Історія справи

РІШЕННЯ

іменем україни

28 травня 2014 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Гвоздика П.О.

суддів: Євграфової Є.П., Журавель В.І.,

Євтушенко О.І., Завгородньої І.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Національного заповідника «Хортиця», третя особа - ОСОБА_4 про зміну формулювання причин звільнення, стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за касаційною скаргою Національного заповідника «Хортиця» на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 листопада 2013 року та рішення апеляційного суду Запорізької області від 13 березня 2014 року,

в с т а н о в и л а:

У травні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнень просив визнати незаконним наказ Національного заповідника «Хортиця» (далі - НЗ «Хорьиця») № 024-к від 30 квітня 2013 року про його звільнення на підставі ч. 4 ст. 40 КЗпП України за прогул, змінити формулювання причин звільнення відповідно до ч.3 ст. 38 КЗпП, видати дублікат трудової книжки без запису про звільнення за ч. 4 ст. 40 КЗпП України, стягнути з відповідача вихідну допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку, компенсацію за вимушений прогул та моральну шкоду у розмірі 15 000 грн.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що з лютого 2010 року до 01 квітня 2013 року він працював в НЗ «Хортиця». Посилаючись на те. що роботодавець порушував вимоги законодавства про працю, профспілкова організація «Захист справедливості», яку він очолює, зазнавала утиску, 01 квітня 2013 року подав заяву про звільнення на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП України, проте його було звільнено згідно з наказом № 024-к від 30 квітня 2013 року на підставі ч.4 ст. 40 КЗпП України за прогул.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 листопада 2013 року позов задоволено частково.

Визнано незаконним наказ НЗ «Хортиця» № 024-к від 30 квітня 2013 року в частині формулювання причини звільнення, а саме «про звільнення ОСОБА_3 за прогул у відповідності до ч. 4 ст. 40 КЗпІІ України».

Зобов'язано НЗ «Хортиця» змінити в наказі формулювання причин звільнення, зазначивши: «звільнити ОСОБА_3 за власним бажанням у відповідності до ч.3 ст. 38 КЗпП України».

Зобов'язано НЗ «Хортиця» видати ОСОБА_3 дублікат трудової книжки без запису про звільнення за ч.4 ст. 40 КЗпП України та виплатити останньому вихідну допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку відповідно до ст. 44 КЗпП України.

Стягнуто з відповідача на користь позивача моральну шкоду в розмірі 1000 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 13 березня 2014 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення вихідної допомоги змінено, стягнуто з відповідача на користь позивача вихідну допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку 7 040,15 грн без урахування утримання податків та інших обов'язкових платежів.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано та ухвалено в цій частині нове, згідно з яким стягнуто з НЗ «Хортиця» на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 квітня 2013 року до 13 березня 2014 року у розмірі 28 044,26 грн без урахування утримання податків та інших обов'язкових платежів.

У решті судове рішення залишено без змін.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі НЗ «Хортиця» просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення апеляційного суду зазначеним вимогам закону не відповідає.

Під час розгляду справи судами встановлено, що ОСОБА_3 з 03 березня 2010 року працював у НЗ «Хортиця» на посаді інспектора служби режиму.

01 квітня 2013 року ОСОБА_3 подав заяву про звільнення з роботи на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

Наказом № 024-к від 30 квітня 2013 року ОСОБА_3 звільнено із займаної посади відповідно до ч. 4 ст. 40 КЗпП України за прогул.

Згоди від профспілкової організації «Захист справедливості», членом якої є позивач, на звільнення останнього роботодавець не отримував, відповідного подання на таку згоду не направляв.

Під час розгляду справи ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 жовтня 2013 року провадження у даній справі було зупинено до отримання відповіді від профспілкових органів щодо надання згоди на звільнення ОСОБА_3 (а. с.ь97).

Рішенням ВПС «Захист справедливості» ППО працівників НЗ «Хортиця» №12 від 22 жовтня 2013 року відмовлено у наданні згоди на звільнення інспектора служби режиму заповідної території ОСОБА_3 на підставі ч. 4 ст. 40 КЗпП України за прогул (а. с.200).

Задовольняючи позов ОСОБА_3 в частині зміни формулювання причин звільнення, стягнення вихідної допомоги та моральної шкоди, суд першої інстанції, з висновком якого в цій частині погодився й апеляційний суд, виходив з того, що звільнення позивача за ст. 40 КЗпП України проведено з грубим порушенням трудового законодавства з боку відповідача, оскільки не було отримано згоди профспілки.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пп. 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 ст. 40, пп. 2 і 3 ст. 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Із роз'яснень, викладених у пункті 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 року вбачається, що розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу допускається лише за попередньою згодою профспілкового органу, крім випадків, передбачених статтями 43 і 43-1 КЗпП України. Звільнення погоджується з органом профспілки, яка утворена і діє на підприємстві, і членом якої є працівник. Відмова профспілкового органу в згоді на звільнення є підставою для поновлення працівника на роботі.

