Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 13.07.2020 року у справі №466/9865/17

Постанова

Іменем України

29 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 466/9865/17

провадження № 61-9397св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Львівська міська рада,

треті особи: Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради, Департамент житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 17 жовтня 2019 року у складі судді Свірідової В. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 04 червня 2020 року у складі колегії суддів: Левика Я. А., Струс Л. Б., Шандри М. М.

у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради, треті особи:

Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради, Департамент житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради, про визнання права власності на житлове приміщення за набувальною давністю,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому просив визнати за ним право власності за набувальною давністю на житлове приміщення АДРЕСА_2.

Зазначений позов мотивований тим, що він є інвалідом 2-ї групи, а саме інвалід-війни і йому призначена пенсія за вислугу років як ветерану внутрішніх справ.

З 1982 року до 2007 року він працював в міліції і займав посаду міліціонера ОБППС міліції УВС м. Львів. Оскільки, він не мав постійного місця проживання, тому керівництво Шевченківського РВВС м. Львів видало клопотання від 09 червня 1992 року за № 16/13-1264 про його заселення в гуртожиток на АДРЕСА_2.

Пізніше було видано ще одне клопотання керівництва Шевченківського районного відділу ЛМУ УМВСУ у Львівській області від 11 лютого 1998 року за № 01/2 про закріплення за ним, як працівником полку ППСМ, кімнати АДРЕСА_2

З часу заселення він постійно проживає у кімнаті АДРЕСА_2 (протягом 25 років) та сплачує комунальні послуги.

Відповідно до вимог статті 129 ЖК УРСР єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку є спеціальний ордер, який на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає громадянинові, однак йому такий спеціальний ордер не видавався.

На час звернення до суду з цим позовом він продовжує проживати у вказаному житловому приміщенні, добросовісно та безперервно володіє та відкрито користується даним нерухомим майном протягом вже як 25 років, доглядає за квартирою та утримує її, постійно робить поточний та капітальний ремонт. Завжди вчасно сплачує комунальні послуги. Ніхто щодо оформлення права власності на це житлове приміщення не звертався.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 17 жовтня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач, вселяючись у спірне житлове приміщення без належних правових підстав, не міг не знати, що квартира належить до комунальної власності, отже власник квартири відомий, і набути право власності на комунальне житло за набувальною давністю у нього не буде підстав.

Для набуття права власності на житло, яке перебуває у комунальній власності, існує порядок приватизації житла.

Позивачем не надано доказів правомірності вселення до спірного нерухомого майна, на час вселення йому було достовірно відомо хто є власником вказаного домоволодіння. Дані обставини виключають добросовісність володіння як підставу для набуття права власності за набувальною давністю. Крім того, суд зазначив про те, що позивач був обізнаний щодо справжнього власника будинку, доказів щодо правомірності свого вселення не надав.

Постановою Львівського апеляційного суду від 04 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 17 жовтня 2019 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки районного суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 17 жовтня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 04 червня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нову постанову про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що висновок місцевого суду про недобросовісне заволодіння ним спірною кімнатою є безпідставним, оскільки у матеріалах справи відсутні належні докази такого.

Він обрав належний спосіб захисту своїх порушених прав, що не суперечить правовим висновками, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-97гс18) та Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц.

Неодноразово звертався до відповідних організацій з проханнями про укладення із ним договору найму жилого приміщення, і про його реєстрацію (прописку) в даному приміщенні, однак його клопотання залишилися без задоволення, у зв'язку з тим, що йому не було видано "спеціальний ордер" на поселення.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, неправильно трактував положення частини 1 статті 344 ЦК України, а також з необ'єктивним і несправедливим застосуванням позицій Верховного Суду щодо нього відмовив у задоволенні позову. Також суди у належній мірі не прийняли до уваги усі дійсні обставини у справі і не оцінили їх справедливо.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 14 січня 2021 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Шевченківського районного суду міста Львова.

25 січня 2021 року справа № 466/9865/17-ц надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

За ОСОБА_1, як працівником полку ППСМ, було закріплено кімнату АДРЕСА_2, у якій він з 1998 року постійно проживає на підставі клопотання керівництва Шевченківського районного відділу ЛМУ УМВСУ у Львівській області від 11 лютого 1998 року № 01/2. Однак, спеціальний ордер на вселення йому не видавався.

Ухвалою Львівської міської ради від 26 грудня 2013 року № 3026 прийнято рішення про залишення цілісного майнового комплексу на АДРЕСА_3 та надано дозвіл на приватизацію його житлових, нежитлових (допоміжних) приміщень.

