Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 квітня 2019 року

м. Київ

Справа № 826/1592/16

Провадження № 11-1371апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача СаприкіноїІ.В.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2018 року (у складі колегії суддів Шурка О. І., Василенка Я. М., Степанюка А. Г.) у справі за його позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ЦукуровоїСвітлани Сергіївни (далі - приватний нотаріус ЦукуроваС. С.), Головного територіального управління юстиції у м. Києві (далі - ГТУЮ у м. Києві), треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Імпресів» (далі - ТОВ «Імпресів»), про визнання протиправним та скасування рішення,

УСТАНОВИЛА:

У лютому 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до приватного нотаріуса ЦукуровоїС.С. та ГТУЮ у м. Києві, у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса від 24 липня 2015 року № 23144234 про державну реєстрацію права власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, за ТОВ «Кей-Колект».

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що приватним нотаріусом ЦукуровоюС.С., під час прийняття оскаржуваного рішення не враховані положення ст. 1 Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон № 1304-VII), яким встановлено заборону примусового стягнення (відчуження без згоди власника) нерухомого житлового майна, яке вважається предметом іпотеки згідно із ст. 5 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку». Крім того, під час вчинення реєстраційної дії в порушення Закону України від 01 липня 2004 року

№ 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) приватний нотаріус не перевірила наявність всіх необхідних документів (письмової вимоги про виконання зобов'язання за кредитним договором та копії договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором), які є підставою для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки.

Окружний адміністративний суд м. Києва рішенням від 20 березня 2018 року позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення приватного нотаріуса ЦукуровоїС.С. від 24 липня 2015 року № 23144234 про державну реєстрацію права власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, за ТОВ «Кей-Колект».

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 30 серпня 2018 року скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України

(далі - КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення судового рішення), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Позивачу роз'яснено, що спірні правовідносини регламентовані нормами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Не погодившись із таким судовим рішенням апеляційної інстанції, ОСОБА_3 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2018 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_3 зазначив, що у спірних правовідносинах приватний нотаріус здійснює владні управлінські функції, тобто за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 23 листопада 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до ч. 6 ст. 346 КАС України, оскільки учасник справи оскаржує судове рішення з підстави порушення правил предметної юрисдикції.

Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила таке.

28 квітня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»; Банк) та ОСОБА_3 (Позичальник) укладено договір про надання споживчого кредиту № 11150277000, відповідно до умов якого Банк надав позивачу кредит у сумі 150 тис. доларів США.

Відповідно до підп. 1.2.2 п. 1.2 розд. 1 кредитного договору Позичальник зобов'язаний повернути кредит у повному обсязі в терміни та розмірах, що встановлені графіком погашення кредиту, згідно додатку № 1 до договору, але в будь-якому випадку не пізніше 28 квітня 2017 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту відповідно до умов цього договору та/або згідно умов відповідної угоди сторін.

На забезпечення виконання умов кредитного договору між Банком та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки від 28 квітня 2007 року № 53731 (далі - Договір іпотеки), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу КоптєловоюО.Р.

За умовами цього договору іпотекодавець передав в іпотеку Банку належне йому на праві приватної власності нерухоме майно, а саме: двокімнатну квартиру загальною площею 53,5 м2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Також цим договором передбачено, що іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за кредитним договором у повному обсязі за рахунок предмета іпотеки. У разі невиконання/неналежного виконання зобов'язань за кредитним договором та/або договором іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснено на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса, застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.

12 грудня 2011 року між Приватним акціонерним товариством «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір про відступлення права вимоги, за яким первісний кредитор відступив новому кредитору своє право вимоги, зокрема, за Договором іпотеки від 28 квітня 2007 року № 53731.

05 січня 2015 року ТОВ «Кей-Колект» направило ОСОБА_3повідомлення№734285-юрпро намір звернути стягнення на предмет іпотеки, в якому було вказано, що з урахуванням існуючої станом на 01 грудня 2013 року заборгованості

(214774,59 доларів США) ТОВ «Кей-Колект» має намір звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу заставного майна.

24 липня 2015 року представник ТОВ «Кей-Колект» звернувся до приватного нотаріуса ЦукуровоїС.С. із заявою № 12509703 про державну реєстрацію права власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

За результатом розгляду вказаної заяви та доданих до неї документів 24 липня 2015 року приватний нотаріус ЦукуроваС.С. прийняла рішення № 23144234 про державну реєстрацію права власності на зазначене нерухоме майно за ТОВ «Кей-Колект».

Вважаючи протиправним прийняте приватним нотаріусом ЦукуровоюС.С. рішення від 24 липня 2015 року № 23144234 про реєстрацію права власності на нерухоме майно за ТОВ «Кей-Колект», ОСОБА_3 звернувся до суду із цим адміністративним позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України).

Справою адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1, 2 ч. 1 ст. 4 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

За правилами п. 1 ч. 1 ст.19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України).

Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Як убачається з матеріалів справи, вимоги ОСОБА_3 ґрунтуються на протиправності дій приватного нотаріуса ЦукуровоїС.С., як суб'єкта, наділеного Законом № 1952-IV владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, оскільки нею порушено процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки (існування мораторію на стягнення майна, наданого як забезпечення кредиту), а також не перевірено відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства.

Однак, розгляд таких вимог потребує вирішення судом питання щодо виконання сторонами умов кредитного договору та договору іпотеки, і відповідно наявності чи відсутності підстав набуття третьою особою прав іпотекодержателя.

Отже, спірні правовідносини виникли між учасниками справи (між позивачем та третьою особою) у зв'язку з невиконанням договірних зобов'язань, і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - квартиру позивача, а отже, існує спір про право, що унеможливлює розгляд цієї справи за правилами адміністративного судочинства.

Таким чином, предметом розгляду в цій справі є не стільки дії та рішення приватного нотаріуса як суб'єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки виконання чи невиконання сторонами умов цивільно-правових угод, а саме: кредитного договору, договору іпотеки, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 814/1017/16.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За правилами ч. 1 ст. 19 ЦПКУкраїни суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Пунктом 10 ч. 2 ст. 16 ЦК Українипередбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, (…), їхніх посадових і службових осіб.

Згідно із ч. 1 ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, (…), якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.

З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі і її розгляд у порядку цивільного судочинства є обґрунтованим.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а

постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І.В.СаприкінаСудді: Н.О.Антонюк С.В.Бакуліна В.В.Британчук В.І.Данішевська О.С.Золотніков О.Р.Кібенко В. С Князєв Л.М.Лобойко Н.П.Лященко О.Б.Прокопенко Л.І.Рогач О.М.Ситнік О.С.Ткачук В.Ю.Уркевич О.Г.Яновська