Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 23.07.2018 року у справі №336/2722/17

Постанова

Іменем України

31 березня 2020 року

місто Київ

справа № 336/2722/17

провадження № 61-37989св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 січня 2018 року у складі судді Галущенко Ю. А. та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 10 травня 2018 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Маловічко С. В., Гончар М. С.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У травні 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відповідачів.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 обґрунтовували заявлені вимоги тим, що їм на праві власності належить 9/30 частини та 12/30 частини відповідно житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , успадковані після смерті батьків ОСОБА_7 та ОСОБА_8 .

За життя власники будинку ОСОБА_7 та ОСОБА_8 дозволили проживати у будинку та зареєстрували сина ОСОБА_3 , його дружину ОСОБА_4 та їх дочку ОСОБА_5 . За цією адресою без реєстрації проживає також чоловік ОСОБА_5 - ОСОБА_6 .

Після смерті власників будинку ОСОБА_7 та ОСОБА_8 відповідачі з будинку не виселилися, не допускають до будинку власників ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , чим перешкоджають позивачам володіти та користуватися власним майном.

Відповідачі не є членами сім`ї позивачів, їхнє право на користування спірним будинком, яке є похідним від права власності колишніх власників ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , припинилося у зв`язку із припиненням права власності останніх, самостійного права на спірне житло відповідачі з передбачених законом підстав не набули, договірні відносини між новими власниками та відповідачами щодо користування спірним будинком відсутні.

Стверджували, що реєстрація та фактичне проживання у спірному житлі відповідачів порушує права позивачів як власників на свій розсуд володіти, користуватись та розпорядитись своїм майном.

Зважаючи на наведене, позивачі просили суд з підстав, передбачених статтями 383, 391, 405 ЦК України, статтями 150, 156 ЖК Української РСР, усунути перешкоди у користуванні власністю; визнати ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 ; виселити ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 з житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 ; зняти з реєстраційного обліку місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ; вселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у зазначений будинок.

Стислий виклад заперечень відповідачів

Відповідачі заперечували проти задоволення заявлених позовних вимог, зазначили, що зареєстровані та проживають у будинку за згодою попередніх власників. Також стверджують, що ОСОБА_3 є співвласником будинку, оскільки прийняв спадщину, що становить 9/30 частини будинку, а тому ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 проживають у будинку як члени сім`ї власника.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 січня 2018 року позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково. Вселено ОСОБА_2 , ОСОБА_1 у житловий будинок у АДРЕСА_1 . В іншій частині у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що відповідачі вселилися в будинок в установленому законом порядку як члени сім`ї власника житла, набули право користування житлом, смерть власників будинку і перехід права власності на 21/30 частку до позивачів не є підставою припинення права користування житом. ОСОБА_3 як спадкоємець після смерті своїх батьків, який прийняв спадщину, набув право власності на 9/30 часток цього будинку, а тому він і члени його сім`ї правомірно користуються успадкованим будинком.

Також суд першої інстанції зазначив, що позивачам як співвласникам спірного будинку створені іншим співвласником ОСОБА_3 та членами його сім`ї перешкоди у володінні та користуванні власністю, позивачі не мають доступу до будинку, у праві власності на який їм належить більша, ніж відповідачу ОСОБА_3 , частка. Діями відповідачів, які займають увесь спірний будинок в цілому для проживання власної сім`ї, без врахування інтересів позивачів як співвласників, порушуються права позивачів на володіння та користування власністю. Позивачами обраний спосіб захисту своїх прав шляхом вселення у спірний будинок,що відповідає змісту статті 16 ЦК України та є відповідним змісту порушення.

Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 10 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 і ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 січня 2018 року у частині відмови у задоволенні позову про виселення ОСОБА_6 скасовано. Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про виселення задоволено. Виселено ОСОБА_6 із будинку АДРЕСА_1 . В іншій оскаржуваній частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд не погодися з висновками суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про виселення ОСОБА_6 , який вселився у спірний будинок з порушенням житлового законодавства, у будинку не зареєстрований, оскільки зберігає за собою право користування іншим житлом.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у червні 2018 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просять скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 10 травня 2018 року у частині відмови у задоволенні позову та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення вимог позову.

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Зазначають, що судами неправильно визначено правовий статус ОСОБА_3 як співвласника житлового будинку АДРЕСА_1 , оскільки він не отримав свідоцтво про право на спадщину, не зареєстрував його у передбаченому законодавством порядку. Зважаючи на наведене, вважають, що судами неправильно застосовано до спірних правовідносин положення статей 109, 156 ЖК Української РСР, статей 358, 383, 391, 405 ЦК України.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_3 просить залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскаржувані судові рішення залишити без змін у зв`язку з необґрунтованістю доводів касаційної скарги.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2018 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За змістом правил частини першої та третьої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Верховний Суд врахував, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються виключно в частині відмови у задоволенні позову про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, виселення та зняття їх з реєстраційного обліку, у зв`язку з чим, з урахуванням правил частини першої статті 400 ЦПК України, рішення судів першої та апеляційної інстанцій переглядаються в касаційному порядку лише у цій частині.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 24 березня 1981 року, посвідченого державним нотаріусом П`ятої Запорізької державної нотаріальної контори, за реєстровим № 2-1122, та зареєстрованого 09 квітня 1981 року в ОП ЗМБТІ за реєстровим № 4139, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 як подружжю на праві власності належав житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

За згодою власників ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у спірному будинку постійно проживали і були зареєстровані син власників ОСОБА_3 зі своєю дружиною ОСОБА_4 - з 1981 року, їхня дочка ОСОБА_5 - з дня свого народження - з 1986 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_7 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_8

ОСОБА_6 вселився у спірний будинок після укладання шлюбу з ОСОБА_10 у квітні 2010 року, зареєстрованим місцем його проживання є житло за адресою: кв. АДРЕСА_2 .

Після смерті ОСОБА_7 та ОСОБА_8 право власності на спірний будинок в порядку спадкування за законом відповідно до рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 грудня 2016 року у справі № 336/3432/16-ц визнано за ОСОБА_1 - на 9/30 часток, ОСОБА_2 - на 12/30 часток.

ОСОБА_3 після смерті свого батька ОСОБА_11 спадщину прийняв, фактично вступивши у володіння майном, оскільки був зареєстрований та проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини і продовжує проживати у спадковому будинку, який є його єдиним місцем проживання. Після смерті своєї матері ОСОБА_8 він подав 25 травня 2008 року заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм Конституції України, ЦК України.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (стаття 41 Конституції України).

Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Одночасно необхідно враховувати, що відповідно до частин першої та другої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Учасники спільної часткової власності мають право на частку у праві власності на майно (частина перша статті 356 ЦК України), а не на конкретно визначену частку в майні. Спільна часткова власність характеризується множинністю суб`єктів і єдністю об`єкта. Відповідно до цієї засади кожному із співвласників спільної часткової власності не може належати частка самого майна. Ідея спільної часткової власності в тому й полягає, що майно належить усім співвласникам одночасно.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов`язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно (стаття 358 ЦК України).

Зазначене положення закону передбачає, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має спільна домовленість.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, позивачі у порядку спадкування набули право власності на частки у праві власності на будинок АДРЕСА_1 , а відповідач ОСОБА_3 прийняв спадщину після смерті батьків, оскільки проживав з ними на момент їхньої смерті, вступив у володіння спадковим майном. Ця обставина не заперечена позивачами. Так, заперечуючи проти виникнення права власності на частку у майні у ОСОБА_3 , заявники стверджують, що таке право не зареєстроване у передбаченому законодавством порядку, а тому ОСОБА_3 не має правових підстав для користування ним.

В оцінці таких доводів Верховний Суд врахував, що відповідно до частин першої та другої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Державна реєстрація прав - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (частина перша статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на момент виникнення у ОСОБА_3 права власності на частку у будинку).

Верховний Суд врахував, що на момент звернення заявників до суду з позовом у ОСОБА_3 не виникло право власності на частку у праві власності на спадковий будинок, за ним у відповідному державному реєстрі не зареєстровано таке речове право. Проте, це не має вирішального значення для оцінки наведених обставин.

Спадкування, перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України) є підставою для універсального правонаступництва у цивільних правовідносинах. У такому разі відбувається зміна суб`єктного складу у правовідношенні, тобто цивільні правовідносини існують безперервно, не припиняючись, відбувається лише заміна одного із їх учасників.

За правилом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Законодавством визначено, що у подібних випадках відбувається припинення одних правовідносин і виникнення інших, при цьому правовідносини за змістом і природою продовжують існувати за основними своїми характеристиками.

Таким чином, у разі смерті спадкодавця спадкоємці, які прийняли спадщину, не відмовились від її прийняття, замінюють його особу у всіх правовідносинах, що існували на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті спадкодавця.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-2962цс16: незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Проте, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Таким чином, спадкові права є майновим об`єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що у ОСОБА_3 виникло обмежене речове право на спадкове майно, що полягає у праві користування спірним житлом як у спадкоємця цього майна (його частки).

Щодо правових підстав визнання ОСОБА_3 такими, що втратив право користування житловим приміщення, виселення, зняття з реєстраційного обліку

Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

За змістом зазначених приписів правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що право членів сім`ї власника будинку користуватись відповідними жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року в справі № 6-158цс14.

Відповідно до пункту 11 частини першої статті 346 ЦК України право власності припиняється у разі смерті власника.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що особи, зареєстровані у житловому будинку за згодою його колишніх співвласників, право власності яких припинилося у зв`язку із їх смертю, втрачають право користування будинком, оскільки право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якої вони є.

Проте, ОСОБА_3 прийняв спадщину, набув права користування спірним житлом як спадкоємцем цього майна (його частки), а тому правомірно продовжив проживати у спірному будинку після смерті ОСОБА_7 та ОСОБА_8 .

Щодо правових підстав визнання членів сім`ї ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщення, виселення, зняття з реєстраційного обліку

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_3 не отримав згоди на вселення членів його сім`ї до будинку, що перебуває у спільній частковій власності, а тому вони підлягають виселенню, Верховний Суд відхиляє з огляду таке.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Як встановлено судами, названі відповідачі набули право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набули охоронюване законом право на мирне володіння майном як члени сім`ї власників житла. У подальшому право власності на частку у житлі набув син попередніх власників ОСОБА_3 , який і продовжив разом з членами своєї сім`ї проживати у будинку, користуватися ним, здійснювати догляд за ним, сплачувати за отримані житлово-комунальні послуги, а тому проживання членів його сім`ї разом з ним в успадкованому будинку є правомірним.

Верховний Суд врахував, що члени сім`ї ОСОБА_3 не виселялися із спірного будинку, проживають та зареєстровані у ньому безперервно з моменту вселення за згоди попередніх власників, добросовісно користуються житлом, що не спростовано позивачами, а тому не зобов`язані були отримувати згоди інших співвласників (позивачів у справі) на вселення у спірний будинок.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У § 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, дійшла висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Велика Палата Верховного Суду вважала, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що відсутні правові підстави для виселення відповідачів із спірного будинку.

Підстави для виселення особи без надання іншого жилого приміщення, що передбачені у статті 116 ЖК Української РСР позивачами не визначалися під час подання позову до суду та не доводилася під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд враховує, що переважно доводи заявників стосуються зміни оцінки тих доказів, оцінку яких здійснено судами першої та апеляційної інстанцій. Проте доводи касаційної скарги, що полягають у переоцінці доказів, не підлягають врахуванню, оскільки згідно з положеннями статті 400 ЦПК Українитакі процесуальні дії не належать до повноважень суду касаційної інстанції.

Підсумовуючи, Верховний Суд констатує, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права чи неправильно застосовано норми матеріального права.

Встановивши фактичні обставини, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили правову природу цивільних відносин між сторонами. Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої у незміненій частині та постанову апеляційного суду без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 січня 2018 року у незміненій та нескасованій частині та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 10 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

А. С. Олійник

В. В. Яремко