Історія справи

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"17" лютого 2015 р. м. Київ К/9991/75826/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Тракало В.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради, Управління Пенсійного фонду України в Малиновському районі м. Одеси про визнання протиправними дій та перерахунок пенсії, за касаційною скаргою Управління Пенсійного фонду України в Малиновському районі м. Одеси на постанову Малиновського районного суду м. Одеси від 29 березня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 2 квітня 2012 року,-

в с т а н о в и л а :

У листопаді 2002 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до Департаменту праці та соціальної політики Одеської міської ради, Управління Пенсійного фонду України в Малиновському районі м. Одеси про визнання протиправними дій та перерахунок пенсії (далі УПФУ) в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив зобов'язати відповідачів здійснити перерахунок та виплату державної та додаткової пенсії, а також щорічної допомоги на оздоровлення у розмірах, встановлених статтями 48, 50, 54 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі Закон № 796-ХІІ), починаючи з 1 лютого 1997 року.

В обґрунтування позову посилався на те, що розмір виплачуваних йому основної і додаткової пенсій не відповідає вимогам статей 50, 54 Закону № 796-ХІІ, у здійсненні перерахунку пенсії відповідач відмовив, чим порушив його права, а тому ОСОБА_4 просив про задоволення позову.

Постановою Малиновського районного суду м. Одеси від 29 березня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 2 квітня 2012 року, позов задоволено, визнано протиправними дії та зобов'язано відповідачів здійснити позивачу перерахунок та виплату пенсії, а також допомоги на оздоровлення, у розмірах, встановлених статтями 48, 50, 54 Закону № 796-ХІІ, починаючи з 2001 року.

У касаційній скарзі УПФУ, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, в частині, що стосується перерахунку та виплати позивачу державної та додаткової пенсій, у розмірах, встановлених статтями 50, 54 Закону № 796-ХІІ, просить ухвалені ними рішення скасувати та відмовити у задоволенні позову.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи колегія суддів, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшла висновку про часткове задоволення скарги з таких підстав.

Задовольняючи позов суди виходили з того, що позивачу належить право на виплату державної та додаткової пенсій, у розмірах, встановлених статтями 50, 54 Закону № 796-ХІІ, а тому відповідач, здійснюючи такі виплати у відповідності до постанов Кабінету Міністрів України, діяв всупереч вимог чинного, на час спірних правовідносин, законодавства. При цьому, суди дійшли висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, починаючи з 2001 року, з урахуванням строків позовної давності, які були встановлені діючим, на час розгляду справи, процесуальним законодавством.

Однак, такі висновки судів не відповідають вимогам матеріального права, з огляду на наступне.

У відповідності до статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами встановлено, що позивач має статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи 1 категорії, є інвалідом 2 групи і починаючи з 1 лютого 1997 року одержує державну та додаткову пенсію по інвалідності на підставі статей 50, 54 Закону № 796-ХІІ.

Позивач звернувся до суду 26 листопада 2002 року.

Справа неодноразово розглядалась судами і ухвалою Вищого адміністративного суду України від 4 лютого 2010 року була направлена на новий розгляд до суду першої інстанції.

1 вересня 2005 року набув чинності Кодекс адміністративного судочинства України, який визначив повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства.

Згідно з положеннями частин 1, 2 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Враховуючи те, що дана справа, після направлення її на новий розгляд, прийнята до провадження судом першої інстанції 24 лютого 2010 року, після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України, то її розгляд має відбуватись за правилами цього Кодексу, в тому числі і щодо визначення строків звернення до суду і наслідків пропуску такого.

За правилами статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, яка діяла до 31 липня 2010 року) для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду встановлені статтею 100 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до частини 1 якої, пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.

Як правильно встановлено судами, на застосуванні наслідків пропущення строків звернення до адміністративного суду наполягав відповідач, а з урахуванням того, що позов подано у листопаді 2002 року, суди правильно застосували вищевказані норми процесуального права, розглядаючи спір по суті позовних вимог, починаючи з листопада 2001 року.

Так, статтею 49 Закону № 796-ХІІ пенсії особам, віднесеним до категорій 1, 2, 3, 4 встановлюються у вигляді: а) державної пенсії; б) додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію.

Відповідно до частини четвертої статті 54 Закону № 796-ХІІ, яка визначає підстави та умови призначення державних пенсій особам, віднесеним до категорії 1 та у зв'язку з втратою годувальника, в усіх випадках розміри пенсії для інвалідів, щодо яких встановлено зв'язок з Чорнобильською катастрофою, не можуть бути нижчими по 2 групі інвалідності - 8 мінімальних пенсій за віком.

Згідно зі статтею 50 цього Закону особам, віднесеним до категорії 1, зокрема інвалідам 2 групи, призначається щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю у розмірі 75 процентів мінімальної пенсії за віком. Виплата додаткової пенсії відповідно до статті 53 зазначеного Закону здійснюється повністю незалежно від заробітку, пенсії чи іншого доходу.

Таким чином, вихідним критерієм обрахунку державної та додаткової пенсій виступає мінімальна пенсія за віком.

Проте, суди помилково поширили дію статті 28 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі Закон № 1058-ІV) на правовідносини, у період з листопада 2001 року по 31 грудня 2003 року, оскільки цей Закон набув чинності лише 1 січня 2004 року, а відповідно до статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Також суди не врахували того, що у період з 1 серпня 2001 року по 31 грудня 2003 року, розрахунок пенсії, призначеної відповідно до статей 50, 54 Закону № 796-ХІІ, здійснювався з урахуванням розміру мінімальної пенсії за віком, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 25 липня 2001 року № 861 та від 3 січня 2002 року № 1, що узгоджуються з приписами вищевказаних статей Закону № 796-ХІІ.

За таких обставин, УПФУ, здійснюючи нарахування та виплату пенсії позивачу відповідно до вищезазначених постанов Кабінету Міністрів України, діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому підстав для задоволення позову, у період з листопада 2001 року по 31 грудня 2003 року, у судів не було.

Що стосується позовних вимог, починаючи з 1 січня 2004 року, колегія суддів зазначає наступне.

З набранням чинності, з 1 січня 2004 року Законом № 1058-ІV, мінімальний розмір пенсії за віком, згідно статті 28 цього Закону, встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.

Положення частини третьої статті 28 Закону № 1058-ІV, не є перешкодою для застосування даної величини (мінімального розміру пенсії за віком) до обрахування інших пенсій чи доплат пов'язаних з мінімальною пенсією за віком, оскільки чинним законодавством не встановлено іншого, крім передбаченого частиною 1 цієї статті, мінімального розміру пенсії за віком.

Порядок обчислення пенсій по інвалідності, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсій у зв'язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 30 травня 1997 року № 523.

Ця постанова була чинною, в період спірних правовідносин, а її положення стосовно критеріїв обчислення розмірів пенсій відповідають положенням статей 50, 54 Закону № 796-ХІІ.

Отже, суди правильно виходили із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами, а їх висновок, що після 1 січня 2004 року при розрахунку державної та додаткової пенсій передбачених статтями 50, 54 Закону України № 796-ХІІ застосуванню підлягає розмір прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, встановленого в законі про Державний бюджет України на відповідний рік, із якого визначається мінімальний розмір пенсії за віком є обґрунтованим.

Окрім того, Законами України «Про Державний бюджет України на 2009 рік» та «Про Державний бюджет України на 2010 рік» Кабінету Міністрів України надано право у 2009-2010 роках встановлювати розміри соціальних виплат, які відповідно до законодавства визначаються залежно від розміру мінімальної заробітної плати, в абсолютних сумах у межах асигнувань, передбачених за відповідними бюджетними програмами.

Однак, названа норма передбачає встановлення в абсолютних сумах розмірів лише тих виплат, вихідним критерієм розрахунку яких є розмір мінімальної заробітної плати. Відповідно її дія не поширюється на спірні відносини сторін, оскільки розмір зазначених соціальних виплат згідно із Законом № 796-ХІІ залежить від розміру мінімальної пенсії за віком.

Разом з тим, суди залишили поза увагою норми Законів України «Про Державний бюджет України на 2007 рік», «;Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України», в частині змін до Закону №796-ХІІ і не врахували при розгляді справи рішень Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року та 22 травня 2008 року якими зазначені зміни, визнані неконституційними.

З огляду на викладене, дії УПФУ щодо обчислення, нарахування та виплати позивачу, у періоди з 1 січня по 8 липня 2007 року та з 1 січня по 21 травня 2008 року, державної та додаткової пенсій, згідно з постановами Кабінету Міністрів України, ґрунтуються на вимогах закону.

Враховуючи викладене, висновки судів про наявність підстав для задоволення позову, у вищевказані періоди, не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права.

Виходячи з того, що суди правильно встановили обставини справи, але при цьому порушили норми матеріального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень, їх слід частково скасувати з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

За приписами статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

Керуючись статтями 223, 229, 232 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів,-

п о с т а н о в и л а:

Касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Малиновському районі м. Одеси задовольнити частково.

Постанову Малиновського районного суду м. Одеси від 29 березня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 2 квітня 2012 року, в частині задоволення позову про перерахунок та виплату позивачу пенсій, призначених відповідно до статей 50, 54 Закону № 796-ХІІ, за періоди з листопада 2001 року по 31 грудня 2003 року, з 1 січня по 8 липня 2007 року та з 1 січня по 21 травня 2008 року скасувати, прийняти в цій частині нову постанову, якою у задоволенні позову відмовити.

В решті рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.

Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам і оскарженню не підлягає.

Судді: Я.Л. Іваненко

М.І. Мойсюк

В.В. Тракало