Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

8 грудня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Терлецького О.О.,суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Коротких О.А., Маринченка В.Л., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., ‒

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_8 до управління Пенсійного фонду України у Фрунзенському районі м. Харкова (далі ‒ управління ПФУ, ПФУ відповідно) про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и л а:

У березні 2015 року ОСОБА_8 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправним рішення управління ПФУ від 27 лютого 2015 року № 195 (далі - Рішення) щодо відмови позивачу у поновленні виплати раніше призначеної пенсії за віком та зобов'язати відповідача поновити виплату пенсії позивачу починаючи з 7 жовтня 2009 року.

На обґрунтування позову зазначив, що він проживав в Україні та отримував пенсію за віком до жовтня 1997 року, а після виїзду на постійне місце проживання до Ізраїлю виплату пенсії йому було припинено. На неодноразові звернення до управління ПФУ про поновлення виплати пенсії йому було відмовлено через відсутність міжнародного договору між Україною та Ізраїлем. При оскарженні дій управління ПФУ та ПФУ до Печерського районного суду міста Києва, йому було відмовлено з підстав звернення до неналежного органу.

18 лютого 2015 року представник ОСОБА_8 ОСОБА_9, звернувся до управління ПФУ із заявою про поновлення ОСОБА_8 виплати пенсії. Проте відповідач своїм рішенням відмовив у поновленні виплати пенсії, посилаючись на те, що заява про поновлення виплати раніше призначеної пенсії подана не особисто пенсіонером, а представником. Не погоджуючись з таким рішенням, ОСОБА_8 звернувся до суду за захистом своїх прав.

Фрунзенський районний суд міста Харкова постановою від 28 квітня 2015 року позов задовольнив.

Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 2 червня 2015 року постанову суду першої інстанції скасував в частині зобов'язання управління ПФУ поновити виплату пенсії за віком позивачу з 7 жовтня 2009 року та прийняв в цій частині нову, якою позов щодо поновлення виплати пенсії за період з 7 жовтня 2009 року по 25 вересня 2014 року залишив без розгляду.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 27 серпня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини п'ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, представник позивача звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстав, встановлених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 КАС, в якій просить скасувати зазначену ухвалу Вищого адміністративного суду України та направити справу на новий касаційний розгляд.

На обґрунтування заяви додано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 30 липня 2015 року (№ К/800/27403/15), яка, на думку представника позивача, підтверджує неоднакове застосування судами одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, та постанову Верховного Суду України від 12 травня 2015 року (справа № 21-180а15), яка підтверджує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Виконуючи обов'язок щодо усунення неоднакового застосування норм матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 237 КАС судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У справі, що розглядається, касаційний суд, відмовляючи у відкритті касаційного провадження, погодився з рішенням суду апеляційної інстанції щодо можливості задоволення позовних вимог про зобов'язання виплати пенсії в межах передбаченого статтею 99 КАС шестимісячного строку звернення до суду. Враховуючи, що позивач звернувся до суду 25 березня 2015 року, права позивача підлягають захисту з 25 вересня 2014 року, а позовні вимоги за період з 7 жовтня 2009 року по 25 вересня 2014 року підлягають залишенню без розгляду.

Ухвалою від 30 липня 2015 року, на яку посилається заявник на обґрунтування своїх доводів, Вищий адміністративний суд України, скасовуючи ухвалу суду апеляційної інстанції та змінюючи постанову суду першої інстанції, зобов'язав орган ПФУ поновити виплату пенсії позивачу з 7 жовтня 2009 року на підставі Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон №1058-ІV) з урахуванням прийнятого Конституційним Судом України рішення від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 (далі ‒ Рішення № 25-рп/2009) щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 цього Закону.

У постанові від 12 травня 2015 року у справі № 21-180а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень Закону №1058-ІV. З цього часу орган ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Колегія суддів відмічає, що виниклі в зв'язку з цим спори мають вирішуватися з урахуванням норм процесуального права, ‒ статей 99, 100 КАС.

Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що він неоднаково застосував одні й ті самі норми матеріального права, а також, що висновок суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону № 1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 цього Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

На підставі наведеного колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону №1058-ІV. З цього часу орган ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Колегія суддів зазначає, що виниклі у зв'язку з цим спори мають вирішуватися з урахуванням норм процесуального права, ‒ статей 99, 100 КАС.

У справі, що розглядається, суд першої інстанції за відповідною заявою та обґрунтуванням поновив ОСОБА_8 процесуальний строк на звернення до суду з адміністративним позовом до дати винесення Рішенням № 25-рп/2009, у зв'язку з чим позов задовольнив повністю. Проте суд апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції, безпідставно скасував його у тому числі і в частині щодо поновлення строку звернення до суду.

Оскільки при вирішенні цієї справи суд касаційної інстанції, погоджуючись з висновком суду апеляційної інстанції, допустив неправильне застосування норм матеріального права, ухвали Вищого адміністративного суду України від 27 серпня 2015 року та Харківського апеляційного адміністративного суду від 2 червня 2015 року підлягають скасуванню, а постанова Фрунзенського районного суду міста Харкова від 28 квітня 2015 року ‒ залишенню в силі як помилково скасована.

Керуючись статтями 241‒243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву представника ОСОБА_8 - ОСОБА_9 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 27 серпня 2015 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 2 червня 2015 року, скасувати та залишити в силі постанову Фрунзенського районного суду міста Харкова від 28 квітня 2015 року.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.О. ТерлецькийСудді: О.Ф. Волков М.І. Гриців О.А. Коротких В.Л. Маринченко О.Б. ПрокопенкоІ.Л. Самсін