Історія справи

Постанова ВГСУ від 23.09.2014 року у справі №927/741/13
Постанова ВГСУ від 22.09.2015 року у справі №927/741/13
Постанова ВГСУ від 31.03.2015 року у справі №927/741/13

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2014 року Справа № 927/741/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Куровського С.В. - головуючого (доповідача), Катеринчук Л.Й., Міщенка П.К.,за участю:

ОСОБА_4,

ТОВ "НіжинТеплоМережі" - Ковальчука О.О. (дов. від 10.06.2014),

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу ОСОБА_4

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.04.2014

та рішення господарського суду Чернігівської області від 06.02.2014

у справі №927/741/13 господарського суду Чернігівської області

за позовом ОСОБА_4

до Товариства з обмеженою відповідальністю "НіжинТеплоМережі"

про стягнення середнього заробітку, компенсації за невикористану

щорічну відпустку та моральної шкоди,

встановив:

Позивач - ОСОБА_4 звернулась до господарського суду Чернігівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) "Ніжинтепломережі" про стягнення 201,70 грн. компенсації за невикористану щорічну відпустку, 41018,40 грн. середнього заробітку за увесь час затримки виплат та 3 441 грн. моральної шкоди.

Рішенням господарського суду Чернігівської області від 04.07.2013, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.09.2013, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Вищого господарського суду України від 04.12.2013 рішення господарського суду Чернігівської області від 04.07.2013 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.09.2013 скасовано, справу передано на новий розгляд до господарського суду Чернігівської області.

За результатами нового розгляду рішенням господарського суду Чернігівської області від 06.02.2013 (суддя Івченко С.М.) позов ОСОБА_4 задоволено частково, з ТОВ "Ніжин Тепло Мережі" на користь ОСОБА_4 стягнуто 201,70 грн. відшкодування надлишково утриманих сум податку з доходів фізичних осіб та єдиного соціального внеску. В іншій частині позову відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.04.2014 (колегія суддів у складі: Тищенко А.І. - головуючий, Михальська Ю.Б., Отрюх Б.В.) рішення господарського суду Чернігівської області від 06.02.2014 залишено без змін.

В касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати вищевказані рішення суду першої інстанції від 06.02.2014 та постанову суду апеляційної інстанції від 17.04.2014, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. В обґрунтування посилається на порушення норм процесуального та матеріального права, а саме ст.ст. 116, 117, 233, 237-1 КЗпП України, ст.ст. 212, 213 ЦПК України.

Судова колегія розглянувши наявні матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Звернувшись з даним позовом, ОСОБА_4 (враховуючи заяви про уточнення і збільшення розміру позовних вимог) посилалася на порушення відповідачем вимог ст. 116 КЗпП України, яке полягало у затримці виплати компенсації за невикористану щорічну відпустку, оскільки така виплата фактично була здійснена не в момент звільнення (10.09.2012), а лише 19.02.2013, що відповідно до ст. 117 КЗпП України є підставою для стягнення компенсації за невикористану щорічну відпустку, середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільнення та моральної шкоди.

Відповідачем подано заяву про застосування строків позовної давності, у якій вказується, що позивачка пропустила строки звернення до суду, оскільки таке право у неї виникло з 11.09.2012, тобто з моменту звільнення.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

В ст. 117 КЗпП України закріплено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до ч.1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного суду у 3-місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Місцевий господарський суд, повно та всебічно дослідивши матеріали справи встановив, що ОСОБА_4 перебувала з ТОВ "Ніжинтепломережі" у трудових відносинах, з 27 травня 2007 року працювала на посаді головного бухгалтера, 10.09.12 - звільнена з підприємства за п. 4 ст. 40 КЗпП України.

В наказі про звільнення № 59-к від 10.09.2012 зазначено про виплату ОСОБА_4 грошової компенсації за невикористану відпустку за період роботи з 24 травня 2011 року по 09.08.2012 із розрахунку 28 календарних днів, про що позивачка була повідомлена, що підтверджується її підписом на зворотній стороні наказу.

З розрахункового листка зарплати ОСОБА_4 вбачається, що за вересень 2012 року при звільненні позивачці відповідачем здійснено нарахування 6751,29грн. компенсації за 37 календарних днів невикористаної відпустки. Нарахування та виплата такої компенсації позивачкою не заперечується.

