Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 березня 2018 року

м. Київ

Справа № 809/1946/15

Провадження № 11-95апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді-доповідача Прокопенка О.Б.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом Державного підприємства «Ворохтянське лісове господарство» (далі - Підприємство) до Поляницької сільської ради Яремчанської міської ради Івано-Франківської області (далі - Сільрада), відділу Держземагентства у м. Яремчому Івано-Франківської області (який є правонаступником Яремчанського міського управління земельних ресурсів; далі - Держземагентство), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: ОСОБА_3 та ОСОБА_4, про визнання дій неправомірними та скасування державних актів

за касаційною скаргою Сільради на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2015 року (у складі колегії суддів

Яворського І.О., Кухтея Р.В., Носа С.П.),

УСТАНОВИЛА:

У травні 2015 року Підприємство звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило:

- визнати протиправними дії Держземагентства щодо реєстрації в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі (далі - Книга записів) державного акта на право власності на земельну ділянку від 6 липня 2006 року серія НОМЕР_4, виданого ОСОБА_3 (кадастровий номер НОМЕР_2) та державного акта на право власності на земельну ділянку від 12 березня 2008 року серія НОМЕР_3, виданого ОСОБА_4 (кадастровий номер НОМЕР_1);

- скасувати державну реєстрацію державних актів на право власності на земельні ділянки та визнати їх недійсними.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що відповідачами на порушення вимог статті 198 Земельного кодексу України(далі - ЗК), частини першої статті 20 та

статті 56 Закону України від 22 травня 2003 року № 858-ІV «Про землеустрій» протиправно видано та зареєстровано в Книзі записів державні акти на право власності на земельні ділянки від 6 липня 2006 року серія НОМЕР_4 (ОСОБА_3.) та від 12 березня 2008 року серія НОМЕР_3 (ОСОБА_4), оскільки не було дотримано передбаченої законом процедури, а саме не розроблено в установленому порядку документації із землеустрою, тобто не встановлено меж земельних ділянок в натурі, не погоджено їх із суміжними землекористувачами та не закріплено межі земельних ділянок межовими знаками. Крім того, Підприємство вважає, що попередні власники спірних земельних ділянок ОСОБА_8 та ОСОБА_9 набули права власності на них з порушенням норм діючого законодавства та у зв'язку з учиненням посадовими особами виконавчого комітету Сільради та Держземагентства злочинних дій.

Івано-Франківський окружний адміністративний суд постановою від 10 червня

2015 року позовні вимоги задовольнив.

Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 22 жовтня 2015 року постанову суду першої інстанції скасував та провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України

(далі - КАС).

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що після оформлення права власності на земельні ділянки у сторін виник спір про право цивільне, а тому й захищати свої права та інтереси вони повинні у способи, визначені у статті 152 ЗК та статті 16 Цивільного кодексу України. Оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, суд апеляційної інстанції провадження у справі закрив.

У листопаді 2015 року Сільрада подала касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2015 року та направити справу для продовження апеляційного розгляду.

У касаційній скарзі Сільрада вказує, що оскільки предметом позову в цій справі є законність дій відповідачів щодо порядку видачі та реєстрації державних актів на право власності на земельні ділянки третім особам, то такий спір підлягає розгляду адміністративними судами. Крім того, Сільрада зазначає про порушення судом апеляційної інстанції вимог частини другої статті 122, пункту 1 частини першої статті 128, частини четвертої статті 189, пункту 2 частини першої статті 190 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. Апеляційний суд, на думку скаржника, безпідставно розглянув справу без повідомлення й участі Сільради, відкрив апеляційне провадження за наявності підстав для залишення апеляційної скарги без руху та не надіслав Сільраді копії ухвали про відкриття апеляційного провадження з копією апеляційної скарги.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 20 листопада 2015 року відкрив касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою Сільради.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів». Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 327 КАС судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 29 січня 2018 року прийняв до провадження цю справу та призначив до касаційного розгляду.

31 січня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини шостої статті 346 КАС передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до частини шостої статті 346 КАСсправа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

Оскільки Сільрада оскаржує ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2015 року з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду.

Згідно із частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04) від 20 липня 2006 року зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» (див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76). У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> Фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, який не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, що не мала регулювання законом.

Отже, висловлювання «судом, встановленим законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Пункт 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій, справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.

Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

З огляду на наведені вище нормативні положення не є публічно-правовим спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та юридичною особою, у якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.

Спір у справі, що розглядається, стосується права власності третіх фізичних осіб на земельні ділянки, яке підтверджується державними актами на право власності на земельні ділянки, тобто цивільного права.

Таким чином, у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після своєї реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися не в порядку адміністративної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Крім того, цей спір не може бути вирішено в порядку адміністративного судочинства, оскільки адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права власності на земельні ділянки.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції, ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад, дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Доводи скаржника про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, а саме вимог частини другої статті 122, пункту 1 частини першої статті 128, частини четвертої статті 189, пункту 2 частини першої статті 190 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, не можна вважати такими, що дають підстави для скасування судового рішення, оскільки відповідно до положеннячастини другої статті 351 КАС порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

За правилами статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.

З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2015 року - без змін.

Керуючись статтями 341, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Поляницької сільської ради Яремчанської міської ради Івано-Франківської області залишити без задоволення.

2. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2015 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя-доповідач О.Б. ПрокопенкоСудді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. БакулінаН.П. Лященко В.В. БританчукЛ.І. Рогач Д.А. ГудимаІ.В. Саприкіна В.І. ДанішевськаО.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська