Історія справи

Постанова КЦС ВП від 29.04.2022 року у справі №372/949/19

Постанова

Іменем України

29 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 372/949/19

провадження № 61-15173св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - Обухівська міська рада Київської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2021 року у складі колегії суддів: Савченка С. І., Верланова С. М., Мережко М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в родині ОСОБА_6 та ОСОБА_7 19 серпня 1983 року він зареєстрував шлюб з ОСОБА_8 , від якого вони мають чотирьох дітей. 08 серпня 1988 року він переїхав до будинку батьків за адресою: АДРЕСА_1 , у якому продовжує проживати на час звернення до суду з позовом. Власником цього будинку та допоміжних споруд була його мати ОСОБА_7

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла його мати ОСОБА_7 , після її смерті він, як спадкоємець першої черги за законом, продовжував проживати у належному спадкодавиці будинку та вважав, що цього цілком достатньо для прийняття спадщини.

У грудні 2018 року він звернувся до Обухівської районної державної нотаріальної контори Київської області із заявою про прийняття спадщини після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 матері ОСОБА_7 18 грудня 2018 року Обухівська районна державна нотаріальна контора Київської області направила йому повідомлення № 3632/02-14 про неможливість прийняття заяви, оскільки свідоцтво про право на спадщину за законом на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , вже видане його рідному брату ОСОБА_5 . Одночасно, йому повідомили, що при оформленні спадщини після смерті ОСОБА_7 відсутня його заява про прийняття спадщини, згідно з довідкою Обухівської міської ради спадщину фактично прийняв ОСОБА_5 , інформація про його (позивача) реєстрацію у будинку разом із матір`ю на день її смерті відсутня. При оформленні спадщини відповідач ОСОБА_5 не повідомив нотаріуса, що крім нього, спадкоємцем також є позивач у справі.

Посилаючись на наведене, ОСОБА_2 просив визнати недійсним свідоцтво про право на спадину за законом від 13 жовтня 2009 року, видане на ім`я ОСОБА_5 на 1/2 частину житловогобудинку з допоміжними спорудами, розташованимиза адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за ним право власності на 1/2 частину вказаного будинку в порядку спадкування за законом після смерті померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 матері ОСОБА_7 .

Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 19 серпня 2019 року, занесеною до протоколу судового засідання, у зв`язку зі смертю відповідача ОСОБА_5 його замінено на правонаступника - ОСОБА_2 , до участі в справі залучено співвідповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 20 січня 2021 року позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 13 жовтня 2009 року, видане Обухівською районною державною нотаріальною конторою на ім`я ОСОБА_5 в частині 1/2 частини житлового будинку з прибудинковими спорудами, розташованими за адресою: АДРЕСА_1 .

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання судових витрат.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки ОСОБА_2 був зареєстрований у житловому будинку разом зі спадкодавицею ОСОБА_7 та проживав разом з нею на час відкриття спадщини, від якої він не відмовився, а тому в силу частини третьої статті 1268 ЦК України вважається таким, що прийняв спадщину, а отже, внаслідок видачі ОСОБА_5 оспорюваного свідоцтва про право на спадщину за законом від 13 жовтня 2009 року в цілому на житловий будинок з прибудинковими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , порушено права позивача як спадкоємця першої черги за законом. Суд також зауважив, що оспорюване свідоцтво про право на спадщину було видано лише ОСОБА_5 внаслідок його обману, оскільки він повідомив нотаріусу неправдиві відомості щодо кола спадкоємців, зокрема не вказав на наявність інших спадкоємців за законом першої черги, що відповідно до статей 230 1301 ЦК України є підставою для визнання свідоцтва про право наспадщину за законом оспорюваній частині - 1/2 частини спірного житлового будинку з прибудинковими спорудами.

Відмовляючи у задоволенні вимоги про визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частину спадкового будинку, суд зазначив, що задоволення вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 13 жовтня 2009 року, виданого Обухівською районною державною нотаріальною конторою на ім`я ОСОБА_5 , в частині 1/2 частини житлового будинку з прибудинковими спорудами, розташованими за адресою: АДРЕСА_1 , у достатній мірі дозволить йому захистити своє право як спадкоємця на прийняття спадщини, а тому вимога про визнання права власності на спадкове майно є передчасною.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 29 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Обухівського районного суду Київської області від 20 січня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції помилково застосував положення ЦК України 2004 року, тоді як до спірних правовідносин підлягали застосуванню положення ЦК Української РСР 1963 року, оскільки предметом спору є спадкування майна ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, призвело до неповного з'ясування судом обставин справи, що мали істотне значення для правильного вирішення спору. Суд зазначив, що згідно зі статтею 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном. У свою чергу, факт вступу в управління або володіння спадковим майном за своїм змістом та обставинами, які підлягають доведенню, відрізняється від факту проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Оскаржуване судове рішення містить суперечності, зокрема первинно суд зазначив, що на момент відкриття спадщини позивач проживав у спірному житловому будинку, тоді як у наступному абзаці вказав, що ОСОБА_2 разом зі спадкодавцем не проживав у цьому будинку, що підтверджується показаннями свідків та іншими матеріалами справи.

Апеляційний суд визнав необгрунтованими твердження ОСОБА_2 про його проживання разом зі спадкодавицею на час відкриття спадщини, посилаючись на те, що такі твердження спростовуються наданими Краснослобідською сільською радою Обухівського району Київської області (далі - Краснослобідська сільська рада) довідками про те, що на момент смерті ОСОБА_7 у спірному будинку АДРЕСА_1 були зареєстровані: ОСОБА_7 , її син ОСОБА_5 з сім`єю: дружиною ОСОБА_4 і їх діти ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , що підтверджується відомостями, наданими на підставі домової книги, яка знаходилась у сільській раді. Наведені обставини також підтверджуються оглянутими судом погосподарськими книгами за 1986-1995 роки в яких містяться відомості, про те, що головою двору на АДРЕСА_1 був ОСОБА_5 , а позивач ОСОБА_2 був головою двору на АДРЕСА_2 . Зазначені відомості відповідають наявному у справі свідоцтву про право особистої власності на жилий будинок, виданому 17 червня 1990 року на ім`я позивача, згідно з яким він є власником житлового будинку АДРЕСА_2 . Ураховуючи наведені письмові докази, а також показання свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , які підтверджували, що позивач у спірному житловому будинку на час відкриття спадщини не проживав, участі в управлінні ним не приймав, а проживав у будинку АДРЕСА_2 , що знаходиться поряд, разом з дружиною та дітьми, апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 не довів права на спадкування шляхом вступу в управління або володіння спадковим майном.

Апеляційний суд також зауважив, що обраний позивачем спосіб захисту порушених прав є неналежним, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Зокрема заначив, що задовольняючи вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 13 жовтня 2009 року, виданого Обухівською районною державною нотаріальною конторою на ім`я ОСОБА_5 , в частині 1/2 частини житлового будинку з прибудинковими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , суд першої інстанції не звернув увагу, що задоволення такої вимоги не призведе до поновлення прав позивача, оскільки власником спадкового будинку залишиться відповідач ОСОБА_2 , правомірність набуття яким права на весь будинок позивачем не оспорюється і не ставиться питання про витребування у нього відповідної спадкової частини будинку.

Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи

У вересні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 , у якій він просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2021 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права тапорушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначив пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду та пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України) - суд не дослідив зібрані у справі докази.

Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення без урахування висновків викладених у постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18)) та пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), та витребувано матеріали справи

Касаційна скарга ОСОБА_2 у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що суд апеляційної інстанції не урахував висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18) про те, що: «у статті 1301 ЦК України, як підставу визнання свідоцтва недійсним, прямо вказано лише відсутність права спадкування в особи, на ім`я якої було видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо».

Апеляційний суд належним чином не перевірив законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, натомість фактично обґрунтував свої висновки хибними підставами - поясненнями відповідача ОСОБА_2 , про те, що він (позивач) не проживав у спірному будинку разом зі своєю матір`ю ОСОБА_7 . Суд не надав відповіді на аргументи позивача вказані ним у позовній заяві та доводи, викладені у судовому засіданні. Крім того, поза оцінкою апеляційного суду залишилися встановлені у справі обставини того, що після смерті матері, його брат ОСОБА_5 не повідомив нотаріусу про існування іншого спадкоємця першої черги, що підтверджується матеріалами спадкової справи. Зазначеними діями покійного ОСОБА_5 , його було позбавлено права на спадщину, що правильно встановлено судом першої інстанції. Апеляційним судом також не взяті до уваги преюдиційні для вирішення зазначеної обставини, встановлені рішенням Обухівського районного суду Київської області від 18 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року, у справі № 372/471/20, а саме, що він (позивач ОСОБА_2 ) був зареєстрований у спірному будинку з 08 серпня 1988 року відповідно до діючого на той час законодавства, і судом не встановлено підстав для визнання недійсною реєстрації його місця проживання за вказаною адресою.