Розпорядженнями Шевченківської районної адміністрації від 31 січня 2014 року № 43 присвоєно окремий будинковий номер АДРЕСА_2 (1 під'їзду) гуртожитку та від 19 березня 2014 року № 123 впорядковано нумерацію приміщень будівлі гуртожитку.

На засіданні наглядової ради з питань розподілу і утримання житла у гуртожитках та використання гуртожитків і прибудинкових територій (витяг з протоколу № 19 від 17 липня 2014 року) вирішено погодити оформити та затвердити інвентаризаційний акт володіння фізичною (фізичними) особою житловим приміщенням АДРЕСА_2.

Згідно з витягом із протоколу № 19 від 17 липня 2014 року наглядової ради з питань розподілу і утримання житла у гуртожитках та використання гуртожитків і прибудинкових територій було вирішено погодити оформити та затвердити інвентаризаційний акт володіння ОСОБА_1 житловим приміщенням АДРЕСА_2

Комісією з інвентаризації гуртожитків виконавчого органу місцевої ради - Шевченківською районною адміністрацією було проведено огляд житлової кімнати АДРЕСА_4 і складено інвентаризаційний акт володіння фізичною особою жилим приміщенням у гуртожитку для проживання громадян за адресою: АДРЕСА_2. Проте, такий акт не було ні погоджено, ні не затверджено в подальшому.

На засіданні громадської комісії з житлових питань при виконкомі 02 вересня 2014 року було вирішено відмовити ОСОБА_1 в укладенні договору житлового найму на житлове приміщення № 5 (25) в гуртожитку на АДРЕСА_2 і було складено протокол № 9 засідання громадської комісії з житлових питань при виконкомі.

12 червня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Львівської міської ради щодо узаконення його місця проживання в житловому приміщенні АДРЕСА_2.

У відповіді, на звернення позивача, Львівська міська рада у листі від 18 вересня 2014 року № 2502в-2578 вказала, що оскільки дане питання вже розглядалось на засіданні громадської комісії з житлових питань при виконкомі і яка вирішила відмовити в укладенні договору житлового найму на житлове приміщення № 5 (25) в гуртожитку на АДРЕСА_2, тому питання узаконення його проживання в житловому приміщенні АДРЕСА_2 може вирішуватись лише в судовому порядку.

На звернення позивача щодо вирішення питань: поліпшення житлових умов; реєстрація за місцем проживання, Львівська обласна державна адміністрація у листі від 16 червня 2017 року № 01/9-05-2100 вказала, що на підставі Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" листом Львівської обласної державної адміністрації від 01 червня 2017 року № 08-3013/0/3-17-Ш його звернення буде скероване для розгляду по суті Львівській міській раді.

На виконання ухвали Шевченківського районного суду міста Львова від 18 лютого 2019 року, листом Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 27 березня 2019 року № 36-1183, повідомлено, що ОСОБА_1 не надавав районній адміністрації спеціального ордеру на поселення у гуртожиток, у гуртожитку на АДРЕСА_2 не зареєстрований, а тому у районної адміністрації відсутні законні підстави для оформлення та підписання інвентаризаційного акта володіння фізичною особою житловим приміщенням у гуртожитку на АДРЕСА_2.

Згідно з довідкою Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина 1 статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина 1 статті 317 ЦК України).

Статтею 328 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до положень частини 1 статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено частини 1 статті 344 ЦК України.

Аналіз указаної норми дає підстави для висновку про те, що за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно.

При цьому необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Отже, суду при вирішенні спору належить встановити саме факт добросовісності заявника на момент отримання ним майна, а саме, що у позивача, як володільця майна, не могло бути сумнівів у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18)зроблено висновок, що "[..] добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність.

Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини 3 статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина 2 статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності".

За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, належним чином оцінивши всі докази у їх сукупності, врахувавши принцип справедливості рішення суду, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, визначених статтею 344 ЦК України, оскільки вселяючись у спірне житлове приміщення без належних правових підстав позивач не міг не знати, що квартира належить до комунальної власності, власник квартири відомий, і набути право власності на комунальне житло за набувальною давністю у нього не буде підстав. Для набуття права власності на житло, яке перебуває у комунальній власності, існує порядок приватизації житла.

Суди правильно застосували до спірних правовідносин норми права, що регулюють спірні правовідносини, тому безпідставним є посилання у касаційній скарзі на пункт 3 частини 2 статті 389 ЦПК України, оскільки вказана обставина є підставою для касаційного оскарження, а не для скасування судових рішень, які ґрунтуються на матеріалах справи та відповідають вимогам законності та обґрунтованості.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 17 жовтня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 04 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. В. Литвиненко

В. С. Висоцька

А. І. Грушицький