За письмовим зверненням позивачки від 18.02.2013 відповідач листом від 19.01.2013 № 01-07/261 повідомив, що їй помилково недонарахована сума компенсації за невикористану відпустку при звільненні ще за 30 календарних днів перерахована позивачці на картковий рахунок, відкритий у банку "Демарк".

Додаткове донарахування відповідачем за 30 календарних днів компенсації за невикористану відпустку та перерахування її на картковий рахунок позивачкою не заперечується. Згідно виписки банку "Демарк" за 20.02.2013 на картковий рахунок ОСОБА_4 зараховано 4679,16грн.

В довідці від 22.03.2013, виданої ТОВ "Ніжин Тепло Мережі" вказано, що 19.02.2013 ОСОБА_4 згідно наказу було нараховано і виплачено компенсацію за невикористану відпустку при звільненні за 30 днів і за останній день звільнення у сумі 5752,20грн., утримано ПДФО в сумі 867,24грн., ЄСВ у сумі 207,08грн.

Зазначені вище суми як нарахування зарплати, компенсації за невикористану відпустку, так і здійснених відрахувань підтверджуються також наявною у матеріалах справи копією розрахункового листка зарплати ОСОБА_4 за лютий 2013 р.

Ст. 234 КЗпП України передбачено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 КЗпП України, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Однак позивачка не подавала суду заяви про поновлення пропущеного строку та доказів наявності поважних причин пропуску строку на звернення до суду за вирішенням трудового спору.

Згідно з п. 11 Постанови Пленуму Верховного суду України від 18.12.2009 № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" установивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

За таких обставин, місцевий господарський суд, встановивши, що з текстом наказу про звільнення, в якому вказано про виплату компенсації лише за 28 днів (а фактичною - 67днів) невикористаної відпустки позивач була ознайомлена під розпис, дійшов обґрунтованого висновку про те, що моментом, з якого має відраховуватись строк на звернення позивачки до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку у зв"язку з нездійсненням повного розрахунку при звільненні є момент її звільнення (наказ № 59-к від 10.09.2012).

Однак з позовом щодо стягнення середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні, моральної шкоди та компенсації за невикористану щорічну відпустку, позивач звернулася 13.06.13, тобто з пропуском тримісячного терміну від моменту, коли вона дізналась про порушення свого права. При цьому, заяви про поновлення пропущеного строку та доказів наявності поважних причин пропуску строку на звернення до суду за вирішенням трудового спору позивачка не подавала.

Щодо заявленої позивачем до стягнення з відповідача моральної шкоди суд першої інстанції зазначив, що відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Однак, належних та допустимих доказів, які б свідчили про ступінь моральних страждань та були б підставою для стягнення моральної шкоди, позивачем не наданому, а тому позовні вимоги в цій частині визнано такими, що не підлягають задоволенню.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, на підставі вимог ст.ст.99-101 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, встановивши пропуск строку на звернення до суду та врахувавши, що при виявленні помилки при звільненні позивача за її письмовим зверненням було здійснено донарахування та виплату вказаної компенсації, а також недоведеність суті завданої моральної шкоди та її грошового розміру, погодився з обґрунтованим висновком суду першої інстанції про відмову в позові про стягнення середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при та про стягнення моральної шкоди.

Відтак, твердження, зазначені в касаційній скарзі, про помилковість висновків судів першої та апеляційної інстанцій, порушення норм матеріального та процесуального права не знайшли свого підтвердження при розгляді справи у касаційному провадженні.

З огляду на викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України, діючи в межах повноважень суду касаційної інстанції згідно приписів статей 111-5, 111-7 Господарського процесуального кодексу України, погоджується з правильністю висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не вбачає підстав для скасування постанови Київського апеляційного господарського суду від 17.04.2014 та рішення господарського суду Чернігівської області від 06.02.2014, а доводи скаржника вважає такими, що не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.

Керуючись статтями 1117, 1119 , 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.04.2014 та рішення господарського суду Чернігівської області від 06.02.2014 по справі №927/741/13 залишити без змін.

Головуючий Куровський С.В.

Судді Катеринчук Л.Й.

Міщенко П.К.