Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 травня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В.,суддів:Волкова О.Ф., Григор'євої Л.І., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Самсіна І.Л., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Терлецького О.О., Яреми А.Г.,

при секретарі судового засідання Ключник А.Ю.,

за участю:

позивача ОСОБА_19,

представників відповідача - Булгакова С.В., Григорчука В.І., Мурованої О.М., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_19 до Національного банку України (далі - НБУ), треті особи: первинна профспілкова організація Всеукраїнської професійної спілки «Захист справедливості» Центрального сховища НБУ (далі - Профспілка), Всеукраїнська професійна спілка «Захист справедливості» (далі - профспілка «Захист справедливості»), директор Центрального сховища НБУ, про скасування наказу від 24 квітня 2009 року № 97-к, поновлення на роботі та визнання дій посадових осіб незаконними,

в с т а н о в и л а:

У травні 2009 року ОСОБА_19 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив:

- визнати незаконним його звільнення з роботи 24 квітня 2009 року у зв'язку зі скороченням штату працівників та відмовою від працевлаштування згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП);

- скасувати наказ Центрального сховища НБУ від 24 квітня 2009 року

№ 97-к «Про звільнення ОСОБА_19» (далі - наказ № 97-к), яким його звільнено з посади інкасатора-провідника відділу перевезення цінностей управління перевезення цінностей Центрального сховища НБУ з 24 квітня 2009 року у зв'язку зі скороченням штату працівників та відмовою від працевлаштування згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП;

- визнати незаконними дії посадових осіб НБУ в процесі виконання постанови Правління НБУ від 29 березня 2007 року № 101 «Про вдосконалення діяльності Національного банку України з перевезення цінностей та використання приміщень» (зі змінами, внесеними постановою Правління НБУ від 17 травня 2007 року № 183; далі - постанова № 101) в частині пунктів 17 та 18 і наказу НБУ від 18 травня 2007 року № 67 «Про скорочення штату працівників управління перевезення цінностей та організації інкасації Головного управління Національного банку України по м. Києву і Київській області та управління перевезення цінностей Центрального сховища Національного банку України» (далі - наказ № 67);

- поновити його на роботі на посаді провідника спеціального вагону управління перевезення цінностей залізничним транспортом Центрального сховища НБУ.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_19 зазначив, що його звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП відбулося з порушенням:

- статті 22 Закону України від 15 вересня 1999 року № 1045-XIV «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (далі - Закон № 1045-XIV), статті 49-4 КЗпП - не були проведені відповідні консультації із профспілковим органом;

- статей 42, 49-2 КЗпП, оскільки позивачу було запропоновано лише окремі вакантні посади, водночас працівникам, які не мали вищої освіти, пропонувалися посади з більш високими кваліфікаційними вимогами. Також ОСОБА_19 зазначив, що він не відмовлявся від пропонованих посад, а висловив таким чином протест щодо незаконного скорочення штату, тиску на членів профспілкового органу;

- частини другої статті 252 КЗпП, частини третьої статті 41 Закону

№ 1045-XIV, оскільки його як члена та чинного голову Профспілки могли звільнити лише за наявності попередньої згоди виборного органу, а також вищестоящого виборного органу цієї профспілки, проте такої згоди не було надано і, відповідно, таке звільнення здійснено з порушенням закону.

Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_19 працював на посаді інкасатора-провідника відділу перевезення цінностей управління перевезення цінностей Центрального сховища НБУ.

Постановою № 101 зі структури Центрального сховища НБУ зазначене управління було виключене зі скороченням чисельності та штату працівників.

Наказом № 67 скорочено штат та чисельність працівників цього управління.

5 липня 2007 року позивача попереджено про наступне вивільнення та запропоновано переведення на вакантні посади, від яких він відмовився. У період з 2007 по 2009 роки йому пропонувалися вакантні посади для переведення, від яких він відмовився, обґрунтовуючи це тим, що не було проведено консультацій з профспілковим органом.

24 березня 2009 року директор Центрального сховища НБУ направив профспілковому комітету первинної профспілкової організації та Центральній раді профспілки «Захист справедливості» подання про погодження звільнення з роботи ОСОБА_19, за результатами розгляду якого було відмовлено у наданні згоди на звільнення з тих підстав, що, розпочинаючи реорганізацію структурного підрозділу, НБУ відповідно до статті 22 Закону № 1045-XIV та статті 49-4 КЗпП мав завчасно, не пізніше трьох місяців з часу прийняття такого рішення, провести консультації з профспілками із зазначеного питання з метою запобігання, зведення до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків звільнення.

Наказом № 97-к ОСОБА_19 звільнено з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП (у зв'язку зі скороченням штату працівників та відмовою від працевлаштування).

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 18 березня 2010 року, залишеною без змін ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2011 року та Вищого адміністративного суду України від 12 вересня 2014 року, у задоволенні позовних вимог відмовив.

