Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 лютого 2016 року Справа № 910/22657/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді:Губенко Н.М.,суддів:Барицької Т.Л., Картере В.І.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "ЧИНБАР"на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.12.2015та на рішеннягосподарського суду міста Києва від 01.10.2015у справі№910/22657/15 господарського суду міста Києваза позовомПублічного акціонерного товариства "ЧИНБАР"доПублічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк"про визнання договору частково недійсним в судовому засіданні взяли участь представники:

- позивача Габрієль Я.В.;

- відповідача Шабанов С.В.;

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 01.10.2015 у справі №910/22657/15 (суддя Чинчин О.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.12.2015 (судді: Корсакова Г.В., Власов Ю.Л., Зубець Л.П.) відмовлено Публічному акціонерному товариству "ЧИНБАР" (надалі позивач/скаржник/ПАТ "Чинбар") у задоволенні у позові до Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" (надалі відповідач/банк/ПАТ "Брокбізнесбанк") про визнання недійсним частково договору.

Позивач, не погоджуючись із прийнятими у даній справі судовими рішеннями, звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить рішення та постанову скасувати і справу направити на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм господарськими судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Предметом даного спору є вимога позивача про визнання частково недійсною додаткової угоди №2 від 12.02.2010 до кредитного договору №23-09-908-KL від 24.09.2009, укладеного між позивачем та відповідачем в частині надання кредиту у розмірі 199 890 000,00 грн. з моменту її укладення.

Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилається на те, що додаткова угода №2 до кредитного договору була укладена позивачем на вкрай невигідних для нього умовах; укладення оспорюваної ним угоди було спричинено тим, що внаслідок світової фінансової кризи, обсяг замовлень на продукцію позивача був зменшений, а підприємство опинилося перед загрозою банкрутства, а тому було вимушено укласти цю угоду. Крім того, як зазначає позивач, отриманими за вказаною угодою грошовими коштами він не користувався, оскільки вони були розміщені на депозитний рахунок у відповідача, і проценти, які нараховувалися на депозитний вклад, відразу спрямовувалися на погашення процентів за користування кредитом за кредитним договором №23-09-908-KL від 24.09.2009. При цьому посилається на ст.ст. 203, 215, 233 ЦК України.

Суди попередніх інстанцій не погодилися із такими доводами позивача та відмовили у позові, з чим погоджується суд касаційної інстанції з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Як встановили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 24.09.2009 між Закритим акціонерним товариством "ЧИНБАР" (змінило назву на Публічне акціонерне товариство "ЧИНБАР"/ позивач) та Публічним акціонерним товариством "Брокбізнесбанк" (відповідач) був укладений кредитний договір №23-09-980-KL (надалі кредитний договір), відповідно до умов п.1.1. якого банк (відповідач) надає позичальнику (позивачу) у тимчасове користування на умовах повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти, на умовах, визначених цим договором; відповідно до п. 1.1.1. кредитного договору кредит надається у вигляді відкличної поновлювальної кредитної лінії з лімітом заборгованості у розмірі 1 500 000,00 грн. з терміном користування кредитом до 23.09.2012 включно (п. 1.1.2.).

В забезпечення виконання позивачем своїх зобов'язань за кредитним договором, позивач та відповідач 24.09.2009 уклали іпотечний договір, відповідно до якого позивач передав в іпотеку відповідачу нежилі приміщення та нежитлові будівлі, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Куренівська, 21.

12.02.2010 між позивачем та відповідачем була укладена додаткова угода №2 (спірна угода), відповідно до якої, сторони виклали п. 1.1.1. договору в наступній редакції: "Кредит надається у вигляді відкличної поновлювальної кредитної лінії з лімітом заборгованості у розмірі 211 800 000,00 грн.

Виконання банком своїх зобов'язань за кредитним договором та додатковою угодою до нього підтверджується дослідженими судами попередніх інстанцій платіжними дорученнями: №972 від 24.09.2009 на суму 1 500 000,00 грн., №1769 від 30.12.2009 на суму 300 000,00 грн., №198 від 12.02.2010 на суму 210 000 000,00 грн.

Крім того, 12.02.2010 позивач та відповідач уклали договір банківського вкладу №02-02-2010, відповідно до якого, позивач передав, а відповідач прийняв як вклад грошові кошти у сумі 198 000 000,00 грн. (частина грошових коштів, отриманих позивачем від відповідача із загальної суми кредиту).

В якості забезпечення виконання позивачем своїх обов'язків за договором №23-09-980-KL та додатковою угодою №2 до нього, позивач та відповідач уклали 12.02.2012 договір застави №23-09-980-KZ, відповідно до якого позивач передав відповідачу майнове право вимоги на отримання грошових коштів, які знаходяться на рахунку позивача, відкритому у відповідача відповідно до договору банківського вкладу №02-02-2010.

Як вказувалося вище, в обґрунтування підстав визнання додаткової угоди №2 до кредитного договору недійсною, позивач посилався на те, що вона вчинена на вкрай невигідних для нього умовах, а її укладення було зумовлено фінансовою кризою, зменшенням обсягів збуту продукції позивача, та загрозою банкрутства останнього.

Згідно з ч. 1 ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину. Ознаками правочину, що підпадає під дію статті 233 ЦК України, є вчинення особою правочину на вкрай невигідних для себе умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки, можливо, навіть з ініціативи самого позивача. Доведення того, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, покладається на позивача. Останній, крім повернення йому одержаного другою стороною, вправі вимагати відшкодування йому завданих збитків і моральної шкоди стороною, яка скористалася тяжкою обставиною. Нормами ст. 204 вказаного Кодексу встановлена презумпція правомірності правочину. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (п. 3.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" №11 від 29.05.2013).

В той же час, як встановили суди попередніх інстанцій, позивачем не доведено, всупереч ст.ст. 32, 33, 34 ГПК України підстав, для визнання оспорюваної ним додаткової угоди недійсною, надані ж позивачем фінансові звіти, копії договорів з контрагентами, тощо, правомірно розцінені судами як неналежні докази існування якихось виключних обставин, що спонукали позивача до укладення оспорюваної ним додаткової угоди до кредитного договору на вкрай невигідних для нього умовах.

Так, суд касаційної інстанції зазначає, що відповідно до ст. 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 44 ГК України підприємництво здійснюється на основі, зокрема, комерційного розрахунку та власного комерційного ризику.

Отже, ризики (в тому числі, й ризик банкрутства) при збитковій (нерентабельній) підприємницькій діяльності несе сам суб'єкт господарювання, а відповідно нерентабельність та неприбутковість діяльності особи стосується виключно діяльності такої особи, в зв'язку з чим наведені позивачем підстави в обґрунтування підстав укладення спірної додаткової угоди як зменшення ринку збуту продукції позивача, не може розцінюватися як обставина, яка спонукала позивача до укладення цієї угоди на невигідних для нього умовах, та відповідно, бути підставою для визнання оспорюваної ним додаткової угоди недійсною.

По-друге, посилання позивача на світову фінансову кризу також як на одну з підстав, що спонукала його до укладення спірної додаткової угоди і, відповідно, для визнання цієї угоди недійсною, відхиляється судовою колегією як з вищенаведених підстав (ризик підприємницької діяльності), так і виходячи з того, що фінансова світова кризи не є істотною зміною обставин, оскільки економічна криза носить загальний характер та стосується обох договірних сторін (такої правової позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 21.02.2011 у справі №9/219-09).

В силу ст.ст. 42, 43, 47 ГПК України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами; судове рішення ухвалюється суддею за результатами обговорення усіх обставин справи.

Судами попередніх інстанцій використано у повному обсязі свої повноваження, передбачені процесуальним законом щодо повного та всебічного з'ясування обставин справи, пов'язаних з предметом доказування у даній справі, наслідком чого є правильні висновки про відмову у задоволенні позову.

Отже, в силу наведеного, рішення господарського суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду у справі відповідають встановленим ними фактичним обставинам, прийняті з дотриманням норм матеріального і процесуального права та передбачені законом підстави для їх скасування відсутні.

Доводи касаційної скарги повторюють доводи позовної заяви та апеляційної скарги, а саме: укладення спірного договору було викликано світовою фінансовою кризою, ризиком зупинення роботи позивача, тощо, проте, як вірно встановили суди попередніх інстанцій, та підтверджено судом касаційної інстанції, зазначені позивачем підстави для визнання спірної угоди недійсною не є тими обставинами, з якими законодавець пов'язує недійсність правочину як такого, що вчинений на вкрай невигідних умовах для особи, оскільки, відсутня виключність цих обставин та частково залежать від діяльності самого позивача (зменшення ринку збуту продукції), а що стосується фінансової кризи, то як вказувалося вище, така обставина стосується обох сторін зобов'язання, та має загальний характер.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "ЧИНБАР" залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.12.2015 та рішення господарського суду міста Києва від 01.10.2015 у справі №910/22657/15 залишити без змін.

Головуючий суддя Н.М. Губенко

Судді: Т.Л. Барицька

В.І. Картере