Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

ГоловуючогоЯреми А.Г.,суддів:Гуменюка В.І.,Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л.,Охрімчук Л.І.,Романюка Я.М.,Сімоненко В.М.,розглянувши справу за позовом Житомирського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави до Житомирської районної державної адміністрації, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_45, ОСОБА_46, ОСОБА_47, ОСОБА_48, ОСОБА_49, ОСОБА_50, ОСОБА_51, ОСОБА_52, ОСОБА_53, ОСОБА_54, ОСОБА_55, ОСОБА_56, ОСОБА_57, ОСОБА_58, ОСОБА_59, ОСОБА_60, ОСОБА_61, ОСОБА_62, ОСОБА_63, ОСОБА_64, ОСОБА_65, ОСОБА_66, ОСОБА_67, ОСОБА_68, ОСОБА_69, ОСОБА_70, ОСОБА_71, ОСОБА_72, ОСОБА_73, ОСОБА_74, ОСОБА_75, ОСОБА_76, ОСОБА_77, ОСОБА_78, ОСОБА_79, ОСОБА_80, ОСОБА_81, ОСОБА_82, ОСОБА_83, ОСОБА_84, ОСОБА_85, ОСОБА_86, ОСОБА_87, ОСОБА_88, ОСОБА_89, ОСОБА_90, ОСОБА_91, ОСОБА_92, ОСОБА_93, ОСОБА_94, ОСОБА_95, ОСОБА_96, ОСОБА_97, ОСОБА_98, ОСОБА_99, ОСОБА_100, ОСОБА_101, ОСОБА_102, ОСОБА_103, ОСОБА_104, ОСОБА_105, ОСОБА_106, ОСОБА_107, ОСОБА_108, ОСОБА_109, ОСОБА_110, ОСОБА_111, ОСОБА_112, ОСОБА_113, ОСОБА_114, ОСОБА_115, ОСОБА_116, ОСОБА_117, ОСОБА_118, ОСОБА_119, ОСОБА_120, ОСОБА_121, ОСОБА_122, ОСОБА_123, ОСОБА_124, ОСОБА_125, ОСОБА_126, ОСОБА_127, ОСОБА_128, ОСОБА_129, ОСОБА_130, ОСОБА_131, ОСОБА_132, ОСОБА_133, ОСОБА_134, ОСОБА_135, ОСОБА_136, третя особа - державне підприємство «Житомирське лісове господарство», про визнання недійсними розпоряджень, державних актів, зобов'язання вчинити певні дії; за зустрічним позовом ОСОБА_14 до Житомирського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері про зобов'язання вчинити певні дії за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2014 року,

в с т а н о в и л а:

У січні 2013 року Житомирський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив визнати недійсними розпорядження Житомирської РДА від 23 березня 2009 року № 359 «Про надання ОК «СТ «Любава» дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)»; від 22 квітня 2009 року № 577 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості)»; від 6 травня 2009 року № 617 «Про безоплатну передачу громадянам у власність земельних ділянок, які перебувають у їх користуванні, для ведення садівництва на території ради»; визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки, видані на ім'я відповідачів та зобов'язати останніх повернути спірні земельні ділянки раді, а 1,9 га - державному підприємству «Житомирське лісове господарство».

Прокурор посилався на те, що Житомирська РДА з порушенням вимог чинного законодавства прийняла вказані розпорядження, якими безпідставно змінила цільове призначення земельної ділянки площею 19,2 га, вартістю 621 тис.792 грн, яка знаходиться на території Новогуйвинської селищної ради і передала її 136 відповідачам в оренду, а згодом - у власність. При цьому 1,9 га спірної земельної ділянки перебувають у користуванні державного підприємства «Житомирське лісове господарство». Позивач посилався на те, що земельна ділянка площею 19,2 га не є землею сільськогосподарського призначення, а згідно зі статистичною звітністю відноситься до земель оборони, на яких зростає ліс, тому ця земля не придатна для ведення садівництва. Договори оренди, укладені 30 квітня 2009 року між Житомирською РДА та 136 членами ОК «СТ «Любава» підлягали державній реєстрації органами Державного земельного кадастру, а не управлінням Держкомзему в районі, тому реєстрація оренди договорів є незаконною і не посвідчує право користування землею. Земельні ділянки незаконно були передані у власність громадянам, що зумовлює визнання недійсними державних актів на право власності на землю.

У березні 2013 року ОСОБА_14 звернувся до суду із зустрічним позовом до Житомирського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері, у якому просив зобов'язати прокурора повернути управлінню Держземагентства у Житомирському районі вилучену земельну документацію на спірні ділянки, а також витребувати у позивача документ, яким він заборонив нотаріальній конторі вчиняти дії щодо вказаних спірних ділянок.

Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 27 вересня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 17 грудня 2013 року, в задоволенні позовів відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2014 року касаційну скаргу заступника прокурора Житомирської області в інтересах держави відхилено, рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 27 вересня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 17 грудня 2013 року залишено без змін.

Заступник Генерального прокурора України звернувся до суду касаційної інстанції із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2014 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 20, 21, 22, частини другої статті 149 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 57, пункту 5 Розділу VII «Прикінцеві положення» Лісового кодексу України (далі - ЛК України) заявник надав копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: від 3 січня 2012 року в справі за позовом про визнання недійсними рішення органу місцевого самоврядування та державного акта про право власності на земельну ділянку; від 15 січня 2014 року в справі за позовом про визнання недійсними рішення органу місцевого самоврядування та державного акта про право власності на земельну ділянку, повернення земельної ділянки в державну власність; від 4 лютого 2015 року в справі за позовом про розірвання договору оренди, визнання протиправними та скасування розпоряджень; від 4 лютого 2015 року в справі за позовом про визнання незаконним та скасування рішення, визнання незаконним державного акта про право власності на землю та скасування його державної реєстрації; від 18 лютого 2015 року в справі за позовом про скасування розпоряджень, визнання недійсними державних актів про право власності на земельні ділянки та повернення земельних ділянок.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України.

За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VІІІ «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192 VIІІ) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

У зв'язку із цим заява заступника Генерального прокурора України підлягає розгляду за правилами ЦПК України від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, унесених згідно із Законом № 192 VIІІ.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

При цьому під судовим рішенням у подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що розпорядженням Житомирської РДА від 21 лютого 2005 року № 109 припинено право Житомирської КЕЧ на користування земельною ділянкою № 188 площею 19,2 га на території ради, у зв'язку з добровільною відмовою від права на неї. Цю земельну ділянку віднесено до земель запасу ради для подальшого перерозподілу та використання за цільовим призначенням.

Розпорядженням Житомирської РДА 23 березня 2009 року № 359 від ОК «СТ «Любава» надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) із земель запасу за межами населеного пункту площею 19,2 га з метою передачі її в оренду громадянам для ведення садівництва на території Новогуйвинської селищної ради.

Розпорядженням Житомирської РДА від 22 квітня 2009 року № 577 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) загальною площею 19,2 га з метою передачі їх в оренду членам ОК «СТ «Любава» для ведення садівництва за рахунок земель запасу Новогуйвинської селищної ради та передано в оренду цю земельну ділянку на 1 рік 136 громадянам по 0,12 га кожному. Цим же розпорядженням доручено внести зміни в земельно-облікові документи та планово-картографічні матеріали, здійснити державну реєстрацію договорів оренди.

Розпорядженням Житомирської РДА від 6 травня 2009 року № 617 відповідачам безоплатно передано у власність земельні ділянки, які перебували у їх користуванні, для ведення садівництва на території Новогуйвинської селищної ради.

На підставі цього розпорядження відповідачі отримали земельні ділянки у власність, що підтверджується державними актами про право власності на земельні ділянки для ведення садівництва.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог прокурора, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що на час прийняття розпорядження Житомирської РДА від 23 березня 2009 року № 359 земельна ділянка площею 19,2 га на території Новогуйвинської селищної ради перебувала в складі земель запасу Новогуйвинської селищної ради без визначеного (встановленого) цільового призначення та не була віднесена до будь-якої категорії земель, зокрема спірна земельна ділянка не відносилася до земель лісового фонду, не належала державному підприємству «Житомирське лісове господарство», а також не вважалась непридатною для ведення садівництва. При цьому суди дійшли висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсними вищевказаного розпорядження Житомирської РДА.

Разом із тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, які надані заявником для порівняння, містяться такі висновки:

в ухвалах від 3 січня 2012 року, 15 січня 2014 року та 18 лютого 2015 року касаційний суд на підставі пункту 5 Розділу VII «Прикінцеві положення» ЛК України установив, що спірні земельні ділянки відносяться до земель лісового фонду та дійшов висновку про те, що міська рада розпорядилась цими земельними ділянками з перевищенням повноважень, усупереч вимогам статей 22 38 ЗК України, без дотримання процедури припинення права постійного користування державним підприємством лісового господарства, вилучення та зміни цільового призначення земельних ділянок;

в ухвалі від 4 лютого 2015 року (справа 6-42857св14) суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду про те, що оскаржуване рішення міської ради про передачу у власність громадянам земельних ділянок прийнято з порушенням вимог статей 20 22 38 ЗК України, оскільки спірні земельні ділянки було передано у власність громадянам для ведення садівництва за рахунок земель житлової та громадської забудови, зокрема зміни їх цільового призначення.

Отже, порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням суду касаційної інстанції, яке переглядається, дає підстави для висновку про те, що судом касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами статей 20 22 38 ЗК України та пункту 5 Розділу VII «Прикінцеві положення» ЛК України дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції статей 20 22 38 ЗК України та пункту 5 Розділу VII «Прикінцеві положення» ЛК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення (стаття 19 ЗК України).

Відповідно до частини другої стаття 19 ЗК України земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Отже, земельні ділянки, які перебувають у запасі, мають бути віднесені до певної категорії земель за їх цільовим призначенням, у тому числі земель сільськогосподарського та лісогосподарського призначення.

Згідно із частинами першою, другою та четвертою статті 20 ЗК України (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України).

Крім того, згідно з пунктом 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції регламетує процедуру їх виготовлення.

Отже, системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку про те, що, вирішуючи питання про віднесення землі до категорії земель лісогосподарського призначення, необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України, а висновок про належність певної земельної ділянки до зазначеної категорії земель можливий за наявності планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування.

Застосовуючи зазначені норми права, суди повинні установити фактичні обставини справи на момент виникнення спірних правовідносин відповідно до диспозиції зазначених норм та на підставі наданих сторонами доказів надати оцінку юридичним фактам, що мають значення для справи, зокрема встановити категорію землі, факт її зміни та підстави цієї зміни.

Крім того, установлюючи фактичні обставини справи, суд має застосовувати всі можливі джерела та засоби доказування передбачені нормами матеріального та процесуального права відповідно до положень процесуального закону.

Дійшовши висновку, що вимога про належність частини спірної земельної ділянки (1,9 га) до лісового фонду є припущенням, оскільки доведення цього потребує спеціальних знань, у тому числі через проведення судової експертизи, суд не звернув уваги на положення пункту 5 Розділу VII «Прикінцеві положення» ЛК України про належність земельних ділянок до земель лісового фонду на підставі планово-картографічних матеріалів та інших доказів, наявних у матеріалах справи та передбачених нормами процесуального права.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду касаційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 4 лютого 2015 року (справа 6-42261-св14) не може бути прикладом неоднакового застосування норм матеріального права у зв'язку з тим, що її постановлено у справі з іншими фактичними обставинами та іншими правовідносинами, ніж у справі, про перегляд якої подано заяву.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2014 року задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

ГоловуючийА.Г. Ярема СуддіВ.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко