Історія справи

Постанова ВГСУ від 23.12.2014 року у справі №924/1296/13

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2014 року Справа № 924/1296/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Т. Дроботової - головуючого Н. Волковицької Л. Рогач за участю представників:прокуратуриЗбарих С.М. - прокурор відділу Генеральної прокуратури УкраїнивідповідачаДубовецький Ю.О. - керівник, виписка з реєстру від 15.08.2014 р. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Хмельницьке виробниче сільськогосподарсько - рибоводне підприємство" на постановувід 25.02.2014 р. Рівненського апеляційного господарського судуу справі№ 924/1296/13 господарського суду Хмельницької областіза позовомСтарокостянтинівського міжрайонного прокурора в інтересах державидо - Відкритого акціонерного товариства "Хмельницьке виробниче сільськогосподарсько - рибоводне підприємство"; - Немиринецької сільської ради; - Миролюбненської сільської ради провизнання недійсними рішень та державних актів на право постійного користування земельними ділянками

В С Т А Н О В И В :

У жовтні 2013 р. Прокурор в інтересах держави звернувся до господарського суду Хмельницької області з позовом до Немиринецької сільської ради Старокостянтинівського району, Миролюбненської сільської ради та ВАТ "Хмельницьке виробниче сільськогосподарсько - рибоводне підприємство" (ВАТ "Хмельницькрибгосп") про:

- визнання недійсним рішення Немиринецької сільської ради народних депутатів від 20.11.1997 р. № 11;

- визнання недійсним рішення Миролюбненської сільської ради народних депутатів від 25.12.1997р. № 14;

- визнання недійсним державного акта від 25.12.1997 р. серії І-ХМ №000966 на право постійного користування земельною ділянкою площею 320,04 га, виданого на підставі рішення Миролюбненської сільської ради народних депутатів від 25.12.1997 р. № 14;

- визнання недійсним державного акта від 26.11.1997 р. серії І-ХМ № 000970 на право постійного користування земельною ділянкою площею 261,28 га, виданого на підставі рішення Немиринецької сільської ради народних депутатів від 20.11.1997 р. № 11.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що під час проведення прокуратурою перевірки було встановлено використання ВАТ "Хмельницькрибгосп" земельних ділянок водного фонду, що розташовані на території Старокостянтинівського району. При цьому, прокурором зазначалось про відсутність в архівному відділі Старокостянтинівської районної державної адміністрації рішень Немиринецької та Миролюбненської сільських рад народних депутатів від 20.11.1997 р. та від 25.12.1997 р., які на думку прокурора прийнятті з порушенням вимог земельного законодавства та повинні бути визнані недійсними, оскільки сільські ради перевищили свої повноваження щодо розпорядження земельними ділянками водного фонду, розпорядження якими належить до компетенції Старокостянтинівської районної ради та порушили статті 77-79 Земельного кодексу України 1990 року.

Немиринецька та Миролюбненська сільські ради у відзивах на позовну заяву погодились з доводами прокурора.

ВАТ "Хмельницькрибгосп" у відзиві просило відмовити прокурору у задоволені позовних вимог вказуючи на недоведеність прокурором наявності порушення прав чи інтересів держави у даному випадку, як й не надано доказів на перевищення сільськими радами своїх повноважень при винесенні спірних рішень, а також не надано самих оскаржуваних рішень від 20.11.1997 р. та від 25.12.1997 р.

Крім того, відповідач на підставі статті 267 Цивільного кодексу України, посилаючись на статтю 80 Цивільного кодексу Української РСР у редакції 1963 р., просив суд застосувати позовну давність.

Рішенням господарського суду Хмельницької області від 23.12.2013 р. (суддя Виноградова В.В.) позов задоволено частково, визнані недійсними державний акт від 26.11.1997 р. серії І-ХМ № 000970 на право постійного користування земельною ділянкою площею 261,28 га, виданий Немиринецькою сільською радою народних депутатів на підставі рішення від 20.11.1997 № 11.та державний акт від 25.12.1997р. серії І-ХМ №000966 на право постійного користування земельною ділянкою площею 320,04 га, виданий Миролюбненською сільською радою народних депутатів на підставі рішення №14 від 25.12.1997 р. В решті позову відмовлено.

Мотивуючи рішення в частині задоволення позовних вимог суд дійшов висновку щодо доведеності вимог в цій частині з підстав перевищення сільськими радами своїх повноважень щодо розпорядження спірними земельними ділянками.

В частині позовних вимог прокурора про визнання недійсними рішень Немиринецької сільської ради народних депутатів від 20.11.1997 р. № 11 та Миролюбненської сільської ради народних депутатів від 25.12.1997р. № 14, суд першої інстанції дійшов висновку щодо відмови у задоволенні цих вимог з огляду на відсутність вказаних рішень сільських рад.

Стосовно заяви відповідача про застосування позовної давності, суд першої інстанції зазначив, що прокурору стало відмово про порушення, які стали підставою для звернення до суду з даним позовом тільки після звернення Державної сільськогосподарської інспекції до прокурора з листом від 02.10.2013 р.

За апеляційною скаргою ВАТ "Хмельницькрибгосп" Рівненський апеляційний господарський суд (судді: Мельник О.В., Розізнана І.В., Грязнов В.В.), переглянувши рішення господарського суду Хмельницької області від 23.12.2013 р. в апеляційному порядку, постановою від 25.02.2014 р. залишив його без змін з тих же підстав.

ПАТ "Хмельницькрибгосп" подало до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить судові рішення у даній справі скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи доводи касаційної скарги неправильним застосуванням судами норм матеріального та процесуального права, а також неповним з'ясуванням судами всіх обставин справи, необхідних для правильного вирішення спору у даній справі.

Скаржник вважає помилковим висновок судів стосовно позовної давності з огляду на те, що прокурор у позовній заяві вказував на проведення перевірки в ході якої встановлено порушення вимог земельного законодавства при прийнятті спірних рішень та видачі державних актів на землю, не зазначивши при цьому періоду проведення такої перевірки та дати складання відповідних документів за результатами її проведення. Крім того, клопотання Державної інспекції сільського господарства до прокуратури від 02.10.2013р., на яке посилались суди, також містить посилання на проведення перевірки, проте, дата проведення такої перевірки не зазначена.

При цьому, як зазначає скаржник матеріали справи не містять жодних документів, із зазначенням суті порушення відповідачем вимог земельного законодавства, складених за результатами проведення перевірок, на які посилається прокурор.

В той же час, ПАТ "Хмельницькрибгосп" звернулось з позовом до Державної інспекції сільського господарства про визнання протиправними дій, за результатами розгляду якого постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14.08.2014 р. у справі № 822/2357/14, ули визнані протиправними дії інспекції з організації, проведення та оформлення перевірки щодо дотримання ПАТ "Хмельницькрибгосп" вимог земельного законодавства, із встановленням обставин стосовно того, що у 2013 році Інспекцією перевірка товариства не проводилась, у зв'язку з чим скаржник вважає помилковим висновок судів про відлік початку позовної давності з жовтня 2013 року.

Таким чином, на думку заявника касаційної скарги, оскільки на час прийняття Цивільного кодексу України строк позовної давності для захисту права, яке прокурор вважає порушеним сплив більше ніж 10 років тому, суд мав застосувати до спірних правовідносин статтю 80 Цивільного кодексу УРСР, відповідно до якої закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови у позові.

Аналогічна позиція про застосування позовної давності закріплена у постановах Вищого господарського суду України від 07.08.2014 р. у справі № 924/261/14 та від 04.12.2014 р. у справі № 924/1299/13, а у постанові Верховного Суду України від 29.10.2014 р. у справі № 6-152цс14 зазначено, що для правильного застосування строку позовної давності при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Скаржник вказує також на залишенні судами поза увагою обставин щодо не надання прокурором належних та допустимих доказів на підтвердження доводів про перевищення сільськими радами народних депутатів своїх повноважень, а також не доведення прокурором які саме права держави у даному випадку порушені та підлягають захисту.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні прокурора та представника відповідача, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами першої та апеляційної інстанції під час розгляду справи, Хмельницькому облрибокомбінату (правонаступником якого стало ВАТ, а в подальшому ПАТ "Хмельницьке виробниче сільськогосподарсько-рибоводне підприємство") Миролюбненською сільською радою народних депутатів Старокостянтинівського району було видано державний акт серії І-ХМ № 000966 від 25.12.1997 р. на право постійного користування землею площею 320,04 га, для ведення рибного господарства та виробництва сільськогосподарської продукції.

Вказаний державний акт містить запис про те, що підставою його видачі є рішення Миролюбненської сільської ради народних депутатів від 25.12.1997 р. № 14.

Немиринецькою сільською радою Старосинявському рибцеху, який згідно зі Статутом, входив до складу Хмельницького державного виробничого обласного рибокомбінату (правонаступником якого стало ВАТ, а в подальшому ПАТ "Хмельницьке виробниче сільськогосподарсько-рибоводне підприємство") було видано державний акт серії І-ХМ № 000970 від 26.11.1997 р. на право постійного користування землею для виробничих потреб.

Вказаний державний акт містить запис про те, що підставою його видачі є рішення Немиринецької сільської ради народних депутатів від 20.11.1997 р. № 11.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору у даній справі є вимога прокурора в інтересах держави про визнання недійсними рішень Немиринецької сільської ради народних депутатів від 20.11.1997 р. № 11 та Миролюбненської сільської ради народних депутатів від 25.12.1997р. № 14, а також визнання недійсними державних актів від 25.12.1997 р. серії І-ХМ № 000966 та від 26.11.1997 р. серії І-ХМ № 000970 на право постійного користування земельними ділянками площею 320,04 га та 261,28 га, виданих на підставі вказаних рішень органу місцевого самоврядування, прийнятих у 1997 році, з посилання на перевищення повноважень сільськими радами при передачі земельних ділянок водного фонду у користування відповідачу в порушення норм Земельного кодексу України в редакції 1990 року, оскільки право прийняття зазначених рішень,на той час, належало Старокостянтинівській районній раді.

За приписами статті 3 Земельного кодексу України 1990 р. (в редакції, чинній на момент прийняття оспорюваних актів та видачі державних актів на землю) власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними. Розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.

Користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку (частини 1, 2 статті 7 вказаного Кодексу).

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 9 Земельного кодексу України (в редакції 1990 року) до відання сільських, селищних і міських районного підпорядкування Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди, у порядку, встановленому статтями 17 і 19 цього Кодексу.

За приписами статті 19 цього Кодексу, сільські, селищні Ради народних депутатів надають земельні ділянки у користування для всіх потреб із земель сіл, селищ, а також за їх межами для будівництва шкіл, лікарень, підприємств торгівлі та інших об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням населення (сфера послуг), сільськогосподарського використання, ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, індивідуального житлового, дачного і гаражного будівництва, індивідуального і колективного садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби, традиційних народних промислів.

Частиною 3 цієї норми передбачено, що районні, міські, в адміністративному підпорядкуванні яких є район, Ради народних депутатів надають земельні ділянки за межами населених пунктів:

із земель запасу для сільськогосподарського використання;

із земель лісового і водного фонду у випадках, передбачених статтями 77 і 79 цього Кодексу;

для ведення селянського (фермерського) господарства, у разі відмови в наданні земельної ділянки сільською, селищною Радою народних депутатів.

Статтями 78, 79 Земельного кодексу України (в редакції 1990 року, чинній на момент прийняття спірних рішень від 1997 року та видачі державних актів), на які посилався прокурор в обґрунтування своїх вимог, передбачено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті ріками, озерами, водоймами, болотами, гідротехнічними та іншими водогосподарськими спорудами, а також землі, виділені по берегах водойм під смуги відведення. Землі в смугах відведення надаються органам водного господарства та іншим організаціям для спеціальних потреб і використовуються ними для лісопосадок, ремонту споруд, будівництва переправ, виробничих приміщень, складів тощо. Зони охорони встановлюються навколо водойм, водних джерел і гідротехнічних споруд для виконання комплексу санітарних, протиерозійних заходів і створення захисних лісонасаджень з метою збереження і поліпшення водних ресурсів.

На землях водного фонду забороняється будь-яка діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню. Землі водного фонду, що є в користуванні водогосподарських підприємств і організацій, можуть надаватися за рішенням районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів у тимчасове користування для сінокосіння і риборозведення. Порядок використання земель водного фонду визначається законодавством України.

Як вбачається з матеріалів справи, державний акт від 25.12.1997 р. серії І-ХМ № 000966 на право постійного користування земельною ділянкою площею 320,04 га, виданий на підставі рішення Миролюбненської сільської ради народних депутатів від 25.12.1997 р. № 14, містить посилання на те, що землю Хмельницькому облрибкомбінату у постійне користування надано для ведення рибного господарства та виробництва сільськогосподарської продукції, а землю згідно державного акта від 26.11.1997 р. серії І-ХМ № 000970, виданого на підставі рішення Немиринецької сільської ради народних депутатів від 20.11.1997 р. № 11, надано облрибкомбінату для виробничих цілей.

Задовольняючи позовні вимоги прокурора в частині визнання недійсними державних актів на право постійного користування земельними ділянками від 26.11.1997 р. серії І-ХМ № 000970 та від 25.12.1997р. серії І-ХМ № 000966, з підстав перевищення сільськими радами своїх повноважень щодо розпорядження спірними земельними ділянками, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, посилався на те, що відповідно до листів відділу Держземагенства у Старокостянтинівському районі від 04.03.2013 р. № 2-1-7/1651, від 15.11.2013 р. № 2-1-7/1711, № 2-1-7/1711, від 28.11.2013 р. № 5-1-7/1835, вказані земельні ділянки знаходяться за межами населених пунктів та відносяться до земель водного фонду, а також перебувають у державній власності.

Відповідно до статті 2 Земельного кодексу України (в редакції 1990 року) відповідно до цільового призначення всі землі України поділяються на: 1) землі сільськогосподарського призначення; 2) землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів); 3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення; 4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; 5) землі лісового фонду; 6) землі водного фонду; 7) землі запасу.

Віднесення земель до категорій провадиться відповідно до їх цільового призначення.

Переведення земель з однієї категорії до іншої здійснюється у разі зміни цільового призначення цих земель.

Віднесення земель до відповідних категорій і переведення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання їх у користування, а в інших випадках - органами, які затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення.

Проте, вказуючи про перевищення сільськими радами повноважень при передачі у 1997 році в користування відповідачу земельних ділянок, які згідно інформації Держземагенства у Старокостянтинівському районі, що викладена у листах, датованих листопадом 2013 року, відносяться до земель водного фонду, судами першої та апеляційної інстанції не досліджувалось питання встановлення такого цільового призначення спірних земельних ділянок у відповідності до норм законодавства, зокрема, статті 2 Земельного кодексу України 1990 року.

При цьому, задовольняючи з цих підстав вимоги прокурора в частині визнання недійсними державних актів на право постійного користування земельними ділянками, суди дійшли висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в частині про визнання недійсними рішень Немиринецької та Миролюбненської сільських рад народних депутатів від 20.11.1997 р. № 11 та від 25.12.1997 р. № 14, з огляду на відсутність вказаних рішень та відсутність належних і допустимих доказів у підтвердження прийняття сільськими радами спірних рішень про надання в постійне користування відповідачу земельних ділянок.

Статтею 22 Земельного кодексу України (в редакції 1990 року) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів (частина 1 статті 23 вказаного Кодексу).

Аналогічні приписи закріплені у статтях 116, 125 Земельного кодексу України в редакції, чинній на момент звернення прокурора до суду.

Тобто, приписами чинного, як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи законодавства передбачено, що державні акти про право власності або право постійного користування на земельну ділянку є документами, що посвідчують відповідне право і видаються на підставі рішень відповідних органів. У спорах, пов'язаних з правом власності або постійного користування земельними ділянками, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти про право власності чи постійного користування.

Разом з тим право, посвідчене державними актами, є похідним від відповідного рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність чи в користування і захист прав осіб на земельні ділянки не може здійснюватися лише шляхом визнання відповідного державного акта недійсним, якщо рішення, на підставі якого видано цей державний акт, не визнано недійсним у встановленому порядку.

Проте, вказане залишено судами першої та апеляційної інстанції поза увагою.

Крім того, Статтею 152 Земельного кодексу України встановлено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріплено статтею 16 вказаного Кодексу.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Згідно з абзацом четвертим частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд порушує справи за позовами прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Частиною другою згаданої статті передбачено, що у позовній заяві прокурор самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, за відсутності ж такого органу або відсутності у нього повноважень зазначає про це в позовній заяві.

За приписами статті 29 Господарського процесуального кодексу України визначено повноваження прокурора як учасника судового процесу у позовному провадженні, та передбачено, що у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або в інтересах громадянина зазначений орган чи громадянин набуває статусу позивача, а в разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача і як такий зазначається у позовній заяві.

Відповідно до статті 361 Закону України "Про прокуратуру" підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави. Обираючи форму представництва, передбачену частиною п'ятою цієї статті, прокурор визначає, в чому полягає порушення або загроза порушення інтересів держави чи громадянина, обґрунтовує необхідність їх захисту.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України № 3-рп/99 від 08.04.1999 р. представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. За правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа, представник, на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи, довірителя, і виконує процесуальні дії у суді в її інтересах, набуваючи, змінюючи, припиняючи, для неї права та обов'язки.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 18-рп/2004 від 01.122004 р., види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Для розуміння поняття "охоронюваний законом інтерес" важливо врахувати й те, що конфлікт інтересів притаманний не тільки правовим і не правовим інтересам, а й конгломерату власне законних, охоронюваних законом і правом інтересів. Поняття "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Господарський суд повинен оцінювати правильність визначення прокурором органу, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретних функцій у правовідносинах, пов'язаних із захистом інтересів держави.

Інтереси держави мають чітко формулюватися й умотивовуватися прокурором.

Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись до суду про визнання недійсними рішень сільських рад та державних актів на право постійного користування земельними ділянками, з підстав прийняття сільськими радами рішень та видачу державних актів з перевищенням повноважень, прокурор вказував, що право прийняття таких рішень, на час їх прийняття, належало Старокостянтинівській районній раді.

Проте, суди зазначивши у судових рішеннях, що оскільки Державну інспекції сільського господарства не наділено правом подання позовів до суду з питань, віднесених до її компетенції, прокурор звернуся до суду з даним позовом на підставі листа Держсільгоспінспекції у Хмельницькій області від 02.10.2013 р. № 4/2-3141 про усунення виявлених Держсільгоспінспекцією порушень земельного законодавства, залишили поза увагою, що прокурором не сформульовано та не мотивовано в чому саме полягає порушення інтересів держави, які підлягають захисту у суді, спричинення шкоди державі, а також не зазначено неможливість визначення прокурором органу, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретних функцій у правовідносинах.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що як вбачається з матеріалів справи, у відзиві на позовну заяву ПАТ "Хмельницькрибгосп" просило суд застосувати наслідки спливу позовної давності.

Суд першої інстанції, висновок якого підтримано й судом апеляційної інстанції, посилаючись на статті 256 та 261 Цивільного кодексу України, дійшов висновку, що строк позовної давності в даному випадку прокурором не пропущено, оскільки прокурору Старокостянтинівського району стало відомо про порушення, які стали підставою для звернення з даним позовом, лише після звернення Державної інспекції сільського господарства в Хмельницькій області з листом від 02.10.2013 р.

Поте, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, ухвалення оскаржуваних у даній справі рішень органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин та видачі відповідачу державних актів на право постійного користування земельними ділянками мало місце у листопаді - грудні 1997 року.

Чинними на той час нормами, які регулювали питання позовної давності, а саме статтями 71, 76, 80 Цивільного кодексу Української РСР (1963 року) передбачалося встановлення загального строку для судового захисту прав особи у три роки, обов'язкове застосування судом позовної давності, перебіг якої починається з дня виникнення права на позов і сплив якої є підставою для відмови в позові.

Позовна давність за статтею 256 Цивільного кодексу України - це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Йдеться про те, що протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права судом.

Згідно із статтею 257 цього Кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (2003 року) правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом, тобто до 1 січня 2004 року. У протилежному випадку до правовідносин повинні застосовуватися норми Цивільного кодексу України (1963 року).

Проте, вказані приписи законодавства судами першої та апеляційної інстанції були залишені поза увагою.

При цьому, як стаття 76 Цивільного кодексу України (1963 року), так і стаття 261 Цивільного кодексу України (2003 року) визначають, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була могла) довідатися про порушення свого права.

Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

За змістом частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

При цьому вказана норма містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Проте, вказані приписи законодавства також були залишені судами першої та апеляційної інстанції поза увагою.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що як вбачається зі змісту позовної заяви прокурор звертаючись до суду вказував, що проведеною прокуратурою перевіркою встановлено використання ВАТ "Хмельницькрибгосп" земельних ділянок водного фонду, переданих з перевищенням сільськими радами повноважень, що підтверджується клопотанням Державної інспекції сільського господарства в Хмельницькій області листом від 02.10.2013 р. № 4/2-3141, з якого, у свою чергу, також вбачається встановлення порушення земельного законодавства в ході проведення документальної перевірки (тм 1 а.с. 4, 22).

Згідно з частиною 5 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", державний контроль за використанням та охороною земель здійснює спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Частиною 4 статті 9 цього Закону встановлено, що державний контроль за використанням та охороною земель, дотриманням вимог законодавства України про охорону земель і моніторинг ґрунтів здійснюються шляхом, зокрема, проведення перевірок.

Наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 25.02.2013 р. № 132 затверджено Порядок планування та здійснення контрольних заходів з питань перевірки стану дотримання суб'єктами господарювання вимог земельного законодавства, яким визначаєється процедура планування та здійснення планових та позапланових заходів державного нагляду (контролю) з питань перевірки стану дотримання суб'єктами господарювання вимог земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності, які використовуються ними у процесі ведення господарської діяльності, визначає організаційні заходи, які необхідно здійснити перед початком проведення перевірок, загальні вимоги до їх здійснення, а також вимоги до оформлення матеріалів за результатами проведених перевірок та передбачено, що державний нагляд (контроль) з питань перевірки стану дотримання суб'єктами господарювання вимог земельного законодавства здійснюється Державною інспекцією сільського господарства України та її територіальними органами.

У розділі ІV вказаного Порядку визначені розпорядчі документи, які оформляються для здійснення планових/позапланових перевірок, як-то: наказ інспекційного органу для здійснення планового чи позапланового заходу, який підписує керівник інспекційного органу чи посадова особа, що виконує його обов'язки та який має містити найменування суб'єкта господарювання, щодо якого буде здійснюватися відповідний захід, та предмет перевірки; направлення на проведення планової/позапланової перевірки, оформлене інспекційним органом, яке підписується керівником чи заступником керівника інспекційного органу та засвідчується печаткою інспекційного органу (пункти 4.1- 4.4 Порядку).

У розділі VІ Порядку планування та здійснення контрольних заходів з питань перевірки стану дотримання суб'єктами господарювання вимог земельного законодавства містяться положення щодо оформлення матеріалів за результатами здійснення планових/позапланових перевірок, як - то акта перевірки, який повинен відповідати вимогам, встановленим у цьому розділі Порядку та який і є підтвердженням встановлення наявності чи відсутності будь - яких порушень.

Проте, матеріали справи не містять будь - яких доказів на підтвердження проведення уповноваженим органом перевірки ВАТ "Хмельницькрибгосп" та встановлення будь - яких порушень, в той час як посилання прокурора у позовній заяві та Державної інспекції сільського господарства у клопотанні від 02.10.2013 р., на яке посилався прокурор, про проведення перевірок, не підтверджують факт проведення таких перевірок та встановлення відповідних обставин за результатами їх проведення.

Разом з цим, ПАТ "Хмельницькрибгосп" вказувало на те, що постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14.08.2014 р. у справі № 822/2357/14 визнані протиправними дії Державної інспекції сільського господарства в Хмельницькій області з організації, проведенню та оформленню перевірки щодо дотримання вимог земельного законодавства, що здійснювалась у 2013 р., проте, ці доводи відповідача також залишились поза увагою судів.

Статтею 33 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово (стаття 32 цього Кодексу).

За приписами статті 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 43 цього Кодексу господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Оскільки в силу статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, судові рішення у даній справі підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до господарського суду Хмельницької області.

При новому розгляді справи судам необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Керуючись статтями 43, 1117, пунктом 3 статті 1119, статтями 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В :

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 25.02.2014 р. у справі № 924/1296/13 та рішення господарського суду Хмельницької області від 23.12.2013 р. скасувати, справу направити на новий розгляд до господарського суду Хмельницької області.

Касаційну скаргу задовольнити.

Головуючий суддя Т. Дроботова

Судді: Н. Волковицька

Л. Рогач