П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 жовтня 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Прокопенка О.Б., суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., Самсіна І.Л., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю.,

за участю:

позивача ОСОБА_6,

представників: позивача - ОСОБА_7,

Президента України Порошенка Петра Олексійовича - Мишковець Оксани Валеріївни, -

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції справу за позовом ОСОБА_6 до Президента України про визнання частково незаконним та нечинним Указу Президента України від 21 квітня 2015 року № 223/2015,

в с т а н о в и л а:

ОСОБА_6 звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом до Президента України Порошенка Петра Олексійовича, у якому просив визнати частково незаконним і нечинним в частині першій пункту 2 (абзац другий пункту 2) та частині другій пункту 4 (абзац другий пункту 4) Положення про порядок здійснення помилування, затвердженого Указом Президента України від 21 квітня 2015 року № 223/2015 (далі - Положення про порядок здійснення помилування).

Позивач вважає, що зазначені норми суперечать Конституції України та Кримінальному кодексу України (далі - КК 2001 року) та порушують його конституційні права, гарантовані статтею 22 і частиною першою статті 58 Конституції України.

Свої вимоги ОСОБА_6 мотивує тим, що закріплені в оскаржуваній частині Положення про порядок здійснення помилування норми суттєво погіршують його становище як особи, засудженої до довічного позбавлення волі. Крім того, вважає, що спірні норми Положення про порядок здійснення помилування не мають зворотної дії в часі щодо нього та не містять норм, які б диференціювали та виокремлювали правила здійснення помилування щодо різних категорій засуджених.

Вищий адміністративний суд України постановою від 18 лютого 2016 року у задоволенні позову відмовив.

Не погоджуючись із таким рішенням суду, ОСОБА_6 звернувся із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави, встановленої пунктом 4 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), у якій просить, як убачається зі змісту заяви, скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 18 лютого 2016 року і задовольнити його позовні вимоги.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що вона не підлягає задоволенню з таких підстав.

Статтею 2 КАС установлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Глава 6 розділу ІІІ цього Кодексу виокремлює та регулює види адміністративних спорів, вирішення яких потребує спеціального, виключного врегулювання нормами процесуального права.

До таких, зокрема, віднесені публічно-правові спори, звернені до Президента України, щодо оскарження на предмет законності (крім конституційності) його указів і розпоряджень, дій чи бездіяльності, які розглядаються Вищим адміністративним судом України як судом першої інстанції (стаття 171-1 КАС).

Суд установив, що ОСОБА_6 засуджено вироком Київського міського суду від 27 грудня 1999 року до смертної кари, зміненої ухвалою Верховного Суду України від 8 червня 2000 року на довічне позбавлення волі.

Відповідно до частини першої статті 25 Кримінального кодексу України 1960 року (далі - КК 1960 року) в редакції, що діяла на час винесення вироку щодо ОСОБА_6, позбавлення волі встановлювалося на строк від трьох місяців до десяти років, а за особливо тяжкі злочини, за злочини, що спричинили особливо тяжкі наслідки, і для особливо небезпечних рецидивістів у випадках, передбачених цим Кодексом, - не більше п'ятнадцяти років. При заміні в порядку помилування смертної кари позбавленням волі воно може бути призначено і на строк понад п'ятнадцять років, але не більше двадцяти років.

У зв'язку зі зміною покарання у вигляді смертної кари на довічне позбавлення волі вказану норму змінено. Так, відповідно до частини першої статті 25 КК 1960 року, в редакції Закону України від 22 лютого 2000 року № 1483-ІІІ «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» (далі - Закон № 1483-ІІІ), позбавлення волі встановлюється на строк від трьох місяців до десяти років, а за особливо тяжкі злочини, за злочини, що спричинили особливо тяжкі наслідки, і для особливо небезпечних рецидивістів у випадках, передбачених цим Кодексом, - не більше п'ятнадцяти років. При заміні в порядку помилування довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк воно може бути призначено і на строк понад п'ятнадцять років, але не більше двадцяти п'яти років.

1 вересня 2001 року набрав чинності новий КК 2001 року, яким питання помилування врегульовано таким чином. Відповідно до частин першої та другої статті 87 КК 2001 року помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи. Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішеннях, зокрема, від 10 квітня 2003 року № 7-рп/2003, 7 квітня 2004 року № 9-рп/2004, 16 травня 2007 року № 1-рп/2007, повноваження Президента України визначаються виключно Конституцією України. Законодавчі акти не можуть покладати додаткових прав чи обов'язків на Президента України, крім тих, що передбачені Конституцією України.

Статтею 106 Конституції України та статтею 87 КК встановлено, що Президент України, зокрема, здійснює помилування стосовно індивідуально визначеної особи.

Керуючись повноваженнями, визначеними Конституцією України, Президент України видав Указ від 21 квітня 2015 року № 223/2015, яким затверджено Положення про порядок здійснення помилування.

Абзацом другим пункту 2 Положення про порядок здійснення помилування передбачено, що помилування засуджених здійснюється у виді заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років.

Відповідно до абзацу другого пункту 4 цього Положення у випадку засудження особи до довічного позбавлення волі, клопотання про її помилування може бути подано після відбуття нею не менше двадцяти років призначеного покарання.

Вказані норми Положення про порядок здійснення помилування не суперечать статті 87 КК 2001 року та відповідають суті правового регулювання інституту помилування, унормованого вказаною статтею цього Кодексу.

За змістом статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Помилування - це акт глави держави, за яким певна особа повністю або частково звільняється від покарання, а відповідно до оскаржуваного Положення помилування має місце стосовно індивідуально визначеної особи, зазначеної в акті про помилування, тому твердження ОСОБА_6 про те, що Президент України, затвердивши Положення про порядок здійснення помилування, порушив його права, є безпідставними.

Конституційний Суд України у пункті 6 Рішення від 26 січня 2011 року № 1-рп/2011 дійшов висновку, що положення КК 1960 року із змінами, внесеними Законом № 1483-ІІІ, є такими, що пом'якшують кримінальну відповідальність та іншим чином поліпшують правове становище осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини до набрання чинності цим Законом, зокрема, засудженому до довічного позбавлення волі передбачена можливість заміни цього покарання актом помилування на позбавлення волі на певний строк (частина перша статті 25 КК 1960 року, частина друга статті 87 КК 2001 року).

Проаналізувавши вказаний висновок Конституційного Суду України колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що Положення про порядок здійснення помилування йому не суперечить.

Оскільки завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у сфері публічно-правових відносин, а позивач не довів обставин, які б вказували на порушення його прав, свобод або інтересів саме затвердженням Положення про порядок здійснення помилування, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України погоджується з висновком Вищого адміністративного суду України про безпідставність позовних вимог ОСОБА_6

За таких обставин колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що Вищий адміністративний суд України розглянув справу з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим підстав для скасування постановленого у справі рішення, про що йдеться у заяві позивача, немає.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», частиною шостою статті 171-1, статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_6 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.Б. ПрокопенкоСудді: О.Ф. Волков М.І. Гриців О.В. Кривенда І.Л. Самсін