня 2010 року (див. пункт 16) та надалі протягом провадження заявник стверджував, що мав намір підпалити порожню літню дачу, що виключало засудження за вчинення вбивства. Проте, визнаючи заявника винним, суди посилались на надані ним на початковій стадії слідства показання в частині того, що він знав, що будинок, а точніше кімната, в яку він кинув запальну суміш, не була порожньою. Твердження заявника від 22 липня 2010 року, що він обрав кімнату, куди кинути запальну суміш, оскільки здавалось, що там хтось був (див. пункт 11), мали особливе значення у зв’язку з цим.

71. Суд посилається на свої висновки (див. пункт 57 та 59), що у період з 19 до 22 липня 2010 року заявник зазнав жорстокого поводження і, незважаючи на присутність захисника на допиті, проведеному в останню дату, не можна виключати, що заявник залишався заляканим міліцією. Отже, Суд доходить висновку, що надані заявником у той період зізнавальні показання були отримані в результаті жорстокого поводження в порушення статті 3 Конвенції. Незважаючи на це, національні суди, як вбачається, посилались на показання від 22 липня і не виключили повністю з доказової бази принаймні його показання від 21 липня 2010 року (див. для порівняння згадане рішення у справі «Зякун проти України» (Zyakun v. Ukraine), пункт 63).

72. Звичайно були інші докази вини заявника і національні суди могли дійти висновку щодо необхідного mens rea з інших доказів у справі, таких як абсолютна необачність та небезпечність його поведінки. Проте Суд не може робити припущень щодо можливого результату провадження у випадку виключення викривлених тверджень заявника. У світлі своєї усталеної практики з цього питання для Суду достатньо повторити, що яку б роль не відіграли у засудженні такі показання, надані в результаті жорстокого поводження, вони непоправно порушують справедливість провадження у цілому.

73. З огляду на наведені міркування Суд доходить висновку, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

74. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

75. Заявник вимагав 100 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

76. Уряд стверджував, що немає жодного причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваними порушеннями та сумою, яка вимагалась, та у будь-якому випадку сума, яка вимагалась, була надмірною.

77. Суд, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявнику 12 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

78. Заявник не подав вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд не присуджує нічого за цим пунктом.

C. Пеня

79. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції та пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо визнання допустимими доказами показань заявника, а решту скарг у заяві – неприйнятними;

2. Постановляє, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції;

3. Постановляє, що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції;

4. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;

5. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 12 000 (дванадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 20 вересня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.