Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 19.03.2019 року у справі №755/174/18

Постанова

Іменем України

23 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 755/174/18

провадження №61-5167св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 4 в інтересах держави в особі Київської міської ради,

відповідач - ОСОБА_1,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 17 квітня 2018 року у складі судді Виниченко Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2019 року у складі: Панченка М. М., Семенюк Т.

А., Волошиної В. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 4 в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування майна.

Позов обґрунтований тим, що квартира АДРЕСА_1, яка належить територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради, вибула із її володіння без волі власника.

Рішенням Виконавчого комітету Дніпровської районної ради народних депутатів від 24 вересня 1979 року № 463 "Про закріплення і обмін житлової площі, переоформлення особистих рахунків та внесення змін в ордери", надано дозвіл прописати ОСОБА_2 в однокімнатну квартиру АДРЕСА_1.

Згідно з інформацією Відділу державної реєстрації смерті Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 14 квітня 2016 року № 1048/03.3-19, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, помер ІНФОРМАЦІЯ_2, про що складено актовий запис про смерть від 26 січня 2010 року № 1792, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, помер ІНФОРМАЦІЯ_4, про що складено актовий запис про смерть від 31 серпня 2015 року № 13246.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна, власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_1.

Підставою виникнення права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру є свідоцтво про право власності видане 12 вересня 2012 року органом приватизації державного житлового фонду - управління житлово-комунального господарства Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації згідно з розпорядженням від 12 вересня 2012 року № 82-371.

Відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради від 10 грудня 2010 року № 1112 "Про питання організації управління районами в м. Києві" будинок АДРЕСА_2 передано до сфери управління Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації.

Відповідно до листа Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації від 14 квітня 2016 року № 43/1-243, рішення щодо оформлення документів на приватизацію квартири АДРЕСА_1 не приймалися, свідоцтво про право власності на квартиру не видавалось.

Згідно з інформацією Комунального підприємства Київської міської ради Київського міського бюро технічної інвентаризації від 14 квітня 2016 року № 4728 (И-2016) квартира АДРЕСА_1 на праві власності за будь-ким не реєструвалася.

Заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 4 зазначав, що квартира АДРЕСА_1 є комунальною власністю та належить територіальній громаді м. Києва в особі Київської міської ради, оскільки нею вказане майно не відчужувалося, право власності територіальної громади м. Києва в силу закону на вказане майно не припинялося, а ОСОБА_1 не набував права власності на майно у встановленому законом порядку.

Заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 4 просив ухвалити рішення, яким витребувати у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 32 кв. м.

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 17 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 30 січня 2019 року, в позові заступнику керівника Київської місцевої прокуратури № 4 в інтересах держави в особі Київської міської ради відмовлено.

Відмовивши в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідачу на праві власності належить квартира, на ім'я відповідача проведена державна реєстрація права власності, яка в судовому порядку не визнавалась недійсною та ніким не скасована.

Прокурор не довів факт належності до комунальної власності територіальної громади м. Києва квартири АДРЕСА_1, не надав доказів щодо реєстрації спірного нерухомого майна, як комунальної власності, що слугувало б підставою для задоволення віндикаційного позову в порядку статей 387, 388, 1212, 1213 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що посилання прокурора на те, що спірне свідоцтво про право власності на спірну квартиру за відповідачем є підробленим, не можна розглядати як правову підставу для витребування спірної квартири у відповідача, оскільки свідоцтво та розпорядження, на підставі якого це свідоцтво видане, свідчать про наявність у відповідача законної правової підстави володіння ним цією спірною квартирою. Вимоги про визнання незаконними цих документів, які свідчать про праву підставу володіння спірною квартирою, прокурор не заявив.

Прокурор також не порушував питання про визнання за Київською міською радою права власності на квартиру, яке зареєстроване за ОСОБА_1, також не заявив вимоги про скасування реєстрації права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

28 лютого 2019 року заступник прокурора міста Києва звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, просив їх скасувати та постановити нове судове рішення про задоволення позову.

Рух справи у суді касаційної інстанції

25 березня 2019 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою й витребувано справу.

У квітні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обгрунтована тим, що спірна квартира відчужена поза волею та без участі власника, Київської міської ради, що свідчить про незаконність вибуття спірного майна з комунальної власності територіальної громади.

Матеріалами справи підтверджується, що рішення щодо оформлення документів на приватизацію вказаної не приймалися, свідоцтво про право власності на квартиру не видавалося і є підробленим (висновок експертів Київського міського науково-дослідного експертно - криміналістичного центру від 15 липня 2016 року та від 20 липня 2016 року).

За загальними принципами цивільного права визнати недійсним можливо лише акт, який виданий всупереч закону.

Суди не застосували до спірних правовідносин статті 319, 321, 327, 328 ЦПК України, пункт 30 частини 1 статті 26, статтю 60 Закону України "Про місцеве самоврядування", частину 1 статті 1, статтю 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та дійшли необгрунтованого висновку про наявність права власності на квартиру у відповідача.

Є неправильним висновок судів щодо чинності реєстрації права власності за відповідачем, оскільки така здійснена без належних підстав для набуття права власності.

Сама по собі реєстрація права не є підставою виникнення права власності, оскільки такої підстави не передбачає. Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 910/15993/16.

Крім того, право власності територіальної громади м. Києва на спірну квартиру виникло до прийняття Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", тому посилання суду на відсутність державної реєстрації на спірну квартиру за Київською міською радою є безпідставним.

Відчуження спірного майна відбулося поза волею та без участі власника, а саме Київської міської ради, свідоцтво не видавалось, що свідчить про незаконність вибуття спірного майна з комунальної власності територіальної громади міста Києва.

Доводи інших учасників справи

Заперечення на касаційну скаргу не надходили.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law35~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law36~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law37~ (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у березні 2019 року, тому підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law38~.

Згідно із частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення частково касаційної скарги з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) "Про питання організації управління районами в місті Києві" від 10 грудня 2010 року № 1112 затверджено переліки підприємств, організацій та установ, майно яких передається до сфери управління районних в місті Києві державних адміністрацій згідно з додатками, в перелік основних засобів включено житловий будинок на АДРЕСА_2 (ЖРЕО № 413).

Рішенням Виконавчого комітету Дніпровської районної ради народних депутатів від 24 вересня 1979 року № 463 "Про закріплення і обмін житлової площі, переоформлення особистих рахунків та внесення змін в ордери" надано дозвіл перепрописати ОСОБА_2 в однокімнатну квартиру АДРЕСА_1.

Згідно з інформацією Відділу реєстрації смерті Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 14 квітня 2016 року № 1048/03.3-19, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, помер ІНФОРМАЦІЯ_2, про що складено актовий запис про смерть № 1792 від 26 січня 2010 року, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, помер - ІНФОРМАЦІЯ_4, про що складено актовий запис про смерть № 13246 від 31 серпня 2015 року.

За повідомленням Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 08 листопада 2017 року № 9715/4312/103, квартира АДРЕСА_1 відноситься до комунальної власності територіальної громади міста Києва та віднесена до сфери управління Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації.

Відповідно до рішення Виконавчого комітету народних депутатів Київської міської ради "Про переселення та перепрописку" № 433 від 22 жовтня 1979 року зазначена квартира надавалась гр. ОСОБА_4 та використовувалась на умовах найму членами його сім'ї. Згідно з відомостями Реєстру територіальної громади м. Києва станом на 09 листопада 2017 року у квартирі АДРЕСА_1 ніхто не зареєстрований.

Згідно з повідомлення Київського міського бюро технічної інвентаризації від 14 квітня 2016 року № 4728 (И-2016) квартира АДРЕСА_1 на праві власності не зареєстрована.

Згідно з листом Управління житлово-комунального господарства та будівництва від 14 квітня 2016 року № 43/1-243 орган приватизації житла Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації не здійснював оформлення документів на приватизацію квартири АДРЕСА_1.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відшкодування об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна та матеріалів справи, право власності на нерухоме майно в АДРЕСА_3 зареєстроване за відповідачем ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 12 вересня 2012 року, виданого Органом приватизації державного житлового фонду - управління житлово-комунального господарства Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із статтею 15 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини 2 статті 2 ЦК України одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК України набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Одним із таких органів є прокуратура, на яку покладено функції представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про місцеве самоврядування" (далі - Закон № 280/97-ВР) право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі-Закон № 1952-IV), речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі-Закон № 1952-IV, виникають з моменту такої реєстрації, що також передбачено статтею 182 ЦК України.

Згідно зі статтею 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності. Аналогічні положення закріплюються і в статті 327 ЦК України.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Оскільки набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб особа набула право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному законом.

Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності від 12 вересня 2012 року, виданого Органом приватизації державного житлового фонду - управління житлово-комунального господарства Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації на підставі розпорядження від 12 вересня 2012 року № 82-371, квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_1.

Водночас, згідно з листом Управління житлово-комунального господарства та будівництва від 14 квітня 2016 року № 43/1-243 орган приватизації житла Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації не здійснював оформлення документів на приватизацію квартири АДРЕСА_1.

Прокурор обгрунтовуючи позов зазначав, що спірна квартира є комунальною власністю та належить територіальній громаді міста в особі Київської міської ради, це майно не відчужувалося, право власності в силу закону не припинялось.

З матеріалів справи відомо, що стосовно ОСОБА_1 09 серпня 2016 року прокурор Київської місцевої прокуратури № 1 затвердив обвинувальний акт за фактом заволодіння чужим майном шляхом обману (шахрайство), вчинене за попередньою змовою групою осіб, зокрема квартири АДРЕСА_1 (а. с. 173-186). ОСОБА_1 обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до 15 серпня 2016 року.

Суд апеляційної інстанції належним чином не з'ясував обставини у справі.

Крім того, суд апеляційної інстанції встановивши, що на підтвердження фіктивності свідоцтва на право власності на спірну квартиру на ім'я ОСОБА_1 прокурор надав експертні висновки Київського міського науково-дослідного експертно-криміналістиного центру МВС України від 20 липня 2016 року № 712/тдд та від 15 липня 2016 року № 711/тдд, підтвердив висновок суду першої інстанції про правомірність набуття права власності на спірне майно відповідачем, оскільки воно видане на підставі розпорядження від 12 вересня 2012 року № 82-371.

Верховний Суд зазначає, що апеляційний суд виходив з того, що підставою набуття права приватної власності ОСОБА_1 на квартиру є рішення відповідного органу місцевого самоврядування, яке прокурор не оскаржив.

Однак, суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що відповідно до листа Управління житлово-комунального господарства та будівництва від 14 квітня 2016 року № 43/1-243 орган приватизації житла Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації не здійснював оформлення документів на приватизацію квартири АДРЕСА_1.

Отже, вирішення питання про недійсність в судовому порядку розпорядження від 12 вересня 2012 року № 82-371 та свідоцтва про право власності не є необхідним для витребування квартири.

Згідно зі статтями 317 і 319 ЦК України право розпоряджатися своїм майном за власною волею належить власнику.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним відповідно до статті 387 ЦК України.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року, справа № 504/2864/13-ц, провадження № 14-452цс18.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. близькі за змістом висновки, сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 147), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 1 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16 (пункт 46)).

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі-Закон № 1952-IV не вимагає встановлення судом таких обставин в іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 51))

З огляду на викладене помилковим є висновок суду апеляційної інстанції про неможливість витребування квартири через те, що не були оскаржені розпорядження та свідоцтво, на підставі яких з власності територіальної громади вибула квартира.

Верховний Суд зазначає, що відсутність спрямованого на відчуження майна рішення органу місцевого самоврядування означає, що власник волю на відчуження майне (приватизацію) не виявляв.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Отже, суд апеляційної інстанції з урахуванням підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених обставин належним чином не перевірив законність рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.

У Верховного Суду відсутні підстави для ухвалення нового рішення у зв'язку з неправильним застосуванням судами норм матеріального права, з огляду на таке.

Згідно з частиною 2 статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є: верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; змагальність сторін (пункти 1, 2, 3, 4 частини 3 статті 2 ЦПК України).

У касаційній скарзі відсутні доводи про неналежне повідомлення відповідача про час і місце розгляду справи, у матеріалах справи відсутні відомості про те, що відповідач знав про розгляд справи у суді, він повідомлений відповідно до ЦПК України, що забезпечує сторонам право на справедливий суд.

Відповідно до частин 1 -3 , 7 статті 128 ЦПК України суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов'язковою. Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. У разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається: юридичним особам та фізичним особам - підприємцям - за адресою місцезнаходження (місця проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань; фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.

Дніпровський районний суд м. Києва 17 квітня 2018 року у справі ухвалив заочне рішення. Відповідач ОСОБА_1 не брав участі у розгляді справи у суді першої інстанції, жодних відомостей про направлення йому судової повістки судом першої інстанції немає. Також відсутня інформація, що ОСОБА_1 відомо про розгляд справи у суді.

Згідно зі статтею 366 ЦПК України після проведення підготовчих дій суддя-доповідач доповідає про них колегії суддів, яка вирішує питання про проведення додаткових підготовчих дій у разі необхідності та призначення справи до розгляду. Про дату, час та місце розгляду справи повідомляються учасники справи, якщо справа відповідно до статтею 366 ЦПК України розглядається з їх повідомленням.

Розгляд справи у суді апеляційної інстанції провадився без участі відповідача, судові повідомлення поверталися на адресу суду апеляційної інстанції з відміткою "за закінченням терміну зберігання" (а. с. 100,101,113,118,126,127,139,168-171).

Згідно з відомостями відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання територіального органу ДМС УДМС України в Київській області, місце проживання ОСОБА_1 зареєстрованим/знятим з реєстрації не значиться (а. с. 114).

Відповідно до частини 11 , 12 статті 128 ЦПК України відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, а також заінтересована особа у справах про видачу обмежувального припису викликаються до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів, а у разі розгляду справи про видачу обмежувального припису - не пізніше 24 годин до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи. Порядок публікації оголошень на веб-порталі судової влади України визначається Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему.

Суд апеляційної інстанції здійснював оголошення про виклик до суду ОСОБА_1 на офіційному вебсайті судової влади України (а. с. 131-132,165-166), проте у такому порядку відповідач викликається до суду, якщо його місце проживання (перебування) чи місцезнаходження невідомо.

Водночас як випливає з матеріалів справи, підозрюваному ОСОБА_1 обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до 15 серпня 2016 року, така інформація стала відома суду апеляційної інстанції після виклику відповідача у судове засідання через оголошення на офіційному вебсайті судової влади України.

Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом (частина 1 статті 8 ЦПК України).

Верховний Суд виходить з того, що неповідомлення або неналежне повідомлення однієї із сторін справи цивільному процесі істотно порушує принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Оскільки у матеріалах справи відсутні відомості про те, що ОСОБА_1 знав про розгляд справи, мав можливість надати свої заперечення проти позову, то з метою дотримання справедливої процедури розгляду справи, забезпечення права відповідача на участь у розгляді справи, Верховний Суд виходить за межі доводів касаційної скарги.

З урахування викладеного, рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду суду необхідно встановити обставини у справі з урахуванням підстав позову, застосувати норми матеріального права до спірних правовідносин з врахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду, а також повідомити відповідача про розгляд справи відповідно до вимог ЦПК України.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пунктів 1, 3 частини 3 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги частково, скасування рішення суду апеляційної інстанції та передання справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цьому випадку постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко