Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

3 червня 2015 року м. Київ

Судові палати у цивільних та господарських справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г., суддів:Барбари В.П., Берднік І.С., Григор'євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І.,Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Шицького І.Б.,розглянувши на спільному засіданні справу за позовом прокурора м. Ірпеня Київської області в інтересах держави до Коцюбинської селищної ради Київської області, ОСОБА_15, ОСОБА_16, третя особа - комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», про визнання незаконним рішення, недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2014 року,

в с т а н о в и л и:

У лютому 2013 року прокурор м. Ірпеня Київської області звернувся до суду в інтересах держави з указаною позовною заявою, посилаючись на те, що рішенням Коцюбинської селищної ради Київської області від 25 грудня

2008 року № 2201/25-5 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_15 земельну ділянку площею 0,15 га для будівництва й обслуговування будинку АДРЕСА_1 Київської області.

ОСОБА_15 на підставі вказаного рішення отримала державний акт на право власності на земельну ділянку від 30 січня 2009 року.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 21 липня 2009 року

ОСОБА_15 відчужила спірну ділянку ОСОБА_16, у зв'язку з чим на державному акті на право власності на земельну ділянку зроблено відмітку про перехід права власності на земельну ділянку.

Спірна ділянка відповідно до рішення Ради Міністрів Української РСР від 20 червня 1956 року перебуває у постійному користуванні комунального підприємства «Святошинське лісопаркове господарство» (далі -

КП «Святошинське лісопаркове господарство») і відноситься до земель лісогосподарського призначення, що стверджується проектом організації лісового господарства і таксаційними описами ділянки.

Посилаючись на порушення Коцюбинською селищною радою положень Земельного кодексу України (далі - ЗК України), Лісового кодексу України, статті 9 Закону України від 17 червня 2004 року № 1808-IV «Про державну експертизу землевпорядної документації», якою передбачено обов'язковість проведення державної експертизи проектів землеустрою щодо відведення земель лісогосподарського призначення, статей 3, 10, 12, 13, 23 Закону України від

20 квітня 2000 року № 1699-III «Про планування і забудову територій», статей 228, 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та вважаючи, що Коцюбинською селищною радою рішення про відчуження вказаної земельної ділянки прийнято з перевищенням повноважень, оскільки земельна ділянка розташована за межами селища; ділянка лісового фонду передана у власність ОСОБА_15 без її вилучення в установленому порядку у КП «Святошинське лісопаркове господарство» та без зміни її цільового призначення; укладений між відповідачами договір купівлі-продажу на підставі статті 228 ЦК України є нікчемним правочином, оскільки порушує публічний порядок, а тому не потребує визнання його недійсним, та відповідно перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_16 відбувся з порушенням вимог чинного законодавства, прокурор м. Ірпеня просив визнати незаконним рішення селищної ради від 25 грудня 2008 року про передачу у власність ОСОБА_15 земельної ділянки площею 0,15 га для будівництва і обслуговування будинку

АДРЕСА_1 Київської області; визнати недійсним державний акт на право власності на вказану земельну ділянку, виданий ОСОБА_15, з відміткою про перехід права власності до

ОСОБА_16 і скасувати державну реєстрацію цього акта та визнати право власності на спірну земельну ділянку за державою.

Рішенням Ірпінського міськрайонного суду Київської області від

27 червня 2013 року позов прокурора м. Ірпеня Київської області в інтересах держави задоволено частково: ухвалено визнати незаконним рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року № 2201/25-5, недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім'я

ОСОБА_15, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_16 та скасувати державну реєстрацію вказаного державного акта; у задоволенні решти позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 13 березня 2014 року зазначене рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта на земельну ділянку та скасування його державної реєстрації скасовано й у цій частині ухвалено нове рішення, яким у задоволенні вказаних позовних вимог відмовлено; в іншій частині рішення залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2014 року касаційну скаргу заступника прокурора Київської області відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.

У заяві заступника Генерального прокурора України про перегляд судового рішення порушується питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та передачу справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" (далі - Закон України "Про забезпечення права на справедливий суд", - неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 125 126 ЗК України, статей 215 216 228 ЦК України.