У грудні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від відповідача ОСОБА_2 , поданий адвокатом Корнієнком С. В., у якому він просив залишити постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2021 року без змін, а касаційну скаргу позивача ОСОБА_2 без задоволення. Зазначав, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про помилкове застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин статей 1223 1261 1268 1269 1270 1272 1297 ЦК України 2004 року. Вважав безпідставним посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18), оскільки такі висновки хоча і зроблені у подібних правовідносинах, але за інших фактичних обставин, зокрема відкриття спадщини відбулося у 2006 році, а тому до вказаних правовідносин підлягали застосуванню положення ЦК України 2004 року

Висновки суду є обґрунтованими, ухвалені на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені судами у судових засіданнях і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

У представник ОСОБА_2 також просив вирішити питання про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на правничу допомогу в cуді касаційної інстанції у розмірі 6 300,00 грн.

Матеріали справи надійшли до Верховного Суду у січні 2022 року.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Установлені судами фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій установлено, що позивач ОСОБА_2 та померлий відповідач ОСОБА_5 були рідними братами, їх матір ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Після смерті ОСОБА_7 відкрилася спадщина на житловий будинок з допоміжними спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Спадщину, що відкрилася після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 , у встановленому частиною першою статті 549 ЦК Української РСР порядку прийняв ОСОБА_5 , фактично вступивши в управління спадковим майном.

17 вересня 2009 року ОСОБА_5 звернувся до Обухівської районної державної нотаріальної контори Київської області із заявою про прийняття спадщини після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 , інші особи, зокрема позивач, із заявами про прийняття спадщини у визначений законом строк не зверталися.

13 жовтня 2009 року ОСОБА_5 отримав свідоцтво про право на спадщину за законом, згідно з яким він успадкував після смерті матері ОСОБА_7 житловий будинок з допоміжними спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що належав померлій на підставі свідоцтва про право власності на житловий будинок, виданого 17 червня 1990 року Краснослобідською сільською радою Обухівського району Київської області.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 помер. Його син, відповідач ОСОБА_2 , у встановленому законом порядку прийняв спадщину після смерті батька. 25 червня 2016 року він отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом, згідно з яким успадкував після померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 житловий будинок з допоміжними спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга позивача ОСОБА_2 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року.

У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосуванню підлягає чинне на той час законодавство, зокрема відповідні норми ЦК Української РСР щодо прийняття спадщини. У разі коли спадщина відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.

Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 145/797/15-ц (провадження № 14-608цс18).

Оскільки спадщина після померлої матері позивача ОСОБА_2 відкрилася

ІНФОРМАЦІЯ_2 , тому апеляційний суд правильно зазначив, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ЦК Української РСР 1963 року.

Згідно з частиною першою статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом

Відповідно до статті 548 ЦК Української РСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 ЦК Української РСР).

Відповідно до частини першої статті 554 ЦК Української РСР у разі неприйняття спадщини спадкоємцем за законом або за заповітом або позбавлення спадкоємця права спадкування (статті 528 і 534 цього Кодексу) його частка переходить до спадкоємців за законом і розподіляється між ними в рівних частках.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Матеріально-правовий зміст обов`язку подавати докази полягає в тому, що у випадку його невиконання суб`єктом доказування і неможливості отримання доказів суд має право визнати факт, на який посилалася заінтересована сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні презумпції, існуючим, якщо інше не доказано другою стороною.

Установивши на підставі зібраних у справі письмових доказів та показань свідків, що позивач фактично не вступив в управління або володіння спадковим майном протягом шести місяців з дня відкриття спадщини, тобто не вчинив дій щодо виконання вимог статті 549 ЦК Української РСР, а отже, не прийняв спадщину після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 матері ОСОБА_7 , апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що позивач не довів порушення його прав видачею ОСОБА_5 свідоцтва про право на спадщину за законом від 13 жовтня 2009 року на житловий будинок з прибудинковими спорудами, розташованими за адресою: АДРЕСА_1 .

Встановлений рішенням Обухівського районного суду Київської області від 18 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 02 грудня 2020 року, у справі № 372/471/20 за позовом ОСОБА_15 до ОСОБА_1 , Обухівського районного відділу Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, третя особа

- Краснослобідська сільська рада Обухівського району Київської області, про визнання недійсною реєстрації місця проживання, факт відсутності підстав для визнання недійсною реєстрації місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , який як преюдиційна обставина, на думку заявника, не була урахована апеляційним судом при вирішення спору, не спростовує правильність висновків суду, оскільки як правильно зазначив апеляційний суд, згідно з положеннями ЦК Української РСР 1963 року правове значення для вирішення питання про прийняття спадщини, поряд з поданням нотаріусу заяви про її прийняття, мав факт вступу спадкоємця в управління або володіння спадковим майном протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (статті 549 ЦК Української РСР 1963 року), а не факт реєстрації та постійного проживання спадкоємця разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини (частини третя статті 1268 ЦК України 2004 року).

Обгрунтованим є також висновки апеляційного суду про те, що обраний позивачем спосіб захисту його прав шляхом визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину від 13 жовтня 2009 року, виданого на ім`я ОСОБА_5 в частині 1/2 спадкового майна та визнання права власності на вказане нерухоме майно в порядку спадкування, не є неефективним з огляду на таке.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц.

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Відповідно до частини третьої статті 388 ЦПК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Висновки про те, що належному способу захисту права власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, відповідає вимога про витребування майна від цієї особи; у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 та від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17.

Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18): «у статті 1301 ЦК України, як підставу визнання свідоцтва про право на спадщинунедійсним, прямо вказано лише відсутність права спадкування в особи, на ім`я якої було видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо».

Ураховуючи встановлені у справі, яка переглядається, фактичні обставини, доводи заявника про помилкове незастосування апеляційним судом до спірних правовідносин статті 1301 ЦК України не знайшли свого підтвердження, оскільки спірні правовідносини урегульовані положеннями ЦК Української РСР 1963 року.

Верховний Суд вважає необхідним зауважити, що за результатами розгляду справи, апеляційний суд фактично відмовив у задоволенні позову з двох самостійних підстав, тоді як дійшовши висновку про відсутність порушеного права на спадкування після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 , суд мав відмовити у задоволенні позову саме з цих підстав. Зважаючи на те, що заявник із зазначених підстав постанову апеляційного суду не оскаржує, а також відсутність визначених процесуальним законом підстав для обов`язкового скасування оскаржуваного судового рішення, та що зазначене не призвело до неправильного вирішення спору по суті, суд касаційної інстанції діючи у межах доводів касаційної скарги не вбачає підстав для зміни мотивів чи скасування в частині оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги позивача ОСОБА_2 .

Щодо вирішення питання розподілу судових витрат

Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача (пункт 1 частини другої вказаної статті), у разі відмови в позові - на позивача (пункт 2 частини другої вказаної статті).

Ураховуючи, що за результатами перегляду справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд дійшов висновку про залишення без задоволення вимог касаційної скарги позивача ОСОБА_2 понесені, ним судові витрати відшкодуванню не підлягають.

Щодо клопотання відповідача ОСОБА_2 про компенсацію йому витрат на правничу допомогу адвоката

У відзиві на касаційну скаргу, що надійшов до Верховного суду у грудні 2021 року відповідач ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Корнієнко С. В., просив стягнути з позивача на відшкодування йому витрати на отриману правничу допомогу у зв`язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції 6 300,00 грн. На підтвердження розміру гонорару адвокату за надану правничу допомогу надав: договір (угоду) № 18/15 про надання правничої допомоги від 18 травня 2021 року та додаткову угоду № 3/12 до нього, детальних опис робіт (наданих послуг) від 08 грудня 2021 року та акт приймання-передачі виконаних робіт від 08 грудня 2021 року.

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом робами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У частині третій статті 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Тобто у ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Такий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження

№ 14-382цс19), у якій Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Ці висновки узгоджуються з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 (провадження № 11-1465заі18) та додатковій постанові у вказаній справі від 12 вересня 2019 року, у постановах від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) та від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19).

Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт перший частини другої статті 137 ЦПК України).

Аналогічна позиція висловлена об`єднаною палатою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження

№ 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).

Ураховуючи конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, а також те, що позивач ОСОБА_2 з клопотання про зменшення витрат на професійну правничу допомогу, про стягнення яких просив відповідач, до суду касаційної інстанції не звертався, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи відповідача та наявними підстави для стягнення на його користь з позивача витрат на професійну правничу допомогу у заявленому розмірі - 6 300,00 грн.

Керуючись статтями 141 400 401 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2021 року залишити без змін.

Клопотання ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Корнієнко Сергій Валерійович, про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 300,00 грн.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

А. С. Олійник

В. В. Яремко