Історія справи

Постанова ВП ВС від 12.06.2019 року у справі №752/1115/17
Ухвала КЦС ВП від 04.11.2018 року у справі №752/1115/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 червня 2019 року

м. Київ

Справа № 752/1115/17

Провадження № 14-175цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_2 ,

відповідачі: головний державний виконавець Голосіївського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві (далі - Голосіївський РВ ДВС) Кузьменко Любов Михайлівна, Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» (далі - ТОВ «ФК «Довіра та гарантія»),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» та ОСОБА_3

на постанову Апеляційного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року у складі колегії суддів Борисової О. В., Левенця Б. Б., Ратнікової В. М.,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до головного державного виконавця Голосіївського РВ ДВС Кузьменко Л. М., ТОВ «ФК «Довіра та гарантія», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про визнання незаконними дій, визнання незаконними та скасування постанови й акта та

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, у якому просив:

- визнати незаконними дії головного державного виконавця Голосіївського РВ ДВС Кузьменко Л. М. щодо прийняття постанови від 17 січня 2015 року про передачу предмета іпотеки ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» та акта про реалізацію предмета іпотеки від 17 січня 2015 року у виконавчому провадженні № 40531246;

- визнати незаконною та скасувати постанову головного державного виконавця Голосіївського РВ ДВС Кузьменко Л. М. від 17 січня 2015 року у виконавчому провадженні № 40531246, якою передано іпотечне майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 62 кв. м, власником якої є ОСОБА_2 , вартістю 1 876 120,00 грн, стягувачу ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» у рахунок погашення боргу в розмірі 2 047 197,92 грн за виконавчим листом № 2-1460/11, виданим Голосіївським районним судом міста Києва 30 листопада 2012 року;

- визнати незаконним і скасувати акт головного державного виконавця Голосіївського РВ ДВС Кузьменко Л. М. про реалізацію предмета іпотеки від 17 січня 2015 року у виконавчому провадженні № 40531246 з примусового виконання виконавчого листа № 2-1460/11, виданого Голосіївським районним судом міста Києва 30 листопада 2012 року.

На обґрунтування вказаних вимог позивач вказував, що 30 листопада 2012 року Голосіївським районним судом м. Києва видано виконавчий лист на виконання рішення цього ж суду від 05 січня 2011 року про стягнення з нього на користь Акціонерного комерційного банку «Східно-Європейський банк» (далі - АКБ «Східно-Європейський банк») заборгованість за кредитним договором від 22 листопада 2005 року у розмірі 2 047 197 грн 92 коп.

Також позивач зазначав, що 04 листопада 2013 року головним державним виконавцем Голосіївського РВ ДВС прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання зазначеного виконавчого листа та накладено арешт на все його майно.

02 липня 2014 року ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва змінено сторону стягувача у вказаному виконавчому провадженні з АКБ «Східно-Європейський банк» на ТОВ «ФК «Довіра та гарантія».

Вартість його майна, а саме предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1 ,визначена державним виконавцем на підставі звіту суб`єкта оціночної діяльності, яка станом на 19 вересня 2014 року становила 1 876 120,00 грн.

Призначені на 24 грудня 2014 року електронні торги з примусової реалізації предмета іпотеки не відбулися.

Також ОСОБА_2 зазначав, що 17 січня 2015 року головним державним виконавцем Голосіївського РВ ДВС Кузьменко Л. М. прийнято постанову про передачу вказаного іпотечного майна, що належить йому на праві власності, стягувачу ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.

Посилаючись на те, що державним виконавцем не надсилались йому постанова про відкриття виконавчого провадження, постанова про зміну сторони виконавчого провадження, результати визначення вартості нерухомого майна, повідомлення про проведення електронних торгів з реалізації предмета іпотеки, чим порушено його права та вимоги Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV), чинного на момент виникнення спірних правовідносин; державним виконавцем прийнято постанову від 17 січня 2015 року передчасно та з порушенням вимог статті 62 цього ж Закону, а також пункту 5 розділу ІІІ Тимчасового порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 16 квітня 2014 року № 656/5 (далі - Тимчасовий порядок № 656/5), чинного на момент виникнення спірних правовідносин, просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 02 липня 2018 року закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до головного державного виконавця Голосіївського РВ ДВС Кузьменко Л. М., ТОВ «ФК «Довіра та гарантія», третя особа - ОСОБА_3 , про визнання незаконними дій, визнання незаконними та скасування постанови й акта.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що спір виник з публічно-правових відносин, предметом якого є визнання незаконними постанови та акта суб`єкта владних повноважень, а тому він не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а відноситься до юрисдикції адміністративних судів.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 02 липня 2018 року скасовано у частині закриття провадження у справі, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач звернувся до суду в порядку позовного провадження, а не оскарження дій державного виконавця, та між сторонами наявний спір про право цивільне, у зв`язку із чим спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Апеляційний суд послався на правову позицію, викладену Верховним Судом України у постанові від 16 листопада 2018 року (провадження № 6-1655цс16) та Верховним Судом у постанові від 06 лютого 2018 року (провадження № 61-1521св17).

Короткий зміст вимог касаційної скарги ТОВ «ФК «Довіра та гарантія»

У жовтні 2018 року ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просило скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції в частині закриття провадження у справі.

Узагальнені доводи ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» у касаційній скарзі

Касаційну скаргу мотивовано тим, що з огляду на зміст позовних вимог, спір виник у сфері публічно-правових відносин, а тому повинен розглядатися адміністративним судом, а не в порядку цивільного судочинства про що помилково зазначено апеляційним судом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_3 .

У жовтні 2018 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції в частині закриття провадження у справі.

Узагальнені доводи ОСОБА_3 у касаційній скарзі

Касаційну скаргу мотивовано тим, що між сторонами відсутній спір щодо цивільного права, а справа згідно зі статтею 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалами Верховного Суду від 20 листопада 2018 року та 18 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами, а ухвалоювід 20 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги задоволенню не підлягають з огляду на таке.

Суди встановили, що 25 січня 2011 року рішенням Голосіївського районного суду м. Києва стягнуто із ОСОБА_2 на користь АКБ «Східно-Європейський банк» заборгованість за кредитним договором від 22 листопада 2005 року у розмірі 2 047 197,92 грн.

30 листопада 2012 року Голосіївським районним судом м. Києва видано виконавчий лист на виконання вищевказаного судового рішення.

04 листопада 2013 року головним державним виконавцем Голосіївського РВ ДВС Кузьменко Л. М. прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання зазначеного виконавчого листа та накладено арешт на все майно боржника.

02 липня 2014 року ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва змінено сторону стягувача у вказаному виконавчому провадженні з АКБ «Східно-Європейський банк» на ТОВ «ФК «Довіра та гарантія».

Вартість майна позивача, а саме предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1 , визначена державним виконавцем на підставі звіту суб`єкта оціночної діяльності, яка станом на 19 вересня 2014 року становила 1 876 120,00 грн.

Призначені на 24 грудня 2014 року електронні торги з примусової реалізації предмета іпотеки не відбулися.

17 січня 2015 року головним державним виконавцем Голосіївського РВ ДВС Кузьменко Л. М. прийнято постанову про передачу іпотечного майна - квартири АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 на праві власності, вартістю 1 876 120,00 грн стягувачу ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» у рахунок погашення вищевказаної заборгованості за кредитним договором.

Цього ж дня головним державним виконавцем Голосіївського РВ ДВС Кузьменко Л. М. видано акт про реалізацію предмета іпотеки, згідно з яким прилюдні торги, що проходили 24 грудня 2014 року, визнано такими, що не відбулися та майно не реалізовано, оскільки від жодного учасника не надійшла цінова пропозиція. Стягувач (іпотекодержатель) виявив бажання залишити за собою непродане майно шляхом заліку забезпечених вимог у рахунок ціни майна в порядку, передбаченому статтею 47 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV).

Як убачається з договору купівлі-продажу від 08 грудня 2015 року ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» відчужило належну йому згідно із свідоцтвом про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, виданого приватним нотаріусом Корольчук О. С. 22 січня 2015 року, яке зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 22 січня 2015 року, квартиру АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 .

Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII«Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.

У пункті 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час подання позову до суду) зазначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Аналогічне положення міститься й у пункті 1 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції.

Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції).

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Звертаючись до суду із вказаним позовом ОСОБА_2 посилався на незаконність дій державного виконавця та порушення ним Закону № 606-XIV та Тимчасового порядку № 656/5, в контексті незаконності відчуження майна в рахунок погашення боргу.

Тобто вимоги щодо визнання дій державного виконавця незаконними заявляються саме у зв`язку з переходом права власності на майно до стягувача.

Частиною першою статті 181 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Аналогічне положення міститься й у частині першій статті 287 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції).

Зазначена норма є загальною і стосується усіх випадків оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, крім тих, що передбачені прямо в окремому законі.

Правовідносини сторін регулювалися Законом № 606-XIV, чинним на момент виникнення спірних правовідносин.

Згідно із статтею 1 цього Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За змістом статей 32, 52 Закону № 606-XIV (чинного на момент виникнення спірних правовідносин), заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно боржника, що полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

За загальним правилом (частина перша статті 62 цього Закону) реалізація арештованого майна здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах.

Порядок реалізації арештованого майна передбачений частиною шостою статті 62 Закону № 606-XIV у якій визначено, що уразі якщо в місячний строк з дня проведення повторної уцінки майно не реалізовано на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах, державний виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду.

Якщо стягувач своєчасно і письмово не заявить про таке своє бажання, арешт з майна знімається і воно повертається боржникові (частина сьома статті 62 згаданого Закону). Якщо ж стягувач заявить про бажання залишити нереалізоване на прилюдних торгах майно за собою, державний виконавець виносить постанову про передачу майна стягувачу, а за фактом такої передачі складає відповідний акт.

При цьому майно передається саме стягувачу в рахунок погашення боргу, а відповідні постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частина дев`ята статті 62 Закону № 606-XIV, чинного на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини першої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обв`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки, підставами виникнення яких можуть бути інші юридичні факти (пункт 4 частини другої вказаної статті).

З огляду на зазначене, передбачена статтею 62 Закону № 606-XIV (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) процедура передачі державним виконавцем стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах арештованого майна боржника в рахунок погашення його боргу оформлюється шляхом прийняття державним виконавцем постанови та складення акта про передачу майна стягувачу, які можуть вважатися юридичними фактами, правочином, що є законною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 4 частини другої статті 11 ЦК України).

Саме такі висновки викладені Верховним Судом України у постановах від 16 листопада 2016 року (провадження № 6-1655цс16) та від 14 червня 2017 року (провадження № 6-1804цс16), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав для відступу від цих висновків.

Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у вказаній редакції) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.

Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

Відповідно до частини другої статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом, особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

У частині другій статті 118 ЦПК України у названій редакції, передбачено, що позивач має право об`єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов`язаних між собою. Такі вимоги можуть бути пов`язані підставою виникнення або підтверджуватися одними і тими доказами, а також мають однаковий спосіб захисту права.

Зокрема, як установив апеляційний суд, позов стосується незаконного вибуття з власності позивача предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1 . І таке вибуття є незаконним, оскільки відбулося внаслідок, на думку позивача, незаконних рішень та дій державного виконавця.

Позовні вимоги у цій справі нерозривно пов`язані між собою підставою виникнення, стосуються одного й того ж майна, що має наслідком повернення цього майна законному власнику в разі задоволення позову, тому ці позовні вимоги необхідно розглядати в межах однієї справи, одного провадження в порядку цивільного судочинства.

Аналіз змісту статей 15 ЦПК України та 17 КАС України (у редакціях, чинних на час звернення до суду з цим позовом) у сукупності дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, із яких виник спір.

Так, згідно зі статтею 393 ЦК України серед способів захисту права власності закріплено визнання незаконним та скасування правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власник.

Частиною п`ятою статті 47 Закону № 898-IV визначено, що на підставі акта про реалізацію предмета іпотеки нотаріус видає покупцеві свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів.

Оскільки за оскаржуваними актом та постановою державного виконавця нерухоме майно передано у власність стягувачеві, який оформив право власності на це майно, отже предметом розгляду є дії державного виконавця, пов`язані з реалізацією майна, що є підставою для виникнення цивільних прав та обов`язків інших осіб (не сторін виконавчого провадження).

Крім того, ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» в подальшому продало квартиру АДРЕСА_1 особі - третій особі у справі, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_3 згідно з договором від 08 грудня 2015 року.

З огляду на можливі правові наслідки розгляду та вирішення питання законності дій державного виконавця щодо передачі спірного нерухомого майна відповідачу, яке безпосередньо впливає на правильність наступного оформлення ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» права власності на це житлове приміщення та розпорядження ним, а тому позначиться й на правах ОСОБА_3 як набувача майна, одержаного за вказаним вище правочином і теперішнього власника.

Спір у справі, що розглядається, виник із цивільних правовідносин щодо захисту права власності, є майновим, приватноправовим, а не публічно-правовим.

Спори про право цивільне, пов`язані, зокрема, з належністю майна особі, відповідно до статей 15, 16 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення до суду із позовом) розглядаються в порядку цивільного судочинства.

З огляду на вказане апеляційний суд правильно вважав спір, який виник між сторонами у справі, про право цивільне і таким, що не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.

Вирішення зазначеного спору здійснюється судами цивільної юрисдикції.

За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку про скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду.

Підстав для висновків, що суд апеляційної інстанції порушив правила предметної чи суб`єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду не вбачає.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційні скарги залишити без задоволення, постанову апеляційного суду без змін.

У такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться.

Керуючись статтями 259, 268, 400, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» та ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко

Т. О. Анцупова В. С. Князєв

С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко

В. В. Британчук Н. П. Лященко

Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко

М. І. Гриців В. В. Пророк

Д. А. Гудима Л. І. Рогач

Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук

О. С. Золотніков О. Г. Яновська