П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 грудня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

Головуючого Романюка Я.М.,Суддів:Гуменюка В.І.,Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_8 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про захист прав споживачів, визнання договору недійсним та стягнення коштів за заявою ОСОБА_8 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У серпні 2014 року ОСОБА_8 звернулась до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» (далі - ТОВ «ЛК «Автофінанс») з вимогою про визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів.

ОСОБА_8 обґрунтовувала свої вимоги тим, що 28 червня 2014 року вона уклала з відповідачем договір фінансового лізингу, відповідно до якого товариство зобов'язалось придбати у свою власність та передати їй у користування міні-трактор Xingtai 240.1, а позивач зобов'язалась періодично сплачувати за користування трактором лізингові платежі. ОСОБА_8 вважала, що умови договору фінансового лізингу не відповідають діючому законодавству та порушують її права як споживача. Так, за умовами вищезазначеного договору до отримання трактора ОСОБА_8 має сплатити товариству не менше половини його вартості, зокрема, комісійну винагороду у розмірі 10 % вартості предмета лізингу, аванс у розмірі не менше 50 % вартості предмета лізингу, відшкодування вартості предмета лізингу, сплатити відсоткову ставку за користування предметом лізингу та комісію за супроводження договору. Такі умови позивач вважає несправедливими, а обов'язок сплатити 50 % вартості трактора у вигляді авансу є фактичним залученням коштів для його придбання, що потребує ліцензії як для залучення фінансових активів від фізичних осіб, яка відсутня. Також ОСОБА_8 посилалась на нікчемність спірного договору, як в силу статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки відповідач застосував нечесну підприємницьку практику, так і в силу статті 220 ЦК України, оскільки договір не було посвідчено нотаріально. У зв'язку з наведеним просила застосувати наслідки нікчемного та недійсного правочину і стягнути з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на її користь сплачені за договором лізингу платежі в розмірі 32 396 грн.

Заочним рішенням Макарівського районного суду Київської області від 7 листопада 2014 року позов задоволено частково. Визнано недійсним укладений між сторонами договір фінансового лізингу з додатками від 28 червня 2014 року. Стягнуто з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на користь ОСОБА_8 реєстраційний платіж у сумі 5 000 грн. та авансовий платіж у сумі 28 000 грн. В решті позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 16 липня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2015 року ОСОБА_8 поновлено строк на касаційне оскарження та відмовлено у відкритті касаційного провадження.

У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2015 року ОСОБА_8 просить скасувати рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме пунктів 4, 5, 7, 11, 13 частини третьої, частин п'ятої, шостої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», положень Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», статей 220, 227, 799 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ОСОБА_8 - адвоката Скуратівського С.І. на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судом встановлено, що 28 червня 2014 року між позивачем і відповідачем було укладено договір фінансового лізингу № 010490 з додатками, за умовами якого ТОВ «ЛК «Автофінанс» зобов'язалося придбати у свою власність предмет лізингу у вигляді міні трактора Xingtai 240.1 та передати цей трактор у користування позивача, яка у свою чергу зобов'язалась сплачувати за користування трактором періодичні лізингові платежі згідно графіку в розмірі 654 грн. 22 коп. щомісяця. Договір фінансового лізингу передбачав право ОСОБА_8 отримати трактор у власність за умови повної сплати вартості трактора та інших витрат.

Згідно пункту 1.7 договору трактор передається у користування ОСОБА_8 не пізніше 120 робочих днів з моменту сплати нею на рахунок товариства авансового платежу в розмірі 50 % вартості предмета лізингу, комісії за організацію і оформлення даного договору в розмірі 10 % вартості предмета лізингу та комісії за передачу трактора в розмірі 3 % від вартості предмета лізингу.

Пунктом 8.2.1 договору визначено, що перший лізинговий платіж складається із: а) комісійної винагороди лізингодавця за організаційні заходи, пов'язані з підготовкою та укладенням цього Договору (надалі - «Комісія за Організацію»), яка розраховується як: комісія за організацію, яка визначена у додатку № 1 до даного договору та становить 10 % від вартості предмету лізингу; б) авансу ціни предмета лізингу, який розраховується: авансовий платіж, який визначений у додатку № 1 до даного договору та становить 50 % вартості предмету лізингу; в) комісійної винагороди лізингодавця за передачу предмета лізингу, як платіж, що покриває витрати лізингодавця, пов'язані з організацією передачі предмета лізингу на користь лізингоотримувача. Розмір комісійної винагороди лізингодавця за передачу предмета лізингу визначений в додатку № 1 до даного договору та становить 3 % від вартості предмета лізингу. Згідно з пунктом 8.2.3 договору ОСОБА_8 зобов'язана сплачувати «другий лізинговий платіж», який складається з: відшкодування вартості предмета лізингу; сплати відсоткової ставки за користування предметом лізингу; сплати комісії за супроводження договору.

28 червня 2014 року на виконання умов договору фінансового лізингу позивач сплатила товариству авансовий платіж в розмірі 28 000 грн.

2 липня 2014 року сплатила товариству комісійну плату 5 000 грн., однак відповідач відмовився передавати предмет лізингу з посиланням на те, що договором передбачено передачу предмету договору в користування лізингоодержувачу протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати лізингоодерджувачем на рахунок лізингодавця авансового платежу, комісії за організацію та оформлення договору та комісії за передачу предмета лізингу, а сплачена сума в розмірі 5 000 грн. є комісією за організацію та оформлення договору.

Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції виходив із того, що умови пункту 1.4 оспорюваного договору (про те, що лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо, а за вищенаведеними зобов'язаннями відповідає продавець) суперечить вимогам частини першої статті 808 ЦК України щодо солідарної відповідальності продавця і лізингодавця. Окрім того в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатися споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару. Також, пункт 10.11 розділу 10 договору встановлює жорстку односторонню відповідальність лізингоодержувача не лише за будь-яке порушення зобов'язання, а й за розірвання договору за його ініціативою, що є обмеженням принципів свободи договору, справедливості, розумності та добросовісності та є несправедливими умовами договору згідно з вимогами статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Передбачені пунктами 1.7 та підпунктами а), в) пункту 8.2.1 вказаного договору зобов'язання лізингоодержувача сплатити комісію за організацію оформлення даного договору та комісію за передачу предмета лізингу, а також визначені пунктом 8.2.3 даного договору обов'язки сплатити другий лізинговий платіж, виходять за межі переліку передбачених законом платежів, а тому вказані пункти договору є недійсними, у зв'язку з чим вказані положення договору є несправедливими.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із того, що, по-перше, договір лізингу не потребує обов'язкової нотаріальної форми, по-друге, посилання позивача на те, що передбачений договором лізингу обов'язок позивача сплатити авансовий платіж в розмірі 50 % вартості предмета лізингу, комісію за організацію і оформлення договору в розмірі 10 % вартості предмета лізингу та комісію за передачу трактора в розмірі 3 % від вартості предмета лізингу містить ознаки фінансової послуги, пов'язаної із залученням фінансових активів від фізичних осіб і потребує відповідної ліцензії, є безпідставними, оскільки вказані кошти є платежами за договором лізингу. По-третє, доводи про невиконання умов договору щодо передачі предмета лізингу як підставу для визнання його недійсним є необґрунтованими, оскільки законодавством не передбачено такої підстави для визнання договору недійсним, а лише може бути підставою для його розірвання, однак таких вимог позивач не заявив. Крім того, у ТОВ «ЛК «Автофінанс» не виник передбачений пунктом 1.7 договору обов'язок передати предмет лізингу ОСОБА_8, оскільки остання не сплатила комісію за передачу трактора у розмірі 3 % від його вартості, яка є обов'язковою умовою для передачі трактора протягом 120 робочих днів з моменту сплати авансового платежу.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що ТОВ «ЛК «Автофінанс» не має ліцензії на надання послуг в сфері ринків фінансових послуг відповідно до умов Закону України «Про фінансовий лізинг» та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», умови договору фінансового лізингу від 4 жовтня 2014 року з огляду на положення Закону України «Про захист прав споживачів» є несправедливими, оскільки містять обмежені права лізингоодержувача як споживача послуг.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 березня 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що договір фінансового лізингу, укладений 11 січня 2011 року між банком та ОСОБА_2 за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Оскільки на порушення вимог статті 799 ЦК України такий договір нотаріально не посвідчений, згідно зі статтею 220 ЦК України він є нікчемним.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що положення договору свідчать про те, що навіть при сплаті лізингоодержувачем лізингових платежів, що перевищують більше ніж 50 % вартості предмета лізингу, лізингодавець має право не повертати дані кошти, що фактично є компенсацією за невиконання пункту 8.15 договору. Нечітке визначення підстав зміни вартості платежів, розміру предмета лізингу, порядку перерахунку з одночасним правом змінювати в односторонньому порядку ці умови надають лише одному учаснику відносин право на збільшення платежів та вартості у формально правильній поведінці і призводить до позбавлення іншого учасника правовідносин можливості будь-яким чином впливати на зміну істотної умови договору, а тому вищезазначені положення договору є несправедливими умовами, а виконання зобов'язань забезпечено лише відповідальністю лізингоотримувача, оскільки умовами договору передбачена сплата лізингоодержувачем штрафу.

Наведені приклади свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судами зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Стаття 18 Закону України "Про захист прав споживачів" містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Так, за змістом частини п'ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону).

Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в частині другій статті 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону).

Судом першої інстанції встановлено, що аналіз змісту спірного договору фінансового лізингу від 28 червня 2014 року, укладеного між сторонами дає підстави прийти до висновку, що в договорі виключені та обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором та законом (пункт 8.17, розділ 10 договору), звужені обов'язки лізингодавця, які передбачені в Законі України «Про фінансовий лізинг», положеннях ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмета лізингу та передачі цієї речі належної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства.

Згідно пункту 1.4 договору, лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За вищенаведеними зобов'язаннями відповідає продавець.

За змістом статті 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Таким чином, як встановлено судом першої інстанції, оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, так як в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має завертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то пункт 1.4 договору, щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності та ін. суперечить положенням статті 808 ЦК України.

Окрім того, згідно пункту 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Судами не встановлено наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу (ліцензії), та що суперечить вимогам законодавства.

Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.

Згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Судом встановлено, що договір фінансового лізингу від 28 червня 2014 року, укладений між ОСОБА_8 та ТОВ «ЛК «Автофінанс», нотаріально посвідчено не було.

Тому суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про те, що посилання позивача про несправедливі умови спірного договору, відсутність у відповідача відповідної ліцензії для надання фінансових послуг та відсутність нотаріального посвідчення спірного договору є необґрунтованими та такими, що не заслуговують на увагу.

Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції хоча і обґрунтував рішення про часткове задоволення позову лише у зв'язку із несправедливими умовами та не взяв до уваги вищезазначені порушення щодо відсутності ліцензії у відповідача для здійснення фінансової діяльності та нотаріального посвідчення спірного договору, однак суд вірно вирішив справу по суті, а з урахуванням того, що внаслідок винесення судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України власного рішення результат по суті не зміниться, тому рішення суду першої інстанції слід залишити в силі, як помилково скасоване.

Відтак, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, пунктом 2 б) частини другої статті 360-4 ЦПК України, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_8 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Київської області від 16 липня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2015 року скасувати, а рішення Макарівського районного суду Київської області від 7 листопада 2014 року залишити в силі.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Я.М. РоманюкСудді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема