П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

6 квітня 2016 року м. КиївСудова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого суддів: Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6, який діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_7, до публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк», треті особи: ОСОБА_8, служба у справах дітей Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ніколенко Віра Миколаївна, прокуратура Деснянського району м. Києва, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ОСОБА_6 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 1 липня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У вересні 2014 року ОСОБА_6, який діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_7, звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» (далі - ПАТ «ПроКредит Банк»).

Позивач зазначав, що 2 листопада 2001 року він з дружиною - ОСОБА_8 придбав квартиру АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився син - ОСОБА_7, який із 16 вересня 2003 року був зареєстрований у цій квартирі.

14 вересня 2004 року між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_8 було укладено договір іпотеки, за яким остання передала вказану квартиру в іпотеку банку на забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором, укладеним між нею та банком.

Посилаючись на те, що на час укладення договору іпотеки в спірній квартирі був зареєстрований та проживав малолітній ОСОБА_7, проте орган опіки та піклування згоду на укладення цього договору не надавав, позивач просив визнати недійсним зазначений договір іпотеки.

Деснянський районний суд м. Києва рішенням від 27 квітня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_6, який діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_7, задовольнив: визнав недійсним договір іпотеки від 14 вересня 2004 року.

Апеляційний суд м. Києва рішенням від 1 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 квітня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6

У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 1 липня 2015 року ОСОБА_6 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 20, 27 січня та 10 лютого 2016 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статті 17 цього Закону та частини шостої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

На обґрунтування заяви ОСОБА_6 надав копії: ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2013 року та постанов Верховного Суду України від 20, 27 січня і 10 лютого 2016 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_6 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_6 та ОСОБА_8 перебувають у шлюбі з 27 листопада 1993 року, від якого мають синів ОСОБА_10, 2005 року народження, та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2.

2 листопада 2001 року подружжя придбало квартиру АДРЕСА_1, у якій вони з дітьми були зареєстровані із 16 вересня 2003 року.

За довідкою Житлово-будівельного кооперативу «Київ-11» 22 травня 2007 року ОСОБА_6, ОСОБА_10 та ОСОБА_7 зняті з реєстрації в цій квартирі, а 12 серпня 2014 року в ній знову був зареєстрований ОСОБА_7

14 вересня 2004 року між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_8 було укладено договір іпотеки, за яким остання за згодою чоловіка передала вказану квартиру в іпотеку банку на забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором, укладеним 14 вересня 2004 року між нею та банком.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_6, суд першої інстанції вважав, що спірний договір іпотеки укладений з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема без згоди органу опіки та піклування, що порушує права малолітнього ОСОБА_7, який на час укладення цього договору проживав та був зареєстрований у спірній квартирі, тому договір іпотеки підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що на час укладення договору іпотеки дозвіл органу опіки та піклування законом не вимагався; норма статті 177 Сімейного кодексу України (далі - СК України) в редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки, підтверджувала право управління майном дитини виключно батьками, отже, підстав для визнання цього договору недійсним немає.

Верховний Суд України постановою від 20 січня 2016 року, наданою заявником для порівняння, відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними іпотечних договорів квартири від 10 березня 2006 року та 1 серпня 2007 року, при укладенні яких іпотекодавець приховав той факт, що право користування житлом у квартирі має малолітня дитина, й попереднього дозволу на вчинення оспорюваних правочинів орган опіки та піклування не давав, з огляду на таке: правочин, учинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що такий правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

У справі, за результатами перегляду якої Верховний Суд України прийняв цю постанову, батько малолітнього, укладаючи оспорювані іпотечні договори, повідомив нотаріусу неправдиві відомості про те, що в квартирі ніхто інший, крім нього, не проживає, в тому числі не проживають і неповнолітні діти.

З огляду на наведені обставини та правовий висновок Верховного Суду України, зроблений за результатами перегляду справи № 6-384цс15 (про те, що власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, що впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, врахувавши також недобросовісність дій відповідача під час укладення іпотечних договорів та відсутність обставин, які б свідчили про недобросовісність іпотекодержателя - банку, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання іпотечних договорів недійсними.

У постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цього ж Закону в редакції Закону України від 21 грудня 2010 року № 2823-VI), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти на момент укладення оспорюваного договору наявність у дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на підставі документа (наприклад, довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначено й дитину) або закону (стаття 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору з'ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло - предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів.

У справі, за результатами перегляду якої Верховний Суд України прийняв цю постанову, суди попередніх інстанцій, відмовивши в задоволенні зустрічного позову про визнання недійсним договору іпотеки жилого будинку та земельної ділянки без згоди органу опіки та піклування на вчинення цього правочину, на момент укладення якого малолітня особа проживала у спірному будинку та набула право користування ним, враховували недобросовісність поведінки позивача та іпотекодавця, але питання наявності в дитини іншого місця проживання, крім будинку, що є предметом іпотеки, не з'ясували, норми статті 29 ЦК України до спірних правовідносин не застосували та дійшли передчасного висновку про відсутність доказів на підтвердження того, що дитина мала на момент укладення оспорюваного договору право користування жилим будинком, який є предметом іпотеки.

З огляду на викладене, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України скасувала судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і передала справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

У постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року (справа № 6-1793цс15), наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що договір іпотеки, вчинений власниками стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

У справі, за результатами перегляду якої Верховний Суд України прийняв цю постанову, суди, установивши місце постійного проживання матері малолітнього у спірній квартирі, що є предметом договору іпотеки від 18 січня 2008 року, неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору; не з'ясували питання про наявність у дитини іншого місця проживання, крім спірної квартири; не надали оцінки тому факту, що спірна квартира є єдиним житлом позивачки, тому Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України скасувала судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

У постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року (справа № 6-3005цс15), наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

У справі, за результатами перегляду якої Верховний Суд України прийняв цю постанову, підставою позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним позивачка вказала факт відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення цього договору, проте не посилалася на факти порушення майнових прав дитини внаслідок укладення цього правочину. За таких обставин суд не мав підстав для задоволення позову про визнання недійсним цього іпотечного договору, оскільки його укладення хоч і відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, проте не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітньої особи на користування житлом. З огляду на це Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України відмовила в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним зазначеного договору іпотеки.

В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2013 року, наданій заявником для порівняння, суд касаційної інстанції з огляду на обставини справи, зокрема, що на час укладення договору іпотеки квартири (15 квітня 2005 року) в ній були зареєстровані двоє неповнолітніх дітей, дійшов висновку про те, що з урахуванням вимог статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки) батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати будь-які правочини щодо майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, отже, висновок судів попередніх інстанцій про те, що неповнолітні діти не мали майнових прав на спірну квартиру й дозвіл органу опіки та піклування не вимагався, не ґрунтується на вимогах закону.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки).

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) в кожному конкретному випадку суди повинні:

1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;

2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з'ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Відповідно до частин другої - четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, якщо власник майна одночасно є законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору.

З огляду на викладене, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору іпотеки квартири без згоди органу опіки та піклування на його укладення, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що цей договір укладено відповідно до вимог закону.

Отже, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій ухвалені відповідно до вимог статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки) та правових позицій, викладених Верховним Судом України у постановах від 20 та 27 січня і 10 лютого 2016 року.

За таких обставин підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 1 липня 2015 року немає.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603 , частиною третьою статті 3603 , частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви ОСОБА_6 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 1 липня 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Л.І. Охрімчук

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Я.М. Романюк

В.М. Сімоненко