Не погоджуючись з ухвалою Вищого адміністративного суду України від

12 вересня 2014 року, ОСОБА_19 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, а саме: положень статей 40, 42, 43, 49-2, 252 КЗпП та статті 41 Закону № 1045-XIV. Просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 12 вересня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

На обґрунтування заяви додав копії ухвал Верховного Суду України від 4 серпня 2010 року, Вищого адміністративного суду України від 21 лютого 2008 року і 6 червня 2013 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2011 року та 21 березня 2012 року, які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

За змістом пункту 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що у задоволенні заяви ОСОБА_19 необхідно відмовити з таких підстав.

У справах, рішення судів касаційної інстанції в яких надано для порівняння, ці суди дійшли висновків про таке.

Верховний Суд України в ухвалі від 4 серпня 2010 року зазначив, що відповідно до вимог статті 49-2 КЗпП при вивільненні працівника за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу роботодавець зобов'язаний запропонувати йому всі наявні вакантні посади, які той може обіймати, і не лише за місцем його роботи в певному структурному підрозділі.

Аналогічний висновок міститься і в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 21 лютого 2008 року та 6 червня 2013 року.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалах від 7 грудня 2011 року та 21 березня 2012 року зазначив, що статтею 252 КЗпП встановлено додаткові, крім передбачених статтею 43 цього Кодексу, гарантії при звільненні з ініціативи роботодавця для працівників, яких обрано до профспілкових органів, і ця норма пов'язує можливість звільнення працівника - члена виборного профспілкового органу - з ініціативи роботодавця лише із наявністю попередньої згоди на таке виборного органу, членом якого є вивільнюваний працівник. У зазначених судових рішеннях йдеться про те, що відповідно до частини сьомої статті 43 КЗпП рішення виборного органу первинної профспілкової організації про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим, проте обговорення правомірності такого обґрунтування лежить поза межами компетенції власника або уповноваженого ним органу, а також суду. Суд зазначив, що власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди профспілкового комітету лише у разі, якщо в рішенні цього виборного органу немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, а не в разі незгоди з наведеним обґрунтуванням.

Натомість у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_19 звільнено з дотриманням вимог трудового законодавства, попереджено про можливе звільнення у встановлені законом строки, запропоновано вакантні посади для працевлаштування за переводом, від яких він відмовився.

Разом із тим касаційний суд зазначив, що оскільки у рішенні Профспілки та профспілки «Захист справедливості» немає правового обґрунтування відмови у наданні згоди на розірвання трудового договору, то суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про правомірність дій відповідача щодо звільнення позивача без такої згоди.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм права у подібних правовідносинах, колегія суддів виходить із такого.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 частини першої цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою і третьою статті 49-2 КЗпП про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» містяться роз'яснення, згідно з якими при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої і третьої статті 49-2 КЗпП колегія суддів дійшла висновку, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_19 про наступне вивільнення було попередженно в установлені законом строки, одночасно з попередженням запропоновано вакантні посади, але згоди на переведення він не дав. Суд касаційної інстанції в оскаржуваній ухвалі дійшов висновку, що за таких обставин позивач був звільнений з посади з дотриманням вимог статей 40 та49-2 КЗпП.

Що стосується неоднакового застосування судами касаційної інстанції положень статей 43, 252 КЗпП та статті 41 Закону № 1045-XIV, про що йдеться у заяві ОСОБА_19, слід зазначити таке.

Відповідно до частини третьої статті 41 Закону № 1045-XIV та частини третьої статті 252 КЗпП звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган профспілки), крім додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищестоящого виборного органу цієї профспілки (об'єднання профспілок).

Ці норми встановлюють додаткові гарантії для працівників, обраних до профспілкових органів, і застосовуються крім дотримання загальних норм.

Згідно з частиною першою статті 43 КЗпП розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 частини першої статті 40 і пунктами 2, 3 частини першої статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Відповідно до частини сьомої зазначеної статті рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування такої відмови, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілкової організації (профспілкового представника).

Тобто за змістом цієї норми суд, розглядаючи трудовий спір, має з'ясувати, чи містить рішення профспілкового органу про відмову у наданні згоди на розірвання трудового договору правове обґрунтування такої відмови, і не вправі давати оцінку обґрунтованості самого рішення.

І лише у разі відсутності в рішенні обґрунтування відмови у наданні згоди на розірвання трудового договору власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

У справі, що розглядається, суди встановили, що у рішеннях Профспілки, членом і одним з керівників якої був позивач, та профспілки «Захист справедливості» немає правового обґрунтування відмови у наданні згоди на розірвання трудового договору.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд касаційної інстанції, дійшовши висновку про законність звільнення позивача з посади, зазначені норми права застосував правильно.

Керуючись підпунктом 2 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 192-VІІІ, статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_19 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. КривенкоСудді: О.Ф. Волков П.В. ПанталієнкоЛ.І. Григор'єва О.Б. ПрокопенкоМ.І. Гриців Я.М. Романюк В.І. Гуменюк І.Л. СамсінО.А. Коротких Ю.Л. Сенін О.В. Кривенда В.М. СімоненкоН.П. Лященко О.О. ТерлецькийВ.Л. Маринченко А.Г. Ярема Л.І. Охрімчук