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення заступник Генерального прокурора України посилається на: ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від

24 грудня 2014 року у справі за позовом прокурора м. Ірпеня Київської області в інтересах держави про визнання недійсними рішення, державного акта на право власності на землю та визнання права власності на земельну ділянку

№ 6-24574св14); постанови Вищого господарського суду України від

15 листопада 2011 року у справі за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави про визнання недійсним рішення міської ради, державних актів на право власності на землю (№ 50/175), від 15 вересня

2011 року у справі за позовом прокурора Дергачівського району Харківської області в інтересах держави про застосування наслідків нікчемності договорів купівлі-продажу земельних ділянок лісового фонду (№ 61/182-10).

Так, у наданій для порівняння ухвалі суду від 24 грудня 2014 року у справі № 6-24574св14 суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду про часткове скасування рішення суду першої інстанції та відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним державного акта на земельну ділянку та скасування його державної реєстрації, виходив із того, що підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку є саме нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, а не державний акт. Вчинення в такому разі на державному акті (визнаного судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного.

За результатами розгляду касаційних скарг у справах № 61/182-10 та

№ 50/175 суд касаційної інстанції залишив без змін рішення суду (судів) попередньої інстанції у першому випадку про задоволення позову, у другому випадку про задоволення позову в частині визнання незаконним рішення міської ради, недійсними державних актів і визнання відсутності права власності на земельні ділянки. При цьому він виходив із того, що вчинені з порушенням вимог закону правочини, предметом яких є передача в приватну власність земельних ділянок, є такими, що порушують публічний порядок, тобто є нікчемними; у зв'язку з тим, що право власності на земельні ділянки перейшло за нікчемними правочинами, то державні акти слід визнати недійсними.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, задовольняючи частково позов і визнаючи незаконним рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року та недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виходив із того, що це рішення прийняте Коцюбинською селищною радою з перевищенням її повноважень. Відмовляючи в задоволенні позову про визнання права власності держави на спірну земельну ділянку, суд визнав ці вимоги безпідставними.

Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, частково скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, зазначив, що підставою для набуття громадянином права власності на земельну ділянку є укладення ним цивільно-правової угоди, а державний акт, що видається на підставі такої угоди, лише посвідчує право особи на земельну ділянку. Отже, без установлення судом недійсності правочину як правової підстави набуття громадянином земельної ділянки визнання недійсним державного акта, виданого на підставі цього правочину, у цьому разі є необґрунтованим.

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, а саме статей 125, 126 ЗК України, статті 228 ЦК України, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаних для прикладу судових рішеннях.

За змістом пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року № 2201/25-5 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_15 земельну ділянку площею 0,15 га для будівництва й обслуговування будинку АДРЕСА_1 Київської області. На підставі вказаного рішення 30 січня 2009 року ОСОБА_15 видано державний акт на право власності на земельну ділянку. 21 липня 2009 року ОСОБА_15 продала належну їй земельну ділянку ОСОБА_16, про що на державному акті зроблено відмітку про перехід права власності.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті - це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

Відповідно до пункту «б» частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Згідно із частинами першою, другою статті 116 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Як передбачено частиною першою статті 122 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до частини першої статті 125, частини першої статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час прийняття селищною радою рішення та отримання ОСОБА_15 державного акта на право власності на земельну ділянку) право власності ОСОБА_15 на земельну ділянку виникло з моменту отримання нею державного акта та його державної реєстрації.

Отже, оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов'язковим одержанням її власником державного акта на право власності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, безпідставно скасував рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

Висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про неправильне застосування місцевим судом вищенаведених норм матеріального права з огляду на те, що після переходу права власності на земельну ділянку до ОСОБА_16 на підставі договору купівлі-продажу, який судом не визнано недійсним, саме державний акт посвідчує його право власності, є безпідставним, оскільки відповідно до статті 125, частини другої статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав. У разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою воно посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, установленому законом.

Учинення в такому разі на державному акті відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного.

За таких обставин суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, неправильно застосував норми статей 125, 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу), залишаючи без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

Аналогічні правові позиції міститься в постановах Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-221цс14 та від 11 березня 2015 року у справі № 6-22цс15.

Стосовно доводів прокурора про неправильне застосування судом касаційної інстанції статті 228 ЦК України судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок, встановлено статтею 228 ЦК України.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України повинна враховуватись вина сторін або однієї з них у намірі порушити публічний порядок, проте наявність такої вини судом не встановлювалась.

Отже, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України встановили, що ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України "Про забезпечення права на справедливий суд", - неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною; вона підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України (у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України "Про забезпечення права на справедливий суд", судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и:

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від

12 червня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Судді Верховного Суду України:А.Г. Ярема В.П. Барбара І.С. Берднік Л.І. Григор'єва В.С. Гуль В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький