Історія справи

Постанова КЦС ВП від 30.11.2021 року у справі №204/1291/20

Постанова

Іменем України

29 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 204/1291/20

провадження № 61-15773св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Балтакса Ірина Вячеславівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 серпня 2021 рокуу складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Балтакса І. В., про визнання договору дарування недійсним.

Позов мотивовано тим, що відповідач є рідною донькою позивача. В березні

2019 року між ним та донькою було укладено договір дарування належного йому будинку по АДРЕСА_1. Однак вказаний договір було укладено ним під впливом тяжкої обставини, а саме тяжкої хвороби та безпомічного стану, оскільки позивачу 73 роки, він є особою похилого віку та на момент укладення договору мав проблеми зі здоров'ям, через що була подавлена його воля. Крім того, позивач був необізнаний у правових аспектах правочинів та помилявся щодо обставин укладеного правочину. Як пенсіонер він потребував догляду та утримання, однак після укладення договору взагалі не отримував допомоги та догляду від відповідачки.

Позивач вважав, що до умов підписаного договору він повинен був отримувати належний догляд від відповідачки і лише після поховання позивача відповідач набувала б право власності на будинок, тобто позивач не мав наміру відчужувати свій будинок до своєї смерті.

ОСОБА_3 просив визнати недійсним договір дарування № 175 від 15 березня 2019 року, укладений між сторонами, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Балтакса І. В. та скасувати державну реєстрацію права власності на житловий будинок по АДРЕСА_1, проведену на підставі вказаного договору.

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від

12 лютого 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано недоведеністю заявлених позовних вимог.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від

12 лютого 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги задоволено.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку по

АДРЕСА_1, укладений 15 березня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Балтакса І. В. за № 175.

Скасовано реєстрацію права власності на житловий будинок за адресою по

АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (номер запису про право власності 30710794), проведену приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Балтакса І. В. (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 45974207 від 15 березня 2019 року) на підставі договору дарування від 15 березня 2019 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Балтакса І. В. за № 175.

Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 4 624,40 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач, укладаючи договір дарування квартири, неправильно сприймав фактичні обставини правочину, вважав, що укладений договір встановлює обов'язок відповідача здійснювати догляд за ним та допомогу, що вплинуло на його волевиявлення. Судом враховано, що позивач є особою похилого віку, за станом здоров'я потребує догляду та сторонньої допомоги; спірне житло у позивача єдине; не відбулася фактична передача майна відповідачу, позивач продовжує проживати в спірній квартирі та користуватися нею після укладення договору дарування. Таким чином, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання оспорюваного договору дарування недійсним.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

24 вересня 2021 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року та залишити в силі рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від

12 лютого 2021 року.

Касаційна скарга, мотивована тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що він помилявся щодо обставин, які мають істотне значення для укладення договору дарування. Апеляційний суд вдався до переоцінки доказів.

Підставою касаційного оскарження постанови апеляційного суду заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року в справі № 756/6516/16, постанові Верховного Суду від 19 січня 2021 року в справі № 754/15344/18, постанові Верховного Суду від

19 червня 2019 року в справі № 643/17966/14-ц (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Доводи інших учасників справи

15 листопада 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив, у кому просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року - без змін.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська.

25 жовтня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною 1 статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи

ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від

26 серпня 2011 року, виданого Третьою дніпровською державною нотаріальною конторою, на праві власності належало домоволодіння по

АДРЕСА_1.

13 лютого 2015 року ОСОБА_1 було складено заповіт, посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Румянцевою Т. В., зареєстрований в реєстрі за № 261, яким належний йому будинок з господарчими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1, ОСОБА_1 заповів ОСОБА_2

15 березня 2019 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровувана) укладено договір дарування житлового будинку по АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Балтакса І. В. за № 175, за яким ОСОБА_1 безоплатно передав у власність ОСОБА_2 вказаний будинок.

Відповідно до пункту 8 вказаного вище договору, сторони свідчать, що дарувальник і обдаровувана є родичами першого ступеню споріднення, а саме батько та донька.

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 199527993 від 09 лютого 2020 року, право приватної власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 зареєстроване 15 березня 2019 року за ОСОБА_2, номер запису про право власності - 30710194.

Місце проживання позивача з 26 червня 2012 року по цей час зареєстроване за адресою по АДРЕСА_1.

Відповідач на час укладення оспорюваного правочину зареєстрована з 21 жовтня 2016 року по АДРЕСА_2 і по цей час.

Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

У частинах 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.

Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Відповідно до частини 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина 1 статті 229 ЦК України).

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Отже, наявність чи відсутність помилки, тобто неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає на підставі встановлених під час судового розгляду обставин конкретної справи.

До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.

Задовольняючи позов та визнаючи договір дарування будинку недійсним, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 у момент укладення оспорюваного договору дарування неправильно сприймав фактичні обставини правочину з огляду на його похилий вік, потребу у догляді та відсутність іншого житла.

Колегія суддів погоджується з висновками суду та вважає, що оскаржуване рішення не підлягає скасуванню з огляду на таке.

Наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживання в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин, частина 1 статті 229 та статті 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

У касаційній скарзі відповідач посилається на те, що у справі відсутні докази того, що позивач вчинила оспорювані правочини під впливом помилки.

Ухвалюючи рішення у справі, апеляційний суд дійшов правильного та обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 вважав, що при укладенні оспорюваного правочину було узгоджено надання ОСОБА_2 догляду та матеріальної допомоги йому, як особі похилого віку. Отже, фактично позивач помилився відносно правової природи правочину.

Крім того, у матеріалах справи відсутні докази, які свідчать про наявність у ОСОБА_1 іншого нерухомого майна, отже спірне майно є її єдиним житлом, що свідчить про відсутність фактичної передачі обдарованому дарунку за оспорюваними договорами дарування.

Разом з тим, після вчинення договору дарування, ОСОБА_1 залишився проживати у спірній квартирі та зареєстрований за вказаною адресою. В свою чергу, ОСОБА_2 за вказаною адресою не зареєстрована.

Аналогічний висновок зроблено Верховним Судом у постанові від 18 травня

2020 року у справі № 742/2011/17 (провадження № 61-4886св18).

Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року в справі № 756/6516/16, постанові Верховного Суду від 19 січня 2021 року в справі № 754/15344/18, постанові Верховного Суду від 19 червня 2019 року в справі № 643/17966/14-ц є безпідставними, оскільки зроблені Верховним Судом в них висновки є аналогічні тим, до яких дійшли суди у справі, яка переглядається.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Пронінапроти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною 3 статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

С. Ю. Бурлаков

М. Є. Червинська