Як установлено судом і підтверджується матеріалами справи, позивача згідно з наказом № 024-к від 30 квітня 2013 року звільнено з роботи на підставі ч. 4 ст. 40 КЗпП України без попередньої згоди профспілкового комітету первинної профспілкової організації «Захист справедливості», членом якої він був.

Враховуючи зазначені норми права, суди дійшли правильного висновку про поновлення позивача на роботі та стягнення вихідної допомоги у зв'язку з неправомірністю його звільнення відповідачем без згоди виборного органу первинної профспілкової організації.

Відмовляючи ОСОБА_3 у задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції послався на відсутність доказів того, що після звільнення він не міг працевлаштуватися з вини відповідача.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд зазначив, що запис у трудовій книжці позивача про звільнення на підставі ч.4 ст.40 КЗпП України за прогул перешкоджав працевлаштуванню останнього та зобов'язав відповідача видати позивачу дублікат трудової книжки без запису про звільнення за ч. 4 ст. 40 КЗпП України.

Проте з такими висновками апеляційного суду погодитися не можна.

Відповідно до вимог чч. 3, 4 ст. 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених ч. 2 цієї статті.

Згідно з п. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» оскільки згідно зі ст. 235 КЗпП України оплаті підлягає вимушений прогул, вимоги працівника про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку підлягають задоволенню в тому разі і за той період, коли з вини власника або уповноваженого ним органу була затримана видача трудової книжки або неправильне формулювання причин звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника.

У такому випадку суд одночасно із зміною формулювання звільнення приймає рішення про виплату власником на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період, який не перевищує одного року, а якщо справа не з вини працівника розглядається більше року - за весь строк вимушеного прогулу. Обов'язок доводити ту обставину, що неправильне формулювання причин звільнення перешкоджало працевлаштуванню, лежить на працівникові.

Між тим, докази про те, що запис у трудовій книжці про звільнення на підставі ч. 4 ст. 40 КЗпП України за прогул перешкоджав його працевлаштуванню, в матеріалах справи відсутні.

Оскільки відповідно до ч. 1 ст. 60, ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, суд першої інстанції правильно дійшов висновку про відмову ОСОБА_3 у задоволенні його вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Такий висновок суду першої інстанції є обґрунтованим, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Суд апеляційної інстанції вищевказаних обставин та норм чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, не врахував і помилково скасував в цій частині законне й обґрунтоване рішення районного суду.

Наведене свідчить про те, що під час скасування рішення суду першої інстанції в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права.

Згідно з положеннями ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції.

За таких обставин рішення апеляційного суду в частині задоволення вимог про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає скасуванню із залишенням в силі в цій частині рішення суду першої інстанції.

Частиною 3 ст. 335 ЦПК України встановлено, що суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Однією з підстав позовних вимог ОСОБА_3 є видача дубліката трудової книжки.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, рішення якого в цій частині залишив без змін й апеляційний суд, зобов'язав НЗ «Хортиця» видати позивачу дублікат трудової книжки без запису про звільнення за ч. 4 ст. 40 КЗпП України.

Разом з тим, п.5.1. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58, передбачено, що дублікат трудової книжки може бути видано на прохання працівника лише в разі втрати ним своєї трудової книжки.

Вищенаведене свідчить про те, що судами як першої, так і апеляційної інстанцій ухвалені помилкові судові рішення в частині задоволення вимог ОСОБА_3 про видачу дубліката трудової книжки, що відповідно до ст. 341 ЦПК України є підставою для їх скасування та ухвалення нового рішення в цій частині про відмову у позові.

Керуючись ст. ст. 336, 339, 341, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

в и р і ш и л а:

Касаційну скаргу Національного заповідника «Хортиця» задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 листопада 2013 року та рішення апеляційного суду Запорізької області від 13 березня 2014 року в частині зобов'язання Національного заповідника «Хортиця» видати ОСОБА_3 дублікат трудової книжки без запису про звільнення за ч. 4 ст. 40 КЗпП України скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_3 до Національного заповідника «Хортиця», третя особа - ОСОБА_4 про видачу дубліката трудової книжки відмовити.

Рішення апеляційного суду Запорізької області від 13 березня 2014 року в частині стягнення на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасувати та залишити в силі в цій частині рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 листопада 2013 року.

У решті рішення апеляційного суду Запорізької області від 13 березня 2014 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий П.О. Гвоздик

Судді: Є.П. Євграфова

О.І. Євтушенко

В.І. Журавель

І.М. Завгородня