Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

1 листопада 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Волкова О.Ф., суддів:Гриціва М.І., Кривенди О.В., Прокопенка О.Б.,

при секретарі судового засідання Ключник А.Ю.,

за участю представника позивача - Петрика Ю.В., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом управління соціальної політики Тернопільської міської ради (далі - Управління) до ОСОБА_6 про стягнення надміру нарахованих коштів,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2013 року Управління звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути з ОСОБА_6 надміру нараховані кошти в сумі 5600 грн 49 коп.

На обґрунтування позову послалось на те, що відповідно до заяви ОСОБА_6 від 29 вересня 2011 року Управління призначило та надало їй державну соціальну допомогу як малозабезпеченій сім'ї, яка виплачувалась у період з 1 вересня 2011 року до 1 вересня 2012 року.

Під час перевірки достовірності та повноти інформації про доходи та майновий стан встановлено, що ОСОБА_6 подала неповну інформацію про свої доходи, а саме про свою заробітну плату, яку вона отримувала як робітник в Тернопільському національному економічному університеті за період з 1 вересня 2011 року по 29 лютого 2012 року.

ОСОБА_6 було повідомлено про необхідність повернути кошти у вказаній сумі, проте в добровільному порядку вона їх не повернула.

Тернопільський окружний адміністративний суд постановою від 7 червня 2013 року позов задовольнив.

Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 14 грудня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував, а провадження у справі закрив, оскільки цей спір не підпадає під юрисдикцію адміністративних судів.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 22 лютого 2016 року відмовив у відкритті касаційного провадження.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, Управління, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 22 лютого 2016 року та повернути справу на касаційний розгляд.

На обґрунтування заяви Управління додало копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 25 лютого, 9 квітня, 17 липня, 18 листопада 2015 року та 10 травня 2016 року (№№ К/800/3224/15, К/800/16319/15, К/800/26838/15, К/800/46941/15, К/800/1029816 відповідно).

Також додало копії постанов Верховного Суду України від 7 липня та 22 вересня 2015 року (справи №№ 21-238а15, 21-2209а15 відповідно).

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм процесуального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції, відмовляючи у відкритті касаційного провадження, фактично погодився з висновком апеляційного суду про те, що оскільки спір у справі виник щодо правомірності набуття відповідачем права власності на виплачену Управлінням соціальну допомогу малозабезпеченій сім'ї та стягнення з ОСОБА_6 5600 грн 49 коп. як з недобросовісного набувача, то цей спір має приватно-правовий, а не публічний характер і не належить до юрисдикції адміністративних судів.

У рішеннях касаційного суду, які додано на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права, суд вважав касаційні скарги такими, що за формою і змістом відповідають вимогам статті 213 КАС та відкрив касаційні провадження.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Таким чином, законодавець чітко визначив, що суттю адміністративного судочинства є судовий контроль за діяльністю органів влади та місцевого самоврядування у сфері дотримання прав та свобод громадян і юридичних осіб за допомогою процесуального закону з певними особливостями, зокрема обов'язку доказування правомірності своєї діяльності органами влади чи самоврядування. Тобто, однією з визначальних особливостей КАС є те, що позивачем в адміністративній справі може бути фізична чи юридична особа, чиї права, свободи чи інтереси вони вважають порушеними, а відповідачем ‒ орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи.

Відповідно до статті 50 КАС громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом.

Колегія суддів доходить висновку, що правовий аналіз пунктів 1‒4 частини четвертої статті 50 КАС свідчить, що громадяни, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень лише у випадках превентивного (попереднього) судового контролю за рішеннями, діями органів влади, які при реалізації своїх владних управлінських повноважень можуть порушити права чи свободи фізичних чи юридичних осіб.

Однак і в цих випадках, водночас із перевіркою дій чи бездіяльності згаданих осіб, обставин, що стали підставою для втручання суб'єктів владних повноважень, суд має перевірити на відповідність чинному законодавству рішення, дії чи бездіяльність самих суб'єктів владних повноважень.

Логічний спосіб тлумачення частини четвертої статті 50 КАС дозволяє колегії суддів дійти висновку, що і пункт 5 частини четвертої статті 50 КАС, який є частиною норми процесуального права, існує як послідовне продовження випадків «превентивного» судового контролю і має розумітися та застосовуватися судами саме в такому значенні, а не як норма, що давала би право для розширеного тлумачення права суб'єкта владних повноважень на адміністративний позов. Такий безпідставний підхід до розуміння змісту пункту 5 частини четвертої статті 50 КАС по суті призводить до відмови органів влади від виконання своїх функціональних обов'язків та можливої дискреційної поведінки.

За пунктом 4 частини четвертої статті 50 КАС суб'єкт владних повноважень може звертатися до суду з адміністративним позовом до громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, їх об'єднань, юридичних осіб, які не є суб'єктами владних повноважень, для превентивного судового контролю своєї ж діяльності і у випадках, визначених законом.

У випадку, що розглядається, позов заявлений про стягнення грошових коштів, що стали власністю громадянки ОСОБА_6, і, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, не підпадає під дію пункту 4 частини четвертої статті 50 КАС.

Висновок у справі про стягнення з фізичної особи переплаченої суми допомоги по безробіттю та пенсії, висловлений колегією суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах 22 вересня 2015 року у справі № 21-2209а15, зводиться до того, що такі спори є не публічно-правовими, а приватно-правовими і мають розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Ця справа є подібною за виниклими правовідносинами до справи, що розглядається, і колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла аналогічного висновку ‒ спір у справі про стягнення коштів з ОСОБА_6 є приватно-правовим і мав розглядатися за правилами цивільного судочинства.

За таких обставин апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, в цій справі правильно застосував згадані норми процесуального права, а доводи, наведені заявником, необґрунтовані, а отже, у задоволенні заяви слід відмовити.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви управління соціальної політики Тернопільської міської ради відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.Ф. ВолковСудді:М.І. ГрицівО.В. Кривенда О.Б. Прокопенко