Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 29.06.2020 року у справі №183/7159/18

Постанова

Іменем України

22 грудня 2020 року

м. Київ

справа №183/7159/18

провадження № 61-9167св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю агрофірма "Вільне-2002",

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новомосковського районного суду Дніпропетровської області, у складі судді Сороки О. В., від 15 жовтня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Каратаєвої Л. О., від 20 травня 2020 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю агрофірми "Вільне-2002" (далі - СТОВ "Вільне-2002") про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позову вказав, що з 2013 року перебував у трудових відносинах з відповідачем. 17 жовтня 2018 року він був викликаний до адміністрації товариства, де його примусили негайно написати заяву про звільнення за згодою сторін. Цим обставинам передував випадок, коли декілька працівників товариства було звільнено 12 жовтня 2018 року за те, що вони начебто вивезли 4 500 кг соняшника з механізованого зерносховища.

Працюючи начальником сторожової охорони, він повинен був одним з перших провести відповідну перевірку, в тому числі переглянути відеозапис вказаної події, однак його не допустили до перевірки, внаслідок чого виник конфлікт. Його було попереджено, щоб він не перешкоджав діям керівництва, в іншому випадку його також буде чекати доля інших звільнених за недовіру осіб. Роботодавець звинуватив його у недбалому ставленні до трудових обов'язків, які привели до крадіжки соняшника. За таких обставин він був змушений написати заяву про розірвання трудового договору за згодою сторін, хоча не мав на меті розривати трудовий договір та мав бажання продовжувати працювати.

Таким чином, звільнення відбулось за результатами впливу з боку керівництва, в стані надзвичайного хвилювання, що пов'язано з погрозами, шантажем, примусом до зазначеного у заяві формулювання про звільнення.

Вказав, що відповідач повинен відшкодувати йому середній заробіток за час вимушеного прогулу, виходячи з розміру заробітної плати, яку він фактично отримував, а також відшкодувати моральну шкоду у розмірі 30 000 грн, яка була завдана внаслідок незаконного звільнення та примусового написання заяви.

Враховуючи викладене, позивач просив суд визнати незаконним наказ № 152-к/тр від 17 жовтня 2018 року про припинення трудового договору; поновити його на роботі на посаді начальника сторожової охорони СТОВ "Вільне-2002"; стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 9 220 грн за період з 17 жовтня 2018 року до 17 листопада 2018 року; стягнути з відповідача спричинену моральну шкоду у розмірі 30 000 грн.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 травня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що позивачем не доведено обставин незаконності його звільнення відповідачем, зокрема вчинення останнім відносно нього фізичного, психологічного тиску або примусу, а тому відсутні правові підстави для поновлення його на роботі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у червні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди застосували положення статей 21, 36 КЗпП України до спірних правовідносин, без врахування правових висновків Верховного Суду, висловлених у постановах від 19 вересня 2019 року у справі № 813/4037/16, від 11 липня 2018 року у справі № 821/761/17, в яких зазначено, що при розірванні трудового договору з ініціативи працівника, роботодавець може звільнити працівника у день подання ним заяви за умови, якщо працівник сам визначає цей день, дату і звільнення, вказавши при цьому поважну причину, яка зумовила прийняття ним рішення про звільнення.

Крім цього, заявник посилається на положення пункту 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", згідно із яким при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу та працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 13 листопада 2020 року справу призначено судді-доповідачеві.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

03 травня 2013 року ОСОБА_1 був прийнятий на роботу в СТОВ "Вільне-2002" та 01квітня 2017 року переведений на посаду начальника сторожової охорони.

20 квітня 2017 року між сторонами укладено договір про індивідуальну матеріальну відповідальність.

Наказом № 152-к/тр від 17 жовтня 2018 року начальника сторожової охорони ОСОБА_1 звільнено за згодою сторін на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України та прийняте рішення щодо здійснення належних при звільненні виплат.

Підставою для звільнення позивача стала власноруч написана та подана ним заява від 17 жовтня 2018 року про звільнення за угодою сторін, із зазначенням дати звільнення - 17 жовтня 2018 року, яку було задоволено роботодавцем, після чого сторони підписали угоду про розірвання трудового договору, яка була підписана працівником ОСОБА_1.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених Частиною 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Згідно з частиною 1 статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є угода сторін.

При домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Анулювання такої домовленості може відбутися лише тоді, коли власник або уповноважений ним орган і працівник дійшли взаємної згоди.

Припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, але пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.

Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП можуть бути укладені як в письмовій такі в усній формі.

Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення.

Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 статті 36 КЗпП і раніше домовлена дата звільнення.

Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з'ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін.

ОСОБА_1 подав заяву про звільнення його із займаної посади з 17 жовтня 2018 року, що надавало підстави та зобов'язувало відповідача провести звільнення позивача за згодою сторін, як це передбачено статтею 36 КЗпП України.

З урахуванням зазначеного суди, відмовляючи у задоволенні позову, дійшли правильного висновку про те, що оскільки позивач 17 жовтня 2018 року подав заяву про звільнення із займаної посади, порушень роботодавцем трудового законодавства при звільненні не встановлено, крім того, позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що власник або уповноважений ним орган не виконував законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Установивши, що звільнення позивача відбулося за угодою сторін та на підставі відповідної заяви позивача про звільнення, а анулювання такої домовленості не мало місця, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшли правильних висновків що звільнення ОСОБА_1 з роботи відбулося з дотриманням вимог пункту 1 статті 36 КЗпП України.

Посилання позивача у касаційній скарзі на те, що написання ним заяви про звільнення із займаної посади відбулось під тиском відповідача, є безпідставними, оскільки він не надав доказів, які підтверджують здійснення на нього тиску з боку керівництва роботодавця або його неправомірних дій.

Разом із тим, посилаючись на те, що заява про звільнення за угодою сторін була ним написана під тиском відповідача, позивач не навів переконливих доказів і мотивів таких дій роботодавця, а також доказів, які б свідчили про неприязне чи упереджене ставлення до нього роботодавця. Ураховуючи наведене, а також укладену сторонами угоду про розірвання трудового договору, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про недоведеність позивачем його тверджень про відсутність у нього добровільного волевиявлення на звільнення за угодою сторін.

Верховний Суд зауважує, що позивач не заявляв про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін, хоча мав на це право, чим спростовуються його пояснення про небажання звільнитись.

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Cерявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Новомосковського районного суду Дніпропетровської області від 15 жовтня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 травня 2020 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара